Микола Сулятицький
Відвага і героїзм. Чи не вперше за час нашої незалежності ми повторюємо так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. Прославляємо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм чимало друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку велелюдні академії. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час воєн, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти імперської влади.
Однак, не завжди ці національні пасіонарії і їхні вчинки були зрозумілі і сприйнятливі для широкого загалу, а то, почасти, небезпечні і ворожі для заскорузло примітивно-обмежених і, як правило, зматеріалізованих прагнень. Вочевидь мав рацію англійський соціолог Томас Карлейль, який у своєму нарисі «Герої і героїчне в історії» відзначав, що «потрібний не лише герой, а й світ, вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса лакеїв. В іншому випадку – герої перейдуть для світу, а що найважливіше і для нації майже безслідно».
Тому і були у нас, як зазначала Олена Теліга у своїй розвідці «Партачі життя» так звані «лицарі абсурду» і, власне, така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд власною байдужістю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому-то «лицарями абсурду» були у нас не лише герої Крут, (повстанці УПА, сучасні добровольці-відчайдухи на Східному фронті. – М.С.), але й такі постаті, як Шевченко, Франко і Леся Українка, сучасники яких, – і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, або не розуміли цілої їхньої величі, або, що було далеко гірше, навіть розуміли і, захоплюючись ними, не могли позбутися своєї лакейської психології, як про це сказав свого часу великий Кобзар:
Пострижемося ж у лакеї / /Та ревносно, в новій лівреї, // Заходимось царів любить // Шкода і олово тупить.
І попри те, що полум’яне Шевченкове слово неодноразово змобілізовувало багатьох до героїчного чину, але навіть і цей фактор не завше міг (та не може й тепер!) спонукати народ, а особливо так звану «провідну еліту» до вияву сміливої громадянської та національної позиції. Промовистим є випадок, який мав місце в житті Тараса Шевченка під час читання ним власних гостроінвективних віршів на одному із світських прийомів у середовищі друзів та знайомих. За словами оповідача, окремі люди під час цієї зустрічі почували себе так, немов із запаленою свічкою перебували у пороховому льосі. І наводить тут же приклад психологічного стресу господаря цього дому: «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав, і потихо наказав слузі, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Лакей виконав це доручення. Гості, звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко».
Як тоді Шевченко не знаходив реальної ідейної підтримки у своєму формально-приятельському середовищі через боязнь ближніх бути зарахованими до його духовних симпатиків, так і теперішні суспільно-політичні українські реалії в контексті кобзаревого слова далеко багатьом кому «не до шмиги» через надто яскраву і влучну Шевченківську пророчу канву і психоемотивне уміння доглибно заглянути в саму суть речей сучасного національного буття-триву…
Велич українського питання стає щораз все більш актуальною в контексті націотворчих процесів. Важливо усвідомити, що змістом і суттю українства, в чому полягає життєва сила народу в минулому і сучасному, – є звернення до власної історичної пам’яті, пошанування героїчної минувшини, бо, маючи такий життєвий ідеал, як Шевченко, нації не страшні будь-які перепони.
Ми згадаємо славні сторінки нашої історії і справжніх її героїв, які почасти поставали почерез натхнення Шевченківським духом. Ні, не тих, яких сьогодні наплодили, хоч греблю гати, за всілякі «круто продєлані сделки», за вдале угодовне підцигикування владоможцю з нагоди ювілею чи накритої «ситної поляни» тощо. Спом’янемо тих, хто не важив своїм життям, і всі свої потуги звертали на оборону національної гідності й честі, вели за собою інших в ім’я великої ідеї. Маємо за обов’язок донести цю славу до загальнонародного розуміння, допомогти усвідомити нації її велич, що українці – це не ті сьогодні так розрекламовані саловареничні хохли-недотепи, – як мовив Тарас:
німець скаже: «Ви моголи» //«Моголи моголи!»//Золотого Тамерлана//Онучата голі // Німець скаже: «Ви слав’яни”.//«Слав’яни! Слав’яни!”//Славних прадідів великих//Правнуки погані! – а могутній, прадавній народ із величною історією. Так, саме він, ще тисячоліття тому усмиряв розгнуздану хозарську та візантійську претензійність Святославовим мечем і Володимировим тризубом, саме русичі спинили у Карпатах Батиєву орду, врятувавши тим самим західну європейську цивілізацію від тотального знищення, про що зарозуміло-пихата Європа геть забула і сприймає почасти своїх потенційних благодійників мало чи не як третьосортну біомасу для різного роду своїх експериментів чи дослідів –
І на Січі мудрий німець//Картопельку садить,//А ви її купуєте, //Їсте на здоров’я//Та славите Запорожжя… – з гіркою провіденційністю резюмує Пророк.
Це і козацька звитяга над хижоворожоналаштованою до українства Річчю Посполитою часів С.Наливайка та Б.Хмельницького, де була не лише трагедія Берестечка, а й доблесть під Жовтими Водами, Пилявцями, панічна приреченість Варшави часів Визвольної війни і тріумфальний київський в’їзд Богдана.
Було колись в Україні – //Ревіли гармати;//Було колись – запорожці//Вміли пановати.//Пановали, добували//І славу і волю… А як наші недруги замовчують взяття у 1612 році запорожцями підступної Москви, як добряче козаки «поскородили московські ребра» під Конотопом! А хто як не українські степові лицарі стримували татарський розбій, апетити якого сягали далеко поза українськими землями, врятували культурну столицю Європи Відень від турецької навали?! –
Була колись шляхетчина//Вельможная пані;//Мірялася з москалями,//З ордою, з султаном,//З німотою…Було колись…
Коли віроломна Москва зламала Переяславський договір, Україна згодом опинилась у цілковитій неволі новопосталеної імперії та її деспотичних проводирів:
Це той первиий, що розпинав//Нашу Україну,//А вторая – доконала//Вдову сиротину.
Та боротьбу продовжували наступні покоління на різних українських землях. У ХІХ столітті постають перші політичні організації (1900рік – «Революційна українська партія») та «Братство Тарасівців», (останні недаремно на своє знамено взяли ймено харизматичного Кобзаря). Визначним діячем цього часу був Микола Міхновський (1873-1924), брошура якого «Самостійна Україна» стала програмою націоналістичного руху.
Революційні процеси серед українських мас не припинялися і тоді, коли революція 1905 року потонула у хвилях реакції. Доходило до явних бунтів. І коли Москва у 1909 році вирішила відзначити 255-у річницю Переяславської угоди й 200-у річницю Полтавської битви, в Україні, у відповідь на ці святкування, відбувся демонстративний виступ українських солдатів під проводом пор. Ждановича, а підпільна організація «Оборона України» висаджувала в повітря пам’ятники, що Росія ставила на спомин про ці події. Вочевидь, що відчайдухами-патріотами кермували гостроінвективні Шевченкові відповіді на окупаційне свавілля чужинців:
О Боже наш милосердний!//О царю поганий!//Що ти зробив з козаками!//Болота засипав//Благородними костями;//Поставив столицю//На їх трупах катованих!
А чи не історичною закономірністю саме у минулосторічний ювілей Кобзаря є постання Українського Січового Стрілецтва, які як і своєю назвою, так і визвольною місією продовжували славну історію так героїчно оспіваного Тарасом козацтва… Кулесвисний вир громадянської війни поглинув тисячі мужніх захисників вітчизни. Тут і молодобезвуса жертовна звитяга Крут, і відчайдушна відвага похідних груп українського війська, оточених в лютоморозних снігах побіля містечка Базар наприкінці 1921 року, по-звірячому порубаних головорізами Котовського – колишнього кримінального розбійника-авторитета. Згадаймо й більшовицьку терористичну акцію в Парижі супроти Симона Петлюри у травні 1926 року – одного із найталановитіших військових стратегів, задуми якого постійно притлумлювались отою злощасною гетьманчуківською чваньковитістю так званих «соратників», і ніби про них мовив Великий Українець:
Чого ж ви чванитеся, ви!//Сини сердешної Украйни!//Що добре ходите в ярмі,//Ще лучче, як батьки ходили…
Шевченківська ідея була в основі всіх українських визвольно-революційних організацій, що поставали й діяли на українських землях після 1921 року. А хіба Холодноярська республіка, що існувала аж до 1924 року, що була основним осередком спротиву більшовицьким окупантам, не постала на славних гайдамацьких традиціях, так патетично зображених в однойменному творі Кобзаря:
В яру колись гайдамаки//Табором стояли,//Лагодили самопали,//Ратища стругали.
Повстанці й отамани проявили безмежний героїзм і переважно згинули в борні із ворогом, серед них отаман Деркач у Холодному Яру, отаман Зелений на Київщині, отаман Стенів-Блакитний біля Жовтих Вод. Недарма ж бо саме Шевченківської премії удостоєний письменник Василь Шкляр за неперевершеного свого «Чорного ворона»…
Та це ще не означало, що боротьба проти окупанта припиняється, вона мала продовження в інших формах: у підпільно-конспіративних організаціях ідейно-політичного характеру, а також у легальному секторі на полі української науки, культури, церкви, економічного життя. У 1929 році постає ОУН – когорта героїчних борців, які на закрутах історичного шляху не знали хитань і сумнівів, і, як міфічні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через зв’язок із матір’ю-землею, так і ОУН з цілющого джерела животворної Шевченківської ідеї українського націоналізму завжди черпатиме віру в себе, у свій народ, у своє історичне призначення.
Згадаймо сьогодні керманичів національного руху, які не важили своїми дріб’язковими, приватними справами, і, не замислюючись, як і їх славний попередник, віддавали своє життя, якщо цього вимагала справа. Це і великі організаторські потуги Є. Коновальця, А.Мельника і С. Бандери, відчайдушність Олега Ольжича чи Я. Стецька, самопожертва О.Теліги, героїзм Р. Шухевича, М. Арсенича, Д. Орлика, Д. Маївського, Я. Чемеринського, І. Рогача і багатьох інших, хто своїм життя засвідчив вірність Шевченківським ідеалам.
Ще недавні події містили чимало містичної алегоричної символіки, навіяної асоціативними, історичними, біблійними паралелями, пророцтвом Тараса Шевченка, яке, вочевидь, не випадково справдилось у сьогочасні тривожно-буремні дні наших сущих національно-визвольних змагань.
Ще в недалекому минулому сьогочасся доведені підсадними «міністрами-гереушниками» до цілковитого знищення українські збройні сили нагадували сумнозвісну картину опіслякозацьких часів під’яремної України:
Од козацтва, од гетьманства // Високі могили – // Більш нічого не осталось, // Та й ті розривають, а Україна в очах новопосталених московських царят сприймалась нібито як «какоєто непонятноє геополітіческоє нєдорозумєніє» і всеможливими засобами власної пропаганди намагалися представити її саме в такому образі, яку безсмертний кобзар описав в часи так званої Великої Руїни:
України далекої, // Може, вже немає… // Може Москва випалила // І Дніпро спустила // В синє море, розкопала // Високі могили – // Нашу славу!
Пасіонарний чин українського воїнства вкотре прикрив Україну і європейську цивілізаційну суспільність від новоспечених московських батиїв, але мужнім захисникам довелось пройти підступну масакру Іловайського котла, Дебальцевську пастку та «завдяки» кричущій бездіяльності генерального штабу Збройних сил України приречене безвихіддя донецького аеропорту, героїчні оборонці якого є наглядною алегорією «українських Термопілів»:
Нас тут триста, як скло, // Товариства лягло, // І земля не приймає… // По своїй по землі // Свою кров розлили // І зарізали брата; // Крови брата впились // І отут полягли // У могилі заклятій…
Чимало причин цих непоправних втрат почасти криються в недолуго-яловій анемії паркетних гетьманчуків та спритних ділків-заробітчан з «оборонки», які за ламаний гріш заганяють найкращу у світі вітчизняну бронетехніку чи то в аравійські піски чи в джунглі Таіланду, тільки не на передову, оскільки, бачите, у нас зовсім не війна, а скручена трьохбуквенна та ще й оповита псевдомирним яловим Мінським договорнячком мало чи не благодійна операційка. А воїнів, скутих квазімодальними наказами «Не відкривати вогонь» та «Ні кроку вперед» (такого горе-прецеденту в мілітарній історії ще не було!), за спробу себе оружно захистити ще й притягають до кримінальної відповідальності:
…стали хлопців // В кайдани кувати // Та повезли до прийому
Битими шляхами. // Пішла й вдова з матерями // З дрібними сльозами.
Тому сьогочасних нащадків степових лицарів роз’їдає оскомина повзучої зневіри у світлі ідеали захисту своєї нації, а багаточисленні жертви видаються мало чи не марними:
За що ми різались з ордами? // За що скородили списами // Московські ребра? Засівали, //І рудою поливали? // Що на ниві уродило? // Уродила рута…рута… // Волі нашої отрута.
Потаємно-приховані, цинічні зловживання у військовій сфері суттєво підірвали і народний ентузіазм і, де правди діти, теперішній волонтерський рух не може йти в порівняння із кількарічним потужним вибухом народної жертовної самоініціативи і цей стан справ мимоволі аналогізується із Шевченковим вболіванням за незавидну долю українства:
Заснула Вкраїна, // Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла. // В калюжі, в болоті серце прогноїла // І в дупло холодне гадюк напустила, // А дітям надію в степу оддала.
Пануюча несправедливість, вибірковість та упередженість у ставленні до героїчних подвигів українських військових породила у них відкрите обурення і недовіру до орударів державницьких процесів, посіяла глевкий сумнів щодо чесності і відкритості останніх, позоставивши оборонців на психо-емоційних розпуттях невпевненості щодо як особистого, так і загальнодержавного майбуття:
Що мусим робити? // Нема правди, не виросла – // Кривда повиває… // Розійшлися гайдамаки, // Куди який знає: // Хто додому, хто в діброву, // З ножем у халяві…
В багатьох шевченківських поезіях ми бачимо зображення надто жорстоких, антигуманних випадків московського знущання як над пам’яттю полеглих (плюндрування могил), так і над сущими оборонцями особистої та й національної гідності. А виявляється, що цей вихиб тиранічної поведінки є чи не органічною суттю психофізіологічних рудиментів квазімодального азійського ординства, дотичність до якого у московського етносу є доконаним історичним фактом. А ось як описав жорстокість росіян ще у далекому 1688 році секретар австрійського посольства в Москві Йоганн Корб: «Московські солдати мають звичку жорстоко із власної волі бити ув’язнених, знущатися з них і всілякими способами катувати… Навіть у турків нема такого гидкого і добровільного самоприниження перед вищими і такої жорстокості перед безборонними».
Та й москаль – незгірша штука: // Добре вміє гріти руки! // І я люта, а все-таки // Того не зумію, // Що москалі в Україні // З Козаками діють! – мовить алегорична польська Ворона з шевченківської містерії «Великий льох». Ось чим пояснюються звірства російської вояччини на сході України, де ми бачимо нелюдські знущання над полоненими із завданням їм як душевних, так і фізичних мук. Тому упереджено і однобоко у підрадянські часи трактувалась творчість Шевченка, де чітко виражена ментальна інакшість московитів заретушовувалась показною жорстокістю виключно лише панського прошарку російської спільноти. Але, як переконуємось з подальшої історії вже пролетарської імперії СРСР, – садизм більшовицького ЧК і підступність КДБ держави «вільних робітників і селян» затикали за пояс будь-яких середньовічних торквемад-інквізиторів.
Твори українського поета по вінця наповнені болючими рядками московського ошуканства і віроломності у відношенні до українців чи то особистого характеру (як в «Катерині»), чи ж у більш широкому суспільно-політичному побутті. Підтвердженням тому, як глибоко проникає у підсвідомість росіян лукавство, дуже влучно висловився сучасник Шевченка француз маркіз Астольф де Кустін: «Усе життя в усіх його проявах у цій країні є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном. Історія країни є власністю царя, і він змінює її як хоче; він щодня роздає своєму народові історичні правди, оброблені відповідно до вимог того дня».
Якби ви з нами подружились,
Багато б дечого навчились – резюмує Тарас, вкотре підкреслюючи умовною словоформою «якби» психологічну окремішність українців від москалів та зачубапритягувального ефемерного «славянского єдінства».
А тим нашим наївним співгромадянам, хто, вичленовуючи з контексту Кобзареві слова – «Щоб Москаль добром і лихом з козаком ділився» і досі в очікуванні рівності і дружби з «братерським» російським народом, дуже влучно відповів український публіцист Павло Штепа: «Яким же бездонним ідіотизмом є на тлі цього бараняча віра українських демократів – мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждав під тиранією царів і большевиків!».
Свєю пропагандою Московщина руйнує моральні і духовні основи кожного народу, що став її жертвою, створюючи причинно-наслідкову реакцію згубних братовбивчих гібридних війн, як ото ми читаємо в нашого Кобзаря:
Гетьмани, гетьмани! Якби то ви встали. // Встали, подивились на той Чигирин, // Що ви будували, де ви панували, – // Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали // Козацької слави убогих руїн!
Як відзначає сучасний політолог Ірина Магрицька, Росія, використовуючи європейські ідеї, поширює замішання в Європі. Вона напала на Польщу, ніби обороняючи селян від гноблення їх шляхтою, напала на Туреччину, ніби обороняючи політичну і релігійну свободу балканських слов’ян. На Україну Росія напала, вже буцімто захищаючи наших російськомовних громадян від «бандерівського свавілля», спровокувавши криваву мілітарну бійню:
Отаке-то було лихо // По всій Україні! // Гірше пекла… А за віщо, // За що люди гинуть? // Того ж батька, такі ж діти, – // Жити б та брататься! // Ні! Не вміли, не хотіли – // Треба роз’єднаться! // Треба крови, брата крови, // Бо заздро, що в брата // Є в коморі і на дворі, // І весело в хаті! // «Уб’єм брата! Спалим хату!» – // Сказали і сталось.
Палке Шевченкове слово cтало святим дороговказом і для майданівців. –
І вам, лицарі великі, // Богом не забуті! // Борітеся – поборете: // Вам Бог помагає; // За вас сила, за вас воля // І правда святая! , і, попри майже півторастолітній часовий відтинок і по нині неабияк актуальними є пророчі Кобзареві слова про трагічні мілітарні жертви полеглих, почасти і не завжди належно пошанованих героїв:
Гомоніла Україна, // Довго гомоніла, – // Довго-довго кров степами // Текла, червоніла. // Текла, текла та й висохла. // Степи зеленіють // Діди лежать, // А над ними // Могили синіють. // Та що з того, що високі? // Ніхто їх не знає, // Ніхто щиро не заплаче, // Ніхто не згадає.
Та вже навіть і опіслямайданівська наша дійсність не здатна сколихнути сумління в окремих владців-сучасників, як в отих шевченкових «в домовинузагарбувальних неситооких руйначів» суспільно-цивілізаційної гармонії. Ніби із сущих чванькуватих «слуг народу» списує Шевченко:
А я стою похилившись, // Думаю, гадаю. // «Як то тяжко той насущний // Люди заробляють!» // От і братія сипнула // У сенат писати // Та підписувать – та драти // І з батька, і з брата., осуджуючи останніх за тотальну ігнорацію виконання даних ними обіцянок:
Оглухли, не чують, // Кайданами міняються, // Правдою торгують. // І Господа зневажають – // Людей запрягають // В тяжкі ярма; орють лихо, // Лихом засівають… // А що вродить? Побачите, які будуть жнива!, водночас застерігаючи їх від чергової лавини народного гніву-бунту:
Схаменіться, недолюдки, // Діти юродиві! // Подивіться на край тихий, // На свою країну; // Полюбіте щирим серцем // Велику руїну! // Розкуйтеся, братайтеся! // У чужому краю // Не шукайте, не питайте // Того, що немає // І на небі, а не тільки // На чужому полі… // В своїй хаті – своя правда, // І сила, і воля!
Тарас Шевченко – сучасник, великий наставник і натхненник українців, він звертає увагу на наші сучасні суспільні проблеми, радить, підказує, навчає, вчить любити свою Україну та повсякчас бути на сторожі захисту Волі свого українського народу. Слава Україні!