Іван Андрусяк
У Березані – містечку під Києвом, де я мешкаю, – є одна чудернацька маршруткова зупинка. Неофіційна – зрештою, до найближчої обладнаної зупинки й двохсот метрів немає, – але людям зручна, тому популярна. Зветься вона дуже просто: «На горбочку». Там справді невеликий горбочок – не схил і не узвіз, не пагорб і навіть не пагорбик, а таке собі малесеньке викривлення рельєфу, якого з вікна маршрутки й не завважиш, якщо спеціально не приглядатися.
Одначе прикметна ця зупинка передовсім своєю назвою. Проявляється це доволі часто – щоразу, коли тут має виходити хтось із іноземних гостей або тих химерних місцевих, які здуру вирішили, що вони «стааалічниє» і корчать із себе «городське» цабе.
– Астанавітє на ґарбочку, – кажуть такі водієві.
– Де-де? – з подивом перепитує той.
– На ґарбочку!
Авжеж – не «на холмікє» чи ще якось, як би воно мало правильно бути російською, – а так, як споконвіку кажуть березанці. Щоправда, з акцентом – але то таке…
Гадаю, що якби сказав хтось «на холмікє», то його просто б не зрозуміли.
Але до чого я це веду?
До того, що про наш березанський горбочок я завжди згадую, коли заходить мова про, так би мовити, мови в Україні (спеціально залишаю тут потрійну тавтологію).
Ось нещодавно Андрій Курков в інтерв’ю говорив про те, як важливо було б визнати «українську російську мову» (лапкую це не зі скепсису, а для того, щоб читач сприйняв цю фразу як словосполучення, а не поєднання непоєднуваного) нашим, українським, національним надбанням.
Скажу одразу: Андрій Курков – відомий і популярний український письменник, який пише російською мовою. Вочевидь саме «українською російською». Письменник справжній, чудовий і визнаний у світі. Далекий від «русскомірності» та іншої ахінеї. Патріот України, який направду багато робить для того, щоб нашу країну в Європі сприймали адекватно. Нарешті – і це так само дуже важливо – прекрасна людина, яку я глибоко поважаю.
І думки його напрочуд цікаві. Скажімо, він цілком слушно каже, що «українська російська» мова насправді суттєво відрізняється від «російської російської». І то на рівні не лише лексики, а глибше – синтаксису, фонетики, морфології… І з часом – це вже я від себе додаю – ці відмінності лише поглиблюватимуться, тож колись ми дійдемо до того, що ці мови різнитимуться так само, як, скажімо, американська англійська і австралійська англійська. Отож, резонно завважує Курков, ці речі конче необхідно досліджувати – створивши, скажімо, спеціальний відділ при Інституті мовознавства НАН України. І про це, зрештою, не лише Курков говорить – він фактично озвучив «на публіку» те, про що в академічних колах уже тривалий час ведуться дискусії.
Як на мене, пропозиція слушна – в академічному сенсі. Такий відділ справді потрібен – і в мовознавчому контексті, й політично теж – принаймні щоб заявити, що наукові ідеї щодо побутування й трансформації російської мови може генерувати не лише Москва.
Одначе залишається проблема «горбочку» – себто проблема мовного середовища. Скажімо, зупинку «На горбочку» я цілком собі уявляю й на окупованих територіях – у суржикомовних селах довкола Донецька й Луганська, де суржик формувався на базі української. Але не уявляю навіть у Києві (хоча за два десятиліття, відколи я тут мешкаю, столиця дуже суттєво просунулася в сенсі мовної українізації), не кажучи вже про Запоріжжя, Харків чи Дніпро.
У тому й річ: «українська російська» формувалася протягом другої половини XIX і майже всього ХХ століття в політично, адміністративно й культурно підпорядкованих Росії наших містах за рахунок того, що ці міста перебували в тісному оточенні українських сіл і мовно живилися від них. Але тепер ситуація інша: півторастолітній адміністративний тиск не дав того, що дало протягом трьох останніх десятиліть засилля «українських російських» ЗМІ – маємо вже феномен не «української російської», а «російської української» мови навіть на тих територіях, які вважаються всуціль україномовними. У моєму рідному Вербовці на Прикарпатті якби в пору мого дитинства хтось привітався з якимось Михайлом «прівєт, Міша», його мали б за придурка, – а тепер це якщо не «норма», то принаймні давно нікого не дивує. Це Гуцульщина – а що казати про Березань… За останні десятиліття практично зруйновані українські діалекти – живе побутування мови в сільському середовищі; вони підміняються «телевізійним» суржиком, який де-факто є показником вимирання живої української і поширенням чи то «російської української», чи то «української російської», залежно від того, яка з мов превалює в суржикотворенні.
Так, «українська російська» у філологічному сенсі – надбання для лінґвістів, які мають чимало цікавинок для вивчення. Але в сенсі мовного побутування це не національне надбання, а національний жах – бо в умовах руйнації довкола міст українського мовного середовища це в тривалій перспективі здатне призвести лише до одного: повного витіснення української мови «українською російською». Вивчення, аналізування цього феномену якраз і потрібне для того, щоб знайти ефективні шляхи протистояння цій де-факто гібридній русифікації. Бо інакше ми за кілька десятиліть і оглянутися не встигнемо, як жива українська мова залишиться в побутуванні лише невеликого прошарку культурних діячів, тоді як довкола буде сама лише цікавуща, феноменальна, красива, ефектна «українська російська»…
Ми є доти, доки стоїмо на своїх «горбочках». Якщо ж вони стануть чи «ґарбочкамі», чи «холмиками» – однаково, – тоді вважайте, що нас уже немає…
P.S.: Деякі коментатори, не тямлячи суті справи, встигли обізвати Андрія Куркова за те інтерв’ю «зрадником» та іншими дикими словами. Ясна річ, це маячня. Його ідеї цікаві, розумні й потребують втілення – в академічному сенсі. Але в тих сенсах, яких я спробував торкнутися в цьому дописі, конче потрібні інші ідеї – насамперед щодо кардинального перегляду мовної політики буцімто українських ЗМІ. Але то вже тема іншої розмови…