ЧАСТИНА 5. МОЛОДЬ – ПОПЕРЕДУ.
Група Української Національної Молоді, хронологічно друга націоналістична організація, постала 1922 року серед українського вояцтва в Йозефові та Ліберці в Чехословаччині. Початково задумана вона була також як ідеологічна група для самооборони і боротьби з советофільством та зміновіхівщиною. Коли ліквідувалися табори полонених у Чехословаччині, багато членів Групи Української Національної Молоді роз’їхалися по різних університетських осередках завершувати свої студії. З собою понесли вони й організацію і скрізь довкола себе почали творити такі ж групи.
Незабаром постали вони в Празі, Брні, Пшібрамі, Леобені, Відні і навіть у Львові. Центром для всіх стала Прага в тому значенні, що празька група Української Національної Молоді була неначе організаційним і орієнтаційним осередком для всіх груп по інших містах і країнах. А щоб її якось залегалізувати, прилучено її на правах секції до Української Академічної Громади у Чехословацькій Республіці. У той час Українська Академічна Громада в Празі переживала внутрішню кризу. Підносили голову різні анархічні елементи, під впливом боротьби між окремими студентськими групами деякі з них виступили з Академічної Громади і закладали власні товариства за земляцько-територіяльною чи ідеологічною ознакою. Група Української Національної Молоді взялася за позитивну працю в Академічній Громаді, була для неї ввесь час опорою і давала підтримку ЦеСУСові як студентській централі.
Одначе діяльність Групи виходила далеко поза межі студентських інтересів та взагалі еміграційних справ. Стояла вона у жвавому контакті з українськими землями під Польщею, Румунією та на Закарпатті, брала участь у різних національно-політичних і допомогових акціях.Через Групу Української Національної Молоді перейшло більш як тисяча членів, серед них – приблизно 70% галичан і 30% наддніпрянців. Ці відсотки самі по собі нічого не говорять, бо в Празі на той час наддніпрянських студентів було порівняно мало, вони жили і студіювали головним чином у Подєбрадах в Українській Господарській Академії, де галичан початково було дуже небагато. Членами Групи були не тільки студенти, а й інші колишні військовики, що займалися різноманітною професійною працею.
Новий етап діяльности Групи Української Національної Молоді почався з весною 1924 року, коли у Празі відбувся з’їзд української національної молоді. На з’їзді прийнято ідеологічні основи, обрано Екзекутиву як центральний керівний орган для всіх Груп і вирішено видавати власний пресовий орган.Перше число часопису “Національна Думка” вийшло в квітні того ж року. Був це дуже добре редагований місячник, що виходив до кінця 1927 року, спершу літографічно, а від літа 1926 року- друком. Він підготував місце “Розбудові Нації”. Першим редактором “Національної Думки” був Іван Гижа, заступником – Мирон Коновалець. Після виїзду д-ра Гижі до Львова в 1926 році, де він став одним з директорів обезпеченевого українського товариства «Карпатія», журнал вела Редакційна Колегія з двох чоловік: д-р Степан Нижанківський та Ілярій Ольховий. Від літа 1926 року головним редактором був Олесь Бабій, а коли й він виїхав до краю влітку 1927 року, редакцію перебрав Володимир Мартинець. Усе це – імена, що назавжди записані в історію українського націоналістичного руху. На сторінках “Національної Думки”, редагованої так, що журнал був доступний і зрозумілий не тільки студентам та людям з вищою освітою, роками розроблялися питання націоналістичної ідеології, поняття нації, її єдности, вищости загальнонаціональних інтересів над класовими чи територіяльно-партикулярними, неминучість боротьби, а не переговори і співжиття з ворогами, відношення до Совєтської України як державної фікції, прагнення повної державної суверенности і соборности української нації. Добро української нації мусить стояти на першому місці і понад усім іншим:”Одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля провадити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації”.”…На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні – ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс ідуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний – це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антиподів, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несемо клич: Україна понад усе!”.
Своєю організаційною і публіцистично-пропагандивною діяльністю Група Української Національної Молоді широко промінювала на закордонні скупчення української військової та політичної еміграції і зробила великий внесок у вироблення націоналістичної ідеології та створення Організації Українських Націоналістів. З її лав вийшли такі люди, як д-р Юліян Вассиян, чільний ідеолог націоналістичного руху, поет д-р Олесь Бабій та інж. Володимир Мартинець, довголітній редактор “Національної Думки”, “Розбудови Нації” і “Сурми”, а пізніше “Українського Слова” в Парижі та “Нового Шляху” в Канаді, один з головних будівничих Організації Українських Націоналістів, від самих початків член Проводу Українських Націоналістів та Перший його секретар. Багато членів Групи Української Національної Молоді, покінчавши студії, вернулися до краю, позаймали такі чи інші становища в суспільній ієрархії, деякі з них брали активну участь у націоналістичному русі до кінця своїх днів.Легія Українських Націоналістів, організація дуже динамічна і сповнена патосом націоналістичної ідеології, займає визначне місце в історії українського націоналістичного руху. З неї вийшли визначні ідеологи й керівники пізнішого Проводу Українських Націоналістів. Постала вона восени 1925 року в Чехословаччині унаслідок злиття трьох вже давніше існуючих націоналістичних організацій. Були це: Українське Національне Об’єднання, Союз Українських Фашистів та Союз Визволення України, що діяли у трьох головних осередках, де студіювали українські студенти, у Празі, Брні і Подєбрадах. Про те, як і коли вони постали, яка була їхня політична програма – майже нічого невідомо. Їхні відпоручники відбули з’їзд 12 листопада 1925 року в Празі і схвалили на місце трьох тих організацій створити одну нову, під назвою: Легія Українських Націоналістів (ЛУН). Центр Легії Українських Націоналістів містився в Подєбрадах, де довкола Української Господарської Академії гуртувалися студенти і професори з їхніми родинами, майже виключно наддніпрянці. Тільки згодом почали туди напливати молодші студенти з Волині й Галичини. А через те за членським складом Легія Українських Націоналістів оформилася як наддніпрянська організація, за своєю ідеологією і програмою від самого початку була вона наскрізь соборницькою. Про початкову Діяльність Легії Українських Націоналістів, що пізніше зіграла таку важливу ролю в об’єднанні українського націоналістичного руху в одну організацію, знаємо мало. У небагатьох мемуаристів знаходимо тільки дуже скупі вісті. З допису в першому числі “Розбудови Нації”, підписаного криптонімом С. (ймовірно – Микола Сціборський), довідуємося, що:”Перший період існування Легії Українських Націоналістів пройшов під знаком важкої організаційної праці. Від самого заснування зустрінулася Легія з негативним відношенням до себе з боку всіх політичних угрупувань. Протягом півроку витворено й усталено організаційну схему- переведено необхідну агітаційну роботу”.Знаємо, що спочатку в Легії змагалися з собою різні течії і минуло майже два роки, заки вона стала однорідною націоналістичною організацією. Вже при злитгі трьох організацій в одну Легію Українських Націоналістів зійшлися у ній дві головні внутрішньополітичні течії. Більшість її членів ще з 1917 року брали участь у революційному рухові,- а були між ними й такі, що належали до Українського Військового Клюбу ім. гетьмана Павла Полуботка в Києві 1917 року, на чолі котрого стояв Микола Міхновський,- за джерело свого світогляду вважали традиції двох державних періодів України, а то Козацької Держави та державницького періоду Української Народньої Республіки. На ці традиції вони покликалися і на них будували свою ідеологічно-підставову програму.У другій групі, чисельно меншій, зібралося вояцтво, що шукало зв’язку з новими політичними ідеями Заходу та орієнтувало українську націоналістичну ідеологію на різні нові європейські рухи, що виникли після світової війни. Проти наслідування чужих зразків рішуче й відразу виступив голова Легії Українських Націоналістів, і його погляди переважили. Крім того, в складі Легії змагалися ще два орієнтаційні курси відношення її до сучасних політичних українських осередків. Частина членства схилялася до українського монархізму з гетьманом Павлом Скоропадським у проводі (речником тієї групи був інж. Леонід Костарів). Друга ж група, що збиралася довкола полк. Архипа Кмети, дарувала свою прихильність еміграційному урядові УНР. Та це були залишки минулого, і дуже швидко перемогла чисто націоналістична ідеологія з відмежуванням себе від усіх інших політичних центрів і партійних проводів.
Легія Українських Націоналістів засновувала свої відділи і по інших університетських осередках та скупченнях українських поселенців, таких як Прага, Берлін, Відень, Париж. Були спроби закоренитися на інших континентах, як, наприклад, в Єгипті та в Вінніпегу в Канаді. Один зі шляхів еміграції з України, головно з Криму та Кубані, проходив через Туреччину та Балкани. Для зв’язку з однодумцями Легія мала своїх зв’язкових у Царгороді та в інших містах Туреччини, крім того утримувала постійного представника на Балканах.Рухливий осередок Легії Українських Націоналістів постав у Парижі, де, як і в решті Франції, знайшлася поважна кількість української наддніпрянської еміграції. 22 липня 1928 року відбулися установчі збори. Відпоручник централі Легії виголосив доповідь. Збори винесли рішення створити секцію Легії Українських Націоналістів, котру очолив інж. Г. Калюжний, сотника М. Антоненка зроблено заступником голови, а сотника П. Василіва – секретарем.У маленькому Люксембурзі знайшла собі пристановище невелика українська колонія. Були в ній колишні студенти Української Господарської Академії з Подєбрад. Після деякої підготовчої роботи Центрального Комітету Легії заложено там Секцію Легії Українських Націоналістів 17 жовтня 1928 року. Головою обрано Твардовського, секретарем- сотника Олексу Чуба.
Легія Українських Націоналістів статутом зобов’язувала членів до ідеологічно-політичного вишколу. Потреба його відчувалася ще й тому, що Легія постала з різнорідних елементів, і потрібна була наполеглива ідеологічна праця, щоб перекувати їх в одну цілість.Вживалися в Легії Українських Націоналістів членські відзнаки у формі щита в українських національних барвах з державним тризубом. Щит охоплював колом ланцюг, як символ соборности, з-під щита виднілися руків’я і кінець леза меча, що перехрещував щит. На щиті надпис: “Думка – думкою, меч – мечем!”
Це була перша організація, що безпосередньо вжила назви “націоналіст” на місці колишніх “національний”, “державницький”, “незалежницький” тощо. Перебрані з Легії означення “націоналіст” і “націоналістичний” прийнялися пізніше в Організації Українських Націоналістів і в цілому українському націоналістичному русі. Від ЛУН пішло також націоналістичне привітання “Слава Україні!”.Легію Українських Націоналістів складали переважно студенти, головно в Чехословаччині, але й інші стани та фахові групи були там репрезентовані. З викладачів Української Господарської Академії входили туди тільки д-р Микола Вікул і доцент д-р Яків Моралевич. Бачимо в списках прізвища Євгена Маланюка й Леоніда Мосендза, Миколи Сціборського, д-ра Дмитра Демчука, інж. Юрія Руденка, інж. Леоніда Костаріва, Петра Кожевникова, інж. Дмитра Трояна. З інших членів Легії Українських Націоналістів слід згадати Олексу Жлудкина, Панаса Заворицького, Олексу Мартиніва, Олександра Гайдая, Григора Божика, Михайла Первака, Володимира Дрикаловича, Івана Кузнецева- всі з Подєбрад. А в Празі- Теофіль, Дмитро і ще третій з братів Пасічників, О. Чехівський, Д. Малько, М. Тобілевич, К. Дударів, у Брні – Хмельовський та інші.Великою прихильницею Легії була Олена Шовгенівна, у шлюбі, поезії та історії України – Олена Теліга.З галичан – їх у Подєбрадах було мало – приступили до неї відразу Ярослав Герасимович, Михайло Селешко, Петро Вигнанський, Василь Виноградник, Роман Минів та інші.
Пізнішими роками стали напливати студенти з Волині, вони підсилили членство Легії молодняком. Серед них визначилися Микола Ніцкевич, пізніший відпоручник ОУН у Болгарії, де він і згинув з большевицької руки, та Євген Омельчук, що поліг у лавах УПА.Інтенсивна ідеологічно-пропагандивна діяльність Легії Українських Націоналістів довела до того, що до неї гуртом приступила й націоналістичну ідеологію перейняла група “хліборобів-демократів” на чолі з проф. Леонідом Фроловом, студентами Панасом Заворицьким та Олексою Мартиновим.Організаційна структура Легії полягала на тому, що в окремих місцевинах, де було більше членів, творилися Секції Легії Українських Націоналістів. Де членів не вистачало, щоб утворити Секцію, там призначався відпоручник Легії. На чолі Легії Українських Націоналістів стояв Центральний Комітет, до складу якого входили референти різних ділянок праці. Його обирав Делегатський З’їзд, скликуваний на засаді пропорційности заступництв Секцій. Коли ж діяльність Легії розгорнулася ширше, виринула потреба пристосувати побудову організації до нових умовин. Це сталося на Надзвичайному Делегатському З’їзді, що відбувся 17 і 18 березня 1928 року в Подєбрадах за участю представників усіх Секцій. Замість Делегатського З’їзду, що міг складатися з випадкових людей, встановлено постійну Генеральну Раду, куди незмінно входили члени центральних органів та особи, що їх вибрала сама Генеральна Рада.
Там само, в Подєбрадах, відбулося й перше засідання Генеральної Ради. Головою Центрального Комітету обрано Сціборського, а на його пропозицію затверджено новий склад Центрального Комітету: Руденко – генеральний писар, Костарів – політичний референт, Кажевників – референт преси і пропаганди, Кордонський – фінансовий референт, Герасимович – секретар. На тому ж засіданні прийнято до відома засади майбутньої діяльности Легії Українських Націоналістів:
1. Найбільш активна підготовка, спільно з Проводом Українських Націоналістів, Конгресу, що має завершити об’єднання всіх націоналістичних груп і перетворення руху українських націоналістів у впливовий чинник національно-політичного життя.
2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об’єднання націоналістів з усіх земель України як перший етап революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности.
З. Дотримання виразно опозиційної політики супроти окупаційних режимів на українських землях, а тим самим до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на той чи інший окупаційний режим.
4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, що прибирають назву “націоналістичних”, а разом з тим провадять особисто-авантюрничу або угодову діяльність, провокуючи і компрометуючи націоналістичний організований рух.
5. Дальше організаційне поширення впливів Легії Українських Націоналістів на різних теренах.
Повна динамічної енергії, що переливалася через вінця своїх організаційних рам, Легія Українських Націоналістів не могла задовольнитися самою тільки ідеологічно-вишкільною діяльністю між своїми членами та агітаційною роботою, спрямованою на приєднування нових членів і придбання прихильників серед української громадськости. Вона всіляко намагалася виявити себе в загальноукраїнському громадському житті. Коли вбито в Парижі Головного Отамана Симона Петлюру, Легія зорганізувала й провела велике жалобне віче в Празі і виступила з ініціятивою творити Комітет для оборони пам’яті Покійного. Вона прикладала теж чимало зусиль, щоб створити Всеукраїнське Національно-Політичне Об’єднання. Спроба не вдалася, бо партійні та вузькі ідеологічні інтереси сприсяглися, щоб не підпорядкуватися справі боротьби за українську незалежну соборну національну державу.Вигідніший їм був партійний розгардіяш на політичному гуляйпіллі, де кожен собі пан і робить, як сам захоче.Про те докладніше довідуємося від одного з сучасників, члена Легії Українських Націоналістів:” У підготовчій роботі до конференції, що мала засадничо вирішити питання, чи треба такого Об’єднання, центральна управа ЛУН відбула кілька передконференційних нарад з представниками інших політичних угрупувань, а зокрема з групою, яку очолював М. Шаповал. Конференція відбулася в Празі, на Сміхові, в кав’ярні «Опера», і тривала три дні … Взяли в ній участь представники таких політичних угрупувань: усі політичні групи, скупчені навколо центру УНР, що їх репрезентував проф. Олександер Шульгин; гетьманці з проф. Дмитром Дорошенком; соціялісти-революціонери під проводом Микити Шаповала й Никифора Григорієва; соціялісти-демократи на чолі з проф. Ісааком Мазепою; друга група соціял-демократів на чолі з М. Галаганом; Легія Українських Націоналістів на чолі з М. Сціборським та Д. Демчуком; Група Української Національної Молоді на чолі з О. Бойдуником та В. Мартинцем; Українська Військова Організація і кубанці на чолі з А. Бичем, який і керував нарадами конференції. І тоді, коли здавалося, що конференція добігає вже до успішного кінця, на третій день у конференційній залі появилися два свіжовидані журнали, один – орган лівої і другий – правої партії, що на своїх сторінках зводили між собою порахунки на тлі розходжень щодо майбутньої форми державного правління в Україні. Поява тих журналів так вплинула на дальший хід конференції, що її дискусії стали обертатися виключно навколо проблеми майбутньої форми державного правління України. Усі намагання ЛУН погодити суперечності скінчилися невдачею, і конференція розбилася, бо партії не могли дійти до згоди щодо майбутнього державного ладу”.
Енергійний Центральний Комітет Легії Українських Націоналістів під головуванням Сціборського та рухливі його референти кидалися пo всіх еміграційних скупченнях українства в Європі, відбували збори, віча, читали доповіді. При тому теж і в тій діяльності випливали на бистрі води, щоб не замикатися в тісному гурті однодумців і впливати на широку українську громадськість. Націоналістична преса в той час була ще “в пелюшках”, у немовлячому віці неперіодичних випусків та, в кращому разі, щомісячників, тому тепер важко позбирати сліди цієї рухливої пропагандивної діяльности Легії Українських Націоналістів. Про одне з великих масових віч, що відбулося 11 квітня 1928 року в Подєбрадах з виступами членів Проводу Українських Націоналістів Андрієвського, Кожевникова, Мартинця і Сціборського, читаємо вичерпне повідомлення в “Розбудові Нації”.Віче вдалося багатолюдне, як ніколи доти. Змобілізувалися на нього всі партії, виславши своїх представників навіть з інших місцевостей, опоненти солідно готувалися, запасаючись виписками з тодішньої націоналістичної преси та пропагадивної літератури, і з’явилися на вічі з тією думкою, що будуть свідками публічного розгрому націоналістів. Помимо демагогічних виступів різних противників націоналістичного руху, серед котрих чи не першу скрипку грав колишній прем’єр і соціял-демократ Ісаак Мазепа, а за ним- соціяліст-революціонер Спиридон Довгаль, і помимо провокаційних вигуків та запитань деяких соціялістичних учасників віча, доповіді членів ПУН, а особливо їхні репліки опозиційним дискутантам захопили і повели за собою слухачів. Віче закінчилося бурею оваційних оплесків у нагороду організаторам віча та промовцям-націоналістам.Легія Українських Націоналістів мала свій орган, що виходив на правах рукопису неперіодичними збірниками в 1926 і 1927 роках під назвою “Державна Нація”. Редагувала його колегія, куди входили Сціборський, Кожевників і Демчук, але в дійсності, почавши з другого числа, фактичним редактором “Державної Нації” був Євген Маланюк.
Робилися спроби притягнути до співпраці Донцова, але той відмовився, хоч Маланюк був постійним його співробітником у “Літературно-Науковому Вістнику”, як і Мосендз, що багато писав до “Державної Нації”.Назву “Державна Нація” обрано для того, щоб підкреслити основне прагнення визвольних змагань, започаткованих українською армією: повернути українському народові його суверенну волю.Крім Маланюка та згаданих вже членів редакційної колегії, писали в “Державній Нації” Л. Мосендз, М. Вікул, Я. Моралевич, Л. Костарів, М. Загривний (літературний псевдонім- М. Грива), брати Пасічники, Д. Малько, (Я.?) Хмельовський та О. Чуб.Діяльність Легії Українських Націоналістів відкривала очі еміграційній українській громадськості, а головно молоді, на справжні цілі націоналізму і протоптувала тверді стежки для пізнішої Організації Українських Націоналістів. Центральною постаттю Легії Українських Націоналістів був Микола Сціборський, голова її Центрального Комітету, визначний ідеолог-теоретик та видатний публіцист, що гострим своїм пером безжально таврував кожен негативний прояв українського партійництва. Член Проводу Українських Націоналістів від самого початку, голова Першого Конгресу Українських Націоналістів, на зміну організаційний і пропагандивний референт ПУН, він був головним організатором націоналістичної української преси, інформаційної пресової служби з її бюрами і філіями по цілому світі. Його книжки політичного й економічного змісту, хоч писані були для потреб націоналістичного руху, до сьогодні зберегли свою вартість. Це була одна з найвидатніших постатей українського націоналістичного руху, що залишила свій глибокий слід в Організації Українських Націоналістів до сьогоднішнього дня.