Д. Буків.
Микола Сціборський — теоретик. Трохи дивне зіставлення. Бо якщо під поняттям “теоретик” треба розуміти кабінетного науковця, далекого й чужого від кипучого життя, то Сціборський ніколи не був теоретиком. Його ім’я було синонімом людини-революціонера, людини, яка стоїть безперервно в самому осередку кипучого життя, щоб опанувати й підчинити його своїй творчій волі. Контемпляція та філософічне, спокійне обсервування життя і його виявів як матеріялу до своїх кабінетних розумувань не були ніколи життєвою метою великого Покійника. Він приглядався життю і його виявам, він студіював пильно кожний відрух великих людських спільнот, націй, але мета цієї обсервації і цих студій не була чисто науково-теоретична, але ділово-практична.
Микола Сціборський студіював життя націй, а в першу чергу української нації, не для того, щоб тільки знати, але для того, щоб через знання опанувати це життя. Для нього закони пізнання не були ціллю в собі, але тільки засобом до досягнення певної мети. Сціборський не був теоретиком в повному розумінні цього слова. Тому, якщо хочемо задержати для нього окреслення “теоретик”, то обов’язково мусимо долучити до цього окреслення ще й друге поняття — “практик”. Теорія і практика це два поняття, які в світі понять виключають себе, але в щоденному житті часто подають собі руку. В душі великих особистостей теорія і практика зливаються часто в надзвичайно щасливу синтезу. Найвищий ступінь такої синтези осягають теорія і практика в особах геніяльних людей. Безперечно, Сціборський не був генієм, але в його особистості було дуже багато геніяльности. Тому в його особі синтеза теорії й практики осягнула великої досконалости.
Сціборський був теоретиком українського націоналізму. Але він як політик і революціонер був і виконавцем своїх теорій. Тому дуже тяжко сказати, чи був він більше теоретиком, чи більше практичним діячем-революціонером. Одно правда, що був він одним і другим. Але все ж таки, хто знає неспокійне, повне внутрішніх потрясень і творчого напруження життя Покійника, той мусить признати, що теорія в житті Сціборського була тільки прямим засобом до осягнення певної мети в боротьбі за здійснення великого ідеалу Української Нації. Автор “Націократії” це був стратег і полководець в одній особі. Він виставляв відважні стратегічні пляни — він же переводив їх і в життя. Тому якщо ми студіюємо сьогодні Сціборського як теоретика українського націоналізму, то ми бачимо його і як людину-революціонера, бо його теорія була найщирішим випливом його душі спрагненої чину. Сціборський не видумував якихось абстрактних, безкровних теорій, ні, він формулював певні правди, за які він перший боровся і за які і згинув.
Ось у такому розумінні будемо говорити про Сціборського як про теоретика українського націоналізму.
ІІ
Та наші виводи були б неповними, якщо б ми не підчеркнули тут ще однієї сторінки в злуці з темою — Сціборський як теоретик українського націоналізму. Як це ми вище зазначували, теоретиком у повному розумінні цього слова він не був. Він не був ще й тому дійсним теоретиком, бо не все те, що ми означуємо сьогодні поняттям “український націоналізм” зродилось в його душі, в його творчій уяві. Сціборський не творив самий українського націоналізму, він був тільки одним з найтісніших його співтворців. Найбільша заслуга Сціборського може в тому, що він увів найбільше системи й надав найбільше яскравости тим думкам, які злучені в один суцільний світогляд дали українській нації ту велику суспільно-політичну правду, яку ми окреслюємо сьогодні словом “український націоналізм”.
Український націоналізм родився і ріс в розгарі революційної праці, тому не приходило майже в думку злити революційні думки українського націоналізму в одну суцільну теорію чи доктрину українського націоналізму. Ця думка прийшла Сціборському й він доклав надзвичайно багато зусиль, щоб перевести її в життя. Останки вільного часу присвячував він на те, щоб вивінувати український націоналістичний рух у власну доктрину, зафіксовану в одній суцільній праці. В цьому бажанні треба в першу чергу шукати причини його найважнішої праці — “Націократія”. “Націократія” мала стати для українського націоналістичного руху тим, чим була для фашизму “Доктрина фашизму” Мусоліні, а для націонал-соціялізму “Моя боротьба” Гітлера. Чи це йому вдалося зробити — докаже наше найближче майбутнє. Сьогодні можемо хіба те ствердити, що “Націократія”, це найважніша, найповніша й найкраща праця, яку ми тільки маємо дотепер про український націоналізм як світогляд і суспільно-політичний рух.
Правда, багато думок з “Націократії” не є оригінальними думками Сціборського, але він і не криється з тим, бо своє завдання не вбачав він у тому, щоб дати українському націоналізмові якнайбільше з власних оригінальних думок, але насвітлити якнайкраще суть українського націоналізму й дати Рухові суцільний кодекс його суспільно-політичного вірую. Він хотів дати Рухові і Біблію, з якої цей Рух черпав би в світлі матерії свій національно-політичний ідеал. Тому тут було цілком байдуже, чи думки, зафіксовані в цій Біблії, є оригінальними думками автора, чи взяті від своїх побратимів, які боролися разом з ним за той самий ідеал. Роля Сціборського була — як ми це вже зазначували — дати українському націоналістичному рухові суцільну власну доктрину.
Бо до нього такої доктрини український націоналістичний рух не мав. “Націоналізм” Донцова це доктрина націоналізму взагалі, як світогляду, який протиставляється всяким інтернаціоналістичним доктринам та світоглядам. Донцов не дав доктрини українського націоналізму, він тільки намагався своїми писаннями витворити в українській нації націоналістичну духовність, підготовляючи цим грунт для майбутнього українського націоналізму. Донцов учив український народ, що тільки ідея нації є двигуном історичного ставання народів. Сціборський, як виразник українського організованого націоналізму, зробив рішучий крок вперед і дав сильний почин для заіснування на українському грунті українського націоналізму. Донцов стояв на чисто теоретичному грунті, Сціборський стояв на службі політичної організації, яка діяла в українській дійсності. Іншими словами, Сціборський влив української крови в загальну теорію нації Донцова. І в цьому історична заслуга Сціборського. Він став свідомо на услуги діючого політичного руху й намагався надати цьому рухові доктринально-ідеологічного оформлення.
Тому й “теорії” Сціборського такі близькі до життя і повні крови. Вони ж мали бути тим вічно свіжим джерелом, з якого український націоналістичний рух черпав би всю життєву мудрість. Отже “теорії” автора “Націократії” мали служити чисто практичним цілям. Цих речей не вільно ніколи тратити з очей, бо в противному разі ніколи не оцінимо належно й не зрозуміємо Сціборського як теоретика українського націоналізму.
ІІІ
В рамцях нашої статті неможливо обзнайомити читача з усіма думками великого націоналіста, якими він збагатив український націоналістичний рух. Це завдання майбутнього життєписця Сціборського. Ми хочемо лише насвітлити кілька думок автора “Націократії”, які на нашу думку є найбільш характеристичними для нього й які найкраще дадуть нам змогу заглянути в саму душу Сціборського, як теоретика українського націоналізму. Осереднє місце в доктрині Сціборського займає, як і треба сподіватися, поняття нації. Сціборський, як і взагалі всі націоналістичні рухи, виходить із заложення, що нація як органічна цілісність, а не одиниця, стоїть в основі нашого політичного думання.
Український націоналізм, пише Сціборський, “проглядає націю не як механічний збір певної кількости людей, пов’язаних лише спільністю території, мови й матеріяльних інтересів, але як найвищу форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованости має власний, неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природніх властивостей даної людської спільноти, її моральної єдности та стремління здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріяльні підвалини існування, лише насамперед дух і воля нації, постійно проявлювані в її творчости й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст і характер”. (“Націократія”, стор. 74). Отже в основу поняття нації кладе Сціборський дух і волю.
Він не приймає расового поняття нації. “Підставою расової політики, пише він, мусить бути гомогенна (однорідна) структура держави. Проте будування расової структури держави в Україні стрінуло б труднощі з осляду на її гетерогенну (мішану) національну структуру. Історія і етнічні особливості нашого розвитку ускладнюють стисле окреслення української расовости й кажуть шукати головні точки опертя в духовому понятті Української Нації”. (“За внутрішній імперіялізм”, “Пробоєм”, липень-серпень 1941). Свою доктрину Сціборський не копіює, але будує на природніх даних української нації. Тому, хоч і як привабливою не була б теорія раси, то він все ж таки не може прийняти її вповні до своєї доктрини. Повну расову відмежованість, проповідує він лише відносно жидів. Решту національних меншин треба асимілювати, отже не відмежованість, але зближеність, духове перетоплення цих меншин у горнилі української духовости. “Перетопити в собі збиранину народів, що замешкують нашу землю, в спільний український державницький і культурний тип”, ось найважніша проблєма, що поставиться перед молодою українською державою. (“За внутрішній імперіялізм”). Отже Сціборський розв’язує проблему історичного майбутнього української нації цілком протилежно, як це робить націонал-соціялістична доктрина: наколи націонал-соціялізм іде від чистоти крови до чистоти духа, то Сціборський іде від чистоти духа до чистоти крови. В націонал-соціялістичній доктрині головний критерій це кров, у Сціборського — дух.
Це не означає ще, що Сціборський проповідує безграничне мішання всяких народів і рас. Хто пригадає собі хочби його вороже і наскрізь негативне наставлення до москалів, той зрозуміє, що він дуже далекий від таких теорій. Крім цього, коли возьмемо під взгляд його домагання цілковитого расового відмежування від жидів, то змусимо дійти до заключення, що своєю доктриною він стоїть ще блище до расистів, як до їх противників. В кладенні ідеологічних основ для українського націоналізму, він, як холодний спостерігач нашої дійсности, будував свої твердження на фактах, а не на фантазіях і мріях. Української нації, як расової одиниці, не лише що нема ще, але дотепер навіть не поставлено навіть серіозних науково-дослідних основ під простудіювання її расової структури. Зато з чимраз більшою виразністю кристалізується українська духовість, яка по свойому остаточному оформленні буде в стані притягати до себе й найбільш відосередочні сили. Ця духовість, як “величезна потенція”, яка вже існує, перетворена в силу “діючу, тверчу”, буде одинока в стані завоювати й засимілюватит різнородні народи України. Здобуті духово ці народи, зчасом втопляться і кровно в українському морі. Тоді аж зможемо говорити й про чисторасову політику.
Не сміємо ніколи тратити з очей факту, що на українській етнографічній території, побіч приблизно 40 мільйонів українців живе майже 15 мільйонів чужинців! Хоч ці чужонаціональні елементи не живуть компактними масами, але розсіяні серед українського моря, то всеж-таки їх не можна нехтувати. Тимбільше, що велика частина з них (кругло 8 мільйонів москалів і 2 мільйони поляків) належать до історично ворожих нам націй і ворожих культур, які ще “далеко не вичерпали себе” і тому будуть усіма силами намагатися привернути старий, ворожий нам стан речей. Велика частина цих елементів, яка ще не є так тісно зв’язана з нашими землями, виемігрує, чи в якийсь інший спосіб розлучиться з цими землями, але дуже велика частина останеться. З цієї оставшої частини, велике число буде змосковщених чи спольщених українців, отже кровно близьких нам, тому щонайменше нераціонально було б застосувати супроти них методи непримиримої, безоглядної расової політики, бо така політика внесла б сильний фермент неспокою в молоду, невпорядковану ще державу. Ці елементи мусять втопитися в українському морі, а до цієї мети небезпечно було б йти шляхом расової непримиримости. Річ ясна, що українська держава не повторить блуду з 1918 р., даючи всяким національним меншинам більші або менші культурні автономії, творячи в цей спосіб держави в державі, вона — “пристосовуватиме національні меншини до того стану й до тих вимог держави, які обов’язуватимуть самих українців”. (“За внутрішній імперіялізм”).
Свою окремішність і панівне положення в Україні ці меншини могли задержувати тільки завдяки окупаційним системам їх метрополій, що диспонували для цього численними середниками (державним апаратом, різними засобами духових, культурних і матеріяльних впливів і тд.). Значення цих штучних, сприятливих для національних меншин України, умовин, неминучо підірве під ними грунт і вони залишаться як би “в повітрі”. Тоді блеск української культури, збудованої на здорових основах української народньої культури, притягне до себе й ці національні меншини, та заставить їх признати Київ своїм духовим, а згодом і політичним та національним центром. Ця українська культура мусить розвиватися на засадах духової непримиримости й цілковитого розриву з ворожими культурами”.
Цей процес вимагатиме вложення надзвичайно багато енергії, часу й витривалости, але Українська Нація переборе їх, бо має для цього всі духові дані.
Сприймаючи “власну націю за найвищу, абсолютну, ідейну й реальну цінність” Сціборський твердить: “Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все це зле, що цю силу й розвиток послаблює”. (“Націократія”).
IV
Таке поняття нації може трошки дивно виглядає, як що візьмемо під розвагу те, що ми нація недержавна. Для недержавної нації найвищим ідеалом повинна б бути власна держава. Проте Сціборський кладе наголос не на державу, бо він, як тверезий споглядач, уміє степенувати вартости. Він пише: “Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінности й значінні основи суспільного життя, провадить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціялістичних протидержавних теорій, український націоналізм учить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава”. (“Націократія, стор. 79.).
Але держава не є самоціллю, бо навіть “факт існування нації не конче зумовляється її державною незалежністю”. Проте, додає він, “тільки через власну державу нація стає творчим чинником в історії і повноправним господарем своєї власної долі”. (“Націократія”, ст. 79.). “Націоналізм вчить, пише він дальше, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює і збагачує її існування, як рівнож означує її історичну ролю між іншими націями. У націоналістичному світогляді, нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя і людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті”. – (Там же, стор. 82.).
Отже, наколи нація творить підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава, як “засіб, що забезпечує, удосконалює, і збагачує існування” нації, є найвищою ціллю в житті нації. Тому державу не вільно брати як “відірвану від життя і людей” самоціль, щось що існує побіч або й незалежно від нації, лише як найбільш досконалий інструмент в руках нації.
Для нас держава — святе слово. Але бо українська нація існувала й росла і без власної держави. Ця нація жила й творила навіть у неволі вона без держави виборола собі право на власну державу, чи ліпше — на самостійне життя, бо держава кінець-кінців, це самостійне політичне існування нації. Ми навчилися цінити й поважати себе, вірити в свої сили й своє історичне покликання — поза державою, тому хоч кладемо такий сильний наголос на державу, не тратимо ніколи з очей, що нація, а не держава є вартістю в собі.
“Український націоналізм, пише Сціборський, хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями”. (“Націократія”, стор. 81.).
Але щоб нація могла вповні виконати своє історичне завдання, вона мусить створити могутній інструмент своєї сили: яким може бути лише власна держава. Своя держава, це життєва конечність кожної здорової нації.
З другого боку, держава, як вияв політичної волі одної лише нації, мусить охоплювати собою цілість нації, бо нація може всесторонно виявити себе лише тоді, коли всі її складові частини творять одну нерозривну органічну цілість. Цей залізний закон існування нації висловлює Сціборський такими словами: “Життя з його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним, передумовою її здоровля, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування і руїна…” Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить всім політичним групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його програми” (там же, ст. 80).
Українська нація як держава, має здійсняти велику культурну й цивілізаторську місію на грані двох світів. Цю місію вона зможе виконати лише як великодержава. Тому нашим життєвим завданням є створити Українську Імперію. Українська імперія — “це життєва конечність для Української Нації, без якої вона не зможе існувати, як історичний суб’єкт”. Щоб створити таку імперію, треба в першій мірі перевиховати душу українця, перетворити вщіплений йому штучно комплекс меншовартости в комплекс “володарськости”, щоб він із провінціоналіста став “державником та імперіалістом” (там же).
V
Нація і держава це центральні пункти, довкола яких зосереджується вся увага Сціборського. Нація, як носителька генія України й держава, як найвищий гарант генія — ось ідеал українського націоналізму. Ці вартости не були для нього теоретичними абстракціями, але діючими правдами, за які він боровся, за які й згинув. Бо він знав, і вірив, що життя немає ніякої вартости доти, доки йому не можна жити на волі. Це була може найкраща “теорія” автора “Націократії”. Правдивість цієї теорії він засвідчив власним життям.
До того Сціборський знав і твердив, що вільне життя не дається, його треба брати силою, його треба здобувати! Це ще одна “теорія” Сціборського. Він не проповідував України як маленької, сірої держави, але його Україна це була Імперія — владарка великих просторів і носителькап великих ідей. А таку Україну можна здобути тільки власною кров’ю та власними жертвами, бо якщо малу державау можна й одержати з ласки інших, то імперію можна тільки здобути власними силами.
Але для такого великого діла треба нових великих людей. Тому Українську Імперію Сціборський будував спершу в душі Українського Народу, бо знав, що тільки тоді, коли ця імперія стане ясним образом в душі Української Нації, можна буде приступити до її будови в світі матерії. І тут він також не помилився, бо з історії знаємо, що ніколи раби не будували імперії. Героїзм і дух агресії, дух панування — це характеристика панівних рас. Такою панівною расою була колись українська нація — такою хотів її знова бачити теоретик українського націоналізму сл. п. інж. Микола Сціборський.
Тому його ім’я записалося безсмертними буквами не тільки в історію українського націоналістичного руху, але в історії української нації взагалі.