ЖАНРОВА ТРАНСФОРМАЦІЯ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Ю. Ковалів.

Минулорічний конкурс «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг! Олена Теліга» ім. О. Ольжича й Олени Теліги  відмінний від попередніх тим, що в ньому перевалює проза, а не поезія. Серед віршованих текстів, в яких панує заримована публіцистика, заклики до перемоги й знищення московських нападників при відсутньому художньому рівні, визначальному для літератури, лише доробок кропивничанина Р. Любарського частково відповідає критерію того рівня. Якщо зняти нашарування загальників, характерних для переважної більшості сучасного віршування, деякі його вірші привертають увагу переконливою конкретикою воєнних буднів як на фронті, так і в тилу, безпатетичними замальовками нашого сьогодення («Купуйте картоплю…», «Знову похмуре небо…» тощо).

Пафосна робота «Пам’яті героя» молодого з Кагарличчини О. Марціна, типова для сучасних учнів, має ознаки переказу біографії уродженця с. Стави О. Кузнецова, доповненої свідченнями односельців, котрий з перших днів повномасштабної війни пішов в ТрО, брав участь в боях під Авдіївкою, загинув в грудні 1922 р.

Проза привертає увагу зацікавленням авторів до побуту під час війни, до філософічних проблем людського буття, пов’язаних з нею, до екзистенційного вибору на межі життя і смерті. Учасники конкурсу вдаються до жанрового синтезу. Оксана Марцинавка з Мостиська на Яворівщині у своїй повісті в листах «А ти сій квіти…» застосувала епістолярну стилістику, аби передати світовідчування персонажів — Оксани, Ольги та ін. після початку та під час перебігу повномасштабної російсько-української війни, показаної крізь призму травмованої людської душі.

Драматизм з трагічним фіналом властивий психологічному оповіданню «Брати» дніпрянця О. Лисаченка, вже неодноразово висвітлюваний в українській літературі, коли під впливом деструктивних зовнішніх обставин в осередді роду спалахував непримиренний двобій («Вершники» Ю. Яновського, «Перша любов» З. Дончука тощо). Максиму Яновському (псевдо Моряк) після одного з боїв довелося зустрітися з полоненим. Ним виявився його брат-окупант Євгеній (Євген). Між ними відбувається загострений діалог, засвідчуючи не лише світоглядну прірву між обома, а й втрату родинної основи, уривками збереженої в глибинах пам’яті. Порозуміння так і не сталося. Розвиток напруженого сюжета завершено катарсичною розв’язкою — пострілом: Максим, самозахищаючись, вбив брата, котрий накинувся на нього підступно, ззаду. Для посилення наративної достовірності автор детально змальовує херсонські краєвиди під час війни.

На противагу такому епічному трактуванню воєнних подій львів’янин Л. Данільчик застосовує прийоми бойовика. Безстрашні й кмітливі, фізично сильні герої його трьох новел під спільною назвою «Примари півдня» легко долають московських окупантів. Називаючи своїх персонажів Ахтем, Гожо, Сара й Сніжана, автор мав на увазі, що рашистам протистоять не тільки українці, а й татари чи євреї. Творам дещо вадить вульгарна лексика. Очевидно, автор вважає, що вона підкреслює мужність захисника. Насправді, таке трактування — дискусійне.

Йому може опонувати Слава Шторм (псевдонім Ірини Красножон), котра нині проживає у Вроцлаві. Її оповідання «Hej, Sokoły!» має не так алюзію на пісню Т. Падури, як стосується взаємин поляків й українців під час повномасштабної війни. Сюжет ускладнений текстом у тексті, оповідач — «сивочолий чолов’яга» розповідає історію двох друзів з різних країн, військового механіка-інструктора Янека й підлеглого Степана, котрого той інструктор обізвав Сковоронком, тобто ранковою пташкою. Події відбуваються в Карпатах і на фронті, куди потрапив Янек, де був важко поранений.

Калушанка Наталя Данилюк переводить свою оповідь в побутове річище. Її оповідання «Відмолений» висвітлює долю родини Лавренюків, має дидактичний підтекст, адже син удови Павліни лишився живим завдяки її молитвам: він після 24 лютого 2023 р. добровільно пішов на фронт, після поранення повернувся додому.

Коли історія Лавренюків в інтерпретації Наталі Данилюк, має щасливий фінал, то повість «Прощання з фіялками» Тетяни Яремчук із Львівщини пропонує іншу інтригу при розгалуженій композиції на окремі мікросюжети, котрі, мов пазли, складають загальну структуру на значному часовому інтервалі від 40-х років минулого століття до сьогодення. Її персонажі, приречені на страждання, переживши німецькі й радянські концтабори, виживаючи в  байдужому до їх доль суспільстві, зазнаючи нових випробувань під час російсько-української війни, не реалізували себе як повноцінні особистості. Вони постійно опиняються в лабіринті фатуму, з якого не знаходять виходу, але не втрачають віри в життя, як бездітна Зінка, котра поховавши Ванька, жила з Маріїхою, котра втратила коханого Степана під час Другої світової війни, пережила тортури нацистських й радянських концтаборів, ґвалтування голови колгоспу, цинізм комуністичного режиму, адже серед остарбайтерів вона не зазначалася, відмову Любочки визнати її своєю матір’ю, дарма що Маріїха врятувала дівчину наприкінці війни, взявши дитину з рук померлої матері. Згодом не стало й Маріїхи, але несподівано після поневіряння світами з’явився її син-айтішник, котрого прозвали Тішником, або Німченям. З ним пов’язана нова сюжетна інтрига. Згодом він вдруге повертається в село, до оселі Зінки з фронту російсько-української війни калікою разом двома більш дорослими дівчатками й чорношкірою дівчинкою — дочками побратима загиблого Кульки (Кольки), дружину якого Олюньку, переселенку, зґвалтували негри-еміґранти в Німеччині. Вона померла на могилі свого чоловіка, заповівши Тішнику своїх дітей. Інтрига ускладнена ще й тим, що Віра — старша дочка Кульки закохалася в Тішника. Символічним стає смартфон Кульки, як живого, так і загиблого. В першому разі він формує комунікативне поле великої любові фронтовика Кульки й Олюньки, в другому — пов’язує душі всіх живих і не живих. Особливий сенс покладено на семантику фіялок як символу скромності, беззахисності, невинної відданості коханому. Цими квітами прикрашають смертне ложе. Вони в’язали Маріїху із Семеном, їх пропонувала Тішнику продавчиня, їх посадила Олюнька на могилу Кульки, вони розцвіли весною на могилі Маріїхи, куди часто приходив Тішник, при якій відкрилася справжня перспектива кохання його й Віри. Можливо, Тетяна Яремчук таким нонфінальним фіналом завбачає ймовірний розвиток сюжетної лінії, котру має додумати читач, виводить персонажів й події з фатального онтологічного кола у простір повноцінного життя.

Конкурс засвідчив певну жанрову переорієнтацію сучасної літератури в період російсько-української війни, котра переходить від мобільної поезії до прози, схильної замість рефлексій до аналітичного осмислення подій.