Тарас Головко
Вважається, що ключовою епохою в історії людства є Середньовіччя. Чи багато знаємо про цей історичний період, коли зародився феодалізм, суспільні стани – воїни, селяни, духовенство, національні держави, в яких виникли міста – своєрідні центри ремесел і торгівлі, остаточно утвердилось християнство як одна із трьох світових релігій. По суті, Середньовіччя стало фундаментом для сучасного європейського розвитку, уявним містком між античністю та новим часом, коли формувалися ключові політичні, соціальні, інституційні й культурні основи, тим самим визначивши подальший поступ людської цивілізації.
Саме медієвістиці викладачка столичного університету Стефанія Демчук присвятила своє науково-популярне видання «Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі», випущене київським ТОВ «Віхола». Дати йому оригінальну назву авторку надихнула картина Пітера Брейгеля Старшого «Битва між Карнавалом і Постом», в якій знаменитий фламандський художник візуально приховав святковий календар, поширюваний у пізньому середньовіччі. Подібних таємниць далекої минувшини, розкритих на сторінках книги, чимало.
Охопивши основні етапи життя середньовічної людини, науковця оперує цікавими спостереженнями про освіту, виховання й навчання дітей, кохання і шлюб, медицину, їжу та напої, різноманітні свята у давнину. Вражає кількість використаних у книзі джерел. Коли йдеться про середньовічні уявлення стосовно періодів людського життя, Стефанія Демчук згадує греко-єгипетського вченого Клавдія Птоломея, його працю «Альмагеста» (або «Велика побудова») і розроблену теорію руху Місяця, Сонця, планет. Спираючись на неї, прадавні мислителі висловили припущення, що ці небесні світила певним чином не лише впливають, а й визначають майбутню долю людини. Місяць, як можна дізнатися з книги, передавав людській природі свою непостійність, несформованість і нестабільність, Меркурій, навпаки, сприяв розумовій активності малолітньої дитини і засвоєнню нею початкових знань, Сонце стимулювало прагнення вже зрілої особистості до слави й успішної кар’єри, Марс налаштовував зробити щось вагоме за життя, Юпітер робив літніх чоловіків і жінок поміркованішими та сповненими гідності…
У розділах книги «Народження дітей та їхнє вигодовування», «Іграшки та ігри», «Як виховати дитину: середньовічні рекомендації», «Селянське дитинство: робота від колиски?» авторка вичерпно ілюструє етапи дорослішання дітей у середньовічні часи, акцентуючи увагу читачів на їхньому вихованні і здобутті початкової освіти. Великий вплив на те, що і як потрібно вивчати, мала, зокрема, дидактична поема «Вірші до Астролябія» французького філософа широко цитованого у книзі П’єра Абеляра. Інший стародавній мудрець, на якого посилається дослідниця, був Шевальє Жоффруа, автор «Книги повчань для дочок лицаря де Ла Тура», де подається низка рекомендацій не лише як вдало вийти заміж молодій дівчині і створити щасливу сім’ю, а й як майбутній дружині та матері отримати відповідну освіту, щоб бути на рівних у суспільстві, вчасно відрізняти добро від зла. Показово, що в цей ряд середньовічних інтелектуалів Стефанія Демчук ставить і київського князя Володимира Мономаха, автора визначного наставницького твору часів Київської Русі «Повчання», в якому все, починаючи із заклику бути милосердними у стосунках між людьми християнської віри, закінчуючи порадою постійно набиратися знань, зокрема вивчати іноземні мови. «Отже, середньовічні трактати передусім апелювали до моральних якостей і релігійності, що їх мали з молоком матері й із цими сторінками всотати діти, доходить висновку авторка історичної розвідки. – Повчання, орієнтовані на хлопчиків, містили поради, що ґрунтувалися на загальнолюдських цінностях: більшість з них усе ще звучить актуально».
Перед читачем у книзі з’являється риторичне питання: «У Середньовіччі сексу не було?» (саме таку назву має один з розділів), оскільки, мовляв, темні часи, характерні для описуваної епохи, аж ніяк не сприяли інтимності, що завжди супроводжує кохання, шлюб і родинні взаємини. Авторці складно щось заперечити, бо тотальний голод, постійні війни, інфекційні захворювання, викликані чумою, що в середньовічні часи забрала життя мільйонів людей, робили їхнє існування нестерпним, відбиваючи будь-яке бажання шукати ще й якусь втіху. Може тому авторська розповідь, присвячена цій тематиці, починається із книг або збірників, які використовувалися священниками для проведення таїнства покаяння (сповіді). Такі посібники містили перелік ймовірних гріхів, скоєних вірянами, а також покаянні норми (епітимії) у вигляді інструкцій і таблиць, що визначали відповідні покарання, наприклад, пости, молитви, паломництва – за кожен конкретний гріх. Як стверджує дослідниця, найважчим сексуальним проступком уважався інцест із родичами першого і другого ступеня споріднення, крім того подружня зрада, кохання з людиною тієї ж самої статі чи згвалтування жінки. За такі прогрішення на винного чи винну накладалось покарання у вигляді дев’яти або десяти років покаяння, що означало дотримання трьох сорокаденних постів. Ще гірша кара підстерігала тих, кого викрили у кровозмішенні: на винуватця чекало чотирнадцять років виснажливого самообмеження, позбавлення їжі, заборона їздити верхи, відвідування церкви.
Виникла потреба виробити методику, за якою б класифікувались провини і встановлювались норми покарання для людей, викритих у непристойній поведінці в інтимній сфері. Цю місію у ранньому середньовіччі взяв на себе італійський теолог, філософ Тома Аквінський, праця якого «Сума теології» детально аналізується в книзі. Багатьом може видатися дивним те, що християнський богослов категорично засуджував секс, коли той служив задоволенню, а не заради продовження роду. В його розумінні це був гріх хтивості, який мав ще й різні типи тяжкості. Свою аргументацію засновник теологічної і філософської школи томізму ув’язував з біблійним вченням, зокрема з порушенням природного порядку, встановленого Богом для людської інтимності.
Своєрідну естафету викорінення різноманітних статевих збочень підхопив одноплемінник Аквінського – філософ і церковний діяч Петро Даміані, який так само постає у книзі «Доба постів і карнавалів», а його трактат з промовистою назвою «Книга Гоморри» є предметом докладного розгляду дослідниці. Цей непримиренний поборник фізіологічної цноти увійшов в історію світової церкви різким виступом і розлогим нападом на плотські гріхи та сексуальну розпусту серед духовенства. Він запропонував класифікацію гріхів, широко розповсюджених на той час серед кліру, вимагав суворі покарання для кліриків, викритих у різних проступках, аж до позбавлення сану, тюремного ув’язнення та тілесного покарання. Як випливає з висновку авторки щодо ролі і значення Петра Даміані в очищенні церковного життя від плотської скверни, йому справді вдалося після оприлюднення «Книги Гоморри» посилити дисципліну і зміцнити мораль серед духовенства в рамках проведення Григоріанської реформи.
Оповідачка ніби подорожує у глибину століть, захопивши із собою читача, який через маловідомі факти відкриває для себе загублений у часі світ. Часто заради наочності виклад доповнюється рідкісними ілюстраціями зі старовинних фоліантів, репродукціями живописних полотен середньовічних майстрів пензля. Приміром, коли йдеться про вчення апостола Павла, цього найвизначнішого християнського місіонера, котрий у своїх проповідях надавав перевагу безшлюбності задля служінню Всевишньому аніж подружньому співжиттю, то цей фрагмент в історичній розвідці проілюстровано колоритною, з доволі глибоким підтекстом, картиною «Нерівна пара», створеної фламандським художником Квентіном Массейсом в ХV ст. Молода симпатична жінка, зображена на полотні поруч з підстаркуватим чоловіком, сприймає того не інакше, як без п’яти хвилин рогоносцем.
Середньовіччя неможливо уявити без катастрофічних пандемій, наслідком яких стало масове вимирання людей на європейському континенті. Тодішній рівень медицини, на жаль, не запобіг цьому планетарному лихові. Стефанія Демчук дуже аргументовано переконує читача у тому, що саме «батько сучасної медицини», видатний давньогрецький лікар і філософ Гіппократ та грецький лікар, хірург і філософ римської доби Гален Пергамський заклали основи середньовічної медичної практики й теорії. Їхні праці «Прогностика», «Мистецтво медицини», «Афоризми», а ще трактати «Ізагог» Йоганніціуса, «Про пульси» Філарета, «Про сечу» Теофіла Протоспафарія увійшли до збірки під загальною назвою «Articcela» «Маленьке мистецтво», яку студенти медицини постійно вивчали впродовж століть.
Описуючи вплив античної медицини на її розвиток як науки у середні віки, лікування жінок у давнину, уявлення про гігієну, вплив пір року на людське здоров’я, шкоду, завдану лікарями-шарлатанами, авторка водночас розкриває секрети діагностування різноманітних захворювань по зорях, тим самим вказуючи на тісний зв’язок цієї поширеної у Середньовіччі медичної практики із псевдонаукою астрологією. В книжці вміщено рідкісну мініатюру «Зодіакальна людина» нідерландських живописців братів Лімбургів, взяту з рідкісного манускрипту XV століття. Нагадаємо, що зодіаком прадавні мислителі називали пояс на небі, що складався з дванадцяти зодіакальних сузір’їв, через які, за їхнім уявленням, проходило Сонце. Послуговуючись згадуваною мініатюрою, дослідниця подає цікаве пояснення залежності стану здоров’я середньовічної людини від розташування планет на небосхилі, спиняється на впливі того чи іншого світила на фізичний стан людини з далекого минулого, підводячи читача до думки: людству знадобилися століття для остаточного усвідомлення хибності так званої медичної астрології, бо відсутність наукового обґрунтування та доказової бази робили будь-які діагнози тієї чи іншої хвороби висмоктаними із пальця.
Ще задовго до написання книги «Доба постів і карнавалів» Стефанія Демчук стала однією із засновниць науково-просвітницького проєкту «Symbolon. Центр середньовічних та ранньомодерних студій», який започаткував популяризацію медієвістики та ранньої новістики. В рамках проєкту науковиця кілька років тому опублікувала розвідку «Від бобра до фазана. Їжа західноєвропейського Середньовіччя». Ця тема присутня і в книзі, зокрема у розділі «Смачно їсти, смачно пити», де в деталях розповідається що і як споживав середньовічний люд, чому юність, зрілість і старість потребували різних продуктів, як пори року впливали на підбір дієти. Аби не виглядати голослівною у своїх оціночних судженнях, особливо тоді, коли йдеться про відмінність у застільному меню звичайних бідняків і маєтних бюргерів, авторка віднайшла у віртуальних запасниках музеїв Роттердама і Нью-Йорка наповнені глибоким змістом старовинні гравюри Пітера Брейгеля Старшого «Кухня гладких» і «Кухня худих». Якщо одні в ті далекі часи задовольнялися стравами із м’яса й іншими делікатесами, то інші – здебільшого рибою, виловлену у морі чи у річках.
Свою обізнаність із кухнею, характерною для середини минулого тисячоліття у Франції, авторка доповнює ще й рецептами приготування таких екзотичних для нас страв як бланманже холодне нефруктове желе або ніжний пудинг/мус, а також грюель – густа каша або юшка з вівсяної крупи, що вживалася переважно бідним населенням Європи впродовж минулих віків. А щодо напоїв, то в Середньовіччі переважали пиво, ель, сидр, перрі (зброджений сік з груш) та вино. При цьому цінним є суттєве зауваження: «Найголовніше, чого мали дотримуватися всі, незалежно від статусу чи статків, ритм їжі, який керувався алгоритмом церковного календаря: звичайні дні змінювалися постом, після якого був час свят перед поверненням до повсякдення».
Перефразовуючи знаменитий крилатий вираз «Бути чи не бути?» на «Бити чи не бити?», у середньовічній Європі обирали останнє – бити, як дієвий спосіб стимулювати недбалих учнів до навчання. У книзі авторка докопується до причин виникнення і застосування тілесного покарання у тодішній школі, без якого неможливо було уявити навчальний процес. Цей вид екзекуції прийшов, на думку Стефанії Демчук, ще з часів античності, як і багато чого іншого, одухотворенішого, втіленого не лише в освіті, а й у будівництві, архітектурі, художній справі (мозаїка, фрески, іконографія, скульптура).
Найвагоміші зрушення у середньовічний час пов’язані з періодом правління Карла Великого – короля франків і першого імператора Заходу, котрий був ініціатором так званого Каролінгського відродження – десятиліть інтелектуального та культурного піднесення, яке зупинило занепад знань у Західній Європі. Саме в роки його володарювання повсюди засновувались монастирські та кафедральні школи, запроваджувалась освітня програма «семи вільних мистецтв» (тривіум: граматика, риторика, діалектика; квадривіум: арифметика, геометрія, астрономія, музика). Крім того, було проведено реформу писемності, що підвищило рівень грамотності серед еліти, заклало основи для формування єдиної західноєвропейської культури й системи освіти. Реформи, проведені Карлом Великим в освітній галузі, дали вагомий результат вже в наступному столітті.
У книзі називаються перші у Європі вищі навчальні заклади, засновані у ранньому Середньовіччі: університет у Болоньї (1253 р.) і славетний університет Сорбонна в Парижі (1257 р.). В Україні для порівняння Острозька слов’яно-греко-латинська академія була утворена 1576 року, Києво-Могилянський колегіум 1632 року, а університет Св.Володимира у Києві 1834 року. З метою унаочнення, як здобувалися знання у ті давні роки учнями у Європі, починаючи зі школи, закінчуючи університетом (за умови наявності коштів для сплати за навчання), Стефанія Демчук як обізнаний мистецтвознавець розкриває алегоричний зміст вміщеної у книзі гравюри з енциклопедії «Перлина філософії» німецького ченця Грегора Райша. Перед читачем постає зображення римської богині Нікострати, за однією із версій – винахідниці алфавіту, котра ніби запрошує майбутніх спудеїв до уявної башти знань. Долаючи в ній поверх за поверхом, що символізують наукові дисципліни, людина засвоює знання, приміром, з логіки, пов’язаної з ім’ям Арістотеля, риторики і поезії (Цицерон), арифметики (Боецій), музики (Піфагор), геометрії (Евклід), астрономії (Птолемей), філософії (Арістотель і Сенека).
Тим, кому пощастить дістатися вершини величної будівлі, привідкриються таємниці теології і фізики, згадувані в праці «Сентенції» католицького філософа Петра Ломбардського. Цей тернистий шлях в опануванні знань авторка книги характеризує виразом, який нібито належить одному з давньогрецьких філософів: «Коріння навчання гірке, але плоди – солодкі». Якщо ж пошукати в українській фразеології подібне сказаному, то в пам’яті відразу спливає влучне народне прислів’я: «Знання здобувати все одно, що голкою яму копати».
Багато поживи для роздумів дають дбайливо зібрані дослідницею маловідомі факти, що стосуються середньовічних свят, яким у книзі присвячено цілий розділ. Скажімо, цікаво буде дізнатися, що день Святого Миколая – улюбленого різдвяного персонажа дітвори, виникло ще у ранньому християнстві, а крім того, ним вшановувалась конкретна історична особа – єпископ Мерликійський часів Римської імперії і Візантії, котрий ще за життя прославився як великий благодійник і захисник нужденних. За однією із легенд, він допоміг бідному батьку коштами для приданого трьом його донькам. Саме після цього гуманного вчинку за єпископом Мерликійським, якого церква після смерті канонізувала і зробила Святим Миколаєм, закріпилось уявлення про його покровительство дітям, а ще морякам, мандрівникам і знедоленим. Але виявляється поруч з ним був ще один містичний персонаж, згадуваний у книзі. Йдеться про Чорного Піта чи Крампуса. Ця антропоморфна істота була повною протилежністю Святому Миколаю. Якщо перший нагороджував подарунками слухняних дітей, то інший – відповідав за покарання неслухняних, зокрема, замість смаколиків залишав їм вугілля, або забирав із собою у далеку Іспанію – країну, яку, скажімо, голландці сприймали у середні віки лише негативно, вважаючи землею, де панував релігійний фанатизм, кровожерливість і користолюбство. Як пояснює Стефанія Демчук, Чорний Піт не прижився серед європейців у минулому столітті, тому що в давнину його зображували в образі темношкірого хлопчика чи юнака-слуги, відтак в емігрантському середовищі це викликало несприйняття, і навіть породжувало антирасистські настрої.
Так само із плином часу чомусь занепало свято Адама і Єви, яке впродовж століть широко відзначалось напередодні Різдва. Може тому, що ці двоє міфологічних персонажів згрішили перед Богом і не один раз: коли Його не послухали, спробувавши за порадою Змія-спокусника заборонений плід, а вдруге, коли не змогли витримати доволі жорстоких випробувань, що давали їм змогу повернутися до Едему. Авторка не випадково згадала у книзі цей призабутий старозаповітний апокриф, бо він дає ключ до розуміння наріжного питання біблійного богослов’я: суті гріхопадіння, вчиненого прабатьками людства. Адже Первородний Гріх – це не просто порушення правил, а корінна зміна людської природи та стосунків із Всевишнім. Це був вияв непослуху, недовіри та гордості, які привели до втрати святості, наближеності до Бога і набуття схильності до зла, що у підсумку передалося всьому людству.
Книга «Доба постів і карнавалів» закінчується розділом «Темне середньовіччя» з промовистим підзаголовком «Смерть уявна і реальна». Тут її авторка спробувала проаналізувати як у давноминулі часи змінювалось ставлення європейців до смерті, особливо тоді, коли ця невблаганність ставала масовою. Бубонна чума, відома як «Чорна смерть», спалахнула в Європі у середині XIV століття і тривала шість років, забравши від 75 до 100 мільйонів життів, що скоротило кількість населення континенту на 30-60 відсотків. Ця пандемія, на думку дослідниці, залишила по собі не лише численні жертви, а й суттєво травмувала психіку не одного покоління людей, позбавивши їх через загрозу смерті елементарної гуманності, деформувала морально-етичні норми в їхній поведінці. І першою взялася за виправлення дикої ситуації церква, її найвідданіші слуги – теологи-священники, а за ними науковці, поети, художники, музиканти, актори. Всі вони прагнули вивести зі стану заціпеніння людські маси від бубонного апокаліпсису, подати смерть не як грізного ворога для всього живого на землі, а радше як посланця з іншого світу, наскрізь заповненого духовними субстанціями.
З церковних амвонів почали проповідувати не лише мистецтво жити, як наголошує Стефанія Демчук, а ще й мистецтво помирати. В книзі є посилання на трактат «Ars moriendi» «Мистецтво вмирати», датованого 1415-1450 роками, в якому оповідається про процедури, що передують праведній смерті, пояснюється, як «померти добре» відповідно до християнських заповідей пізнього середньовіччя. На жаль, авторка у книзі не згадує класичну працю із цієї ж тематики «Людина перед лицем смерті», написану ще в 1977 році французьким істориком Філіппом Ар’єсом. А тим часом у ній виділено п’ять основних історичних етапів, які ілюструють еволюцію ставлення до смерті в західній культурі, її сприйнятті як до невідворотної соціальної метаморфози.
У післямові до основного тексту книги висловлюється сподівання, що читачі, котрі ознайомилися з її змістом, не залишилися байдужими до надзвичайно цікавого історичного періоду в історії людства – Середньовіччя, яке досі інтригує нерозкритими таємницями, манить прихованими духовними скарбами, дає розуміння витоків соціальних конфліктів, відголоски яких нинішнє покоління людей відчуває й досі. У кого зберігся інтерес до середньовічної доби, Стефанія Демчук радить обов’язково ознайомитися з працями Карла Гінзбурга, Жана Делюмо, Жоржа Дюбі, Умберто Еко, Жака Ле Гоффа, Емануеля Ле Руа Ладюрі, Йогана Гейзенга. Чому саме ці автори з їхніми творами пропонуються потенційному читачеві? На це запитання авторка дає пряму відповідь: «Саме там ховаються речі, які змінять тебе назавжди».