Орест Питляр. (З КНИГИ “ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ І ЙОГО ДОБА”) Ч, 1.
З полковником Євгеном Коновальцем я зустрічався зчаста протягом чотирьох років — 1931-1935. Я був тоді молодим студентом женевського університету, членом ОУН, деякий час головою женевського відділу Організації. У 1934-1935 роках я виконував деяку роботу в канцелярії Полковника на імпровізованому становищі «Виконуючого обов’язки субреферента для справ Америки, Канади й Арґентіни» (АКАР). Цей довгенький титул придумав для мене сам Полковник у приступі доброго гумору. Моя робота полягала, здебільшого, в перечитуванні кореспонденції й українських газет із цих країн та проектуванні відповідей на листи.
Але моє відношення до полк. Коновальця не було тільки формально-офіційне. Як і інші наші женевські студенти-націоналісти (і ненаціоналісти!), я не раз бував у гостях у його хаті, зустрічався з ним приватно на прогулянках і товариських розмовах і т. п. В 1934 році, коли моє матеріяльне становище раптово погіршало, Полковник дав мені притулок на деякий час у маленькій кімнатці в мансарді будиночка, який він винаймав у той час на власне мешкання й канцелярію. Цих декілька деталів, мабуть, потрібно, щоб з’ясувати суб’єктивне тло моїх тодішніх вражень про полковника Євгена Коновальця.*У жовтні 1931 року, недовго після мого приїзду до Женеви, мої старші колеґи з університету повідомили мене, що на другий день відбудеться прогулянка женевської громади на гору Салев, власне кажучи, на «Великий Салев», бо є ще й другий, «Малий». Обидві ці гори, невисокі, але стрімкі, височать над самою Женевою і заслонюють від неї вид на прекрасну панораму Альп і на гору Мон-блян. На прогулянці буде також Євген Коновалець.Ця вістка страшенно схвилювала мене. Коновалець, леґендарний командир УВО і голова Проводу ОУН, був тоді серед галицького суспільства й особливо серед молоді оточений своєрідним романтичним німбом. Що я побачу його живого вже завтра ранком, мені просто тяжко було собі уявити.І ось на другий день у неділю ранком ми збираємося на площі Рон-Пуен. Сім чи вісім студентів (нас усіх тоді було в Женеві 12), тодішній представник Українського Бюра Якова Макогона в Женеві Володимир Кисілевський, у шикарній спортовій шапці, з американськими манерами. Потім від трамваєвої зупинки надійшов невисокого росту чоловік із спокійним усміхненим обличчям, невеличкими вусами — Євген Коновалець. Разом із ним була сестра його дружини, наша товаришка Оксана («Ляля») Федак. Ми привіталися.Враження в мене було якесь дивне. Я сподівався побачити когось із диктаторською позою (на подобу Муссоліні) або, принаймні, з конспіративно таємничими манерами моїх власних товаришів і зверхників із підпілля. Тим часом, це була звичайна, скромна людина, що балакала з усіма по-товариськи і любила жартувати й «підтягати» своїх молодих компаньйонів. Але моя й моїх товаришів повага до полковника Коновальця від того аж ніяк не зменшилася. Тут заважила не тільки наша власна романтична уява про нього, якої нам не легко було позбутися. Бо з його обличчя й постатті ми могли вичути справжню силу характеру, приховану під буденною скромністю. Ми думали: чи цей «звичайний» середнього віку чоловік (в наших молодих очах тоді «середній вік» був великим гріхом) міг командувати Осадним Корпусом Січових Стрільців, посилати бойовиків у небезпечні місії й творити підпільні організації? Чи ми самі послухали б його наказу без вагання? І ми знали з абсолютною певністю, що так — він міг і ми — послухали б.*Полковник Коновалець, провідник і революційний діяч, мав також — чи намагався мати — власне приватне особисте життя. Його дружина, дочка видатного львівського громадського діяча й адвоката д-ра Степана Федака, сестра Степана Федака молодшого, (що провів атентат на Юзефа Пілсудського й Ґрабовського). Пані Ольга, тоді молода, гарна з виду жінка, з енергійним обличчям, була не раз увічливою господинею для нас.Але побіч хатнього господарства вона мусіла ще й заробляти на прожиток, працюючи завідувачем слов’янського відділу в женевській Університетській бібліотеці. Полковник страшенно любив свого сина-одинака Юрка, тоді — в 1931 році — гарненького хлопчика з підтятим по-пажівському волоссям. Юрко якраз тоді позбувся свого німецького акценту в українській мові й починав розмовляти з акцентом … французьким. Інших українських дітей не було, а чужа школа й ровесники-товариші змагалися з українським впливом батьків.Коли я говорю про приватне життя Полковника, я не хочу сказати, що це було нормальне, спокійне, впорядковане життя. Ні, такого життя українські революціонери не мали навіть на еміґрації. Для ілюстрації згадаю про один характеристичний інцидент із перших місяців мого женевського побуту.До мого мешкання на Рю Блянш прийшов шофер таксі і каже:— З вами хоче говорити ваша землячка в авті.Виходжу, бачу — в авті сидить ще молода пані, вітається зі мною й каже:— Я Сушкова, чи не могли б ви завести мене до хати полковника Коновальця, там має бути мій чоловік. Я тільки нині приїхала з Мадріду.Адреси Полковника вона не мала, мою адресу випадково знайшла в університеті. Після деяких конспіративних сумнівів я повірив їй (це була дружина покійного полковника Романа Сушка, колишня Христина Скачківська, що її поет Маланюк назвав колись «українською Жанною д’Арк»), і ми поїхали тим самим таксі до хати Полковника. Приїхали, на жаль, запізно, чверть години раніше полк. Сушко відлетів до Риму. Такі були революційні «сімейні умови» на еміґрації.Подібна атмосфера непевности, сказати б, провізорії, панувала в сім’ї полк. Коновальця. Він в січні 1930 року приїхав з Берліну до Женеви. В 1931-1932 pp. він жив у невеличкому мешканні на 3-му поверсі будинку на передмісті Сен Жан. Пригадую, що старосвітська електрична «вінда» в цьому будинку раз-у-раз псувалася й затримувалася поміж поверхами. Мешкання було скромне, досить тісне, тим більше, що там також жила Оксана Федак.Мабуть, у 1932 році Полковник перейшов жити до кращого мешкання, недалеко від Палацу Ліґи Націй (що, власне, тоді почав будуватися), на правому березі Женевського озера. Це була невеличка вілла, що її всю винаймала ОУН. Внизу була їдальня, вітальня й кухня, нагорі спальні й кімната канцелярії. Полковник любив ту нову хату, яка була люксусовою в порівненні з його старим мешканням. Але вона була не кращою від хати якого-небудь українського еміґранта-заробітчанина в Новому Світі. Вона була не власна, а винаймлювана, і невідомо на який час. Ця непевність і дедалі виразніша небезпека для життя Полковника висіли темною тінню над усім його сімейним життям.Леґальне життя Полковника було уможливлене його литовським громадянством і пашпортом. Але швайцарська федеративна й кантональна поліція добре знала, ким був полковник Коновалець. Його раз-у-раз цькували і на нього доносили польські й совєтські дипломатичні місії.Його декілька разів намагалися вигнати з Швайцарії, і він залишився лиш завдяки офіційним інтервенціям Литовського Міністерства закордонних справ. Уже тоді, в ранніх 30-х роках, оточення полковника Коновальця рахувалося з можливістю терористичного атентату на нього. Його остерігали від можливости такого атентату і просили бути обережнішим. Сам Полковник ставився до цієї небезпеки з вояцькою, майже фаталістичною байдужістю:— Як більшовики мене схочуть убити, вони мене й так уб’ють.Дійсно, самотня вілла Полковника на далекому, рідко заселеному передмісті, його довгі самотні прогулянки, його подорожі публічним транспортом без усякої охорони давали легку можливість для атентатчика. Але, мабуть, з політично-тактичних причин совєтські терористи тоді не схотіли ангажуватися в одвертому терористичному акті в невтральній Швайцаріі, у місті осідку Ліґи Націй.Щойно десь у 1935 році, на настирливі вимоги близьких, Полковник купив для власної охорони великого пса-вовчура. Але пес мав, зрештою, дуже симпатичну й приязну до чужих людей вдачу. Його улюбленим спортом було — купатися у вуличних фонтанах і потім оббризкувати власного господаря й усіх стрічних холодним душем водяних крапель.Частина другаПолковник Коновалець дуже любив і добре розумів молодь. У конфлікті між молодими й старшими він заявляв:— Я там, де молоді. Без молоді не може бути революції.До наших молодечих слабостей, амбіцій і грішків він ставився з вибачливою, часом трохи насмішливою усмішкою. Кликав нас він: «Товаришу…» (такий то) і не раз дискутував з нами годинами на всілякі теоретичні теми, намагався спізнати нашу психіку й допомогти оформитися нашим молодим, запальним, але дещо нестійким характерам.Він, хоч людина досить нервової вдачі, майже ніколи не сварив нас, а говорив з гумором, критикував нас лагідно й поблажливо. Це впадало в вічі ще більше, коли ми бачили, як він не раз гнівався на деяких своїх «дорослих» співробітників, до праці й дисципліни яких він ставив досить ригористичні вимоги. Тому ми, зокрема молоді націоналісти, завжди без страху зверталися до нього у політичних чи приватних справах, телефонували до нього раз-у-раз і бували частими гостями в нього у хаті. Поза очі ми говорили про нього «Євген Михайлович»або офіційніше «Полковник»-Щоб краще спізнати нас, Полковник увійшов як звичайний член до відділу ОУН в Женеві, куди входили, крім нього, ще лиш чотири студенти — О. Сокіл, М. Качалуба, П. Трач і я, та ще редактор «Бюлетеню Української Інформації», видатний український публіцист Макар Кушнір (псевдонім Богуш). Полковник із зацікавленням прислухався до наших дуже амбітних і часом дещо «єретичних» (з пункту бачення ідеології ОУН) рефератів і сам забирав критичне слово в дискусіях.Було цікаво бачити, як у кожнім з нас він віднаходив те, що в нім було найцінніше — роботящість, фантазію чи журналістичний хист, і намагався розвинути це найкраще власними порадами й критичними заувагами. Мені здається, що якби Полковник не був ніколи політичним, революційним і військовим діячем, він міг би стати прекрасним педагогом.Яким терпеливим і вибачливим був Полковник для нас, молодих, можна бачити з такого прикладу. В 1934 році під впливом моїх особистих матеріяльних труднощів і деякого психічного заламання я переживав період зневіри й сумнівів. У розмові з моїм товаришем Олексою Соколом, особистим секретарем Полковника, я висловив ті мої сумніви щодо практичної можливости революції, ідейности «організаційних бюрократів», навіть щодо щирости самого полковника Коновальця.При нашім тодішнім наставленні це були майже святотатські думки. Олекса розказав про них полк. Коновальцеві. Я сподівався гострої кари, «карного звіту», нагани, може навіть виключення з Організації. Тим часом, Полковник тільки запросив мене до себе на спокійну, логічну розмову. Він говорив до мене з зрозумінням, по-батьківськи, дав відповідь на всі мої сумніви — без сварки. Мені, мабуть, ще ніколи до того часу й ніколи потім не було так соромно за власну слабкість. Хоч ця розмова не врятувала мене з моєю песимістичною вдачею, від пізніших сумнівів, проте вона залишила в мене один незатертий слід: ідейна чистість і духова великість полковника Коновальця були й залишилися донині в мене поза й понад усяким сумнівом.Полковник Коновалець, як я казав уже, з вигляду й поведінки ніяк не нагадував «клясичного»диктатора. Він не був політичним актором, замаскованим у студійованих позах. Він не був також тим «забронзованим», по-візантійськи закоцюблим героєм, яким його нині уявляють собі автори й слухачі промов на святкових академіях. Ні, він був людиною, хоч вийнятково ідейною й сильною, але все ж таки з деякими людськими слабкостями.Коли я знав його, він був ще не старим, у ранніх 40-х роках. Але з вигляду він здавався старшим. Його здоров’я було надшарпане переживаннями його короткої, але драматичної біографії (у 27 років —командир корпусу, у 31 рік — творець і командир підпільної організації, від 32 року — політичний емігрант у самому осередку української політичної дії й духової і фактичної революції). Він хворів на жовчеві камені. Звичайно, він стоїчно ігнорував ту свою недугу, але деякі атаки (особливо після важливих нарад, політичних подорожей, трагічних подій) були страшенно болючі й робили його безсилим від болю.Психологічно цікава одна людська слабкість Полковника — він при своїм непохитнім характері й владній, звиклій до командування вдачі, був також дуже несміливою людиною. Це була несміливість людини великої особистої амбіції, великих вимог до себе самого, що соромиться кожної власної, навіть невеликої, невдачі.Наша французька вчителька, мадмуазель Кюршо казала мені, що з усіх її учнів найнесміливіший полк. Коновалець. Через те йому важко було навчитися французької мови.Полковник Коновалець був нервовою людиною, але він із залізною волею панував над власними нервами. Лиш рідко коли він у нашій присутності гнівався на когось із його політичних противників чи партнерів так, що тоді лаявся здорово, по-вояцьки. Звичайна його реакція на чиюсь помилку чи нікчемність — було холодне й іронічне: «Сервус!»Ці людські вади робили його тільки ближчим для людей з його близького оточення, зрозумілішим, більше людським . Homo sum, humani nihil a me alienum puto.Частина третяСьогодні противники революційного націоналізму, бажаючи виключити пам’ять полковника Коновальця з травневих святкувань, не раз заявляють: він, мовляв, був «диктатором», «фашистом» чи «тоталітаристом». Ми, що знали його особисто, бачимо всю неправдивість таких закидів.Полковник Коновалець, без сумніву, вимагав твердої дисципліни. Але це була не диктаторська претенсія, а вояцька вдача, звикла до послуху в рядах військової формації чи підпільної бойової організації.В особистих стосунках з людьми Полковник був незвичайно толерантним, вислуховував терпеливо протилежні думки й сприймав обґрунтовані, логічні докази. Ця ж толерантність, ця пошана до противника як людини, це, власне, вважається одною з основних властивостей демократії.Полковник радо зустрічався з людьми, що стояли на протилежних до ОУН позиціях, однаково у власній хаті й в офіційних політичних розмовах. При нагоді перебування в Женеві українських парляментаристів із партії УНДО — Мілени Рудницької й Зіновія Пеленського— Полковник дуже щиро вітав їх і навіть доручав нам, молодим членам ОУН, бути для них неофіційними перекладачами й провідниками по місті.При нагоді святкових відвідин молодих студентів у мешканні Полковника з нами туди не раз заходив наш тодішній колеґа, нині — Президент Державного Центру УНР Микола Лівицький. Він сам казав, що в особі полк. Коновальця він вшановує не провідника ОУН, а командира однієї з найкращих частин Дійової Армії. Але Євген Михайлович завжди дуже ввічливо вітався з ним і розпитував про здоров’я його батька, Андрія Лівицького, тоді Головного Отамана УНР.У громадському житті Полковник не висував ніяких диктаторських претенсій, а повинувався волі більшости. Він був рядовим членом женевського «Українського Клюбу», де головою був неприхильний до ОУН Євген Бачинський (видавець «Екклезії»), і брав участь у зборах і голосуваннях клюбу на рівних правах з іншими членами. У полк. Коновальця не було групового фанатизму, який поза власною «парафією» не бачить Божого світу. Раз ми, молоді, почали на сходинах женевського відділу ОУН напівсерйозну дискусію на тему «що важливіше — нація чи революція?» (чи можливо для добра містичної ідеї нації пожертвувати життям більшости сучасних членів фізичної нації?). Полковник прислухався деякий час, потім розсердився. Він сказав з незвичайною в нього гострістю:— Дурниці говорите! Революція добра тільки тоді, коли вона робиться для добра нації. В майбутньому нашої організації може не бути, прийдуть інші ідеї, інші сили. Нас не буде, але Україна буде!»Які ці погляди інакші від тоталітарних претенсій до виключности й вічности чи від віри Гітлера у «Таузенд’єріґес Райх!»Мов учора, пригадується моя остання зустріч із полковником Коновальцем. Це було в погідний липневий день 1935 року. Я здав якраз останні іспити в університеті і за два дні мав повертатися в Україну. Полковник запросив мене на прогулянку над озеро. Ми їздили моторовим корабликом — «муетт» (фундував, звичайно, Полковник, бо «я було трохи не голе, таке убоге»). Євген Михайлович говорив до мене довго, серйозно і досить сумно. Мій від’їзд до рідного краю відсвіжив у нього таємний, приспаний біль-ностальгію. Коли я скаржився на непевне майбутнє, він сказав:— Дурниці говорите, ви молодий, а головне — у вас є база, до якої ви можете повернутися. В мене такої бази нема.Він розпитував мене про мої пляни, про мою майбутню участь у політичній роботі в «краю». А перед прощанням сказав мені:— Дайте мені руку, що ви ніколи не опортунізуєтеся!Я дав йому те приречення. І, звичайно, не дотримав його. Чи міг я і чи міг він тоді передбачати ті великі зміни, які стануться не лиш особисто в мені, але й навколо мене — смерть Полковника, розлам в організації, війна, «перша» й «друга», еміґрації, повільне старіння й уміщення в зовсім несподіваній країні, у зматеріялізованому Новому Світі? Нині більшість колишніх товаришів моїх, що ще залишилися живими на еміґрації, в нашому тодішньому розумінні дуже «опортунізувалися». Але ні я, ні, мабуть, вони не забудемо «юних днів, днів весни», а я сам не забуду ніколи того соняшного літнього дня й розмови над Леманом…