Ірка Буштедт
Коли наприкінці 2025 року Володимир “Ворон” Буштедт помер на 103 році життя, Організація Українських Націоналістів (ОУН) втратила не лише одного зі своїх найстарших членів, а й одного з тих, хто служив їй найдовше.
Володимира офійційно прийняли до лав ОУН у 1941 році, коли навчався в Українській гімназії у Холмі, хоч перші свої кроки на політичній ниві він зробив ще у 1939 році, як 17-ти річним гімназистом у Перемишлі. Саме тоді він брав участь у покладанні вінків до Могили Невідомого воїна у невеличкому селі Пікуличі біля Перемишля.
У той час покладання квітів було дозволено, однак польська влада заборонила використання вінків із колючого дроту. Проте українців Перемишля це не зупинило. Як і всі інші, Володимир приніс із собою шматок колючого дроту, і на місці ці шматки швидко сплели в один вінок.
Це був його перший досвід організованого протесту та боротьби за незалежну й вільну Україну.
У 1941 році, будучи старшим і політично свідомішим, він остаточно приєднався до лав ОУН. 1942 рік став переломним у його житті. Окрім політичної діяльності, саме тоді він зустрів кохання всього свого життя —Тетяну. Вони одружилися у 1947 році, і їхній шлюб тривав до її смерті 71 рік потому.
1942 рік був визначальним і з іншої причини: він очолив холмську команду на легкоатлетичних і спортивних змаганнях, відомих як “Українська олімпіада”, і відмовився віддавати нацистський салют присутнім сановникам, як того вимагали обставини.
Навчаючись у Холмі, він уже брав участь у підпільній діяльності, яка під час Другої світової війни лише зростала за масштабом і рівнем небезпеки. Володимир перетинав кордон до окупованої Радянським Союзом України, щоб врятувати політичних побратимів, доставляти пропаганду, стрілецьку зброю та кошти для підтримки боротьби руху за вільну й незалежну Україну. Потрапити в полон до будь-якої зі сторін — радянської чи нацистської — означало б арешт, ув’язнення як шпигуна і смертний вирок.
Через вісімдесят п’ять років Володимир і далі залишався членом руху, а певний час виконував обов’язки представника ОУН в Австралії.
Володимир народився у вересні 1922 року в окупованому Польщею Бересті. Його дитинство було скромним, але водночас по-своєму чарівним: життя в селі, навчання в школі протягом тижня і риболовля в сусідній річці у вихідні.
Завдяки стипендії він зміг продовжити освіту як пансіонер в Українській гімназії в Перемишлі. Друга світова війна перервала його навчання, і лише у 1941 році, коли його родина опинилася в Холмі, він зміг продовжити навчання та скласти матуру.
Після прибуття до Австралії у вересні 1949 року як біженець із таборів переміщених осіб у Німеччині, його політична діяльність тривала. Його дім став неофіційним осередком ОУН у Мельбурні, де відбувалися зустрічі та зібрання однодумців.
Залишаючи вірним своїй присязі ОУН та її засадам упродовж усього дорослого життя, особливо на новій батьківщині — в Австралії, Володимир працював невтомно, щоб свічка української свободи ніколи не згасла.
Напередодні відкриття Олімпійських ігор у Мельбурні 1956 року він був членом і збирачем коштів Українського Олімпійського Комітету. Зібрані кошти спрямовувалися на антирадянську пропаганду та на вимогу визнання України незалежним членом Міжнародного олімпійського комітету.
Мельбурнська Олімпіада стала ще одним прикладом його діяльності. Спорт був його пристрастю впродовж усього життя, і він зумів потрапити до Олімпійського селища під виглядом кореспондента української газети. Його метою було зв’язатися з українськими спортсменами та дізнатися правду про життя в Україні під радянською владою. Під час тренувань йому навіть вдалося зіграти кілька матчів у свій улюблений вид спорту — футбол.
Він брав участь у демонстраціях у Мельбурні, і вік не ставав на заваді. У 2014 році, у віці 92 років, він разом зі своїми онуками, Ростиславом і Максимом, та іншими членами родини долучився до акцій підтримки Революції Гідності. Він ішов вулицями міста й стояв, слухаючи промови. Серце борця за свободу билося так само сильно, як і в 1941 році.
У пізні роки він одночасно радів появі незалежної, міжнародно визнаної та шанованої України й глибоко переживав її нинішню руйнівну війну з багатовіковим ворогом — хижацькою Росією. До кінця він зберігав надію, що переможе правда, а не сила.
Від самого прибуття до Австралії він став однією з ключових постатей у розбудові сильної та життєздатної української громади в Мельбурні. Він був одним із перших, хто прибув наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років і присвятив своє життя збереженню української культури, спадщини та ідентичності на чужій, далекій землі.
Понад 40 років він самовіддано служив Українській Православній Церкві в Мельбурні та Австралії. Він працював у церковних радах скарбником, збирачем коштів і діловодом на рівні дієцезії, єпархії та консисторії.
Він представляв Церкву на закордонних синодальних конференціях.
Одним із його важливих здобутків стало створення Фонду Духовенства — фонду обсягом один мільйон доларів, призначеного для залучення священників з України, щоб забезпечити подальший розвиток Церкви в Австралії. Кошти фонду надавали новоприбулим священникам матеріальну підтримку та допомогу з житлом.
Понад 30 років він був активним членом Української Громади в Мельбурні з часу її заснування у 1950 році, коли вона діяла в орендованій церковній залі.
Він відіграв вирішальну роль у порятунку Українського Народного Дому від фінансових проблем. Працюючи скарбником і збирачем коштів у критичні роки, він розробив фінансовий план порятунку, який забезпечив не лише платоспроможності громади, а й реконструкцію будівлі та подальший розвиток українського культурного життя в Мельбурні.
Зі зростанням його репутації у сфері фінансового управління багато українських організацій зверталися до нього за допомогу чи то як скарбника чи фандрейзера. Серед них:
- Комітет Оборони Прав Людини, який збирав кошти для допомоги політичним в’язням в Україні;
- участь у створенні першого Українського будинку для людей похилого віку;
- заснування на початку 1950-х років Реферантури Взаємної Допомоги — своєрідної страхової та соціальної установи для українських ветеранів в Австралії;
- Фонд Австралійської Фундації Допомоги Дітям Чорнобиля;
- Організація Українських Націоналістів — Теренове Керівництво в Австралії;
- Шкільна Рада Австралії;
- Союз Українських Організацій Австралії;
- Рада Українських Кооператив Австралії;
- Фундація Українознавчих Студій Австралії, яка сприяла створенню кафедр українознавства в австралійськихуніверситетах;
- ветеранська організація «Комбатанти»;
- Комітет Сприяння Консулятові України в Австралії.
Плекаючи любов до спорту, а зокрема до футболу, він був одним з організаторів на початку 1950-х років мельбурнського Спортового Клюбу «Україна». Команда, створена з емігрантів, виступала під назвою «Україна», а він грав на своїй улюбленій позиції правого захисника.
Він також збирав кошти для сприяння друку Української Енциклопедії в Парижі. У 1950 році, навчаючись електротехніки в Університеті Мельбурна, був серед організаторів Української Студентської Громади. Крім того, він входив до складу кількох Контрольних Комісій, що стежили за дотриманням українськими організаціями їхніх статутів і державних вимог.
Це лише частина його громадської діяльності, яку він здійснював, працюючи повний робочий день і виховуючи сім’ю.
У його домі завжди були газети й журнали українською, польською та англійською мовами — як місцеві, так і закордонні. Він читав їх від першої до останньої сторінки. Ще кілька років тому він стежив за новинами з України в інтернеті.
Поза політикою, у нього на першому місці завжди були сім’я й дім. Він насолоджувався сімейними зібраннями й спостерігав, як сім’я спочатку зменшувалася з відходом старших, а згодом знову зростала з появою онуків і правнуків.
Він був люблячим чоловіком, чуйним і турботливим батьком … людиною, яка обожнювала своїх онуків і правнуків.
Володимир був людиною честі, етики та моралі … людиною, яка керувалася своєю вірою, і палким патріотом України, який усе своє життя боровся за свободу своєї рідної Батьківщини. Він був останнім з того відданого покоління, яке віддавало свій час беззастережно і беззавітно.