Тарас Головко.
В епоху «залізної завіси» вільне й правдиве слово змушене було проникати в Україну різними, зовсім непростими шляхами. Патріоти на Заході, які сприяли цьому, діяли досить сміливо і винахідливо. Щоразу найважливішим було подолати перепони, обійти «рогатки», підступно розставлені на кожному кроці радянськими спецслужбами. Майстерно робили це працівники українського видавництва «Сучасність» у Мюнхені.
Випустивши у 1976 році книгу «У лісах Лемківщини» колишнього воїна УПА Івана Дмитрика, хтось із редакторів подав ідею поширити її на території підрадянської України. Адже минуло понад три десятиліття відтоді, як у воєнні та повоєнні часи на західноукраїнських землях точилися кровопролитні бої між повстанцями з УПА з одного боку і регулярними частинами Червоної Армії, німецькими військами, спецгрупами НКВС, радянськими партизанами, польськими міліцією та військами Армії Людової – з другого.
У цій священній війні загинули тисячі українських патріотів, які віддали життя заради незалежності України, а також захищаючи місцеве населення, що потерпало від більшовицьких і нацистських окупантів, силових структур Польщі, де із закінченням війни влада в країні, як і в сусідніх Румунії, Угорщині і Чехословаччині, контролювалася комуністами. У видавництві «Сучасність» справедливо вважали, що книжка «У лісах Лемківщини» Івана Дмитрика, потрапивши до УРСР, викличе інтерес у читачів, розвінчає наскрізь фальшиву комуністичну пропаганду московських ідеологів, сфальсифіковану історію національно-визвольної боротьби українців не лише в ХХ, а й упродовж минулих століть, а ще викриє геноцид українського етносу, організований сталінським режимом під час Голодомору 1932-1933 років…Щоб здійснити задумане, німецькі поліграфісти, співпрацюючи з видавництвом «Сучасність», у книзі про відомого партизанського командира, випущеній в УРСР, замінили внутрішній книжковий блок, але цілком зберегли автентичні палітурки, перших 34 сторінки і останню з вихідними даними Політвидаву України. Коли на контрольно-пропускних пунктах радянські прикордонники натрапляли на таке «оновлене» видання під назвою С.А. Ковпак «Від Путивля до Карпат», то жодних підозр виникнути не могло. До того ж на титулі зазначалось, що книжку у 1979 році випущено у Києві «Видавництвом політичної літератури України». Погортавши ще кілька сторінок, прикордонник відкладав її, переключивши увагу на інше.
А вже на 35 сторінці, після патетичних од «героїчним вчинкам» Сидору Ковпаку, раптом вигулькувало: «Автор книжки У лісах Лемківщини – стрілець Іван Дмитрик, вояк Української Повстанської Армії, з куреня командира Рена, який діяв на Лемківщині в 1944-1947 роках. Свої спогади автор записав зараз після прибуття на Захід у 1947-1949 роках, коли ще всі події були міцно закріплені в пам’яті».
Тримаємо сьогодні в руках це унікальне, вже пожовкле від часу, видання й уявляємо спричинену в другій половині 70-х «ідеологічну диверсію» в УРСР, лють тодішнього комуністичного правителя України Володимира Щербицького, головного республіканського кадебіста, присланого з Москви Федорчука, якому, до речі, підпорядковувались ті самі обведені круг пальця прикордонники, і зайвий раз переконуємося, що після Другої світової війни і в наступні десятиліття війна проти московських колонізаторів та їхніх прислужників в Україні не припинялася, а набувала нових, витонченіших форм.
Книжка «У лісах Лемківщини» Івана Дмитрика, в якій описано рейди одного з підрозділів УПА територією Лемківщини, Перемищини і Холмщини – етнічних українських земель, де, починаючи з ХІІІ і аж до середини ХХ століття, компактно проживали етнічні українці ‑ лемки, бойки, русини, ‑ ніби цілила у ворогів української державності, нащадків тих, кого воїни Української Повстанської Армії знищували у відкритих боях на наших західних землях.Іван Дмитрик, маючи псевдо Дрогомир, скрупульозно описує кожний вагомий з його точки зору епізод збройної боротьби, яку вела сотня під загальним командуванням командира Рена (справжнє ім’я і прізвище – Василь Мізерний). Здебільшого це були бої спершу з регулярними частинами Червоної Армії, яка витісняла війська Вермахту з окупованих ними містечок і сіл західної Галичини і виявляючи при цьому одверту ворожість до місцевого населення, а згодом ‑ з радянськими партизанами, відділами НКВС, польською міліцією, парашутистами-диверсантами. Аби дати читачу хоча б якесь уявлення про ворога, з яким УПА доводилось мати справу, автор на початку розповіді згадує жахливий епізод, коли на одній із доріг, якою прямували цивільні біженці до кордону з Угорщиною, радянські танки безжально розчавили групу втікачів, не жаліючи при цьому ні жінок, ні дітей. Жахливі реалії з приходом радянців на терени Галичини, все частіше ставали буденним явищем, змушуючи місцеве населення чинити спротив, допомагати воїнам УПА провізією, інформувати про пересування ворога, надавати притулок у холодні пори року. Саме непогода і брак харчів найбільше дошкуляли повстанцям, змушуючи їх йти на відчайдушні ризики. З посиленням присутності радянських залог, які наповнили населені пункти, з’явилися на шляхах, мостах, гірських перевалах, бойові сотні почали шукати надійний захист у густих і непрохідних лісах, де прискорено будувалися підземні схрони ‑ криївки. Як випливає з авторської розповіді, окупаційна радянська влада дуже швидко зрозуміла, що успішні дії УПА можна пояснити не лише вмілою тактикою, застосованою на полі бою досвідченими командирами, а й постійною підтримкою населення, яке надійно забезпечувало тил воюючій українській стороні. Відтак набирали сил репресії проти селян, що супроводжувалось депортацією, фізичним насиллям, пограбуванням майна.
Не раз і не два сотня, до складу якої входив Дрогомир, відбивала в радянських окупантів колони з вигнанцями, котрих грубою силою, а часом вбивствами і руйнуванням обійсть, змушували полишати рідні домівки, де століттями жили їхні предки і примусово депортувати на далеку північ, у Сибір, до концтаборів ГУЛАГу. «Чутки про виселювання українського населення скоро стали дійсністю, ‑ згадує у книжці Іван Дмитрик. ‑ Польські збройні сили і НКВД почали нападати на поодинокі села (головно недалеко Сянока) та насильно вивозити людей. Ці акції провадились в найбрутальніщий спосіб, приблизно за такою схемою: військо кількома наворотами нападало на село, грабувало і било селян та насилувало жінок. А щоб нагнати ще більше страху, поляки вбивали в селі кільканадцять чоловіків і жінок та залишали їх на видних місцях. <…> Це все відбувалося в супроводі побоїв. Найупертіших, що не хотіли лишати своїх хат, вбивали».Іншим важелем впливу на непокірних сільських мешканців стала епідемія на тиф, штучно поширена у всьому краї. В Івана Дмитрика, судячи з наведених у книжці фактів, навіть не виникало сумнівів стосовно того, що за цією епідемією-війною, розв’язаною проти цивільного населення Лемківщини й особового складу відділів УПА, стояли спецпідрозділи НКВС: адже саме вони таємно розповсюджували збудники інфекційного захворювання по селах, причетних, як їм здавалося, до підпільної боротьби проти радянської влади. В книжці згадуються численні жертви серед селян та упівців, які померли від тифу через відсутність ліків, завчасно вилучених енкаведистами у медзакладах і аптеках.Іншим підступним рішенням, прийнятим у кабінеті сталінського садиста-комісара держбезпеки Берії, стало масове вербування сексотів серед місцевого населення, яких змушували під загрозою смерті повідомляти співробітникам НКВС будь-яку інформацію про упівців і прихильних до них місцевих селян.
Автор показово описує у книжці епізод як в одному гірському селищі боївка УПА розсекретила законспіровану агентку радянської спецслужби. Звичайно, в таких випадках, як стверджує автор, зі зрадниками не церемонилися: після проведення слідства службою безпеки УПА їх розстрілювали. Так само до вищої міри покарання засуджували тих, кого ловили на крадіжці, або хто відмовлявся виконувати наказ командира або переходив на бік ворога.Така жорстокість, виявлена у ході збройного протистояння радянській навалі і державній політиці масових репресій щодо українського населення Галичини з боку Польщі, була цілком виправданою, оскільки давала шанс вижити воякам УПА у нерівній боротьбі з двома тоталітарними режимами. Залізна дисципліна, встановлена у лавах Української повстанської армії, сприяла проведенню успішних військових операцій на захоплених окупантами територіях. І це досягалося завжди з переважаючим кількісно військом супротивника. А щоб читач мав реальне уявлення про щільність і насиченість ворожої орди, що заполонила терени Лемківщини, Іван Дмитрик подає у книжці такі промовисті спостереження: «Не затримуючись, ми попрямували через стрімку гору Дверник (1004 м.) у напрямі на село Руське. До села ми одначе не заходили, бо там квартирували енкаведисти. Також, як донесла нам розвідка, в селі Двернику квартирувало понад двісті енкаведистів, в селі Протісне – сто п’ятдесят, у Затварниці – двісті, у Волковій – ще більше, а крім того там була ще польська міліція; в Балигороді було шістсот і приблизно стільки ж у Тісній».Щоб вижити при такій тотальній присутності ворожих збройних формувань, вище керівництво УПА, її командний і рядовий склад вдавалися до нестандартних рішень на полі бою, застосовуючи переважно стрілецьку зброю німецького, радянського, угорського, польського, чеського та румунського виробництва і малу артилерію – міномети, гранатомети, протитанкові гармати мінімального калібру. В книжці «У лісах Лемківщини» Івана Дмитрика подано чимало описів боїв між загонами УПА і агресором з півночі та заходу, що велись на українській етнічній території – Лемківщині, розташованій географічно в Карпатах між річками Сяном і Дунайцем, на північному заході від річки Уж у Закарпатті до річки Попрад у Словаччині.Часто в авторській розповіді надибуємо відтворення вдалих маневрів сотні, у складі якої воював Іван Дмитрик, після чого щастило виходити з оточення, завдаючи ворогу значних втрат у живій силі та техніці. В деяких випадках, аби відірватись від настирливих переслідувань спецгруп НКВС, упівці заміновували стежки, якими відходили в гори. Унікальною військовою операцією слід вважати і розмінування так званого «мертвого поясу» ‑ простору, що тягнувся від давньої столиці Речі Посполитої ‑ Кракова попід польськими містечками Кросно і Ясло аж до Словаччини, і який німці у 1944 році нашпигували мінами, прикриваючи свій відступ. Троє бійців з технічної боївки впродовж кількох місяців прокладали стежку через заміновані поля з ризиком для власного життя. Цей прохід потрібний був сотні Дрогомира, як тільки надійшов наказ від вищого командування УПА прориватися крізь ворожі залоги і застави на Захід.І все ж, на тлі героїзму і самопожертви УПА поступово танула кількісно, втрачаючи ідейно вмотивованих і досконало вишколених бійців. Багато шкоди повстанському руху, на думку Івана Дмитрика, завдали так звані винищувальні (названі в народі «стрибками», ‑ від російського «истребительные») батальйони, укомплектовані як енкаведистами, так і деякими з тих, котрі повірили радянській пропаганді і здалися російським окупантам, сподіваючись на помилування. Зі стрибками, серед яких були і зрадники, упівцям виявилося складніше воювати, адже ті добре знали підпільну систему зв’язку, що забезпечувалась кур’єрами, мережу схронів, де переховувались під час ворожих облав бійці і зберігались продовольчі запаси, набої, література, не кажучи про тактику ведення бою, розвідки й оборони.І все ж, попри втрати, які зазнавала УПА у цій війні не на життя, а на смерть, бойовий дух у лавах комбатантів не падав, а, навпаки, лишався непохитним. Іван Дмитрик був свідком героїчного чину, коли енкаведисти, оточивши схрон, де ховались упівці, не могли їх вмовити здатися, а ті, відстрілюючись до останнього набою, щоб не потрапити у руки ворога, підірвали себе гранатами. Така нескореність і затятість викликали лють в окупантів, які були безсилі перед стійкістю, виявленою не лише чоловіками, а й жінками (їх також чимало воювало в лавах УПА: були медсестрами, зв’язковими). Дуже часто стрибки-московити глумилися над тілами полеглих повстанців, зганяючи на них злість за свою безпорадність і прагнучи залякати патріотів, які зі зброєю в руках відвойовували право жити у незалежній Україні. Ось як описує в книзі один із багатьох таких епізодів Іван Дмитрик, що дає повне уявлення про жахіття, які чинилися радянським агресором за підтримки польської міліції на теренах Лемківщини у повоєнний період: «Обласний і Вуж (бойові побратими із сотні Дрогомира), якраз перебігали клаптик поля, що ділив їх від лісу, коли їх поцілили ворожі кулі. Іншим пощастило побігти до лісу. Дикий ворог знущався над убитими повстанцями. Він поколов їхні тіла багнетами і порозбивав прикладами голови. Ми поховали їх в селі Репедь». До слова, згадуване автором лемківське село збереглося до нашого часу, розташоване у гміні Команча Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі і є місцем останнього спочину стрільців Обласного і Вужа. Вічна їм пам’ять!Смерть товаришів по зброї, розв’язаний терор проти місцевого українського населення змушували УПА вдаватися до відплатних акцій в усьому краї, де розташовувалися військові підрозділи НКВС, їхні блокпости, казарми, в’язниці, склади зі зброєю й амуніцією, а також відділи міліції ОРМО (пол. Охотніча резерва міліції обивательскей) і прорадянської Армії Людової. Про одну з таких вдалих операцій, що викликала великий резонанс не лише у прокомуністичній Польші, а й у сусідніх країнах, згадує Іван Дмитрик. Йдеться про те, як одним із загонів УПА – сотнею Хріна в березні 1947 року було ліквідовано польського кривавого генерала Кароля Сверчевського. Автор книжки «У лісах Лемківщини», пишучи свої спогади, напевне мало знав про цього негідника в генеральських погонах, причетного до підготовки сумнозвісної операції «Вісла», яку організувало тодішнє партійне і державне керівництво СРСР, Польщі та Чехословаччини. Ця операція із використанням регулярних військ мала на меті здійснити примусову депортацію українців з їхніх етнічних земель – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Кароль Сверчевський, який з молодих років поселився в Росії, брав участь в усіх більшовицьких злочинах, під ім’ям генерала Вальтера воював в Іспанії, а в роки Другої світової війни перебував на командних посадах у Червоній армії, зажив сумної слави через свою безпосередню участь в організації просталінської Армії Людової в СРСР.Мабуть, Іван Дмитрик і гадки не мав, чому Сверчевський на початку весни 1947 року опинився на Лемківщині. Адже мине небагато часу і з цієї, а також сусідніх земель, де віками проживали етнічні українці, розпочнеться їх примусове масове виселення, в результаті якого майже пів мільйона осіб назавжди будуть відірвані від своєї Батьківщини, за вчинений спротив ворогу загинуть понад шістсот цивільних осіб, а за збройний опір – півтори тисячі упівців. Вина за ці злочини лежить і на генералові-сталіністу, заступнику міністра оборони Польщі Сверчевському, який був активним організатором акції «Вісла».Перегорнувши останню сторінку книги спогадів «У лісах Лемківщини» Івана Дмитрика, подумалось: історична правда таки восторжествувала. Сімдесят років комуністична пропаганда прославляла радянський партизанський рух на захоплених нацистами українських територіях, одночасно дискредитуючи і шельмуючи героїзм і самопожертву учасників національно-визвольної боротьби Української Повстанської Армії проти московських експансіоністів, оскільки саме ця боротьба мала на меті утвердити віками омріяну українську державність. В контексті нинішньої російсько-української війни стає безповоротно очевидним, на чиєму боці була і залишається правда і хто насправді є національними героями України.
Ілюстрації
Іван Дмитрик, псевдо Дрогомир.
Обкладинка книги «В лісах Лемківщини» Івана Дмитрика видавництва «Сучасність» (1976 рік) в оформленні Якова Гніздовського.
Обкладинка книги «Від Путивля до Карпат» С.А.Ковпака, в якій замінили книжковий блок текстом книги Івана Дмитрика.34 сторінка з текстом книги «Від Путивля до Карпат» С.А.Ковпака і 35 вже з текстом книги «У лісах Лемківщини» Івана Дмитрика.
Примусове виселення українського села у Західних Бескидах польським батальйоном «Познань», 1947 р.
Депортація українців у рамках акції «Вісла», квітень 1947 р.
 ВідповістиПереслати |