Богдан Червак, Голова ОУН.
Нічого не бачили і не чули. Нічого не хотіли бачити і нічого не хотіли чути. Але українці рятували один одного як могли. Цю історію, яку я запам’ятав на все життя, мені розповідала бабуся Христина.
Село Тарноруда, де вона проживала, стоїть на річці Збруч. На одному березі «Польська Галичина», на другому – «радянська Тарноруда». Село розділене рікою, а насправді – кордоном, який проходив не рікою, а серцями людей.Коли на «радянській Тарноруді» розпочався Голод, українці по той бік Збруча вирішили врятувати односельчан. Селяни з «польської Галичини» приходили до річки і на саморобних плотах і човнах переправляли своїм рідним хліб, бараболі, буряк. Усе, що мали самі. Рятували рідних від Голоду. Це одразу ж побачили красноармєйци на своїх блокпостах, які розмістилися у здовж берега. Їх реакція була миттєвою. Виставили кулемети і почали гатити. Усе, що поназбирували люди, затонуло у річці. І так повторювалося декілька разів на день: люди переправляють хліб, а з другого берега гатять кулимети. Коли це не помогло, красноармєйци почали стріляти в людей. І тільки в такий спосіб домоглися припинення рятувальної операції. Бабуся Христина розповідала і плакала.
З того часу нічого не змінилося. Москва знову нас вбиває. На коліна не встанемо!