Ростислав Кос. (фото із сайту Донецької ОДА).
Топонім «Сандармох» (лісове урочище в Карелії) давно перестав бути поняттям виключно географічним для українців, а став трагічним символом масових розстрілів політичних в’язнів у 1937 році. Тоді, протягом кількох днів з 27 жовтня по 4 листопада, було розстріляно 1111 ув’язнених «першого соловецького етапу» і серед них найбільше було саме українців з усіх земель нашої Батьківщини – від Лемківщини до Кубані. Це була велика трагедія та втрата для нашої нації, її культури, освіти та майбутнього.
Однак, серед розстріляних в далекій Карелії українців була значна кількість зрадників, колаборантів, «слуг» більшовиків, які допомагали їм знищити незалежність Української держави, а згодом стали непотрібними власним господарям, які «пустили їх в розхід». Про це необхідно пам’ятати і кожному віддати належне виключно за їхні заслуги. І в жодному випадку не можна їх шкодувати і возвеличувати тільки за те, що вони стали жертвами політичних репресій. Давайте згадаємо хоча б про основних антигероїв нашої нації, які отримали тут заслужене покарання, на жаль, не від рук виконавців українського правосуддя.
Антін Крушельницький. Найогиднішою особою серед розстріляних був, мабуть, Антін Крушельницький. Саме фотографією його із чисельною родиною ілюструють жалісливі дослідники до 90% статей про жертв Сандормоху. З фото дивиться особа імпозантного пана в модному костюмі-трійці, з акуратно підстриженою бородою та шевелюрою із благородною сивиною і тисячі читачів і читачок ледь не плачуть, що знищили такого красивого чоловіка та усю його родину: чотирьох синів та дочку.
А у цього чоловіка дуже цікава біографія. Антін Крушельницький дійсно був розумною людиною, викладав у гімназіях, редагував українські часописи та журнали, написав кілька художніх творів та багато публіцистики. Зрештою, очолював навіть міністерство освіти УНР. А наприкінці 1920-х повністю перейшов на утримання комуністів та видавав у Львові прорадянський журнал «Нові шляхи». Він настільки огидно проводив комуністичну пропаганду, що збурював усю свідому громадськість Галичини. Ось що він писав до своїх господарів у москву в 1933 році про Голодомор : «Жодного голоду в 1932-1933 рр. на Великій Україні не було, а всі повідомлення про нього є вигадками українських націоналістів, «УНДО-католиків» та західноєвропейських антикомуністів». [1] Зрештою, Організація Українських Націоналістів прийняла рішення ліквідувати його, одразу ж після планованого вбивства радянського консула у Львові. Однак, Антін Крушельницький утік у липні 1934 до СРСР і зекономив кулю українського націоналіста, а натомість «нквдист» Михаїл Матвєєв залюбки продірявив череп цього раба москви і слуги більшовиків.
Здавалося б все зрозуміло, але ні ! Написано сотні статей, де оплакується цей колаборант, ліплять із нього «невинну жертву», «мученика», в його честь названо навіть гімназію у місті Городенка. Як Вам таке – гімназія на честь особи, яка заперечувала Голодомор ?!
Омелян Волох. Отаман Волох відомий своєю участю у Визвольних змаганнях, був одним із організаторів та командирів 3-го Гайдамацького піхотного полку. Оскільки основним творцем цього полку був Симон Петлюра, то у них склались дуже дружні стосунки і Голова Директорії УНР всюди просував свого улюбленця, який прокладав кар’єру по трупах товаришів у прямому значенні цього вислову.
Саме отаман Волох у січні 1919 року арештував Петра Болбочана – одного із найкращих командирів української армії, перебрав командування Запорізьким корпусом та знищив його боєздатність. Зрештою, у найкритичніший момент існування УНР, просто пограбував державну скарбницю та перейшов до більшовиків. Спочатку йому вдалося влаштуватися на різні посади при більшовиках, але зрештою у травні 1933 і його заарештували та знищили в лісах Сандармоху.
Матвій Яворський. Уродженець Галичини, випускник юридичного факультету Львівського та Віденського університетів, сотник УГА – все це не завадило йому стати переконаним більшовиком і марксистом. Тривалий час він очолював Український Інститут марксизму, поширюючи комуністичне вчення по всій Україні.
Заарештували його ще в 1931 році та відправили на Соловки. Холодне соловецьке повітря та брутальні знущання наглядачів концтабору «СЛОН» здійснили на Яворського дуже позитивний вплив – аж тепер до нього повернувся розум і він став на позиції антикомунізму, називав сталінський режим «фашистським», шкодував про своє членство в партії. [2] Однак, було вже пізно і його колишні соратники спокійно, «по-марксистськи» розстріляли.
Степан Рудницький. Серед широкого списку знищених в’язнів, Степан Рудницький займає окреме місце. Він був одним із найкращих українських географів, який написав ряд важливих праць із цієї галузі. Уродженець княжого Перемишля, випускник Львівського університету, працював у Львові, Відні та Берліні.
А ще Степан Рудницький був одним із ідеологів українського націоналізму ! Так, багатьох це здивує, чи навіть шокує, однак саме він є автором дуже якісної праці «До основ українського націоналізму», виданій у 1923 році. У цій праці він вводить багато термінів, чітко визначив суть марксизму : «Марксистський універсалізм теж виріс на пустині, …. та коли пошириться, лишає поза собою пустиню, цим разом дійсну». [3] У своїй праці з науковим підходом обґрунтував право українців на території Бессарабії, Криму та Прикавказзя.
Здавалося б, що такий висококласний фахівець займе своє поважне місце в ідеологічному фундаменті Українського Націоналізму поряд із Донцовим, Сціборським, Вассияном та іншими. Але… у 1926 році він залишає Європу та переїздить до СРСР, до «марксистської пустині», про яку так писав тільки 3 роки тому. На цьому прикладі, мабуть, якийсь фахівець із психіатрії зміг би захистити докторську дисертацію, але факт є фактом – один із ідеологів українського націоналізму добровільно став слугою московського колоніалізму. Ну і яку «винагороду» він мав би отримати за свою зраду ? Саме таку – кулю в потилицю, що і було здійснено.
Михайло Лозинський. Талановитий історик, публіцист, політолог та літературний критик Михайло Лозинський мав усі ознаки адекватного українця. Багато спричинився до розвитку свідомості українців Галичини, а в часи ЗУНР навіть обіймав посаду заступника міністра закордонних справ, брав участь у міжнародних переговорах.
У 1921 – 1927 професор міжнародного права й історії української політичної думки в Українському Вільному Університеті. Здавалося, що для нормальної людини прекрасне поле для широкої діяльності для формування нового покоління свідомих українців, але ні, Лозинський переїздить до СРСР, де досхочу відчув особливості більшовизму.
Особливу категорію серед розстріляних займають колишні вояки та старшини легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. На жаль, особливо велика кількість прихильників комунізму була в УСС, чого варто те, що навіть три командири цього славетного підрозділу: Григорій Коссак, Осип Букшований та Микола Стронський добровільно вступили на більшовицьку службу. (Перші два були розстріляні своїми ж господарями-більшовиками, але не в цьому етапі, а Стронський «перехитрив» московитів – сам застрілився).
Дехто скаже, що ціла УГА перейшла на службу до Червоної армії на початку 1920 року. Так, це правда, в той час, коли більшість особового складу була хвора на тиф і армія втратила боєздатність, довелося піти на вимушений союз. Крім того, галичани ще не були добре знайомі із особливостями більшовицького терору, вбачаючи основного ворога у поляках. Однак, безжальні розстріли старшинського складу УГА протягом 1920 – 1921 року протверезили абсолютну більшість вояків та старшин, які залишилися. Навіть для простих, неосвічених вояків убивства шанованих командирів : Микитки, Ціріца, Дудинського, Ґорука, Воєвідки, Цяпки та сотень інших стали шоком, який уже ніщо не могло переломити.
Тим огиднішими виглядають ті зрадники, які не зважаючи на такі жертви, добровільно стали на службу більшовизму та сприяли повній окупації України та ліквідації збройного опору загарбникам.
Михайло Баран. Таке враження, що цей уродженець сучасної Тернопільщини від народження був затятим москвофілом. Перебуваючи у складі УСС на чолі стежі із понад десяти осіб добровільно здався до російського полону. [4] У росії вже набрався комуністичних ідей і став згодом співзасновником КПЗУ (компартії Західної України). Він так старанно служив більшовикам, що вони йому повністю довіряли, ставлячи на відповідальні посади спочатку в ЧУГА, а потім «по партійній лінії».
Василь Дідушок. Колишній сотник УСС, де проявив себе закінченим кар’єристом і підлою особою. (Командуючи сотнею, послав на вірну загибель підстаршину, який йому чимось не догодив).[5] Згодом служив начальником штабу Січових Стрільців армії УНР, але там не затримався довго і перейшов у 1920 році до більшовиків. До 1932 року працював у розвідувальному управлінні Червоної армії, перебував за кордоном, втілюючи підривну діяльність проти багатьох країн Європи. Що цікаво, більшовики «пустили в розхід» одночасно з ним і його брата-близнюка.
Іван Сіяк. Колишній старшина УСС та командир «залізничної» сотні в УГА. «Прославився» тим, що підняв збройний заколот в тилу, погрожуючи заарештувати командуючого УГА генерала Грекова та диктатора ЗУНР Петрушевича. На жаль, незбагненна «доброта» керівників країни та армії дозволила йому уникнути розстрілу та перейти до армії УНР, а через кілька тижнів він з радістю здався більшовикам і вступив до ВКП(б). Сіяк настільки вправно «підлизувався» до них, що з ним особисто зустрічався сам Ленін. Але справедливість наздогнала і цього зрадника.
Мирослав Ірчан. А у цього колишнього підхорунжого УСС та письменника взагалі трагікомічна історія. Після служби в УСС та УГА перейшов у 1920 році до більшовиків, працював у їхніх газетах до 1922 і цього року одружився з чеською дівчиною та виїхав до Чехословаччини, а згодом до Канади. Там він «поневірявся в нелюдських умовах капіталізму» та зайнявся комуністичною агітацією серед української діаспори, закликаючи до переїзду в СРСР. Зрештою, влітку 1932 року він таки приїхав до «комуністичного раю», а вже за кілька місяців переїхав з Харкова на Соловецький «курорт особливого режиму». Кумедно, але на Соловках він зустрівся із кількома переселенцями з Канади, які йому дуже «дякували» за агітацію. [6]
Список розстріляних довгий, як і набагато довший перелік зрадників, манкуртів і колаборантів, ніж цей скромний перелік кількох, на мою думку, найбільш характерних типажів. В будь-якому випадку, ми повинні розуміти, що абсолютна більшість загиблих в урочищі Сандармох – це не герої визвольної боротьби. Їх у жодному випадку не можна ставити на один щабель із воїнами Армії УНР та УГА які загинули в боротьбі чи були страчені в полоні, з повстанськими отаманами та вояками, знищеними переважно з 1921 по 1923 роки, ні з тими нечисельними повстанцями проти колективізації та Голодомору у 1930 -1933, чи з не менш рідкісними підпільними дисидентами ще того, сталінського періоду. Мабуть, 99% знищених в урочищі Сандармох – це ті, які прийняли комуністичну владу, змирилися з нею. Деякі були відвертими зрадниками і колаборантами, які причетні до руйнування незалежності України, впровадження колективізації та русифікації, а деякі знайшли своєрідний компроміс із цією людиноненависницькою владою, як письменники, поети та культурні діячі «Розстріляного відродження». Вони обрали позицію : «мистецтво – поза політикою» або «ми політикою не цікавимось», але зрештою політика зацікавилась ними.
У будь-якому випадку, ми повинні пам’ятати, що комуністична каральна машина здійснила жахливий злочин, розстрілявши в’язнів «соловецького етапу», але з іншої сторони, ми також маємо розуміти, що не всі розстріляні були «невинними жертвами» (з української точки зору) і смерть від більшовицької кулі аж ніяк не звільняє їх від відповідальності за злочини, вчинені проти України і Української Нації.
[1] Андрій Козицький. Львівські замахи. Львів. Апріорі, 2021. С. 239.
[2] 20-у річницю “Жовтневої революції” відзначили розстрілами. Gazeta UA.
[3] Степан Рудницький. До основ українського націоналізму. Український скиталець, Відень-Прага. 1923.
[4],5 Степан Шухевич. Видиш брате мій. Червона калина, Львів, 1929.
[6] Семен Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. Київ.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 328 с.