Ольга Веремійчик
«Гарячий день – і враз достигне жито,
І доп`яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще не пережитий,
Єдиний день – мого життя корона.
І що це буде – зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком – меду і полину.
А дивне серце, п`яне і завзяте,
Відчує певність, мов нехибну шпаду:
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – і початок до спаду…»
Так про спекотний день свого народження написала Олена Теліга. 21 липня виповнилося 119 років від її дня народження.
Кожного року 21 липня (в день народження Олени Теліги) і 21 лютого (в день її загибелі) традиційно членкині Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги (ВЖТ), збираємося у Свято-Михайлівському соборі на громадську панахиду, а після молебню їдемо до Бабиного яру для покладання квітів до пам’ятника і Хреста для вшанування пам’яті Олени Теліги.
Ті теліжанки, що залишилися в Києві, прийдуть до Хреста Олени Теліги, але частина теліжанок ще не повернулися з країн Європи. Я буду відзначати день народження Олени Теліги в Чехії. Мабуть ще раз поїдемо у Подєбради. У замку Юрія Подебрадського є меморіальна дошка, на якій вибито: «У цьому замку в 1922 – 1945 роках діяли Українська господарська академія (1922 – 1935) та Український технічно-господарський інститут (1932 – 1945)»
Українська господарська академія (УГА) була заснована Українським громадським комітетом у Празі на чолі з Микитою Шаповалом при фінансовій допомозі міністерства закордонних справ Чехословаччини у 1922 році. УГА мала три факультети: агрономічно-лісовий; інженерний і економіко-кооперативний. Загалом було прийнято до УГА 786 студентів. (Своєю організацією УГА відповідала чеським високим школам такого типу з тією відмінністю, що крім фахових предметів було введено також українознавчі науки. При УГА діяла низка навчально-допоміжних установ: фундаментальна бібліотека (30000 тт. фахової літератури), 33 кабінети, 14 лабораторій, кілька ферм, лісовий розсадник, метеорологічна станція і два навчальні кооперативи. УГА містилася в старовинному замку чеського короля Юрія Подебрадського (1420 — 1471). Упродовж перших десяти років УГА мала 118 педагогів, серед них: Борис Мартос, Євген Чикаленко, Максим Славинський, Василь Іванис, Борис Іваницький, Микита Шаповал. Першим ректором академії був Іван Шовгенів (батько Олени Теліги).
У 1922 році до Праги з матір’ю і братом приїхала Олена (тоді Шовгенова, а пізніше Теліга). Студентське життя захопило Олену. З російськомовної Лєночки вона в середовищі українських студентів піднялася на рівень української націоналістки. Відкрився її поетичний талант.
Неоціненна роль першого президента незалежної Чехословаччини Т. Г. Масарика. Це завдяки його матеріальній допомозі була створена Українська господарська академія. В містечку Раковник стоїть пам`ятник Т. Г. Масарику, на якому написано, що він є апостолом боротьби за незалежність Чехословаччини.
Після молебню у Свято-Михайлівському собор усі їдуть до Бабиного яру для вшанування пам’яті Олени Теліги – покладання квітів до пам’ятника і Хреста. на символічній могилі Олени і Михайла Теліг, а також розстріляного редакційного колективу газети «Українське Слово» й когорти розстріляних у Бабиному Яру українських націоналістів (на мармурових плитах вибито 64 прізвища – про стількох осіб ми свого часу дізналися.) А О. Ольжич (6.07. 1907 — 10.06.1944. – допис до 80- річчя від дня загибелі О. Ольжича я нещодавно розмістила в фейсбуці) свого часу написав: «В роках 1941 – 44 ОУН втратила в Україні вбитими 40756 членів, у тому числі 5 членів Проводу ОУН, 6 крайових провідників і 197 членів вищого складу. З усіх міст України найбільше членів, бо аж 621, загинуло в Києві…»). Цю символічну могилу створили у 1992 році, коли до Києва приїхав останній Президент УНР в екзилі, Голова ПУН Микола Плав’юк. Він казав: український націоналізм – то є насамперед любов до Батьківщини, піднесена на рівень самопосвяти і самопожертви. Новостворена Фундація взяла на себе обов’язок допомогти у формуванні різних організаційних структур ОУН – починаючи із самої організації ОУН і до Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги та студентського Товариства «Зарево». За дорученнямМиколи Плав’юка почала в Україні виходити газета «Українське Слово», спершу у Львові, а пізніше у Києві. Фундація ім. О. Ольжича була засновником не лише газети «Українське Слово», а також співзасновником Видавництва імені Олени Теліги, журналу «Український Засів», сприяла появі журналу «Смолоскипи». Вона заснувала ще журнал «Розбудова Держави». Таким чином дві установи під егідою ОУН набули ім’я Олени Теліги – це Видавництво імені Олени Теліги і Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги (далі – ВЖТ).
25 лютого 2017 року відкрили пам’ятник Олені Телізі. Перед нами постала постать у бронзі гарної стрункої жінки. Автори пам’ятника – скульптори О. Рубан і В. Липовка, архітектор І. Єршов. Композиція пам’ятника – постать між двома гранітними стінами, між якими проглядається Хрест, мені нагадала вірш поета Леоніда Вишеславського «Хрест Олени Теліги». Біля пам’ятника також зібралися члени ОУН і КУН.
У своїх поезіях Олена Теліга висловлювала своє ставлення до різних обставин. Серед них є такі, в яких вона, як і всі великі поети, передбачала окремі моменти свого життя. У 1934 році Олена Теліга написала свій вірш «Поворот». Ось уривки з нього:
«Це буде так: в останній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги…
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе …
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.»
А у поезії «Лист» ми читаємо:
«І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Що Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання.»
Так воно і сталося. У 1941 році, коли німецька армія окупувала Київ, Організація Українських Націоналістів – мельниківців почала відправляти похідні групи для організації роботи з населенням України. Як вони працювали, можна прочитати в газетах «Українське слово» того періоду.
Олена Теліга ні на хвилину не сумнівалася у тому, що за першої нагоди приїде до Києва. Друзі відмовляли, але ніщо і ніхто не могло зупинити Олену. Супутником Олени Теліги у цій небезпечній подорожі був Улас Самчук. Його боялись імперії. Його викидала незалежна держава. Але його слово вижило.
Улас Самчук — автор, який першим написав про Голодомор як геноцид. Його роман «Марія»—не просто література, а виклик мовчанню.
Трилогія «Волинь» — не просто історія, а нерв селянської України, яка бореться за свободу.
Його книги вчили напам’ять у таборах і читали в еміграції під ковдрою.
А незалежна Україна — викреслила його з підручників і заборонила вшанування.
Сьогодні маємо шанс це змінити. Бо архіви вже не мовчать. І совість — теж.
Коли ми читаємо Самчука — ми чуємо голос України, яку не вдалося зламати.
У Києві Олена Теліга включилася у роботу Спілки українських письменників, налагодила видання «Літаврів» – літературного додатку до редагованої Іваном Рогачем газети «Українське Слово». Увійшла Олена Теліга і до складу створеної 5 жовтня 1941 року за ініціативи О. Ольжича Української Національної Ради.
Спогади про атмосферу роботи у редакції «Українського слова», стиль роботи редакції «Літаврів» залишив нам відомий поет Михайло Ситник. Вони були надруковані у книзі Михайла Ситника «Катам наперекір», опублікованій у Видавництві ім. Олени Теліги у 1998 році. Стаття «Кров на квітах» була присвячена пам’яті О. Теліги, І. Рогача, І. Ірлявського: «Вулиця Бульварно-Кудрявська № 24, приміщення колишньої редакції «Комуніста». Гудуть ротативи, цокають лінотипи. Відгонить клеєм, фарбами і бензином. Нова скромна вивіска на цьому будинку незвично бентежить очі – кого радує, а кого й злить:» «Редакція часопису Українське слово».( Кожного разу, коли я проїжджаю повз будинок книжкової друкарні на Бульварно-Кудрявській вулиці, шкодую, що на цьому будинку немає меморіальної дошки в пам’ять Олени Теліги і редакції газети «Українське Слово» у 1941 – 1942 рр.)
До Олени приїхав її чоловік Михайло Теліга. Вони кілька разів міняли помешкання. Якийсь час вони жили на вул. Караваєвській (тепер Гетьмана Павла Скоропадського).
Дуже швидко стало зрозуміло, що німці не будуть миритися із будь-якими діями, спрямованими на відродження української держави. Німецька окупаційна влада вирішила якнайсуворіше придушити діяльність українських націоналістів. О. Ольжич, розуміючи, що Олені Телізі загрожує арешт, пропонував їй залишити Київ. Але Олена категорично заявила, що вдруге з Києва не поїде. Другого лютого 1942 року гестапо її заарештувало разом із членами Спілки українських письменників. Точна дата розстрілу Олени Теліги невідома, проте 21 лютого дослідники вважають найбільш вірогідною датою.
Олена Теліга – символ боротьби за незалежність України з її ворогами, блискуча поетеса. Крім поезій вона є автором прозових творів, публіцистики. Олена Теліга писала: «Книжка – духова зброя – сміливо стає поруч залізної зброї…Коли ж тримаємо цю зброю так, що вона влучає безпомилково, можемо бути певні, що, усуваючи з дороги все вороже, приспішуємо свій марш до мети і наближуємо час перемоги».
Поезії і статті Олени Теліги актуальні і в наші дні. У публіцистичних творах вона виступає як послідовний прихильник націоналістичної ідеології Донцова, разом .з тим вони свідчать про певну еволюцію її світогляду до вироблення власної позиції. От у кількох статтях Олена Теліга згадує ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси Миколу Міхновського. Наприклад у одній із них «Сила через радість» читаємо: «Може, одним з перших серед них – не в літературі, а в публіцистиці і в житті – був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку: почуття гострої непримиримости до противників…»
Актуальною на все життя є стаття Олени Теліги «Партачі життя». У ній Олена Теліга писала: «Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках – своїми динамічними творами.»
Олена Теліга має моральне право не тільки запитати, а й отримати відповідь. Відповідь однозначну: запорука розвою української держави, української духовності – в єдності українського народу, в єдності національно-демократичних сил. І в цьому нам усім слід бути твердими й суворими як Олена Теліга:
«Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.»
Михайло Ситник закінчив свою статтю, датовану 1948 роком, такими словами:
«Любі, незабутні, рідні Олено Теліго, Іване Рогач, Іване Ірлявський і всі друзі, полум’яні революціонери, що впали на бойовому посту у трагічному Києві…Ми сплетемо нев’янучий вінок із наших сердець і покладемо на вашу могилу. Будуть на цій могилі цвісти білі квіти жалю, саджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти ваша свята кров.»