Українці в будь-якій точці світу можуть боротися за Україну. Для цього можна використовувати різні форми і методи, але місце для праці знайдеться всім, хто бажає. В цьому нарисі коротка історія створення та діяльності націоналістичного середовища у далекій Аргентині.
Відгомін революційної боротьби УВО дався чути в далекій Арґентіні завдяки «Сурмі», яка почала регулярно наспівати приблизно в половині 1929 року. Поодинокі числа (звичайно, зі спізненою датою) ходили з рук до рук, читались з великим захопленням, але про заснування націоналістичної організації думало дуже мало осіб — яких три-чотири одиниці, між ними й автор цього нарису, що сповняв в тому часі обов’язки секретаря Т-ва «Просвіта». Правда, десь при кінці 1929 р. зібрались в помешканні одного з прихильників створення гуртка, який би мав творити ядро майбутньої націоналістичної клітини, друзі: Теодор Хомишин, Володимир Марак, автор цього спомину, Осип Вудкевич та ще кількох, яких імен та прізвищ вже собі не пригадую й після широкої виміни думок постановлено зорганізувати при «Просвіті» гурток чи відділ Допомоги УВО. Завданням гуртка мало бути: кольпортаж і поширювання видань УВО та збірка пожертв на Визвольний Фонд. Одначе, коли я в довірочній розмові з членами Управи «Просвіти», а властиво з тодішнім головою, покійним вже п. Володимиром Гимоном, та скарбником, якого прізвища вже собі не пригадую, старався осягнути їх згоду на організацію такого гуртка, то вони віднеслись до цього крайнє неприхильно, майже ворожо. Свою відмову мотивували тим, що «Просвіта» — товариство абсолютно аполітичне, має строго означені цілі чисто культурного характеру і на створення того рода гуртка при Т-ві рішуче не можна дозволити.
До того несприятливого стану для нас, прихильників заснування націоналістичної клітини при «Просвіті» в Арґентіні, долучились ще й інші перешкоди: нечувана до того часу господарська й промислова криза, а в парі з тим — посилення комуністичного руху серед української еміґрації. Треба мати на увазі, що на нашу еміграцію Москва у всьому світі звертає особливу увагу, не виключаючи й Арґентіни, а крім того із Західніх Земель України в роках 1924-33 прибувало багато вже скомунізованого «Каменярами» та «Сельробом» елементу до Арґентіни, бо до ЗДА й Канади виїзд був дуже утруднений або й неможливий. Тут ці елементи знаходили сприятливий ґрунт для своєї розкладової роботи й боротьба з ними була дуже важка та затяжна.
Арґентінське господарське життя при кінці 1929 р. і на початку 1930. в наслідок світової економічної кризи було майже цілком спараліжоване. Цей стан чи не найважче відбився на українській еміґрації, бо вона була одна з наймолодших і тому не мала змоги економічно сяк-так закріпитись. В наслідок такого стану, ініціятивний гурток, члени якого в переважаючій більшості опинились без праці, розійшовся, залишивши здійснення свого задуму на пізніші, кращі часи.
В 1930 р. одинокий тоді національний наш часопис «Українське Слово» — орган Т-ва «Просвіта» — залишився без редактора й адміністратора (в одній особі) й мені, як тодішньому секретареві «Просвіти», пришилось перебрати ці обов’язки 1 квітня того року. Адміністрація знаходилась в оплаканому стані: понад 1.700. песо боргів (при курсі долара — 2.70 песо) — передплата не покривала навіть коштів друку, а придбати оголошення в часі важкої кризи було дуже важко, а то й неможливо. Одначе, перебрав я цей обов’язок з метою, щоб одинокий український часопис міг служити не тільки справі української колонії, а й визвольній ідеї, яка мимо шаленого польського наступу на все українське та диявольського московського терору супроти нашого народу, — росла й кріпшала як на рідних землях, так і в інших країнах, де тільки находились наші вихідці. Мій намір здійснював я пляново протягом майже трьох років. Редагував я часопис в націоналістичному дусі, заповнюючи сторінки крім власних статтей передруками із «Сурми» та других націоналістичних видань, з чим не дуже то солідаризувалась Управа «Просвіти», але мусіла до певного часу толерувати мене, бо часопис находився все ще в скрутному фінансовому положенні. При цім необхідно відмітити, що на тодішню Управу «Просвіти» мали досить значний вплив одиниці як з УНРівського середовища (до речі, не дуже чисельного), так і декілька гетьманців, які тоді ще не виринали на поверхню громадського життя, але вороже відносились до націоналістичного активу. Задля змісту «Українського Слова» ввесь час мого редагування доходило до всякого роду завваг з боку Управи «Просвіти», а далі й до категоричних упімнень, в наслідок чого я був примушений уступити з того посту 24 березня 1933 року.
Будучи ще редактором «У. С.», нав’язав я зв’язки з Українською Стрілецькою Громадою в Канаді. На деякий час перед відходом з редакції «У. Слова» одержав я статут УСГ з Канади та пораду заснувати подібну організацію в Арґентіні. Але я опинився без праці, в наслідок чого я був приневолений виїхати з Буенос Айреса на провінцію з надією добути будинку працею. Перед виїздом на провінцію передав я статут канадійської УСГ і всю переписку другові Михайлові Примакові, який, будучи тоді секретарем «Просвіти», одинокий з членів її Управи відносився прихильно до мого нездійсненого пляну. Але й він не міг вдержатись довше на пості секретаря, бо тодішня Управа «Просвіти» під головуванням п. Осипа Кузьмича займала таке саме становище супроти нього як і супроти мене, мимо того, що головно за його старанням «Просвіта» була зареєстрована міністерством юстиції як «юридична особа», тобто одержала «право прилюдности» (по-еспанськи «Персонерія Хурідіка»). Наш намір заснувати націоналістичну організацію здійснено дещо пізніше, а саме: в місяці липні 1933 р. за почином вище згаданого друга М. Примака зорганізовано Ініціятивний Комітет для створення Української Стрілецької Громади в Республіці Аргентині. Згаданий Комітет повів активну підготовчу працю як в змислі ідеологічному, так і в матеріяльному (винаймлено окрему домівку в центрі Буенос Айреса й набуто необхідний інвентар) і 23. листопада 1933 р. відбулись Установчі Збори Української Стрілецької Громади, на яких записалось около 200 членів. Новостворена організація проявила вельми активну діяльність: збірку пожертв на Визвольний Фонд, кольпортаж націоналістичної преси і видань, врочисті святкування Січневих і Листопадових роковин, театральні вистави національно-революційного змісту, велике протестаційне віче проти засуду українських революціонерів варшавським судом, розповсюдження летючок і плякатів в еспанській мові проти польського і московського окупантів і т. д..
В першому році існування УСГ було зорганізовано три Філії-Гуртки в місцевостях: Беріссо, Авеллянеда і в місті Кордоба, які теж проявили досить активну діяльність. Для більш успішного виконання завдань, які стояли перед УСГромадою виявилась необхідність мати свій власний часопис. Управа УСГ, після всебічного розгляду цієї справи, уважала більш доцільним користуватись наразі «Українським Словом». З тією метою було запропоновано Управі «Просвіти», як власникові і видавцеві того тижневика, збільшення часопису ще на 4 сторінки, які мали б назву «Стрілецькі Вісті», кошти друку яких УСГ покривала б кожночасно готівкою ще перед виходом числа. На дві писемні пропозиції в тій справі Управа «Просвіти» не дала ніякої відповіді. Тоді, з огляду на важливість справи, рішено приступити до видання власного тижневика. На нараді УСГ, в початках травня 1934 року, після обговорення всіх за і проти, рішено видати свій власний орган, який на внесок автора цього нарису названо «Наш Клич» Як «вето» на замкнення польським окупантом «Нашого Клича» у Львові, що був тоді чи не єдиним органом національно-революційної думки на Західніх Українських Землях. Редаґував його даром кілька літ (до половини 1936 р.) основник і голова УСГ друг Михайло Примак. Тут приходиться згадати ще про одну організацію, а саме – Українське Руханкове Т-во «Сокіл». Це товариство було засноване приблизно в половині 1931 року. В перших початках воно не проявляло замітнішої активности за виїмком доривочних фізичних вправ, декількох театральних вистав та участи у відсвяткуванні наших національних свят. З бігом часу, як постала УСГ, це Товариство, щоб не залишитись у хвості в очах нашого загалу, нібито ідеологічно приєдналось до УСГ та підпорядкувалось ПУН. На базі цього підпорядкування співпрацював «Сокіл» із УСГ до 1938 р. до приїзду сл. п. сотника Омеляна Сеника-Грибівського.
В травні 1938 р. сл. п. сотник Омелян Сеник-Грибівський відвідував націоналістичні наші осередки за океаном. Відвідавши їх в Канаді й ЗДА, відвідав теж і Південну Америку — Бразілію й Арґентіну. В дорозі з Бразілії до Арґентіни одержав на пароплаві трагічну вістку, про яку ми теж довідались з радіоповідомлень: московський аґент замордував Вождя Українського Визвольного Руху — сл. п. полковника Євгена Коновальця. Вістка про трагічну смерть Вождя-Мученика викликала серед всієї української колонії (за виїмком комуністів) глибоке болюче враження. В тім часі зникли майже без сліду міжгрупові різниці. В заупокійному Богослуженні, яке було відправлено в Сантіссімо Сакраменто, в одній із найбільших базилік Буенос Айреса, взяли участь всі українці без різниці обряду чи віровизнання. Подібно теж і в Жалібній Академії того самого дня, яка відбулася в одній з театральних заль італійського союзу товариств. В осідку УСГ було уставлено жалібний катафалк перед портретом Вождя (роботи артиста-маляра п. Віктора Цимбала), який відвідувало майже все наше громадянство на протязі одного місяця. Так само на протязі місяця від дня смерти сл. п. Вождя всі наші Т-ва втримували жалобу.
Сл. п. сотник Омелян Сеник-Грибівський, під час свого побуту в Арґентіні, приступив до реорганізації націоналістичного активу, до зосередження його в одну організацію. З тією метою порадив злити Т-ва УСГ і «Сокіл» в одну організацію, прийнявши спільну назву — Організація Державного Відродження України (в скороченні ОДВУ). Українська Стрілецька Громада без ніякого застереження прийняла цю пораду. Не те виявило Т-во «Сокіл». Деяка частина його Управи у проводі з головою п. Степаном Кузиком та менша половина членства спротивились цій пропозиції, але більша частина прийняла її й так із УСГ і «Сокола» створено ОДВУ в місяці червні 1938 р. Новостворена організація перейняла домівку, яку займало бувше Т-во «Сокіл», та його інвентар. На спільних Зборах ОДВУ було обрано головою покійного друга Михайла Григоращука, а секретарем друга Михайла Примака. ОДВУ, збільшеними об’єднаними силами, проявила вельми активну діяльність в багатьох ділянках. Посилено кольпортаж націоналістичних видань; видано еспанською мовою перший журнальчик «УКРАНІЯ» інформативного характеру, зактивізовано збірку пожертв на Визвольний Фонд, а в часі проголошення самостійности Карпатської України окремо започатковано збірку пожертв на поміч в її обороні. Ця збірка в дуже короткому часі увінчалася гарним успіхом, бо дала понад 12 тисяч песо, і то в часі все ще важкого господарського стану в Арґентіні, коли то робітник заробляв не більше як 3.50 до 4. пези в день. Не занедбано було теж мистецької і вишкільної ділянок, а навпаки, їх зактивізовано і посилено. Мистецька Секція під проводом друзів: Нестора Величковського, як режисера, і Володимира Ольшанецького, як диригента, проявила живу діяльність у виставах і національних святах. Ідеологічний вишкіл членства, а особливо молоді, провадив друг Степан Мандзій з добрим успіхом, помагаючи при цьому і в других ділянках, як видавничій і господарчій.
Кінець 1938 р. і початок 1939. — період великої «грози і надій». На овиді Европи невмолимо наближається нечуваний досі в історії людства зудар двох непримиримих сил: держав «вісі» і «демократичного» бльоку. Гарячковий стан, що запанував тоді над Европою, покотився широким відгомоном по всьому світі. В наслідок напруження в Европі, виникли і в американських країнах, а між ними й в Арґентіні, застереження відносно всякого роду чужинецьких організацій і товариств. Між іншими розпорядками арґентінської влади, в першій половині 1938 р., був виданий розпорядок, який забороняв їм підлягати навіть в ідеологічному змислі осередкам за кордонами Арґентіни. Щоб вдержатись на поверхні життя, необхідно було перевести зміну, яка б дала можливість існування нашому товариству на терені Арґентіни. З тою метою, 11. червня 1939 р., переведено ліквідацію ОДВУ і на її місце створено Т-во «Відродження». Було опрацьовано новий статут, який подано до міністерства юстиції до затвердження, одначе в наслідок впливу тодішнього польського представництва та ще других ворожих українцям чинників — ці наші заходи не увінчались бажаним для нас успіхом. Але Т-во могло дальше існувати й проводити свою діяльність, не маючи однак права «юридичної особи», тобто: набувати нерухоме майно, одержувати записи, спадки й т. п.. У вересні 1939 р. вибухає німецько-польська війна, започатковуючи другу світову війну. Положення для чужинців, особливо виходців з країн, які опинились у вирі боротьби, важчає. Це відбивається від’ємно на членстві. «Страха ради юдейска» відходять деякі члени, між ними й голова Т-ва. Оставші, однак, не падають духом, а в міру своїх сил провадять дальше організаційну працю. В квітні 1940 р. Т-во винаймає більш вигідну і репрезентативну домівку. Мистецька Секція — драматичний гурток і мішаний хор під керівництвом друзів: Степана Мандзія, як режисера, і Володимира Ольшанецького, як диригента, посилюють працю, влаштовуючи низку театральних вистав і національних свят; посилюється теж і товариська струнна оркестра, набуваючи власні музичні інструменти значної вартости; побільшується теж театральний реквізит як строї, декорації й т. п. Перший раз в Арґентіні Мистецька Секція відіграє п’ять разів підряд «Запорожець за Дунаєм» з небувалим досі моральним і матеріальним успіхом. Не можна тут не згадати й праці друга Михайла Вульченка, як балетмайстра, який на протязі кільканадцяти літ брав вельми активну участь в праці Мистецької Секції. Не занедбувано теж і ідеологічного вишколу членства, а особливо молоді, яку було зорганізовано в секцію МУН (Молодих Українських Націоналістів). Цю ділянку на протязі кількох років вів дуже дбайливо друг Степан Мандзій. Так само й жіноцтво працювало активно в окремій секції, яка прибрала ім’я Ольги Басараб. «Наш Клич» виходить безперебійно, не міняючи в нічому свого напряму й змісту. З початком серпня 1940 р., В наслідок причин особистого характеру, виходить з Т-ва секретар і редактор «Нашого Клина» — друг Михайло Примак. Автор цього нарису покидає працю на фабриці й перебирає ці обов’язки й несе їх аж до 1946 року, коли то прибув з Італії проф. Євген Онацький, який редагує «Наш Клич» і сьогодні. В грудні 1941 р. вступають у війну і ЗДА. Положення загострюється, обмеження для чужинців посилюються (це все під натиском Америки) — доходить до того, що всякі сходини і збори мусять проводитися на еспанській мові в присутності представника влади. Так само й книговодство мусить провадитися на державній мові. Це все виконувано в міру сил й Т-во дальше продовжувало свою працю, мимо відходу деяких одиниць, про котрих вище згадано.В 1942 р. перед Т-вом виникла знову проблема осідку: власник винаймленого дому виповів контракт й треба було знову шукати приміщення. Після більш як трьохмісячного пошукування, винаймлено в місяці травні того року два доми, з яких один, менший, був частинно зайнятий льокаторами (цей дім і по сьогодні зайнятий, бо закон мешканевий не дозволяє виповідати винайм). Обидва доми творять цілість і положені в самому центрі Буенос Айреса, звідкіля є доїзд до всіх дільниць столиці (ці доми Т-во закупило на власність в 1949 р. за ціну 200.000 песо).
Поладнавши цю проблему, Т-во дальше продовжує працю на всіх ділянках: культурно-освітній, мистецькій, господарчій і виховній. При Т-ві було створено допомогово-щадничу касу для членів та крамничку необхідних предметів щоденного вжитку. Ці ділянки проіснували до 1952 р.У 1942 р. при Т-ві було створено Комітет помочі жертвам війни, який переводив збірку пожертв грішми і одежою, біллям й т. п. аж до 1945 р., коли створився Український Допомоговий Комітет , як установа підпорядкована Арґентінському Червоному Хрестові. Товариський комітет увійшов до згаданого К-ту як складова частина. На протязі двох літ УДКомітет користувався дарово приміщенням. Т-во «Відродження», задовольняючи свої потреби, не відмовляло помочі й другим установам. На протязі кільканадцяти літ піддержувало морально і матеріально «Рідну Школу» при Філії Т-ва «Просвіта» на передмістю Док-Суд. Це одинока Філія «Просвіти», яка солідаризувалася з «Відродженням» і з ним співпрацювала.На протязі періоду 1940-45, вельми критичного із-за зовнішніх умовин, Т-во очолювали друзі: д-р Євген Стойкевич, Іван Тихойкий, покійний вже Михайло Грабинський і Степан Мандзій, які совісно, а не раз і з самовідреченням, виконували свої обов’язки мимо різнородних труднощів, які виринали в тому часі.Період 1945-47 було присвячено головно допомоговій акції українським жертвам війни. Переводжено збірку всякого роду пожертв та влаштовувано імпрези на ту ціль. Рівно ж звернено в тому часі більшу увагу й посилено акцію скріплення й побільшення Т-ва. В лютому 1947 р. засновано 4-ту з черги Філію в місцевості Вероніка, де поселилось значне число наших колоністів – хліборобів, а в грудні того самого року засновано 5-ту Філію в місцевості Мунро. В другій половині 1946 р., головно за старанням тодішнього голови, пок. друга Михайла Грабинського, відновлено заходи для привернення «права прилюдности». Після виповнення всіх вимаганих формальностей, заходи увінчались бажаним для Т-ва успіхом: 28. квітня 1947 р. президент Арґентіни генерал І. Д. Перон і міністер юстиції п. Ґаче-Піран підписали Статут за Декретом ч. 11.373, що було оголошено в Державному Бюлетені слідуючого дня.Добувши «право юридичної особи», Т-во силою обставин мусіло звернути більшу увагу на господарський сектор. В серпні 1947 р. власник реальности, яку займало Т-во, та другої, яку Т-во займало частинно (решту старі льокатори) — запропонував Т-ву продаж обох. Справу купна обговорено спершу на ширших сходинах, а опісля й на Загальних Надзвичайних Зборах вирішено було приступити до закупу.
В 1945 р. з ініціятиви Т-ва й головно його заходами було зорганізовано велику національно-релігійну маніфестацію: прощу до відпустового місця Люхан, де находиться чудотворна статуя Богоматері. В тій прощі взяло участь понад три тисячі прочан. Під час прощі вміщено в базиліці наш прапор як дар української спільноти між прапорами всіх державних народів.В акції підготовлення й організації 1. Українського Національного Конгресу українців Арґентіни — «Відродження» взяло активну участь, так само в другому — 1951 р. і в третьому, який відбувся в минулому році. З хвилиною створення Української Центральної Репрезентації «Відродження» входить в її склад, а на загальному українському форумі визнає Українську Національну Раду.Тут слід ще згадати про один почин «Відродження», а саме: в день святкування 22. Січня 1918-19, яке відбулося 27. січня 1946 р., Управа і членство Т-ва зложили вінок з живих квітів в катедрі перед гробівцем визвольника Арґентіни — ген. Сан Мартіна, жест, що вельми імпонує аргентинському суспільству і владі. Про цей поступок Т-ва арґентінська радіо-висильня проголошувала кілька разів в день перед святом і в самий день свята, по даючи мотив, із-за якого складено пошану. Того роду пошану визвольникові Арґентіни виявляють всі чужинецькі представництва чи визначні особи політичного світу, під час їх відвідин чи місій в Арґентіні.Черговим кроком в поширенні господарської бази не тільки Т-ва «Відродження», а й всієї нашої колонії є заснування Кредитово-Щадничої Кооперативи.З ініціятиви теперішнього адміністратора «Нашого Клина» п. Богдана Яхна, банкового фахівця, в 1952 р. засновано цю установу. Ця установа, з початковим капіталом у висоті 22.000 пезів, сьогодні оперує капіталом приблизно одного мільйона, начислюючи понад 420 членів-уділовців та має вже власного капіталу около 200 тисяч пезів. Управа установи поробила вже всі приписані тутешнім законодавством заходи, щоб одержати «право прилюдносте».Зараз Т-во «Відродження» находиться перед найважливішою проблемою за ввесь час свойого існування: побудови Українського Національного Дому. Ще в часі започаткування купна реальностей в 1947 р. створено Комітет Будови Українського Національного Дому. Завданням цього К-ту є збірка пожертв та взагалі роздобуття фонду для цієї мети. Цей К-т очолювали друзі: покійний Михайло Грабинський (дра рази) та Михайло Григоращук, а від березня 1952 р. очолює його друг Іван Карвацький. Сучасний склад К-ту є слідуючий: голова — Іван Карвацький, скарбник — Олекса Юрків (він рівночасно є скарбником Т-ва) та секретар, автор цього нарису. Крім того К-т має ще 12 членів -збірщиків.Згідно з запроєктованим пляном, кошти будови УНД мають виносити понад півмільйоно пезів, не враховуючи деяких праць що їх виконають члени Т-ва безкоштовно. Будинок матиме театральну залю та приміщення для всіх секцій Т-ва і Кредитово- Щадничої Кооперативи. Тут потрібно згадати, що Філії Т-ва: 1-ша в Беріссо, 2-га на Авеллянеді, 3-тя в Мунро і 4-та у Вероніці уже набули власні реальності, та три перші тут згадані побудували свої власні доми.При Т-ві існує ще відділ «Рідної Школи», яким завідує Батьківський Комітет. Науку веде фахова учителька п. Павлина Даньчук, яка навчає теж в «Р. Школі» при «Просвіті».Мистецьку Секцію, це є мішаний хор і струнну оркестру, веде друг Петро Окопний — фаховий диригент; драматичний гурток наразі не чинний із-за браку режисера та відсутности деякої частини аматорських сил, одначе Управа Т-ва робить заходи, щоб цю ділянку поповнити і зактивізувати.
Т-во «Відродження» є майже одинокою тут установою, яка встигла виховати молодь, члени якої сьогодні займають провідні пости в Управі Т-ва та його секціях. Тут треба згадати братів Степана і Мирослава Паславських, яких привезено до Арґентіни малими дітьми й які вже виховувались в Т-ві. Перший з них був головою Т-ва в рр. 1949-51, а другий заступником секретаря. В теперішній Управі перший є заступником голови, а другий заступником скарбника і книговодом. Так само сучасний секретар Т-ва і Української Центральної Репрезентації друг Михайло А. Рубінець, який скінчив факультет економічних наук університету в Санта Фе, вихований своїми батьками вже тут, активно працює в рядах Т-ва від першого часу як тільки прибув до столиці.Зараз очолює Головну Управу Т-ва друг Іван Чарнецький, невтомний працівник на національному полі на протязі більше четвертини століття, спершу в рядах Т-ва «Просвіта», а від липня 1938 р. в рядах «Відродження», сповняючи різні пости в Управі на протязі всього того часу. Закінчуючи цей далеко неповний нарис про зародження націоналістичного руху на терені Арґентіни, віримо, що Т-во «Відродження» залишиться вірним тим кличам і заповітам, які залишили нам Борці і Герої, що впали в боротьбі за Незалежність і Соборність Української Держави, й тут, на далекій чужині буде тим «кутком України», в якому плекатиметься і куватиметься незламного українського духа.