Назар Карімов
«Мені дорікають, що атеїстична моя дорога, що все святеє на ній гине… Брехня! Я вірю в Бога! І в мені не гасне його варта!… Але одне «Господи, помилуй» без України нічого не варте!»
– Микола Сарма-Соколовський
25 років тому, 9 серпня 2001 року, о 17:00 в місті Новомосковськ (нині – Самар) помер на 91 році життя видатний борець за волю України та протоієрей УАПЦ Микола Олександрович Сарма-Соколовський – пастир, бандурист, поет, художник. З ним пішла ціла історія видатної людини, яку намагалися вбити та розгромити допити, арешти, вогні війн та репресій. Але він витримав, бо він був вірний Богу та Україні – як члени Спілки Української Молоді та Організації Українських Націоналістів.
А вже через 20 років, під час нової війни, її онуку разом з чоловіком вбили нащадки тих, хто тримав у неволі її мужнього пращура. Але як склалася доля бандуриста та його онуків нині? Яку ідею він сповідував і чи дійсно встиг зробити свою Українську Справу – зараз детально у цій статті.
Спочатку було слово… Народження, нелегке дитинство й арешт
О, мій народе,
я – це Ти, –своїм терпінням освяти
мою малесеньку Голготу!
– о. Микола Сарма-Соколовський,«Коріння пам’яті»
Микола Сарма-Соколовський народився 19 травня 1910 року у селі Хороше (Січеславщина) в церковно-вчительські родині. Прадід, дід і батько Соколовські були священиками. Дід по матері був відомим кобзарем. Мати гарно співала, знала безліч пісень. Молитва та пісня супроводжували дитинство Миколи Сарми-Соколовського.
Батько Миколи, – Олександр Соколовський, учитель церковно-парафіяльної школи та кубанський козак, у 1918 році був рукоположений на священика і приєднався до українського церковно-визвольного руху, був призначений на парафію в село Привільне Солонянського повіту на Катеринославщині.
Молодий Микола Сарма-Соколовський, 1930-ті рокиКольоризоване фото (оригінал чорно-білий)У 1923 року отець Олександр Соколовський поховав загиблих українських повстанців загону Трифона Гладченка, за що без слідства і суду був розстріляний чекістами (або за іншою версією – помер від тифу). Відтоді його мама самотужки виховувала п’ятьох дітей: чотирьох синів і доньку Наталку.
Микола рано виявив хист до мистецтва. Навчався в Миргородській художньо-керамічній школі імені Миколи Гоголя.
«У Миргороді його учителем був Фотій Степанович Красицький, далекий родич Тараса Григоровича Шевченка. Він мав міцну статуру, успадкував від свого діда Тараса круте чоло, козацькі вуса. Спілкуючись із своїм учителем малювання, Микола ніби чув голос самого Тараса Шевченка», – так описує навчання у своєму творі письменниця Леся Степовичка.
Саме під впливом учителя в юнакові зміцніла національна свідомість. Для Миколи Соколовського Фотій Степанович став, як батько. Разом вони співали колядок, грали на бандурах і малювали. Учитель подарував своєму учневі портрет Шевченка й підручник «Школа малювання».
До речі, Микола Соколовський протягом життя написав близько 70-ти портретів Тараса Шевченка і дарував їх тим, хто був причетний до справи утвердження національної державності. Цікаво, що через 12 років Микола зможе потрапити на 2-й курсу столичного вишу ще й завдяки рекомендації миргородського викладача – шевченкового родича – Фотія Красицького.
У червні 1926 році він переїхав до Дніпропетровська, навчався на курсах при художньо-промисловому училищі та грав у капелі бандуристів клубу залізничників. Любов до бандури стала частиною його життєвого покликання. Грати вчився у знаних майстрів Івана Скляра та Івана Яроша, а згодом і сам опанував виготовлення інструментів.
У Дніпропетровську він жив на Богословському острові у місцевої баби Лободихи, про що згадував: «У той час, коли я жив на Богомолівському острові, він був глухий і навіть трохи інтимний для закоханих, бо між парком і островом не було ще такого чудового мосту, який зараз провисає над Дніпром, і люди користувалися тільки човновим перевозом. Цей острів для нашої організації (СУМ) був дуже зручним місцем для зустрічей, і ми встигли зібратися кілька разів».
Вигляд Богословського острову у Дніпропетровську (ймовірно до 1930-х років)Фотокартка часів ХХ століття, Катеринослав
Спілку Української Молоді описував так: «…доля зіткнула мене зі студентами Дніпропетровського медінституту – Євгеном Білим та Юрком Великодним. Ми з Євгеном враз порозумілися і стали друзями, бо нас об’єднувала українська національна свідомість. Від нього я довідався, що в Дніпропетровську була створена Євгеном Букаєвим у 1927 році підпільна молодіжна націоналістична організація, до якої належали, крім Євгена Букаєва, Петро Попруга, Олесь Литвинснко та інші. Але, на жаль, ця організація довго не проіснувала – була викрита ГПУ і засуджена. Однак вона по собі залишила коріння, за яке вхопились Євген Білий та його старший браг (ім’я його не пам’ятаю), що вчився в Харкові, і створили в Дніпропетровську нову підпільну організацію із назвою Спілка Української Молоді, а скорочено СУМ. Про таку організацію я давно мріяв, і, звісно, відразу ж став її членом. До нашої організації приходили все нові люди. її членами стали мої однокурсники: Сашко Павленко, Яків Лукаш та інші.»
Через три роки, від Євгена почув Сарма-Соколовський новину: у Харкові арешти. Заарештовано Павлушкова, як головного керівника СУМу, і його брата. Масово репресують свідому українську інтелігенцію. Не виключено, що арешти почнуться і в Дніпропетровську.
І це відбулося у серпні 1929 року, коли був арештований катами Дніпропетровського ГПУ, будівля якої була розташована на вулиці Дзержиснького (нині Вернадського) у справі «Спілки визволення України». Сам дніпропетровський осередок СУМ насправді був розкритий «завдяки» сексотам.
Головним звинуваченням було те, що з гуртом бандуристів він начебто вів «шовіністичну пропаганду».
Мордували його у в’язниці слідчі Друян та Кес. У камері сидів зі звинуваченими у «справі СВУ – Спілки Визволення України» братом академіка Сергія Єфремова – Михайлом та його сином Костем.
За це «злодіяння» самый гуманный суд в мире «вліпив» 5 років ув’язнення суворого режиму. Хотіли заслати на Соловки. Прибув у порт Кемь, що на березі Білого моря, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на станцію Парандово – будувати Парандовський тракт.
З двома іншими в`язнями утік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів наткнулися радянські прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від страти врятували Божа опіка і хист художника. Не розстріляли, бо раптом змилостивився начальник концтабору Корнілов: незадовго до втечі Микола майстерно намалював портрет його сина…
«У його формулярі червоним олівцем було написано: «Весьма опасен, предрасположен к побегам, использовать на общих работах». Його так і використовували, але не завжди. Рятувало те, що вмів малювати. Малював у культурно-виховній частині, а також виконував замовлення для начальства», – зазначається на сайті «Дисидентський рух в Україні».
Згадуючи про ці часи, описував методи ката на прізвище Часних: «За його вказівкою людей роздягали догола і розпинали на березах, аби їх їли лісові комарі. Видовище це було жахливим. Лише найсильніші після такої екзекуції лишалися живими».
Повернення та початок Другої Світової війни. Діяльність в ОУН та УАПЦ
У 1934 році був звільнений з концтабору із забороною проживати у режимних містах та повертатися на батьківщину. Тому поїхав на схід, у Краматорськ, де працював його брат Леонід, жила мати з меншими дітьми. Там Миколу призвали на військову службу, через судимість – у батальйон тилового ополчення.
Через рік, на весні батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Соколовський здійснив другу втечу, повернувся в Дніпропетровськ.
Підробив військові документи, отримав паспорта на вигадане прізвище – Сарма – і за рекомендацією художника Фотія Красицького вступив одразу на другий курс Київського художнього інституту. Закінчив навчання у 1938 року і працював художником у будинку культури в Сімферополі.
У 1939 році одружився з випускницею Київського художнього інституту Діною Шматько, того ж року народилася їм донечка Оксана.
З 1940 року працював у Полтавському Будинку народної творчості, познайомився з Катериною Білокур. У газеті «Комсомолець Полтавщини» надрукував свої перші поезії.
Початок Другої Світової війни застав його саме у Полтавщині. 23 червня 1941 року Миколу Сарма-Соколовського призвали до совєцького «народного ополчення» і направили на вiйськову перепiдготовку в званнi офіцера інтендантської служби. Однієї ночі ешелон із його частиною розбомбили, і Микола повернувся до окупованої німцями Полтави. Щоб утримати родину, заробляв малярством, реставрував ікони.
У грудні 1941 р. в Києві урочисто склав присягу члена Організації Українських Націоналістів (ОУН). Згодом його призначають провідником ОУН на Полтавщині. Микола Сарма-Соколовський був пов’язаний з полтавським підпіллям ОУН (мельників) і його діячем – міським головою (відомий борець за України у 1917-1920 роках та бургомістр Полтави) Федором Борківським, якого нацисти розстріляли. До речі, Микола Сарма-Соколовський був найстаршим дійовим членом ОУН. У
1942-му гестапо розстріляло в Полтаві 12 ОУНівців, серед них була дружина Миколи – Діна Соколовська.
«Коли вже після відновлення незалежності, наприкінці 20 століття, на ХІІІ Великому Зборі ОУН Голова Проводу Микола Плав’юк назвав почесним членом Миколу Сарму-Соколовського, зала стоячи вітала його», – пригадують делегати Збору з Полтави.
Соколовський домагається й духовного визволення українців з-під ярма московської церкви. Церква, яка, як і люди, була поділена на московську та українську, стає для отця рідним пристанищем, адже історія ОУН – це історія боротьби в різних формах за відродження української нації, її історичних традицій, культурних цінностей, мови, збройних сил, українських Церков.
«Я не був блудним сином і не зрадив Христову церкву-я страждав за неї; моя молитва була зойком стражденної душі священика, що втік з жахливої червоної катівні і ніде не мав пристановища», – так скаже про себе головний герой повісті.
Виконує заповіт батька: вирішує прийняти священицький сан, навчається на піврічних пастирських курсах УАПЦ. У 1941 до рідного міста Полтава повернувся племінник Симона Петлюри, єпископ Мстислав. Саме цей приїзд і став остаточним поштовхом віддати себе служінню знівеченій безбожницьким комуністичним режимом УАПЦ.
У 1942 році майбутній патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник) рукоположив Миколу Сарму-Соколовського в диякони, а єпископ Сильвестр – у священики. Сталася ця подія під склепінням полтавського дерев’яного Покровського православного храму. Цю стародавню церкву збудували коштом останнього кошового Петра Калнишевського, а ікони та живопис у ній реставрував і освячував отець Микола Соколовський. А за кілька місяців він одержав парафію в Західній Україні.
У грудні 1944 року НКВД знову заарештовує отця Миколу. 1945 року вже нова дружина – Варвара – з дітьми перебирається на Полтавщину. А 19 лютого отець Микола втретє втікає з-під варти. З підробленими документами на прізвище Григорія Боднара мандрує до батьків Варвари в село Климівка на Полтавщині. Довго перебувати там не міг, аби не накликати біди на родину.
Інта. Абез. 14 років неволі
Микола Сарма-Соколовський та дружина Варвара1992 рікВлаштувався на роботу на Донеччині, а невдовзі з дружиною і донькою Лесею переїхав до Галичини. Тут переховується і працює під прізвищем Григорія Біди (Боднара), відновлює зв’язок із членами ОУН і УПА.
«Приєднався до підпілля ОУН у м. Коломия на Івано-Франківщині і активно діяв у ньому понад два роки під псевдом «Боднар», – повідомляє Вікіпедія.
У 1948 році енкаведисти вкотре арештовують Сарма-Соколовського. Згодом ув’язнюють і Варвару на 25 років. Залишилися без батьківської опіки троє діточок: Оксані – 10 років, Лесі – 5, Євгенії – 3.
Далі – «будні» бранця комуністичного окупаційного режиму: постійні допити, знущання і, зрештою, вирок трибуналу Прикарпатського воєнного округу: розстріл. Поет-націоналіст засвідчив свій вирок лаконічним віршем:«Завжди бунтую – обширу в рамцях замало… Моя поразка – теж перемога. Не раз ставав перед Трибуналом –стану і перед Богом».
Микола Сарма-Соколовський (ймовірно після заслань)1950-1960-ті рокиУ камерi смертникiв сидів 15 дiб. Розстрiл було замiнено на 25 років комуністичних концтаборів у Інті й Абезі.
«На пересильному пункті, перед відправкою в зону, колону чоловіків повели в одну сторону, а жінок – в другу. Посередині смужка в два метри, на якій чатують наглядачі. Колони зупинились. І… Микола зустрівся очима з Варварою… Вони забули про небезпеку. Не питаючи ніякого дозволу, кинулись назустріч, міцно обнялись. Конвоїри остовпіли, а колона завмерла. Через кілька хвилин конвоїри прикладами розвели закохану пару, батьків трьох дітей. І знову рушили: чоловіки праворуч, жінки – ліворуч», – так зворушливо розповіли про цей епізод із життя звитяжця на сайті «Пам’ять нації».
Не менш зворушливим є вірш, присвячений Варварі і написаний 1953 року у Інті:А десь в Мордовії,
де лісова застоялась мовчанка,
де табір причаївся, наче скит, –
там скніє і моя дружина-бранка
занурена в печаль, у болісні думки.Далека подруго, омріяна, хороша,
вже п’ятий рік без тебе я живу,
без тебе думаю, – сумна пороша
усріблює мій волос, як траву. Розлуки зашморг душить душу,
його нічим не одвести.
Однак я дихаю… Я мушу
мою любов до тебе донести!
На каторзі виготовив бандуру, грою та співом розважав друзів-каторжан. Згодом навчив їх кобзарського мистецтва, спершу таємно, а потім (після смерті Сталіна) уже дещо вільніше. Спільно політв’язні виготовили ще кілька бандур і створили ансамбль бандуристів ГУЛАГу м. Інти. В цьому ансамблі серед інших грав Степан Мацура, а керував ним згодом бандурист Олег Гасюк. Капела була заснована братами Богданом і Романом Жеплинськими та хормейстром Надією Цюцюрою в селищі Торба Зирянського району Томської області. У цій капелі грала-співала, розважаючи друзів по нещастю, Наталія Сінгалевич (1911–1998), яка на каторжних роботах Сибіру відбула 16 років покари тільки за те, що була дружиною відомого бандуриста Галичини Юрія Сінгалевича.
Творчість, громадська діяльність. Відновлення Незалежности України
У 1961 році після перебування у таборах Микола Сарма-Соколовський і його дружина Варвара повернулися до України.
Микола працював на заводi у Ворошиловградi (нині – Луганськ). Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Згодом знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу.
Микола Сарма-Соколовський з бандурою1990-ті рокиУ 1974 році обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської області. І тут знову відбулися цькування, погрожували фатальним вироком «іменем радянського народу і партії». Втім, попри задушливу атмосферу «брєжнєвщини», невидання його творів та часописів, та хвороби, Сарма-Соколовський малює, пише вірші, поеми, прозу, спогади.
Тим часом, про нього писали у статті «Під маскою художника» (журнал «Жовтень» – 1987 – №6): «Ясна річ, на курси священиків набирали людей, подібних на Соколовського – колишніх петлюрівців, їхніх синочків, зрадників, українських буржуазних націоналістів усіх мастей та всяку іншу нечисть».
Автобіографічна повість Миколи Сарми-Соколовського «Моя причетність до ОУН» є безцінним історичним джерелом про участь вихідців зі східної, південної та центральної України в національно-визвольному русі. Зокрема, книгою скористався й упорядник цього матеріалу. В одному з інтерв’ю про героя згадали:
«Микола Олександрович Соколовський про себе пише, що він живе в місті Новоселиця, що на Січеславщині. Не варто шукати цих назв на карті. Новоселиця – це сучасний Новомосковськ (нині – Самар), а Січеслав –Дніпропетровськ (нині – Дніпро). Та це не бунт проти географії, а бунт проти колоніальної інерції. Соколовський – це втілення незламності людського духу, який реалізує себе у філософських пошуках, у боротьбі й творчості, уникаючи будь-яких лабетів, не скоряючись ані поліції, ані хворобі, ані старості».
Наприкінці 80-х – початку 90-х років XX століття він поринає у нову хвилю визвольних змагань: сприяє створенню осередків Народного Руху України «Просвіти» та ОУН на Дніпропетровщині, серед них у Новомоськовську (Самар) допомагає тим молодим українцям, хто бажав стати священником. Після відновлення незалежності 24 серпня 1991 року видає кілька поетичних збірок, стає настоятелем невеликої церкви УАПЦ.
14 жовтня 1992 року, на Покрову, у Харкові відкрили пам’ятний знаку воїнам УПА. Урочиста подія відбувалася на колишньому міському цвинтарі, що за часів режиму був перетворений на парк відпочинку – так званий «Молодіжний парк».
Біля пам’ятника – хвилі синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів, нескінченний людський потік, строгі колони курсантів військових училищ… І над усім – молитовна урочистість екуменічного єднання священиків українських церков. Молебен справив на присутніх величезне враження, але, напевне, найнезабутнішою стала полум’яна промова панотця. У виступі панотця Миколи не було пустих і бундючних гасел, його слова линули до серця і проймали до самих основ:
«Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з’являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне!»
18 червня 1994 року найстарший дійовий член ОУН Микола Сарма-Соколовський відкрив молитвою ХІІІ Великий збір ОУН(м), його обрали почесним членом Сенату ОУН(м). Членами ОУН була і його дружина Варвара, дочки Оксана і Євгенія, онука Мирослава та онук Олесь Соколовський, який очолює ОУН на Луганщині.
Меморіальна дошка у будинку, де жив Микола Сарма-СоколовськийТак він діяв аж до самої смерті у 2001 році. Його донька писала про батька книжку, але не встигла завершити. Дописувала її вже онука – Наталія Соколовська. Вона берегла дідові картини та все пов’язане з історією її роду.
І знову війна, і знову – тернисті шляхи його онуків
Микола Сарма-Соколовський не дожив три роки до Помаранчевої Революції, 12 років – до Революції Гідності та війни за Незалежність і 20 років – до повномасштабного вторгнення росії. Її жертвою стала онучка Миколи – Наталія Соколовська.
Вона мешкала на Луганщині, зокрема у Довжанську, Луганську та Щасті. Зі своїм чоловіком виховала двох доньок. Мала інженерну та філологічну освіти, викладала креслення, малювання і трудове навчання, а пізніше – українську мову. Понад 10 років Наталія працювала викладачкою української мови й була відповідальною за культурно-масовий сектор у Луганському державному медичному університеті. Від заходів, які вона організовувала, були у захваті і колеги, і студенти.
Навесні 2014 року Наталія Соколовська з колегами приєдналася до Євромайдану в Луганську, брала участь у мирних акціях і студентських маршах на підтримку єдності України.
«У квітні до Луганська з боку росії вже приїздили ті, хто мав завдання влаштувати заворушення з подальшим встановленням проросійської влади у місті. Після захоплення будівель СБУ, обласної адміністрації та проведення так званого референдуму відкрито висловлювати проукраїнську позицію стало небезпечно, в університеті зокрема. Містом бігали озброєні маргінали, які кидали “на підвал” усіх, хто їм не подобався, хто не так дивився або не так поводився. Української влади в місті вже не було. Нашого Луганська теж», – пригадує її подруга Олена Неловкіна.
Наталя ще гуртувалась із друзями-однодумцями, але вже було зрозуміло, що слід виїжджати на підконтрольну Україні територію. З чоловіком Андрієм Мироненком і двома онуками (дітьми дочки Оксани) вона виїхала у місто Щастя.
До Бучі вона переїхала з чоловіком зі Щастя 23 лютого – діти наполягли, вважаючи, що тут буде безпечніше, ніж на Луганщині, де почастішали обстріли та зростала напруга. А з наступного дня під обстрілами опинилася і сама Буча.
Наталія Соколовська (1958–2022)Кілька днів Наталя з Андрієм сподівалися перечекати біду вдома (діти з онуками на той час уже були в Києві), а 4 березня подзвонили й сказали, що будуть таки вибиратися до Києва. Вони не знали, що всі виїзди з міста уже перекрили російські війська. Коли пролунали постріли, Наталя якраз розмовляла телефоном з донькою Юлею.
Тіло Наталі Соколовської знайшли в обгорілій машині лише після деокупації Бучі, на вулиці Яблунській. Поряд лежав флакон улюблених парфумів, розплавлені ножиці для рукоділля, бісер.
У пам’ять про маму доньки Оксана та Юля організували в Івано-Франківську благодійний фонд «Наш Сокіл», який нині займається опікою і розселенням постраждалих від війни, у першу чергу – старих та інвалідів, а також медичною допомогою військовим і цивільним, постраждалим на війні.
Так історія та події розділили шлях онуків славетного патріота України – Миколи Сарми-Соколовського – на до та після. Та попри все, Нація витримає будь-які іспити, як свого часу витримав наш Герой.