Тарас Головко
Нинішня російсько-українська війна, яка багато в чому схожа на іншу, не менш жорстоку і криваву, радянсько-німецьку війну 1941-1945 років, начебто поступово забуту і, певною мірою відсунуту з людської пам’яті щоденними страхітливими подіями як на фронті, так і в тилу. Нагадує про неї двотомник «Спогадів про Другу світову війну» Вінстона Черчілля.
За радянських часів подібне видання могло з’явитися лише російською мовою та й то, мабуть, з грифом «для службового використання», оскільки війна, зображена у спогадах Вінстоном Черчіллем, докорінно відрізнялась від тієї, що викладалась у тодішніх підручниках з історії, у мемуарах воєначальників-пенсіонерів та публікаціях ідеологічно заангажованих журналістів. Більшість з них, на відміну від колишнього прем’єр-міністра Великобританії, суб’єктивно оцінювали дії союзників по антигітлерівській коаліції, перш за все США і Сполученого Королівства, штучно перебільшуючи роль Червоної армії в перемозі над гітлеризмом і водночас уникали говорити правду про колосальні втрати радянської держави у живій силі і техніці у початковий період збройного протистояння, применшували значення ленд-лізу у забезпеченні боєприпасами, технікою і продовольством радянський військ під час війни.
Переклад цієї фундаментальної праці видатного англійського політика ХХ століття вперше в Україні здійснив Петро Таращук. Складно зрозуміти, за яким принципом формувався двотомник «Видавництва Жупанського», бо автентичне видання, що публікувалося на батьківщині Вінстона Черчілля з 1948 по 1953 роки, нараховувало аж шість томів. Згодом ця фундаментальна праця, з волі автора, розрослась до дванадцяти томів, встановивши своєрідний рекорд з випуску видань подібної історичної тематики. Не випадково за шеститомну роботу її автор у 1953 році отримав Нобелівську премію з літератури, збагативши назавжди світову історичну науку безцінними свідченнями.
Вже з перших сторінок захоплюючої розповіді Вінстон Черчілль вносить певну інтригу, категорично заявляючи, що Другої світової війни можна було не лише уникнути, а й запобігти, тим самим зберігши життя мільйонам громадян різних країн світу, якби конкретні керівники європейських держав не припустилися фатальних помилок, які у підсумку призвели до планетарної катастрофи. Аргументація автора має настільки переконливий вигляд в описі значущих подій та аналізі прийнятих рішень тим чи іншим урядовцем, що читач беззастережно вірить усьому. Рефреном звучить думка про те, що жоден з представників тодішньої політичної європейської еліти не міг прорахувати наслідків поступових тектонічних зсувів на європейському континенті, що знаменували наближення катастрофи. Черчілль теж помилився у своїх передбаченнях, бо, приміром, був переконаний у тому, що Гітлер не наважиться напасти на Росію в 1941 році.
Однією з причин, що спровокували початок Другої світової війни, як вважає Вінстон Черчілль, стало підписання у червні 1919 року Версальського мирного договору Антантою (військово-політичним блоком у складі Російської імперії, Франції, Великобританії) й іншими країнами, що приєдналися до неї, з одного боку, а з іншого – Німеччиною, що програла у Першій світовій війні. Договір зобов’язував останню виплатити країнам-переможцям 20 млрд марок, загальна ж сума претензій становила нечувану суму як на той час – 132 млрд марок. Автор детально описує настрої у Веймарській республіці, проголошеній внаслідок революції у повоєнній Німеччині, економічну кризу, що виникла через спад виробництва, тотальне безробіття, втрати всіх колоній і 1/8 території з 7-мільйонним населенням, обтяжливі грошові виплати державам Антанти. Одне слово, йшлося про те, що покликало до життя найрадикальніші суспільні прошарки, здатні взяти реванш і відплатити переможцям за приниження, яке зазнали німці.
Серед численних політиків, яким Вінстон Черчіль аргументовано висловлює претензії, постає ім’я прем’єр-міністра Франції Раймона Пуанкаре. Саме він у розпал фінансової кризи в Німеччині категорично відмовився відкласти виплату нею контрибуцій, ввівши в січні 1923 року французькі окупаційні війська у прикордонну німецьку область Рур, щоб у такий спосіб стягнути заборгованість. На переконання автора, це рішення Пуанкаре мало для Франції фатальні наслідки, що супроводжувалися у майбутньому численними людськими жертвами не лише серед військових, а й мирних цивільних громадян, масштабними руйнуваннями, втратою державної незалежності і встановленням нацистського окупаційного режиму. Показово, що тоді офіційний Лондон в особі лідера ліберальної партії, прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа не підтримав категоричний крок Парижа, що посилило розбіжності між Великобританією і Францією у підходах до ведення зовнішньої політики на європейському континенті, поглибило протиріччя у міждержавних стосунках, на які не раз звертає увагу Вінстон Черчілль. До того ж події навколо Руру створили передумови для вирішення незгод і суперечностей у міжнародних стосунках за допомогою військової сили.
Вінстон Черчілль від самого початку політичної кар’єри неодноразово демонстрував обізнаність у складних державотворчих процесах, що відбувались упродовж століть у Західній і Східній Європі. Як глибокий аналітик, він одразу зрозумів, чим насправді була так звана революція в Російській імперії, де було зруйновано деспотичний монархічний режим і встановлено ще жорстокіший у формі диктатури однієї партії – партії більшовиків, що сповідувала марксистсько-ленінську ідеологію. Спочатку Ленін, а потім Сталін очолив державу з абревіатурою СССР, яка в традиціях тепер уже колишньої Російської імперії почала проводити таку ж агресивну експансіоністську політику стосовно сусідніх держав. Туди, де не вдавалося захопити чужу територію військовою потугою, таємно засилалися агенти впливу, штучно підсилювались антагоністичні суспільні настрої, фінансово підтримувались антидержавні політичні рухи. У зародженні фашизму в Італії та нацизму у Німеччині автор вбачає прямий зв’язок з виникненням більшовизму у Росії, що, врешті-решт, призвело спочатку до ідеологічного протистояння між цими країнами, а згодом і воєнного зіткнення. «Як фашизм походив від комунізму, так і нацизм розвинувся з фашизму, ‑ робить висновок Вінстон Черчіль. ‑ Отже, зародилися ті споріднені рухи, яким незабаром судилося вкинути світ у іще огиднішу боротьбу, про яку ніхто не може сказати, що вона скінчилася з їхнім знищенням».
За десять років до того, як вибухнула Друга світова війна, в Сполучених Штатах Америки спалахнула тривала економічна криза, що одразу позначилося на економіках європейських країнах, особливо на Німеччині, обкладеної повоєнними боргами. Її фінансова система за короткий період часу занепала, а суцільне безробіття, дефіцит різноманітної продукції, спад виробництва, згасання ділової активності довели населення до крайньої межі бідності і зубожіння, тим самим покликавши до життя радикально налаштовані політичні сили.
Вінстон Черчіль неодноразово зупиняється на постаті Адольфа Гітлера, заочне знайомство з яким у нього відбулось з прочитання політичного й ідеологічного маніфесту «Майн Кампф» («Моя Боротьба») ще в 1925 році. Вже тоді він кваліфікував майбутнього фюрера німецького народу відвертим расистом. Саме гоніння на євреїв не дозволило британцю зустрітися з майбутнім рейхсканцлером в 1932 році у Мюнхені, фактично напередодні його приходу до влади, де Вінстон Черчіль гостював, працюючи над книжкою про свого героїчного предка – герцога Мальборо. Варто було прес-секретарю нацистської партії дізнатися про коло питань, яке Вінстон Черчілль хотів порушити у розмові з лідером НСДАП, як останній одразу ж відмовився від зустрічі з впливовим державним діячем Великобританії лише тому, що той, на його думку, занадто переймався проблемами світового єврейства. Хто знає, як колесо історії могло б повернутися, якби така зустріч все-таки відбулась, бо ж політик-аристократ міг би довести колишньому єфрейтору кайзерівської армії всю безперспективність підкорення європейських країн за допомогою зброї.
Розчарування ‑ найточніше слово, яким можна охарактеризувати ставлення Вінстона Черчіля до зовнішньої політики США, здійснювану правителями країни в 20-30-х роках минулого століття. Фактична неучасть у європейському політичному житті через небажання вступати до Ліги Націй не сприяла досягненню повноцінного миру і безпеки між народами на континенті, запобіганню порушення міжнародного права Італією і Німеччиною, особливо тоді, коли ці країни очолили Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер.
Не маючи відповідної підтримки з боку США на міжнародній арені, Сполучене Королівство, врешті-решт, опинилось у 40-х сам-на-сам з Третім Рейхом, який поступово розправив крила і почав як той орел, зображений на гербі спочатку Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, а згодом і всієї країни, почав у буквальному значені слова шматувати сусідні держави, відриваючи від них шматки територій.
Але навіть у 1933 році, коли президент Пауль фон Гінденбург під тиском політичних обставин призначив Адольфа Гітлера канцлером, Вінстон Черчіль ще сподівався, що той обмежиться лише проведенням так необхідних для Німеччини реформ, аби вивести країну із затяжної соціально-економічної кризи і не наважиться зруйнувати міжнародні домовленості, закріплені відповідними міждержавними угодами після закінчення Першої світової війни. Тим більше драматичні події у липні 1934 року вказували на те, що влада у руках новопризначеного політика доволі хитка і він реально може її втратити. В книжці автор детально і зі знанням справи описує всі перипетії, що сталися у «Ніч довгих ножів» ‑ операції, спланованої в середині НСДАП, яка передбачала партійну чистку і фізичну ліквідацію Ернста Рема ‑ сподвижника Адольфа Гітлера з моменту зародження націонал-соціалістичного руху, керівника збройного формування партії – штурмовиків, об’єднаних в організацію під назвою СА. Розправа над заколотником Ернстом Ремом і наближеними до нього партійцями, такими як Курт фон Шляйхер, Грегор Штрассер, Карл Ернст, а з ними ще від п’яти до семи тисяч штурмовиків, остаточно укріпили в думці Черчілля, що Гітлер максимально зміцнив свої позиції у правлячій верхівці нацистів і тепер одноосібно прийматиме рішення, не озираючись ні на кого.
Час від часу автор повертається до окремих положень Версальського мирного договору, за яким його підписанти суттєво обмежили Німеччину в її суверенних правах. З приходом до влади Гітлера почалось планомірне ігнорування взятих на себе зобов’язань країною, що зазнала відчутної поразки у війні. Зберігаючи на перших порах у цілковитій таємниці свої експансіоністські плани, Гітлер за досить короткий проміжок часу перевів економіку і промисловість Німеччини на військові рейки, щоб відновити сухопутні війська ‑ вермахт, військово-морський флот ‑ крігмаріне та військово-повітряні сили ‑ люфтваффе, тим самим проігнорувавши ті пункти Версальського мирного договору, які це чітко регламентували або взагалі забороняли. Цей процес, як випливає зі спогадів Вінстона Черчілля, не пройшов повз його увагу. І тут читач стає свідком колізії між ним, як активним депутатом парламенту, і чинним на той час прем’єр-міністром Великобританії Невіллом Чемберленом. Останній до пори до часу плекав ілюзію, що Великобританії таки вдасться встановити довготривалий мир з гітлерівською Німеччиною укладанням мирної угоди, ігноруючи фактичне порушення рейхсканцлером міжнародного права, його агресивну політичну риторику, ініційоване ним переозброєння військ, проведення прихованої мобілізації і ще чимало іншого, що становило реальну загрозу для Великобританії. У книжці подається доволі критична авторська оцінка зовнішньої політики Чемберлена на межі 30-40-х років, конкретизуються суттєві прорахунки і допущені помилки. Безкомпромісними були оцінки Черчілля Чемберлена як політика, не здатного приймати адекватні рішення у світлі тих обставин, що складались у передвоєнній Європі: «Він сформував тверді судження про всіх тодішніх політичних діячів і на батьківщині, і за кордоном, і почувався здатним мати справу з кожним із них. Але понад усе він сподівався ввійти в історію як великий миротворець і задля цього всякчас був готовий діяти всупереч фактам і йти на великий ризик і для себе, і для країни. На лихо, він потрапив у течію, сили якої він не міг виміряти, і зіткнувся з ураганом, перед яким він не зігнувся, але встояти проти якого був неспроможний».
Хмари над європейським континентом все більше згущувалися і перші блискавки знаменували потоп, який от-от мав усіх поглинути. Його відчували не лише на заході, а й на сході Європи, зокрема, в СРСР, якому Вінстон Черчілль приділяє значну частку уваги, подаючи у своїх спогадах розгорнуту характеристику конкретних історичних осіб, аналізує етапи зародження радянської держави, зупиняється на тій соціальній катастрофі, що спіткала поневолені Росією народи, у тому числі українців, під час так званої колективізації.
Черчілль володів всебічною інформацією про те, як Ленін і його послідовники спочатку жорстоко розправилися у ході революції і громадянської війни з цілими суспільними верствами для встановлення авторитарного режиму в країні, а потім ‑ повторно колонізували території, які раніше належали Російській імперії. Національна політика, що втілювалася в життя варварським способом наступним правителем Росії – Сталіним, напевне, найбільше викликала інтерес у Черчіля, котрий як урядовець тривалий час займався справами домініонів і колоній Британської імперії, брав участь у військових кампаніях на Кубі, Індії, Єгипті, Південній Африці на початку минулого століття. А ще він цікавився реформами у сільському господарстві та промисловості, ініційовані Кремлем в 20-30-х роках, наслідки яких його, відверто кажучи, шокували, бо, зустрічаючись під час війни зі Сталіним, неодноразово демонстрував свою обізнаність, ставлячи не дуже приємні для вуха диктатора уточнювальні питання. Але це станеться дещо пізніше, коли події почнуть розгортатися із калейдоскопічною швидкістю і Черчілль вперше у своєму житті приїде до такої ненависної йому більшовицької Росії, де зустрінеться у московському Кремлі із диктатором відразливої зовнішності.
У 1936 році Адольф Гітлер, всупереч Версальському мирному договору і Локарнської угоди, ухвалив рішення, що стосувалось так званої ремілітаризації, а, по суті, окупації Рейнської області. Аби виправдатися перед світовою громадськістю за цей крок, головний нацист Німеччини згадав раніше ратифікований радянсько-французький пакт про взаємодопомогу, який, за його словами, призведе до зміни кордонів між європейськими державами у випадку війни. Більшість політиків, зокрема Чемберлен, наче й не чули пояснення Гітлера, однак саме ця подія спонукала Вінстона Черчілля прозірливо передбачити всі наступні дії потенційного агресора, маючи цілковите переконання у тому, що подальше умиротворення диктатора неодмінно спричинить війну, бо той постійно посилюватиме свої вимоги у відповідь на поступки.
Другим у британській політичній ієрархії після Чемберлена, зовнішня політика якого викликала неприйняття у Черчілля, був прем’єр-міністр Стенлі Болдвін. Автор небезпідставно закидає йому прорахунки, допущені у налагодженні добросусідських відносин Великобританії і Франції, що не дало змоги виробити консолідоване рішення стосовно загарбання Абіссинії (нинішня Ефіопія) фашистською Італією. Існуючі розбіжності між Стенлі Болдвіном і французьким прем’єр-міністром Едуардом Даладьє, з одного боку, а з іншого – диктатором Беніто Муссоліні змусило останнього після введення економічних санкцій Лігою націй проти Італії за окупацію Абіссинії, по-перше, вийти зі складу цієї міжнародної організації, а, по-друге, навесні 1939 року підписати так званий Сталевий пакт з нацистською Німеччиною і вже під час війни виступати її союзником проти країн антигітлерівської коаліції.
У спогадах Черчілля постійно зринають імена відомих політиків і державних діячів різних країн, з якими довелось співпрацювати впродовж тривалої політичної кар’єри. Ці зустрічі мали для нього виняткове значення, бо в окремих випадках знаменували майбутні події з колосальними трагічними наслідками для мільйонів людей. В 1937 році він, як впливовий консерватор-депутат, мав бесіду з Йоахімом фон Ріббентропом, коли той обіймав посаду надзвичайного і повноважного посла нацистської Німеччини у Великобританії. Останній у доволі довірливій розмові поділився з Черчілем про найближчі плани Гітлера, що стосувалися східної Європи, зокрема, Польщі, Білорусії й України, закликав Англію і країни Британської Співдружності проводити зважену зовнішню політику стосовно Третього Рейху. Черчіль, уважно слухаючи й аналізуючи сказане дипломатом-нацистом, зрозумів остаточно, що загарбування східно- і запхідноєвропейських країн гітлерівською Німеччиною ‑ питання часу. Близько сімдесяти мільйонів осіб, які тоді проживали на території України і Білорусі, мали стати жертвами експансіоністської політики лідера Третього Рейху заради lebensraum (життєвого простору), проголошеного у нацистській політичній доктрині. Черчіль доволі іронічно кепкує у спогадах над своїм співрозмовником, оскільки тому довелось під фінал політичної кар’єри заплатити найвищу ціну ‑ власне життя за служіння нацистському режиму, фанатичну відданість Гітлеру, втілення його божевільних ідей стосовно підкорення світу.
Треба віддати належне Черчілю, що він як ніхто інший з тодішніх британських політиків дуже гостро реагував на загравання керівництва країни з гітлерівською Німеччиною, яка прискореними кроками наближалася до війни. Але цього парадоксальним чином не розуміли ні Чемберлен, ні Деладьє, намагаючись задовольнити апетити Гітлера, а також і Муссоліні подачками у вигляді територіальних надбань. І в Англії, і у Франції серед тодішньої правлячої еліти утвердилось стійке переконання у тому, що війни можна уникнути, пропонуючи диктаторам мирні ініціативи, здатні відвернути незворотні процеси на міжнародній арені.
Черчілль, навіть займаючи жорстку позицію у питанні міждержавних стосунків Великобританії з радянською Росією (у своїх спогадах він неодноразово на цьому наголошує, спираючись на власні антикомуністичні переконання), все ж критикує Чемберлена за те, що той навідріз відмовився перед війною вести переговори зі Сталіним аби заручитися його підтримкою у майбутньому збройному протистоянні із гітлерівською Німеччиною. Саме така короткозора політика призвела до того, що спонукала радянців заключити з нацистами за спиною у Заходу сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа.
У розділі «Згвалтування Австрії, лютий 1938 року» автор дуже аргументовано й переконливо аналізує причини і мету аншлюсу сусідньої країни, ролі Гітлера в окупації, реакцію вищого військового керівництва країни, безсилля австрійського канцлера Енгельберта Дольфуса протистояти німецькій навалі. Навіть після окупації Австрії, сприйнятою Черчілем як один з останніх дзвінків перед початком всесвітнього збройного катаклізму, більшість його колег у парламенті, не кажучи про чинного прем’єр-міністра, доопрацьовували текст майбутньої мирної угоди з Німеччиною, проводили міжурядові консультації, заохочували поглиблення торгівлі. Автор дуже чітко розкриває перед читачем суть фактичної окупації Гітлером, після чого перед ним не лише розчинялися двері до Чехословаччини, а також широкі ворота до Південно-Східної Європи.
Гітлер, вивчаючи реакцію світової громадськості і лідерів основних європейських країн на анексію Австрії, реально відчув нерішучість правлячих еліт Європи вдатися до силових дій, аби запобігти гіпотетичній військовій експансії з боку Німеччини. Однією з причин такої поведінки, на переконання Черчіля, була неготовність на межі 30-40-х років армій Великобританії і Франції до ведення широкомасштабних битв на суші, в повітрі і на морі через відсутність сучасних зразків озброєння, зокрема, танків, літаків, кораблів, стрілецької зброї, а також неукомплектованість військ особовим складом, дефіцит боєприпасів, незавершеність систем укріплень на кордонах з потенційним агресором.
Водночас до уваги бралась і громадська думка, що в кращих традиціях політичної культури англійців впливала на парламентарів і урядовців проводити саме таку зовнішню політику, не войовничу, а миролюбиву, бо ніхто морально не виявляв готовності воювати на Туманному Альбіоні, не кажучи про домініони і колонії, що належали Британській імперії. Відтак Великобританія охоче, як робить висновок Черчіль, разом з Францією, Німеччиною й Італією підписали сумнозвісну Мюнхенську угоду восени 1938 року. У радянській історичній термінології за нею закріпилась назва «Мюнхенська змова», у чеській і словацькій традиціях прийнято її називати не інакше як «Мюнхенська зрада», бо країни-підписанти погоджувались на відокремлення частини території тодішньої Чехословаччини – Судетської області на користь Третього Рейху, оскільки там компактно проживала німецька національна меншина. Взамін Великобританії і Франції з боку Німеччини й Італії гарантувались безпека і мир, створювалась видимість спільного протистояння поширенню впливу Радянського Союзу на країни Центральної і Східної Європи, що змушувало Гітлера, як багатьом тоді здавалось, переорієнтуватися у своїй зовнішній політиці із Заходу на Схід.
Про інше бачення того, що відбулося у столиці Баварії, читач має змогу дізнатися із спогадів Черчілля, котрий небезпідставно вважав: Гітлер обвів навколо пальця Чемберлена, так само як і Даладьє, поставивши свій підпис під Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року. Адже крім того, що нацистська імперія територіально розширилась і під її контролем додатково опинилось, за наведеною статистикою у спогадах, 3 500 000 судетських німців, а ще раніше 6 750 000 австрійців, ця людська маса одразу поповнила кількість робітників, задіяних на підприємствах військово-промислового комплексу Третього Рейху, а, крім того, з неї було сформовано десятки нових дивізій для вермахту. «Внаслідок усіх наведених вище міркувань річний перепочинок, що, як казали, був «здобутий» завдяки Мюнхену, поставив Британію і Францію в набагато гірше становище порівняно з гітлерівською Німеччиною, ніж воно було до Мюнхенської кризи», ‑ до такого невтішного висновку приходить Черчілль в аналізі прорахунків, допущених напередодні війни у першу чергу британською дипломатією.
Автор ілюструє той градус обурення, що згодом виник в англійському політикумі як реакція на недотриманні Гітлером взятих ним зобов’язань, прописаних у Мюнхенській угоді. Під різним приводом той не лише одразу окупував Судети, а через кілька місяців фактично розчленував Чехословаччину, захопивши Прагу. Це була та крапля, як переконує Черчілль, що переповнила чашу терпіння Чемберлена і він розвернув свою зовнішню політику на 180 градусів. Звичайно, змарнований час вже не можливо було повернути, щоб спробувати, коли обставини це дозволяли, знищити в самому зародку нацистське зло, аж поки воно не набуло могутності. Тепер же апетити Гітлера настільки зросли, що його наступною жертвою мала стати Польща, перед якою Британія мала незаперечні зобов’язання. Дилема – воювати чи не воювати, ‑ просто танула на очах. І тут Черчілль у своїх спогадах виявляє виняткову мудрість, притаманну людині, у першу чергу щиро відданій своєму народу і батьківщині, навченій багатолітнім життєвим досвідом, озброєній глибокими знаннями, а головне ‑ наділеній вродженою інтуїцією. Він формулює сенс людського існування у світі, в якому діють жорстокі закони виживання, пропонує безальтернативну форму поведінки індивідуума, коли тому загрожує фізичне знищення, встановлює правила для суспільства, яке має перебудуватися, щоб протистояти потенційній зовнішній загрозі: «…якщо ви не хочете воювати за справедливість, коли можна легко перемогти, не проливаючи крові, якщо ви не хочете воювати, коли ваша перемога була повною і не дуже дорогою, можна дійти до миті, коли вам доведеться воювати з усіма шансами проти вас і тільки непевним шансом на виживання. А може бути ще й гірша ситуація. Вам, може, доведеться воювати, коли немає жодної надії на перемогу, бо краще загинути, ніж жити рабами».
Золоті слова, як на теперішній час, коли вирішується майбутня доля української народу в його боротьбі з московською ордою.
Вінстон Черчілль викладає своє пояснення, чому Сталін пішов на мирну угоду з Гітлером, легалізувавши у Москві сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року. Крім встановлення міфічного миру, тривалістю десять років, СРСР і Німеччина вирішували долю Польщі, прибираючи до рук її територію, а ще реалізовуючи свої геополітичні плани. Черчіль згадує вирішення проблеми Данцига-Гданська, яка, немов кістка в горлі, нервувала фюрера, а совєти отримали можливість відібрати Галичину у Речі Посполитої, тим самим узявши реванш за прикру поразку Червоної армії у битві за Варшаву, що відбулась під час радянсько-польської війни в серпні 1920 року. Але дуже скоро Сталін відчує важке похмілля від усвідомлення того, що його розрахунок знекровити Гітлера за рахунок військової експансії нацистської Німеччини проти сусідніх західноєвропейських країн виявиться марним і десятки мільйонів громадян сплатять власним життям за помилку більшовицького вождя.
Як відомо з біографії видатного англійського політика впродовж його журналістської, військової, політичної кар’єри, а ще державного службовця, він обіймав різні відповідальні посади. В 1917 році його призначили міністром боєприпасів, завдяки чому він розгорнув ділову активність і за досить короткий час досягнув вагомих результатів у забезпеченні британської армії набоями, а ще ініціював танко- і літакобудівництво, сприяв пришвидшенню переозброєння Королівського військово-морського флоту. Черчіль поспішав, бо зарано відчув, на відміну від інших, неминучість війни, що загрожуватиме самому існуванню Великобританії. Завдяки його невсипущій енергії вдалося не лише підготувати країну до відпору зовнішній агресії, а й переламати настрої громадськості, де переважали пацифізм і хибне уявлення про миролюбну політику фашистської Італії і нацистської Німеччини. І це вдалося, бо він не переставав вірити у велич Великобританії та її історичну роль у Європі, свободолюбивий дух британців, які, за його словами, хоч і ненавиділи муштру і не зазнавали інтервенції впродовж майже тисячу років, все ж з наближенням реальної небезпеки внутрішньо ставали лютими, а коли та переростала у смертельну – безстрашними.
3 вересня 1941 року Великобританія оголосила війну Німеччині на третій день після нападу нацистів на Польщу, дотримуючись взятих на себе союзницьких зобов’язань. Вінстон Черчілль ще раніше до цих подій був призначений на посаду першого лорда Адміралтейства – організації при уряді Великобританії, що відповідала за керівництво Військово-морським флотом Сполученого Королівства. Скоріше за все, цього виявилося замало і Чемберлен, відчуваючи допущені ним прорахунки у зовнішній політиці напередодні війни і тиск парламенту через його нерішучість, запропонував Черчіллю ще й сформувати спеціальний воєнний кабінет при уряді Великобританії у складі п’яти-шести міністрів вільних від міністерських обов’язків, сконцентрувавши їх виключно на війні.
Польська армія після нападу гітлерівської Німеччини у перший день осені 1939 року змогла протриматися під ударами вермахту і люфтваффе 35 днів, постійно відступаючи і втрачаючи живу силу. І не випадково, бо 56 (у тому числі моторизованих і панцерних) дивізіям німців протистояло 30 дивізій поляків, що, як пише у спогадах Черчілль, становило лише дві третини їхньої регулярної армії (могли сформувати більше, але боялись спровокувати агресивно налаштовану державу-сусідку). Показово, що на полі бою польське військо на той час ще залучало кінноту, яка на тлі швидкісної броньованої техніки нацистів мала доволі архаїчний вигляд.
Кінець першої подачі публікації
Друга подача публікації
До 80-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Крізь пекло і вогняні дні ворожої навали
Про що свідчать уроки британської боротьби з нацизмом
Після падіння Польщі Черчілль усвідомив, що війна суттєво наблизилась до кордонів його країни і почав без зволікань вибудовувати систему її захисту, в першу чергу на морі як очільник Адміралтейства. В книзі детально описується, яких конкретних заходів вживалось цим надзвичайно важливим відомством в умовах війни. В першу чергу людські і матеріальні ресурси спрямовувались на те, щоб убезпечити торгівельний і військово-морський флот Великобританії від ударів крігсмаріне Третього Рейху, зокрема підводних човнів, підпорядкованих грос-адміралу Карлу Деніцу.
Паралельно з вирішенням оборонних питань і подоланням прорахунків у ході різноманітних військових кампаній, що розгорнулись спочатку на європейському континенті, а потім поширилися далі, Черчілль дотримувався політики утримання за всяку ціну прилеглих територій сусідніх країн, зокрема, Франції, Норвегії, Бельгії, Голландії від їхнього захоплення і підкорення нацистським режимом. Він неодноразово переконував колег у тому, що Німеччина набагато більшу небезпеку становитиме для Великобританії, коли бомбардувальники люфтваффе стартуватимуть не з глибини європейського материка, а з атлантичного узбережжя. Саме тому у своїх спогадах він переповідає, іноді з певною гіркотою і розчаруванням, як не пощастило британським збройним силам вчасно зайняти стратегічно вигідні міста у Норвегії, щоб позбавити тактичної ініціативи наступові німецьких військ суходолом, не дати скористатися її ресурсами для збільшення виробництва озброєння, завадити постачанню палива для танків і літаків.
Здача Нарвіка і Тронхейма, що призвело до захоплення Норвегії гітлерівцями у квітні 1940 року, а через місяць і до вторгнення у Голландію, Бельгію і Люксембург змусило Чемберлена подати у відставку. Посилаючись на погіршення здоров’я, він не відчував у собі сил і надалі керувати країною у драматичний для її долі період. Британії пощастило, що біля керма влади за досить несприятливих обставин, викликаних прорахунками у міжнародній політиці, опинився справжній лідер, який впевнено, а, головне, правильно обрав курс у протистоянні з грізним супротивником, змусивши останнього, врешті-решт, капітулювати.
13 травня 1940 року, після офіційного призначення Вінстона Черчілля на посаду прем’єр-міністра Великобританії, він виступив перед членами парламенту країни з доповіддю, вимовивши слова, що назавжди увійшли в історію англійського парламентаризму: «Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту». Сказане зобов’язувало не лише Черчілля, а й цілу націю вести невпинну війну з ворогом аж до остаточної його поразки, незважаючи на будь-які людські втрати.
Досвід участі у колоніальних експедиціях, глибокі знання давньої історії людства, яка завжди супроводжувалася постійними війнами між народами давали перевагу Черчіллю над його опонентами при прийнятті важливих рішень. Особливо тоді, коли вони стосувалися планування конкретної військової операції. У спогадах він ніби доводить читачу, чому після призначення прем’єр-міністром йому важливо було ще й закріпити за собою пост міністра оборони. Концентрація в одних руках необмеженої влади в умовах війни давала можливість швидко реагувати на ситуацію, що динамічно змінювалась з розширенням театру воєнних дій, віддаючи термінові накази командувачам окремих родів військ. В деяких випадках, як, скажімо, в обороні Франції, Черчілль з ризиком для власного життя безпосередньо брав участь у кількох засіданнях генерального штабу французьких військ, розташованого у зоні досяжності ворожої артилерії, не кажучи про авіацію. В книжці для наочності опубліковано чимало карт, діаграм і схем, на яких детально позначено пересування військ воюючих сторін, водні перепони, фортифікаційні укріплення, назви населених пунктів, лінії фронтів з відповідним масштабуванням. В самому ж аналізі ситуації, що склалась у Франції з травня по червень 1940 року, міститься оцінка Черчіллем дій, перш за все, прем’єр-міністра Поля Рейно, начальника генерального штабу Моріса Гамелена, головнокомандувача французької армії Максима Вейгана і бригадного генерала Шарля де Голля. Всі вони виявилися не на висоті, бо не змогли щось серйозне протиставити наступу нацистських військ в Арденнах, коли бронетанкові війська Вермахту дуже легко обійшли розрекламовану лінію Мажіно довжиною у 1150 км, наблизивши остаточний розгром французької армії. Саме до такого невтішного висновку приходить автор, згадуючи внесок британського експедиційного корпусу у битві за Францію у складі союзницьких частин. Основним недоліком цього військового формування, на думку автора, була недостатня кількість танків, застосування ними на полі бою малокаліберних гармат і малоефективних кулеметів. Здається, Черчілль у спогадах ігнорує будь-яку політкоректність стосовно союзника Великобританії, з яким довелось пережити гіркоту поразки, виносячи йому остаточний вердикт: «Не можна стверджувати, що Франція в 1939-1940 роках дивилася на війну з піднесенням чи навіть із великою впевненістю. Нестабільна внутрішньо політична ситуація минулого десятиріччя породила брак єдності у суспільстві та невдоволення народу. Чимало людей, реагуючи на посилення комунізму, хитнулися в бік фашизму, охоче прислухаючись до вмілої пропаганди Геббельса і обертаючи її в плітки та чутки».
Як бачимо, небажання більшості французів чинити збройний спротив окупантам призвело до захоплення країни Гітлером упродовж неповних двох місяців. У підсумку, підкріпленого автором відповідною статистикою, під час перекидання з французького портового міста Дюнкерк 224-тисячного англійського експедиційного корпусу на материкову територію Великобританії потонуло або пропало безвісти близько двох тисяч осіб. До втрат Британії можна віднести і захоплення німцями усієї військової техніки, яку не встигли знищити. Але незважаючи на це фіаско, Черчілль, по суті, головнокомандувач британських збройних сил і як один із керівників евакуаційної операції під кодовою назвою «Динамо» у травні-червні 1940 року, усім довів, що навіть при відступі перед переважанням ворога в озброєнні зміг уникнути значно більших людських втрат завдяки умілій організації переправи чере Ла-Манш великої кількості військових.
Після капітуляції Франції Черчілль повністю сконцентрувався на захисті узбережжя своєї країни, яке могло стати полем битви при висадці гітлерівських військ. За його безпосередньою участю розроблено спеціальний план, який мав кілька найважливіших позицій: укріплення суші у місцях можливого десантування супротивника із здатністю його контратакувати мобільними групами ополченців; будівництво лінії протитанкових загород на всій території Англії, в тому числі Лондона і великих індустріальних міст; формування головних резервів у тилу для великого контрнаступу. Можна лише захоплюватись самоорганізацією британців перед потенційною загрозою, а також всеохоплюючою консолідацією в країні, що з’явилася між громадянським суспільством і правлячою елітою, в середовищі якої височіла постать Вінстона Черчілля.
Дізнаючись про ці своєчасні запобіжні заходи оборони, мимоволі виникають паралелі з безпечністю, виявлену керівництвом України напередодні вторгнення на нашу суверенну територію авіації і моторизованих частин рф у лютому 2022 року, що призвело до масштабних руйнувань і масової загибелі серед мирного цивільного населення у містах-супутниках, розташованих навколо Києва, а також у великих містах на сході країни, зокрема у Маріуполі!
Найбільших втрат на початку війни Великобританія зазнала від німецької авіації і військово-морського флоту, насамперед від підводних човнів, кількість яких почала суттєво зростати, як тільки Гітлер затвердив план вторгнення у Велику Британію у липні 1940 року. Операція «Морський лев» передбачала форсування Ла-Маншу, висадку між Дувром і Портсмутом майже 25 дивізій, швидкий наступ з метою відрізати Лондон від інших регіонів країни. Однак всього цього ворогу не вдалося тому, що гітлерівська Німеччина, по суті, програла Великобританії як на морі, так і в повітрі, не маючи можливості для розгортання військ для битви на суші. У тому, що сталося, велика заслуга Вінстона Черчілля, який мав ґрунтовні знання з морської справи, чудово розумів, як має відбуватися переозброєння флоту з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.
На початку війни Королівський флот налічував понад 1400 суден. Саме ВМС Великобританії забезпечували прикриття військ під час операції «Динамо», а також брали участь у багатьох десантних операціях, зокрема, під час вторгнення в Північно-Західну Африку, Грецію, Італію, висадки союзників у Нормандії. Упродовж чотирьох років війни британський військово-морський флот захищав трансатлантичні конвої з озброєнням, важливими стратегічними і військовими матеріали від нападу зграй німецьких підводних човнів. У книжці неодноразово згадується термін «Битва за Атлантику», який широко використовувався у тодішній англійській пресі, офіційних повідомленнях, документах, в урядових і військових колах. Цю битву вдалося виграти не лише завдяки героїзму британських моряків і морських офіцерів, а й умілому військовому керівництву, виявленому у морських баталіях, а також постійному застосуванні різних технічних новинок і наукових відкриттів. Черчілль згадує про тодішні, вперше застосовані британцями при захисті, радари, їхню ефективність при виявленні німецьких субмарин. А науковці-криптографи з Кембріджа й Оксфорда спромоглися дешифрувати секретні коди німецької шифрувальної машини «Енігма», що дало змогу генеральному штабу Королівських ВМС вчасно дізнаватися про плани вищого морського командування через радіотелеграми, надіслані для здійснення атак німецьким підводним флотом.
Протистояння між британськими і німецькими військово-повітряними силами Черчілль називає «Битвою за Британію», яка за значенням була другою після «Битви за Атлантику». Дуже часто автор посилається на секретні документи головнокомандувача люфтваффе Германа Герінга, отримані британською розвідкою як у ході війни, так і після розгрому гітлерівської Німеччини. В них викладено етапи німецького нападу, що стосувалися нальотів на британські конвої у протоці Ла-Манш, південні порти від Дувра до Плімута, втягування британських ВМС у повітряні бої з метою їхнього знищення, руйнування міської інфраструктури, зокрема, центрів промислового виробництва, аеродромів, а також скупчення військової техніки, бомбардування Лондона. Захист столиці був надважливим завданням, оскільки німці вважали, що зумівши її паралізувати, одразу доб’ються втрати керованості військами як на суші, так і в повітрі й на морі.
Черчілль лаконічно описує події тих днів, сповнені драматизму, які, з його точки зору, мали виняткове значення у наближенні перемоги над сильним ворогом. Ось текстове відтворення одного з них: «15 серпня (йдеться про 1940 рік – Т.Г.) відбулася найбільша повітряна битва в тому періоді війни: точились п’ять великих битв на фронті в п’ятсот миль. То був справді вирішальний день. На півдні воювали всі двадцять дві наші ескадрильї, чимало їх робило по два, а деякі й по три вильоти за день. Німецькі втрати разом з тими, яких вони зазнали на півночі, становили сімдесят шість літаків проти наших тридцяти чотирьох. То була відчутна катастрофа для німецьких військово-повітряних сил». Напевне Герінг, за спиною якого маячив Гітлер, не міг стримати свій гнів від подібних втрат, які щодня множилися і виливалися в сотні збитих винищувачів і бомбардувальників люфтваффе. Аби вимістити непогамовну злість, він наказав нещадно бомбардувати Лондон, намагаючись зламати дух і волю захисників столиці Сполученого Королівства, підірвати у них віру у вікторію. Від варварського бомбардування міста гинули сотні, тисячі мешканців міста, сам Черчілль потрапив у зону враження і лише щасливий збіг обставин врятував його від загибелі. З неприхованою гордістю і щирим захопленням розповідає він читачу, як його одноплемінники рятували помешкання, урядові приміщення, промислові об’єкти від займання, спричиненого запалювальними авіабомбами або тими, що мали силу уповільненої дії. У книзі згадується конкретний героїчний вчинок, виявлений командою розміновувачів, якими керував літнього віку граф на прізвище Саффолк. Ця команда знешкодила тридцять чотири бомби, які не вибухнули, а тридцять п’ята стала для графа і його побратимів рокованою.
Цей епізод у спогадах Черчілля екстраполюється на наші, позначені скандалами, дні, коли не так давно прозвучало твердження відомого блогера про те, що еліті, мовляв, не обов’язково йти вмирати на полі бою, бо хто ж тоді керуватиме «сірою масою». Але, виявляється, у цивілізованій нації і простолюдини, і обтяжені владою або родовим корінням громадяни повинні мати рівні права, коли йдеться про захист батьківщини навіть під загрозою власної смерті.
Черчілль зі смутком згадує кульмінацію усіх тих жахіть, що випали на долю англійців, які мешкали у великих містах, де працювало чимало промислових об’єктів. Лише в одному Ковентрі, як зазначає автор, 14 листопада 1940 року п’ятсот німецьких літаків скинули шістсот тонн фугасних і тисячі запалювальних бомб, в результаті чого місто вщент було зруйноване, 400 мешканців загинуло, багато зазнало важких каліцтв. Наступною жертвою став Бірмінгем, в якому впродовж трьох днів під час нальотів ворожої авіації загинуло 800 осіб. У переліку міст, особливо постраждалих від бомбардування, в книзі називаються Бристоль, Саутгемптон, Ліверпуль, Плімут, Шеффілд, Манчестер, Лідс, Глазго. Але незважаючи на всі випробування, що супроводжувалися значними людськими жертвами, це аж ніяк не впливало на стійкість і рішучість у прийнятті важливих рішень Черчілем як керівника держави, не підірвало його волю до спротиву і віру у непохитність народу Великобританії.
Серед труднощів, що виникали на кожному кроці з розгортанням війни, Черчілль вказує на брак валютних коштів у державній скарбниці, використаних на закупівлю озброєння у США у перший рік війни. В книзі він описує дружні стосунки, які склалися з тодішнім президентом країни Франкліном Делано Рузвельтом, дуже часто цитує фрагменти з їхнього листування, де порушувалось, зокрема, питання стосовно неможливості Великобританії вчасно розраховуватися з американськими виробниками різноманітного військового спорядження через дефіцит валютних резервів. Саме Рузвельт запропонував Черчіллю, попередньо провівши консультації у Конгресі США, постачати Британії як союзниці Штатів боєприпаси, техніку, продовольство, стратегічну сировину на умовах оренди і з відтермінуванням платежу. В березні 1941 року у США було прийнято Закон про ленд-ліз (англ. lend – позичати, lease – здавати в оренду, внайми), за яким союзним державам, що воювали проти нацистської Німеччини на боці США, постачалась номенклатура військових товарів, вироблених за океаном. Серед отримувачів цієї надважливої продукції була і більшовицько-сталінська Росія, штучно «одягнена в одежу» СССР, без якої вона ніколи не перемогла нацизм у Другій світовій війні. Як відомо, історія повторюється двічі: один раз – як трагедія, вдруге – як фарс. Як відомо, США за всю свою історію Закон про ленд-ліз підписували двічі ‑ 11.03.1941 р., а через 81 рік ‑ 09.05.2022 р.. Символічно, що цей нормативно-правовий акт набув чинності у день відзначення в рф 77-ї річниці перемоги у Другій світовій війні і також… у розпал російсько-української війни. США брали на себе зобов’язання постачати по ленд-лізу озброєння для України, яке, після потрапляння до ЗСУ, почало ефективно нищити живу силу ворога, втрати якого на сьогодні обраховуються мало не мільйоном убитих росіян, які вже ніколи не побачать того, хто послав їх на вірну смерть – нинішнього путіна. Так само британці в 40-х нищили нацистів, які сліпо вірили в маніакальні ідеї фюрера.
У мудрості стратегічного мислення Черчілля читач переконується у кожному розділі його фундаментальної праці. Всі зусилля, витрачені ним на оборону країни у передвоєнний період, попри колосальні втрати, в цілому виявилися не марними і мали вагомий ефект. Гітлер, по суті, обламав зуби на Великобританії, не добившись поставлених цілей – повної окупації країни, що уособлювала величезну за розміром Британську імперію з її заморськими домініонами і колоніями. Вождь нацистів, образно висловлюючись, вперся у непробивну стіну, і його військо поступово почало танути, не досягаючи мети. Підсумовуючи хід військової компанії на межі 1940-1941 років та аналізуючи ситуацію, що склалась на західноєвропейському театрі воєнних дій, Черчілль, як видно з його розмірковувань, очікував, що Гітлер, рано чи пізно, розверне свою армію на Схід. Впевненості так думати додавало хоча б те, що лідер німецького націонал-соціалізму не збирався відмовлятися від концепції підкорення східнослов’янських народів і територій їхнього розселення, про що неодноразово наголошувалося у «Моїй боротьбі» ще задовго до згадуваних подій. Цей розрахунок після місяців очікування таки справдився.
Але перед тим, як гітлерівці напали на СРСР в червні 1941 року, вони залізним мечем пройшлись по Югославії, Греції, Північно-Східній Африці. У зазначених країнах і регіоні британські війська у ході боїв на суходолі зазнали прикрих поразок від гітлерівців, втрачаючи як у живій силі, так і в техніці. В спогадах Черчілль неодноразово відзначає операції проти об’єднаних військ Великобританії (крім англійців, поруч з ними воювали шотландці, австралійці, новозеландці, канадці, індійці, греки, єгиптяни) генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, якому присвоїли це почесне звання саме за успішно проведені північноафриканські кампанії. Під його командуванням німецький Африканський Корпус поблизу лівійського міста Ель-Агейла розбив англійські війська, керовані генералом Арчибальдом Вейвеллом. Черчілль детально зупиняється на цій поразці, аналізуючи прорахунки британського командування і, навпаки, пояснює успішні атаки бронетанкових корпусів німців активною підтримкою авіацією. На цьому неприємності для британців і їхніх союзників не закінчились. Навесні 1941 року Роммель як головнокомандувач об’єднаних німецько-італійських військ заволодів ще одним лівійським містом Бенгазі, завдавши поразки бронетанковій дивізії, захопив велику кількість полонених. Щоправда, Черчілль про це згадує у книжці мимохіть, концентруючись на зусиллях, яких вживало вище командування британськими військами для мінімізації втрат і запобіганні великих проривів на африканському фронті. Водночас Черчілль віддає належне як солдату, а, головне тому, що той наважився усунути Гітлера від влади, приєднавшись до групи заколотників у верхніх ешелонах нацистської влади, за що і поплатився життям у жовтні 1944 року.
Інший фельдмаршал, на рівні з Роммелем, який викликав повагу у Черчілля, був Карл Густав Маннергейм – головнокомандувач армії Фінляндії, призначений на цю посаду наступного ж дня після початку радянсько-фінської війни у листопаді 1939 року. Черчілль намагався у будь-який спосіб допомогти Фінляндії, яка змушена була протистояти ордам зі сходу своєю нечисленною армією. Чотири армії СРСР, які нараховували близько півмільйона солдат, атакували фінів на фронті, що розтягнувся від Балтійського до Баренцового моря. Перекидання британською авіацією необхідного озброєння виявилося замалим, щоб докорінно змінити ситуацію у цьому збройному нападі. Але навіть за цих несприятливих обставин армія Фінляндії героїчно захищалась, витримавши перший удар підступного ворога завдяки вмілому командуванню Маннергейма. Черчілль ставить у заслугу йому і те, що саме за ініціативою фельдмаршала було побудовано смугу фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, що не дало змогу радянському агресору зненацька захопити частину території Фінляндії. Захват у Черчілля викликало те, що більшовицький агресор зганьбився перед усім світом своєю безпомічністю подолати спротив малочисельного фінського війська на самому початку війни, зазнавши відчутних втрат у живій силі, що вимірювалося десятками тисяч убитих, а ще сотнями одиниць спаленої техніки і знищеної артилерії.
Як і в будь-якій війні, поразки завжди чергуються з перемогами, залежно від того, хто з командування воюючих сторін виявив більшу кмітливість або, навпаки, поверхово оцінив ситуацію, що склалась на полі бою. Так сталось і у битві за острів Крит у травні-червні 1941 року, якій автор присвятив цілий розділ книги. Черчілль починає свою розповідь з того, яку стратегічну роль відігравав цей шмат суходолу, що омивався з усіх боків водами Середземного моря. На острові перебувала військово-морська й авіаційна база британців, яка, наче порошинка в оці, заважала німцям і їхнім союзникам італійцям вести успішно операції не лише у Східному Середземномор’ї, а й в Азії та Африці. 20 травня 1941 року почався штурм острова елітними парашутно-десантними підрозділами у складі авіаційного корпусу, командувачем якого був Герман Герінг. П’ять тисяч німецьких парашутистів позбулися життя під час висадки на Крит, поблизу міст Малеме і Канеа, а люфтвафффе в ході операції, названій німцями «Меркурій», зазнало втрат у понад сто сімдесят літаків. Окрім того, майже чотири тисячі гітлерівців потонуло у морі після затоплення десятків десантних кораблів ударами британських ВМС і авіації.
Впродовж шести кровопролитних днів в обороні Криту, як констатує автор спогадів про Другу світову війну, командування Імперського Генерального штабу наказало евакуюватися британським військам з острова, щоб не зазнати втрат серед особового складу. Попри втрату британцями цього важливого острова для подальшого ведення війни, захоплення Криту гітлерівцями виявилося для них пірровою перемогою: ворог не дорахувався убитими і пораненими понад п’ятнадцять тисяч солдат. «Битва за Крит становить приклад вирішальних результатів, яких можна домогтися запеклими та інтенсивними боями, не здійснюючи маневрів, щоб зайняти стратегічні позиції, ‑ підбиває підсумок Черчілль, ‑ Ми не знали, скільки парашутних дивізій мали німці. А насправді 7-ма повітряно-десантна дивізія була єдиною, яку мав Герінг. Ця дивізія була знищена в битві за Крит».
Сказане видатним британським політиком викликає неминучі порівняння з драматичними подіями навколо аеродрому у Гостомелі, в лютому 2022 року, коли так само, як колись гітлерівці, російські випускники Рязанського вищого повітряно-десантного училища десятками, сотнями, а може й тисячами, десантувалися з літаків і геліокоптерів на українську землю, а потім лягли у неї навічно від куль бійців місцевої самооборони і національної гвардії, сплативши непомірну ціну ‑ власне життя за імперські амбіції біснуватого путіна.
Перший том «Спогади про Другу світову війну» Вінстона Черчілля «Видавництва Жупанського» закінчується розділом, де дається убивча характеристика Сталіну, усієї правлячої верхівки більшовицької країни, якого і яких у передвоєнні роки, місяці, дні Гітлер пошив у дурні, вбивши їм у голову, що не збирається нападати на них. Другим непоправним прорахунком «вождя усіх народів» було його зневажливе і доволі підступне ставлення до західних держав, зокрема, Великобританії і Франції, яких на межі 30-40-х років, він навіть гіпотетично, не розглядав як союзників. Далася взнаки інтервенція з боку цих країн у роки громадянської війни, які підтримували не більшовиків – узурпаторів влади в колишній Російській імперії, а сили, які їм протистояли – «Білу армію», національно-визвольні рухи, зокрема, менше Україну часів УНР і Директорії. І третє, на чому наголошує Черчілль, то це недалекоглядна і збочена зовнішня політика кремлівського правителя стосовно балканських країн, які могли б стати одним з перших неподоланих бастіонів на шляху Гітлера з його лиховісними експансіоністськими планами. Звичайно, за умови підтримки Великобританії, до якої СРСР так і не звернувся, сподіваючись на те, що Гітлер, рано чи пізно, «проковтне» британські острови. Цього не сталося і нацисти, не дуже напружуючись у військовому вимірі, поставили на коліна одразу три держави – Румунію, Болгарію і Югославію. У такий спосіб німецький фюрер забезпечив собі тил на Балканах, а потім потай почав перекидати велику масу військ до кордонів СРСР. Спираючись на статистику, наведену у книзі, Гітлер на початок літа 1941 року мав у своєму розпорядженні 150 дивізій, включно з панцерними і моторизованими частинами, яких повинні були підтримувати з повітря за планом воєнної операції «Барбаросса» близько 2700 літаків. «Війна – це здебільшого перелік помилок, але навряд чи яка-небудь інша помилка в історії дорівнювала помилці, в якій завинили Сталін і комуністичні керівники, коли відкинули всі можливості на Балканах, і лінькувато чекали страхітливого нападу, що нависав над Росією,‑ або ж були не здатні уявити його собі, ‑ не приховуючи іронії, робить висновок Черчілль. – Доти ми вважали совєтів за корисливих егоїстів. А в цей період совєти довели, що вони ще й простаки. Сила, маса, сміливість і витривалість матінки Росії ще мали бути кинуті на шальки терезів. Та, коли йдеться про стратегію, політику, завбачливість і компетентність, такі вожді, як Сталін і його комісари, виявилися тієї ж миті абсолютно ошуканими партачами Другої світової війни».
Характерним є те, що ці думки Черчілль виклав на папері після того, як війна скінчилась перемогою над гітлерівським режимом і вже не існувало реальної загрози загарбанню Великобританії гітлерівською Німеччиною. Зовсім інші настрої панували у душі політика після 22 червня 1941 року, коли почалося вторгнення німецьких військ на територію СРСР. Наступного ж дня Вінстон Черчілль звернувся по радіо до нації. У своєму виступі він фактично протягнув руку допомоги ненависному для нього сталінському тоталітарному режиму, бо, напевне, мусив з більшого вибирати менше зло. Черчілль, як досвідчений стратег, чудово розумів, якщо після нацистської навали впаде Радянський Союз, Гітлер знову спробує заволодіти Великобританією для остаточного поневолення всього європейського континенту і запровадження найжорстокішого диктаторського правління, якого ніколи не відчував на собі Старий світ. Тому Черчілль закликав росіян не втрачати мужності і залишатися холоднокровними перед тими жорстокими випробуваннями, що випали на їхню долю, а британців попросив подвоїти, потроїти сили у боротьбі з ворогом, як в тилу, так і на фронті, задля майбутньої перемоги у війні. Минуть місяці, поки у Москві повірять у щирість намірів Черчілля – найзатятішого за своїми ідеологічними переконаннями антикомуніста серед тодішніх європейських лідерів, але раціонально мислячого політика, з яким можна було мати справу. Тим більше, що ситуація на початку війни мала катастрофічний вигляд для Кремля, бо саме існування СРСР було під питанням. Коли Вінстон Черчілль письмово звернувся до Йосипа Сталіна і запропонував стати союзником Великобританії у спільній боротьбі проти гітлерівської Німеччини, той довго не вагався, адже нацисти перебували за вісімдесят кілометрів від радянської столиці і ніхто на той час не знав, чи вистоїть Москва під час штурму шістсоттисячного німецького війська.
Кінець другої подачі публікації
Третя подача публікації
До 80-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Крізь пекло і вогняні дні ворожої навали
Про що свідчать уроки британської боротьби з нацизмом
З жахом спостерігав Вінстон Черчілль за тим, як вермахт і люфтваффе після 22 червня 1941 року чавунним катком пройшлись по Червоній армії, заглибившись на сотні кілометрів території СРСР. Йосип Сталін з початком війни майже тиждень перебував у прострації, викликаної розгубленістю і панічними настроями від усвідомлення підступності Гітлера. Все, на що розраховував московський диктатор, укладаючи мирні угоди між більшовицькою державою і Третім Рейхом, не вартувало ламаного гроша, і тепер на карту було поставлено саме існування радянської влади, силою встановленої на 1/6 земної кулі.
Гітлерівські війська, змітаючи все на своєму шляху і беручи у полон сотні тисяч бійців й офіцерів Червоної армії, вже наприкінці вересня 1941 року опинилися за вісімдесят кілометрів від Москви. У Лондоні побоювались, чи пощастить вистояти місту від навали шістсоттисячної нацистської армади. Гітлер прагнув захопити столицю країни, яку тримав у своєму кулаці такий же диктатор з необмеженими повноваженнями, але ідеологічно ворожий нацистському рухові. Агресор прагнув підірвати дух спротиву цивільного населення і війська, що відчайдушно оборонялось.
Черчілль, оглядаючи драматичні події того часу, дуже переконливо називає основний прорахунок Гітлера, що не дав йому змоги швидко досягти поставленої мети. Фюрер не прислухався до порад головнокомандувача сухопутних частин вермахту Вальтера фон Браухіча, який вважав за доцільне усією масою військ ударити по Москві, сприймаючи її як найважливіший військовий, політичний і промисловий центр Союзу, що посіяло б хаос у керуванні Червоною армією, зруйнувало б вертикаль влади у масштабах країни, викликало панічні настрої у тилу. Замість цього Гітлер роздробив «ударний кулак» вермахту, частину військ скерував на південь захоплювати Крим і Кавказ, іншу – на північ, наказавши оточити Ленінград, друге за вагомістю місто у радянській імперії після Москви. В результаті нацисти втратили стратегічну ініціативу, яку мали спочатку, як про це пише у спогадах Черчілль, після взяття Києва, а вже потім, з приходом зими, зазнали поразки.
Як тільки почали налагоджуватися союзницькі відносини між Великобританією і СРСР, Сталін став вимагати від Черчілля різноманітної військової допомоги, якої в самих британців, на відміну від США, не було у достатній кількості. Це виявилося однією з причин, яка спонукала Черчілля терміново відправитися за океан, щоб схилити на свій бік Франкліна Рузвельта – 32-го президента Сполучених Штатів Америки. Мав намір переконати його активніше впливати на західноєвропейські справи, загрожені одразу трьома диктаторськими режимами – більшовицьким, фашистським і нацистським і викликаною ними глобальною дестабілізацією – континентальною війною, що за своїми ознаками, рано чи пізно, з європейської мала перерости у велику світову.
Вирушаючи до США, Черчілль, звичайно, не забував про один важливий документ, який тривалий час впливав на формування зовнішньої політики різними адміністраціями Білого дому. Доктрина Монро, проголошена ще на початку ХІХ століття президентом США Джеймсом Монро, визначала принцип невтручання країни у європейські конфлікти, а також проголошувала відмову від ведення колоніальних війн на обох півкулях Землі і неучасть у різного роду інтервенціях. Звичайно, від такої ізоляціоністської політики, виправданої в мирний час, за умов війни, що постійно розросталась, для американців настав час відмовлятись.
Аргументи, які Черчілль виклав Рузвельту влітку 1941 року, наблизили США до участі у війні як союзника Великобританії, але американський президент, а тим більше сенат, не збиралися оголошувати війну Німеччині, Італії та Японії. Єдине, чого добився під час переговорів Черчілль, то це збільшення обсягів військової допомоги СРСР, організації конвоїв постачання озброєння і техніки союзникам США, а також прийняття Спільної декларації президента і прем’єр-міністра 12 серпня 1941 року, яка пізніше отримала назву «Атлантична хартія». По суті, цим документом Сполучені Штати Америки проголошували свій частковий відхід від засад, викладених у доктрині Монро, залишаючи за собою право застосувати силу проти будь-якої країни, яка наважиться на них напасти, іншими словами, вступити у війну. Саме це і трапилося через кілька місяців після підписання Атлантичної хартії Рузвельтом і Черчілем на борту британського лінкора «Принц Вельський». СРСР, як і ще дев’ять держав, згодом також приєдналися до підписантів, але з певними, відверто кажучи, крутійськими застереженнями, мовляв, практичне застосування принципів, викладених у хартії, «повинно узгоджуватися із обставинами, потребами та історичними особливостями тієї чи іншої країни». Облудний підхід совєтів, напевне, нервував Черчілля, але ж він подібним чином вдавався до такого, коли Сталін «брав його за горло» з відкриттям другого фронту.
7 грудня 1941 року палубна авіація і підводні човни Японії напали на американську військово-морську та повітряну бази, розташовані в бухті Перл-Гарбор. Цією комбінованою атакою союзник Гітлера ставив за мету нейтралізувати тихоокеанський флот США, убезпечивши свій у Південно-Східній Азії. Німецькі нацисти раніше всіляко уникали збройного зіткнення зі Штатами, однак після оголошення імператором Хірохіто війни Сполученим Штатам Америки і Британській імперії в день нападу на Перл-Гарбор, Гітлер змушений був приєднатися до акту агресії.
За думками, висловленими Черчілем в описі цих драматичних подій, можна простежити піднесення, оптимізм і впевненість, що зародилися в його душі після трагедії у Перл-Гарборі. Тоді загинуло майже 2500 військових і цивільних, американський тихоокеанський флот зазнав дуже відчутних втрат, що фактично змусило США відмовитися від нейтрального статусу і стати поруч з Великобританією, яка мужньо билася з гітлеризмом. Виник альянс, що виявився запорукою майбутньої перемоги у війні. У книжці цитуються багатозначні слова колишнього британського міністра закордонних справ Едварда Грея, сказані ним на адресу заокеанської держави: «США – наче гігантський казан. Тільки-но запалити під ним вогонь, і не буде меж енергії, яку він може породити». Урядовець, наче у воду дивився, бо в надрах цієї країни на початку 40-х минулого століття вже зароджувалась не просто енергія – атомна бомба, пекельність якої згодом відчують на собі сотні тисяч японців.
Японія, Італія, Німеччина атакували заморські території Британської імперії, захоплюючи їх у ході тривалих кровопролитних битв як на морі, так і в повітрі та на суходолі. Під кінець 1941 року, як з гіркотою констатує автор, Великобританія втратила панування в усіх океанах, окрім Атлантичного. Після окупації нацистами Франції, Черчілль разом з об’єднаним командуванням американських і британських збройних сил менше думали про європейський театр військових дій, де ворог мав перевагу у живій силі і техніці, а більше переймалися військовими операціями у Північній Африці. В книзі детально описується операція «Смолоскип», завданням якої було звільнення від німців й італійців таких країн як Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко і Туніс. Адже її успіх дав би змогу не лише встановити контроль над Середземним морем, а й підготувати плацдарм для вторгнення союзних військ у Південну Європу. Черчілль зі знанням справи викладає основний стратегічний задум союзників у північноафриканській військовій кампанії, спрямованій на відтягування частини ворожих військ зі Східного фронту, де точились запеклі бої між Червоною армією і вермахтом у європейській частині СРСР. На початковому етапі операції «Смолоскип» британсько-американські війська зазнали прикрих поразок, зокрема, у Лівії, здавши німцям міста Тобрук і Ель-Газал, в Єгипті – Мерса-Матрух. Заплановане звільнення Північної Африки, в якому, крім британців і американців, брали участь ще й військові підрозділи Вільної Франції (рух та уряд у вигнанні, сформовані під час війни на території Великобританії), затяглось на місяці, що не дало змоги союзникам відкрити другий фронт у 1943 році, відклавши це на цілий рік.
Черчілль не оминає у спогадах найсуттєвіші кризові моменти, що виникали на всіх театрах воєнних дій, особливо ті, які він, через різні обставини, не зміг запобігти як вища посадова особа в уряді Великобританії. Зараховує до них невдачі й поразки, зокрема, втрачені в ході боїв Малайзія, Сингапур, Бірма, острів Крит, програні битви в Африці, чималу кількість загиблих британських солдат і десятки тисяч військовополонених, захоплених нацистами й фашистами. Загрозлива і невизначена ситуація, що виникла на африканському фронті, спонукала парламент країни порушити питання щодо недовіри чинному прем’єр-міністру, на якого покладали вину за військові невдачі.
Це були перші ознаки політичної кризи, що виникла у Великобританії під час війни, і багато хто, як вороги, так і друзі, слідкували за тим, чи вдасться Черчіллю її подолати, чи все ж таки йому доведеться піти у відставку. Вислухавши усі претензії від парламентарів на свою адресу, прем’єр-міністр, який поєднував і посаду міністра оборони, проголосив настільки аргументовану промову, що зумів розвіяти будь-які сумніви у депутатів від Незалежної Лейбористської і Консервативної партій стосовно його компетентності як очільника уряду Великобританії. Черчілль майстерно переконав присутніх на дебатах, що потрібно всім без винятку, починаючи з депутатів та членів королівської сім’ї, згуртуватися навколо уряду національної єдності, щоб не дати жодного шансу супротивнику сіяти розбрат і хитання у британському суспільстві. Вчитуючись у текст його промови, фрагмент якої автор опублікував на сторінках книги, можна переконатися в глибинності думки досвідченого англійського політика, його прозірливості, що змушували найзатятішого скептика повірити в сказане. Він володів даром красномовства, був неперевершеним оратором, мудрість якого виявлялась у висловах, на кшталт: «Успіх не остаточний, невдача не фатальна: має значення мужність продовжувати», «Ціна величі – відповідальність», «Ми заробляємо на життя тим, що отримуємо, але ми так само заробляємо на життя тим, що віддаємо», «Брехня обходить півсвіту, перш ніж правда встигає натягнути штани».
У наші дні коли триває четвертий рік повномасштабна російсько-українська війна, досвід Черчілля як політика для українських високопосадовців має особливу цінність. Він намагався максимально розкрити перед людьми правду про реальний стан речей, щоб не виникало хибних ілюзій у простому вирішенні надзвичайно складних проблем. Це те, що дуже часто уникає робити нинішній український політикум, відповідальний за долю країни. Черчілль цінував довіру народу, бо йому вірив, не сліпо, а тверезо, тому і приймав доленосні рішення, не озираючись.
Палата громад, як закінчились дебати у парламенті, пролонгувала повноваження прем’єр-міністра, тим самим проваливши вотум недовіри, за який проголосувало трохи більше двадцяти парламентарів. Тому Черчілль з подвоєною енергією взявся за планування таких воєнних операцій як «Юпітер», «Облава», «Молот», «Гімнаст» і найголовнішої з них ‑ «Оверлорд», що мала на меті десантування з моря союзних військ на територію окупованої нацистами Франції і знаменувала відкриття другого – Західного фронту у війні.
У книзі Черчілль постійно згадує британських й американських генералів, з якими йому доводилося спілкуватися впродовж війни, впливати на їхні рішення, коли ситуація на фронті загострювалась через допущені помилки і прорахунки. В окремих випадках Черчілю це не вдавалось зробити одразу, і тоді він звертався за підтримкою до Рузвельта, викладаючи аргументи й докази для того, щоб у вирішенні конкретного питання залучити американського президента до своєї позиції. Іноді йому вдавалось реалізувати задумане, а бувало, що Рузвельт беззастережно підтримував американський генералітет, не беручи до уваги аргументації Черчілля. Навіть у таких ситуаціях англійському політику вистачало мудрості і розважливості не загострювати стосунки з представниками генерального штабу армії США та вищим політичним керівництвом країни-союзниці, а гнучко вибудовувати доброзичливі стосунки. Мабуть, тому у якийсь із моментів Черчілль вирішив для себе, що американцям потрібно віддати лідерство у плануванні всіх без винятку військових операцій, бо вони чисельно переважали британців (у пропорції: один до чотирьох), так само і в озброєнні, де обсяги були непорівнянними.
На сторінках книги Черчілль не висловлює критичних зауважень на адресу Джорджа К.Маршалла ‑ генерала армії та начальника штабу армії США під час Другої світової війни. І зрозуміло чому, бо впродовж шести років після призначення на цю посаду той сформував нові дивізії, організував навчання у війську, сприяв розробці нової зброї та обладнання, відповідав за відбір вищих командирів для американської армії, чисельність якої складала 8 млн 300 тисяч солдат. Саме Маршалл спромігся підвищити бойовий дух серед військових, вперше в історії цієї країни оснастити новими зразками озброєння суходільні і повітряні сили американської армії, за що Вінстон Черчілль публічно назвав генерала «організатором перемоги» у Другій світовій війні. До речі, від Маршалла залежало призначення генерал-лейтенанта Дуайта Ейзенгавера керівником операції «Смолоскип», завданням якої стало введення американсько-британських союзних військ до Північної Африки у липні 1942 року з метою її деокупації. Так само він керував висадкою десанту на Сицилію та материкову частину Італії, що завершилося падінням фашистського режиму у червні 1944 року. З Ейзенгавером співпрацювали двоє видатних британських воєначальників, яких дуже позитивно характеризує Черчілль. Йдеться про фельдмаршалів Монтгомері й Александера. Перший прославився тим, що своїми успішними діями, очолюючи 8-у британську армію, змусив німецькі війська капітулювати у Тунісі в травні 1943 року і як командувач усіх сухопутних військ вдало провів висадку союзних військ у Нормандії на початковому етапі операції «Оверлорд», а вже у званні фельдмаршала на чолі групи армій переміг нацистів у північній Франції, Бельгії, Нідерландах і північній Німеччині. А другий долучився до витіснення гітлерівців з Єгипту, Сицилії та південної Італії, перегравши німецьких генералів Ервіна Роммеля і Альберта Кессельрінга.
Попри складну ситуацію на африканському континенті у 1942 році, Черчілль не втрачав з поля зору те, що відбувалося на Східному фронті, де ціною неймовірних зусиль Сталіну і його підлеглим вдалося більш-менш стабілізувати ситуацію, зупинивши просування німців. Саме наприкінці літа того ж року Черчілль на запрошення кремлівського правителя, вирушив до Москви, де мала відбутися так звана друга Московська конференція, в якій також брав участь спеціальний представник президента США у Великобританії і СРСР Аверелл Гарріман. Необхідно було «дядечку Джо», як за очі називали американці і британці Йосипа Сталіна, пояснити, чому найближчим часом вони не зможуть відкрити у Європі другий фронт, пообіцявши посилити наступ в Алжирі, Єгипті, Лівії, Тунісі. Заглиблюючись в деталі дискусій, описаних Черчіллем, можна зрозуміти різницю у підходах, що визначали ведення війни, між радянською вимогою і позицією західного військового альянсу. Адже крім висадки союзних військ у Франції, кількість якого обраховувалась сотнями тисяч солдат, потрібно було транспортувати через протоку Ла-Манш величезну кількість великогабаритної техніки, гармат і боєприпасів. Аби здійснити задумане, Черчілль подав ідею збудувати у достатній кількості спеціально облаштовані для цих цілей десантні баржі, а також плаваючі причали. Для прем’єр-міністра Великобританії було дуже важливо при проведенні запланованої операції уникнути жертв серед цивільного населення, яке нацисти могли використати живим щитом для відбиття атаки союзних військ.
Кремлівський вождь, судячи з його реакції на почуте, з цим фактором не рахувався і йому було байдуже, скільки французів загине в ході деокупації їхньої країни. У розповіді про своє перебування у Москві, Черчілль торкається й інших тем, які обговорювались у Кремлі. Він наважився запитати у Сталіна, чому під час проведення так званих реформ в аграрному секторі селяни виявили непокору і не сприйняли запропоновану радянським режимом реорганізацію сільського господарства. Диктатор, у притаманній йому манері, пожартував, мовляв, селянин і надалі прагнув копати землю лопатою, замість того, щоб скористатися трактором. Але ж, ламаючи цей опір, почалося проведення колективізації і заодно виселення тих, хто не підкорявся… Як пише Черчілль, йому кортіло ще поставити запитання чи варто було проводити ту реформу, якщо довелося робити це за надзвичайно велику ціну – пожертвувати мільйонами селян, які загинули від голоду і репресій. Але він вчасно зупинився, бо не хотів руйнувати ту хистку довіру між ним і кремлівським тираном, завойовану неабиякими зусиллями. Властива Черчіллю манера йти на компроміси заради досягнення значно більшої мети, ще не один раз застосовувалась ним у надзвичайно критичних життєвих ситуаціях.
На думку Черчілля, перелом у війні відбувся після поразки нацистів під Сталінградом взимку 1943 року, а ще під Ленінградом та на Кавказі, після яких Гітлер не зміг оговтатись і Німеччина під його керівництвом неухильно почала наближатись до катастрофи. Автор наводить цікавий факт про нацистського диктатора, котрий все частіше почав впадати у пароксизм через невдачі на фронті, падав на килим у рейхсканцелярії і починав у безсилій люті шматувати його зубами. Цей «пожирач килимів», за словами Черчілля, все частіше припускався стратегічних помилок на полі бою, бо ігнорував думку нацистських генералів, що часто йшла в розріз з його рішеннями.
Детально описується військова операція «Лайка» ‑ завоювання Сицилії, яка передувала висадці американсько-британських коаліційних сил у Нормандії. Цей острів у Середземному морі став своєрідним полігоном, де удосконалювалось десантування великої кількості людей і техніки в умовах інтенсивного артилерійського обстрілу і ворожих авіаударів. Автор знайомить читача зі статистикою, яка вражає. «В першому нападі взяло участь майже 3000 кораблів і десантних суден, що везли 160 000 солдатів, 14 000 машин, 600 танків і 1800 гармат, ‑ згадує Черчілль. – Ці війська треба було зібрати, навчити, спорядити і зрештою посадити на кораблі з усім величезним військовим майном десантної війни на широко розпорошених базах Середземного моря, в Британії і США». Через місяць Сицилія буде повністю звільнена від нацистів, що провіщало крах фашистського режиму Муссоліні в Італії у найближчі тижні, місяці.
Черчілль постійно розмірковує над великими прорахунками Гітлера на західноєвропейському театрі воєнних дій після того, як США вступили у війну. Він порівнює головного нациста Третього Рейху зі звичайнісіньким павуком, який хоч і сплів павутину, куди потрапило багато здобичі, однак не зміг її втримати. На його думку, замість того, щоб створити резервну армію в середині своєї імперії аби протистояти наступу союзників як на сході, так і на заході, фюрер постійно розпорошував сили, чіпляючись за захоплені території і намагаючись їх утримати за будь-яку ціну, навіть тоді, коли сили були нерівні.
Автор намагається бути об’єктивним в оцінці досягнень Червоної армії на Східному фронті, так само в аналізі здобутків британців і американців у битвах на суходолі, в повітрі і на морі з німцями, італійцями й японцями. Він щиро висловлює власне захоплення мужністю і стійкістю червоноармійців в обороні Сталінграду, що тривала з червня 1942 року по лютий 1943-го, результатом якої став розгром 6-ї польової армії вермахту під командуванням генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Крім того, згадуються три грандіозні, за його висловом, битви під Курськом, Орлом і Харковом, після яких розпочався відступ німецьких військ і звільнення окупованої ними територій України, Білорусії і Молдавії. Зовсім не применшуючи роль вищого військового командування Червоної армії в успішному веденні військових кампаній 1943 року, Черчілль водночас не забуває нагадати про значення арктичних конвоїв, завдяки яким постійно поновлювався боєзапас і бронетехніка для радянського війська, постачались системи радіозв’язку, харчові продукти у вигляді американських сухпайків, одяг для рядового і вищого офіцерського складу.
За радянських часів, а потім після розпаду СРСР, спочатку у єльцинській, а потім і в путінській росії, постійно применшувалась роль США і Великобританії в матеріальному забезпеченні через ленд-ліз потреб Червоної армії. Сьогодні варто нагадати невдячним московитам вражаючу статистику, вміщену Черчіллем наприкінці розділу, який так і називається – «Арктичні конвої»: «Сорок конвоїв до Росії загалом перевезли матеріалів на величезну суму – 428 млн фунтів стерлінгів, зокрема 5000 танків і понад 7000 літаків тільки із самої Британії». Подальші події, викладені видатним британським політиком у багатотомному виданні, ще не раз наочно проілюструють не лише погано приховане свинство кремлівців, а також їхню підступність і віроломство у стосунках з вищим політичним керівництвом Великобританії і США на завершальному етапі Другої світової війни.
Після перелому у війні, що стався у битві на Волзі і подальших звільненнях як російських, так і українських міст і сіл від нацистів, Червона армія впевнено наближалась до західних кордонів СРСР, за якими починали маячити, поки що окуповані Третім Рейхом, країни Східної Європи. З розвитком цих подій актуалізувалось питання повоєнного облаштування світу, коли припинять своє існування тоталітарні режими у нацистській Німеччині, фашистській Італії, імператорській Японії. В «Спогадах про Другу світову війну» Черчілль не називає, кому вперше спала на думку ідея провести Тегеранську конференцію за участю Рузвельта, Черчілля і Сталіна, на якій мав відбутися обмін думками стосовно поточної ситуації у світі і виробленні спільних підходів до вирішення тогочасних проблем, що сторонами трактувалися, м’яко кажучи, діаметрально протилежно через ідеологічні розходження. Цей важливий міждержавний захід відбувся з 28 листопада по 1 грудня 1943 року в столиці Ірану, на якому основна дискусія розгорнулася стосовно відкриття «другого фронту» у Західній Європі, синхронізувавши його з великим наступом на Східному фронті. У викладі Черчілля цієї історичної події не важко зрозуміти, що, окрім ситуації на фронті, не давало спокою прем’єр-міністру Великобританії. Йшлося про встановлення світопорядку у повоєнній Європі. Можна лише уявити, що творилося в нього на душі, коли на конференції почув від Сталіна, що СРСР хоче зберегти кордони, передбачені німецько-радянським пактом про ненапад 1939 року, за яким Радянський Союз і нацистська Німеччина ще перед війною поділила Східну Європу на зони свого впливу. Крім того, кремлівський диктатор заявив Черчіллю і Рузвельту, що він претендує на балтійське узбережжя Східної Прусії. Але найбільше обурення, яке Черчілль ледь стримав, викликали слова одягнутого у маршальський мундир Сталіна, що стосувалися майбутнього Польщі. Категорично не сприймаючи польський еміграційний уряд, базований з початком війни у столиці Великобританії і причетний до організації Армії Крайової, радянський вождь дав зрозуміти, що формування уряду у повоєнній Польщі відбуватиметься за його сценарієм, а не західних союзників. Єдине, на що спромігся Черчілль під час Тегеранської конференції, то це забезпечити прийняття спільної декларації, яка гарантувала післявоєнну незалежність і територіальну цілісність Польщі, а ще обіцяла у повоєнний час економічну допомогу цій державі. Декларація, як та фільчина грамота, за великим рахунком, нікого і ні до чого не зобов’язувала, оскільки дуже скоро обернулася великою трагедією для поляків через безсилля США і Великобританії вплинути на ситуацію, яка жорстко контролювалася сталінськими ставлениками.
Операція «Володар» («Overlord») розпочалася 6 червня 1944 року одночасною висадкою американських, британських і канадійських військових підрозділів на п’яти окремих плацдармах у Нормандії – регіоні, розташованому на півночі Франції. Цією операцією союзники по антигітлерівській коаліції відкрили другий фронт, на який дуже сподівались у Кремлі, постійно здіймаючи істерику через затримку. Черчілль не згадує, чи знав насправді Сталін про масштаби висадки союзних військ на французьке узбережжя, коли впродовж місяця десантувалось близько 858 тисяч військових, а танкодесантними суднами було доставлено 150 тисяч транспортних засобів. Подібного масштабного концентрування і переміщення через велику водну перешкоду багаточисельного війська, радянські війська впродовж війни не організовували, задовольняючись переважно битвами на суходолі, до того ж з величезними людськими втратами, що часто нагадувало піррову перемогу. Чого варта була, скажімо, Вяземсько-Ржевська операція (січень-квітень 1942 року), названа пізніше «ржевською м’ясорубкою», коли через допущені прорахунки в плануванні контрнаступальних і оборонних дій командувачем військами Західного фронту Іваном Конєвим загинуло майже півмільйона бійців Червоної армії. За цю поразку Сталін хотів розстріляти Конєва і лише втручання начальника генерального штабу Жукова врятувало від смерті недбалого командарма, який згодом став маршалом, двічі Героєм Радянського Союзу.
Від самого початку реалізації операції «Оверлорд» її успіх залежав від підтримки з повітря союзних військ, що з боями просувалися від одного до іншого французького міста, звільняючи їх від нацистів. Саме фактор авіації відіграв ключову роль, на що неодноразово вказує Черчілль. Вторгнення через Нормандію у глиб Франції підтримувалось понад 31 тисячами винищувачів, бомбардувальників і транспортних літаків, яким у перші дні цієї масованої атаки протистояло лише 400 літаків люфтваффе. Впродовж 200 000 бойових вильотів союзної авіації було скинуто 195 000 тонн бомб на німецькі аеродроми, радіолокаційні установки, військові бази та артилерійські батареї берегової авіації. Крім того, завдяки авіації вдалося зруйнувати мости через річки Сену і Луару, що дало змогу ізолювати зону вторгнення від решти території поки що окупованої країни. Причетними до поразки нацистської Німеччини у битві за Францію з повним правом можна вважати генерал-фельдмаршалів Роммеля і Рундштедта. Їхня досвідченість і майстерність, здобуті за роки війни, виявились безсилими перед наступами експедиційних військ союзників, які мали велику перевагу у живій силі й озброєнні. Зазнаючи чималих втрат, збройні сили коаліції змітали все на своєму шляху, не даючи ворогу опам’ятатися.
Катастрофічна ситуація, що склалась на Західному фронті, зокрема у Франції, спонукали того ж Рундштедта звернутися з вимогою до Гітлера, щоб той негайно уклав мир. Панікер, за рішенням рейхсканцелярії, одразу був звільнений і замінений на іншого воєначальника, котрий через деякий час так само почав виявляти панічні настрої. Саме безперспективність протистояти американсько-британській армаді на Західному фронті, а також через катастрофічне становище у війні з СРСР, змусило вищих військових чинів у Третьому Рейсі вдатися до замаху на життя Гітлера в липні 1944 року. Однак їх спіткала невдача: фюрер, після закладеної бомби і її вибуху у бункері, де проводилась нарада за його участю, залишився живим. Черчілль цитує слова нацистського диктатора, сказані ним у перші хвилини порятунку, які приблизно звучали так: «Хто скаже, що я не перебуваю під особливим захистом Бога?» В цьому реченні, здається, криється певна символіка, яка стала усім зрозумілою трохи згодом. Напевне Всевишній зберіг життя Гітлеру лише задля того, щоб німецький народ, керований цим недолюдком, до кінця випив гірку чашу горя, тим самим спокутуючи вину за свою причетність до багатомільйонних жертв в усьому світі.
Подібне твориться і в наш час: тепер росіяни, як вісімдесят років тому німці, відповідальні за злочини, вчинені путіним і підлеглими йому військовими, на руках яких кров сотень тисяч громадян різних національностей. Історія має здатність не лише повторюватися, хочеться це комусь, чи ні, а й встановлювати справедливість. На жаль, дорогою ціною…
Кінець третьої частини публікації
Четверта заключна подача публікації
До 80-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Крізь пекло і вогняні дні ворожої навали
Про що свідчать уроки британської боротьби з нацизмом
«Від Нормандії до Парижа» ‑ так називається розділ «Спогадів про Другу світову війну» Вінстона Черчілля, де в деталях розповідається про те, як була звільнена союзниками столиця Франції. Ейзенгаувер, який здійснював верховне командування коаліційними військами, прагнув уникнути фронтального штурму міста, що завжди супроводжувався великими втратами. Тому наказав оточити місто і змусив німецький гарнізон капітулювати. Важливу роль у звільненні Парижу 25 серпня 1944 року відіграло французьке підпілля і збройні сили французького патріотичного антинацистського руху «Вільна Франція», очолюваного генералом Шарлем де Голлем. До кінця місяця, як зазначає Черчілль, гітлерівці втратили 400 000 солдатів, половина з яких були військовополонені, 1300 танків, 20 000 автомобілів, 1500 польових гармат. Німецька 7-ма армія і всі дивізії, кинуті Гітлером на допомогу оточеному угрупуванню, були розгромлені Ейзенгаувером і його підлеглими Паттоном і Монтгомері.
Зовсім за іншим сценарієм розвивалась ситуація у Східній і Центральній Європі, до кордонів яких наблизилась Червона армія після визволення Києва і витіснення гітлерівців з території України. Судячи із записів Черчілля, в яких дається ґрунтовна оцінка тому, що відбувалось на Східному фронті, можна зробити висновок, що Рузвельт, на відміну від нього, не дуже переймався тим, яка влада – прорадянська чи прозахідна – буде встановлена після війни у таких країнах як Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Болгарія, Югославія. Така недалекоглядна політика, як покажуть майбутні події, призведе спочатку до недовіри між США і Британією, з одного боку, і СРСР, з іншого, а потім спровокує вороже ставлення Кремля до колишніх союзників, що виллється у підсумку у довготривалу холодну війну і встановлення «залізної завіси» між Сходом і Заходом на десятиліття.
На відміну від Парижу звільнення Варшави стало з вини Сталіна і його оточення кровопролитнішим і безжалісним стосовно цивільного населення міста. Саме у деокупації столиці Польщі виявилися великі розбіжності між союзниками по антигітлерівській коаліції (в західній історіографії ‑ Великого альянсу), яка дала помітну тріщину і знаменувала охолодження стосунків. А все почалося з того, що у Варшаві керівники Армії Крайової, підтримуваної Великобританією, підготували повстання проти нацистів, яке назріло з наближенням радянських військ 2-го Білоруського фронту під командуванням маршала Костянтина Рокоссовського. Вони розмістились уздовж східного берега річки Вісла за кілька кілометрів від околиць міста. Розраховуючи на підтримку Червоної армії, повстанці (близько 45 000 бійців Армії Крайової і 2500 солдатів з інших рухів опору) розпочали вуличні бої з місцевим гарнізоном нацистів, що нараховував 25 000 гітлерівців з артилерією, танками та повітряними силами. Спершу Рокоссовський спробував організувати переправу через Віслу, щоб прийти на допомогу повсталим, але з Кремля надійшов терміновий наказ зупинити війська і чекати до нового розпорядження.
Читаючи спогади Черчілля, одразу помічаєш, яке обурення викликало у нього ставлення Сталіна до прозахідного польського підпілля, що прагло якомога швидше звільнити від гітлерівців Польщу. Адже більшовицький вождь добре розумів наслідки повстання для майбутнього цієї країни, якщо воно виявиться успішним. Саме представники Армії Крайової, окрилені перемогою і підтримувані місцевим населенням, сформують у визволеній Варшаві прозахідний, а значить антикомуністичний уряд. Тому, довго не мудруючи, кремлівський деспот заборонив Рокоссовському, поляку за походженням, йти на допомогу єдинокровним братам, чекаючи поки німці переб’ють усіх повстанців, іншими словами, зачистять територію для представників Армії Людової, сформованої у Москві наперекір британському уряду.
Ледь чи не у кожному реченні автора спогадів прозирає гнів, адресований Сталіну, на совісті якого смерть жінок, дітей, людей похилого віку, використаних нацистами у якості «живого щита» під час розправи з бунтівниками повсталої Варшави. Намагаючись допомогти учасникам повстання зброєю і набоями, Черчілль терміново надіслав телеграму Сталіну, в якій просив надати британській авіації можливість скористатися захопленими Червоною армією аеродромами поблизу кордонів з Польщею, щоб використати їх для транзитних посадок літаків, але отримав відмову. Більше того, у листі-відповіді Сталін назвав Варшавське повстання авантюрою, поклавши вину на керівництво Армії Крайової за жертви, яких, мовляв, можна було уникнути. Останнє настільки збурило Черчілля, що він одразу ж захотів звернутися до Рузвельта з категоричною вимогою зупинити арктичні конвої, щоб припинити надання військової підтримки СРСР, передбаченої ленд-лізом. Однак, трохи охоловши і проаналізувавши наслідки, які одразу б фатальним чином позначилися на мільйонах людських доль, відмовився від свого задуму, але зачаїв злобу на Сталіна. Статистика вбитих і скалічених під час Варшавського повстання, яку Черчілль наводить у книжці, дає чітке уявлення про те, яку ціну сплатили поляки у своєму намаганні очистити країну від окупантів, наразившись при цьому на цинічний політичний розрахунок кремлівського правителя: «Бої у Варшаві тривали понад 60 днів. З-поміж 40 000 чоловіків і жінок польського підпілля загинуло десь 15 000. З населення мільйон чоловік майже 200 000 стали жертвами».
Після закінчення війни, коли у Польщі з допомогою Москви було встановлено комуністичний режим, Рокоссовський опинився там на посаді міністра національної оборони країни. Після смерті Сталіна звільнений маршал повернувся до СРСР і потрапив у немилість до Микити Хрущова. У сучасній Польщі на його ім’я накладено табу, бо поляки, напевне, ніколи не пробачать Рокоссовському варшавську трагедію, що сталася у серпні-жовтні 1944 року. Підтвердженням цьому є викрадення і понівечення пам’ятника більшовицькому воєначальнику у липні 2020 року, спорудженому у повоєнні роки на меморіальному цвинтарі у польському місті Легніца.
Занепокоєність Черчілля посилювалась з просуванням Червоної армії до кордонів Третього Рейху. Він чудово розумів, що на очах всього світу відбувається поступова заміна одного тоталітарного режиму іншим, не менш жорстоким й антигуманним. Як тільки Червона армія витіснила нацистів з раніше захоплених ними країн Східної Європи, Радянський Союз одразу ж поширював на них свій вплив, з яким Черчілль не хотів змиритись, і, де тільки міг, намагався цьому завадити. Чи усвідомлювали тоді у Білому Домі, які наслідки у майбутньому назрівали у зв’язку із поступовою зміною геополітичної ситуації на європейському континенті? Лише до певної міри. Черчілль з сумом констатує, що наприкінці 1944 і на початку 1945 років, коли на Східному фронті події почали динамічно змінюватися, його намагання виробити спільні рішення з принципових питань з вищим політичним керівництвом США ніби повисали у повітрі, не отримували відповідного реагування. Ейзенгавер, з яким Черчілль був у постійному контакті, не міг нічим зарадити, бо не мав відповідних повноважень, як, приміром, перша особа у державі. Дуже скоро стало відомо, що Рузвельт смертельно хворий і доживає останні дні, прикутий до лікарняного ліжка. Тому й надіслані Черчіллем пропозиції у секретних телеграмах елементарно не доходили до американського президента і тижнями залишалися без відповіді. Це непокоїло прем’єра, бо, як він скрушно зазначає у спогадах, Болгарія і Румунія у передостанній рік війни вже опинилися під владою комуністів, теж саме мало статися найближчим часом з Угорщиною і Югославією, що лише посилювало амбіції Кремля. «Позаду гуркотливого російського фронту підводив голову комунізм», ‑ зауважує Черчіль, а потім іронізує у притаманній йому манері, ‑ «Росія була мов Спаситель, а комунізм – Євангелієм, яке вона із собою несла».
Розвиток подій змусив Черчілля на початку 1944 року вдруге вилетіти до Москви на зустріч зі Сталіним. Йому потрібно було остаточно прояснити ситуацію, як той уявляв собі державоустрій у країнах, деокупованих від нацизму Червоною Армією, а, по-друге, спробувати з ним домовитись чи знайти компроміси, якщо їхні позиції стосовно майбутнього облаштування Східної Європи діаметрально відрізнятимуться. Згадується цікавий епізод на переговорах у Кремлі, коли Черчілль запитав у Сталіна в яких європейських країнах той хоче домінувати по закінченні війни. Британський прем’єр зробив це в оригінальний спосіб: запропонував комуністичному диктатору проставити навколо кожної країни, нашвидкуруч написаних на папері, відсоток домінування в них СРСР, а потім він допише свої числа, враховуючи інтереси Великобританії і США. Зовні це дещо скидалося на поділ світу між лідерами двох держав – майбутніх переможців у Другій світовій війні, які, ні трохи не вагаючись, фактично підпорядковували розтерзані війною чужі країни своїм державним інтересам. Сталін найбільше хотів мати вплив у Румунії і Болгарії, Черчілль – у Греції; в Югославії й Угорщині ніхто не хотів мати перевагу, тому навпроти цих країн обидва написали по 50%. Цікаво, що в переліку була відсутня Польща, навколо якої загострились стосунки між союзниками після трагічних подій навколо повстання у Варшаві. Скоріше за все, Черчілль, наївно сподіваючись, вірив у те, що йому таки вдасться якимось чином вирвати поляків з цупких обіймів Сталіна і його камарильї. Це була ілюзія, яка дуже скоро остаточно розвіється у свідомості британського політика, коли він побачить, до яких підступних методів вдавався його спільник по антигітлерівській боротьбі.
Після Маршалла, Ейзенгавера, Монтгомері, Александера автор віддає належне ще одному воєначальнику союзних військ ‑ американському генералу Джорджу Паттону, який своїми успішними діями на посаді командувача Третьої армії розгромив нацистське угрупування у Франції, звільнену остаточно у січні 1945 року. У Паттона були всі шанси здійснити марш-кидок у напрямку Берліна і спробувати раніше радянських військ захопити столицю Третього Рейху, але Ейзенгавер заборонив це робити (можна лише уявити, як таке рішення сприйняв Черчілль), віддавши пальму першості Червоній Армії за попередньою домовленістю між Рузвельтом і Сталіним під час Ялтинської конференції. Генерал Паттон відзначався норовистим характером, якому часто не подобалося те, що вирішувалось на верхах, тому не мовчав, а критикував, публікуючи у пресі гострі, розвінчувальні статті. Напевне, комусь у Вашингтоні, врешті-решт, урвався терпець, і на початку грудня переможного року він при загадкових обставинах потрапив в автомобільну аварію і від отриманих травм невдовзі помер.
Цей епізод з біографії уславленого американського генерала лишився поза розповіддю Черчілля, але він яскраво ілюструє тіньову сторону великої політики, коли заради розв’язання посталої проблеми частенько в жертву приноситься людське життя. Згадаймо нещодавню втаємничену смерть генеральної прокурорки США у Східному окрузі Джессіки Абер, яка розслідувала злочини путінського режиму. Як і свого часу Паттон, вона, очевидно, комусь заважала, відтак її смерть і смерть генерала часів Другої світової війни, схожі між собою, як дві краплі води.
До певного моменту Черчілль закидав листами Сталіна, в яких намагався пояснити переваги західної демократії над тиранією азійського зразка. Це був наївний спосіб навчити, за всіма ознаками, східного тирана, азам народовладдя, іншими словами, вказати йому на перевагу політичного режиму, де єдиним легітимним джерелом влади у державі визнається її народ, а не політична партія, що одноосібно узурпувала владу. Показовим у цьому зв’язку є фрагмент однієї з промов прем’єр-міністра, виголошеної у парламенті і вміщеної у книзі як ілюстрація ідей і принципів, сповідуваних Черчілем-політиком: «Демократія спирається не на насильство й тероризм, а на розум, засади чесності, свободи, повагу до прав інших людей. Демократія – не повія, яку підбирає на вулиці чоловік з автоматом. Я довіряю людям, масі людей майже в кожній країні, але хотів би упевнитися, що ті люди – не зграя бандитів, які думають, що насильством вони можуть повалити конституційну владу, а в деяких випадках давні парламенти, уряди і держави…».
Британський прем’єр ще сподівався, що через правильно організований у його розумінні плебісцит у країнах Східної Європи вдасться створити коаліційні уряди, де будуть представлені всі партії, а не лише одна, що сповідує марксистсько-ленінську ідеологію. Насамперед це стосувалося Польщі, Угорщини, Чехословаччини і балканських країн. Хоча Черчілль грунтовно вивчив історію Росії минулих століть, знав не з чуток, як вдалося малочисельній партії більшовиків здійснити державний переворот у величезній за розміром імперії на гроші кайзерівської Німеччини, але поняття не мав, до яких маніпуляцій вдавались більшовики після узурпації влади, скажімо, під час проведення виборів у місцеві органи влади. Ніхто йому тоді, на жаль, не підказав, як Сталін висловлювався про волевиявлення у більшовицькій Росії, мовляв, головне не те, хто і як голосує за того чи іншого кандидата, важливо те, хто і як підраховує бюлетені на виборчих дільницях.
Щоправда, Черчілль дуже швидко прозрів стосовно совдепівських порядків, бо відверто порівняв суд Лінча, від якого відмовились на Заході ще у ХІХ столітті, із судовою системою, поширеною в СРСР від самого початку заснування цього державного утворення, коли законодавство застосовувалося лише в інтересах правлячого тоталітарного режиму, жертвами якого ставали мільйони громадян. Саме тому Черчілль не церемонився з комуністичним підпіллям в європейських країнах, яке після втечі нацистів почало підіймати голову і прагнуло захопити владу на догоду Москві. В грудні 1944 року він особисто віддав наказ командувачу 3-ім британським корпусом на Близькому Сході генерал-лейтенанту Рональду Скобі силою придушити антиурядовий заколот у Греції, організований прокомуністично налаштованими місцевими політичними рухами і їхніми збройними формуваннями. Це вдалось легко здійснити, бо совєти не втручались в конфлікт, а пасивно спостерігали за розвитком подій. Очевидно, Греція менше цікавила Сталіна, аніж Польща, яка впродовж століть не давала спокою Москві, навіть більше, намагалася посадити на московський престол свого ставленика.
З 4 по 11 лютого 1945 року, коли в Ялті відбувалась конференція, на якій обговорювалась остаточна демілітаризація нацистської Німеччини союзними військами і ще безліч питань, три лідери держав Рузвельт, Черчілль і Сталін востаннє зустрілись у такому складі у звільненому від німців Криму. Описуючи в деталях сам хід конференції, автор зупиняється на кількох ключових моментах цієї важливої у всіх відношеннях зустрічі, які його особливо непокоїли. Насамперед вони стосувались розділення території поваленої гітлерівської Німеччини між союзниками, коли за США, Великобританією, СРСР і Францією закріплювались окупаційні зони на чолі з військовими адміністраціями. Учасники зібрання домовились також, що німецька військова промисловість буде конфіскована союзниками, головні нацистські злочинці постануть перед міжнародним трибуналом, спеціально сформовані комісії від чотирьох країн визначать обсяги репарацій, які будуть стягнуті з Німеччини на користь держав-переможниць.
Рузвельт, Черчілль і Сталін добре розуміли, що встановлення довготривалого миру у світі після закінчення Другої світової війни неможливе без заснування міжнародної організації, яка б у майбутньому могла б запобігти і припинити війни, розв’язувати розбіжності між країнами лише дипломатичним шляхом, а не покладаючись на силу. На момент обговорення цього питання було вирішено, що така міжнародна організація матиме ще й керівний орган ‑ Раду Безпеки, який володітиме правом ухвалювати рішення, обов’язкове до виконання всіма членами організації. І ось тут учасники Ялтинської конференції спіткнулись, бо Сталін категорично відмовлявся від того, що ухвалення рішення Радою Безпеки визначатиметься голосуванням і простою більшістю голосів. Невипадково однопартійці пошепки називали Сталіна «лівою ногою Леніна», того, який «собаку з’їв» у методиці ухвалення вигідного рішення на безкінечних партійних з’їздах, пленумах і зборах. Рузвельт, порадившись із Черчілем, спеціально для Сталіна знайшли компроміс: рішення Ради Безпеки вступає в силу лише за умов одностайного голосування, в інших випадках, зокрема, коли воно не влаштовує одного з членів радбезу, накладається вето. Ось так у Ялті, по суті, заручниками сталінського вибрику стали всі країни світу, а Організація Об’єднаних Націй, заснована у рік перемоги над нацизмом, за останні вісім десятиліть так і не набула рис міжнародного об’єднання незалежних країн, де згідно з нормами і принципами міжнародного права приймаються справедливі рішення. Підтвердженням цьому – понад сто тридцять регіональних збройних конфліктів, які сталися на всіх континентах земної кулі, починаючи з 1945 року, аж до нинішніх днів.
Крім того, на Ялтинській конференції Сталін запевнив Рузвельта і Черчілля, що Радянський Союз забезпечить вільні вибори у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії, але з плином часу в цих країнах були встановлені комуністичні уряди, водночас некомуністичні партії жорстоким чином були придушені, а демократичні вибори, так, як це розуміли на Заході, ніколи не проводилися. Черчілль переповідає як Вишинський, котрий на той час обіймав посаду першого заступника міністра закордонних справ СРСР, напевне за дорученням Сталіна, у серпні 1944 року раптом прилетів до Бухареста, де в той час при владі перебував коаліційний уряд з представників усіх політичних партій, що підтримувався королем Міхаєм. Сталінський прислужник на підвищених тонах зажадав від молодого монарха, щоб той негайно розпустив уряд. Не дочекавшись цього, вже наступного дня на вулицях Бухареста були розміщені радянські танки і війська, які, по суті, окупували столицю з метою попередити будь-які спроби протистояти антикомуністичним елементам. Зі слів Черчілля, вже в березні 1945 року у Румунії запрацювала радянська адміністрація, навіть не думаючи проводити в країні вибори за участі всіх політичних партій, як цього вимагали від Сталіна західні союзники, а віддала перевагу політичним маріонеткам Кремля.
12 квітня 1945 року після тривалої хвороби помер Рузвельт і за Конституцією США влада перейшла до віце-президента Гаррі Трумена. Того ж дня він склав присягу і став 33-м президентом Штатів, що, на перших порах, викликало занепокоєння у Черчілля. Війна добігала кінця і потрібно було оперативно реагувати на зміну міжнародної ситуації у світі, де з’явився новий політичний гравець з власними, доволі агресивними, амбіціями. На порядку денному все гостріше поставало питання: чи зможуть західні союзники приборкати апетити Сталіна, які постійно зростали? Природно, Трумену потрібен був час, щоб повноцінно ввійти у справи на завершальній стадії світової війни. Черчілль, судячи з його оцінок ситуації, що складалась у 1944 році, внутрішньо прагнув до того, щоб американське командування на чолі з Ейзенгавером якомога скоріше звільняло території від нацистів, аніж це робили до нього радянські війська. Британський прем’єр чітко усвідомлював, що зі Сталіним неможливо домовитися з принципових питань, як із Польщею стосовно її повоєнного державного устрою, і потрібно, де тільки можна і у будь-який спосіб, перешкоджати кремлівському диктатору поширювати свій вплив у Східній і Західній Європі. Трумен може й підтримував замислене Черчілем, але іншої думки дотримувався американський генералітет. Ейзенгавер зовсім не хотів, щоб збільшувалась статистика загиблих американських вояків у війні, тому й не кидав безоглядно на штурм останніх нацистських цитаделей керовані ним війська. В цьому він відрізнявся від радянського «м’ясника» Жукова, який для досягнення стратегічної ініціативи на полі бою нехтував сотнями тисяч полеглих під кулями і снарядами. Черчілль згадує три міста ‑ Берлін, Прагу і Відень, які американсько-британські війська могли звільнити раніше Червоної армії, але цього не зробили, бо тоді б це спровокувало конфлікт між союзниками. Сталін, де тільки міг, постійно повторював, що СРСР має перевагу у війні з Третім Рейхом, бо найбільше постраждав від нацистської експансії, втративши мільйони людських життів, відтак самостійно визначає просування своїх військ ворожою територією. Такому аргументу важко було протиставити щось вагоме, і Черчілль це добре розумів.
Остаточно усвідомивши, що війна програна, Адольф Гітлер 30 квітня 1945 року покінчив самогубством. А вже 7 травня 1945 року представником вермахту генерал-полковником Альфредом Йодлем було підписано Акт про капітуляцію німецьких збройних сил. Черчілль згадує, що така ж доля спіткала найближчих поплічників фюрера ‑ Генріха Гіммлера і Йозефа Геббельса, які отруїлися, не знайшовши у собі мужності відповісти за скоєні злочини перед Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі, що розпочався у листопаді 1945 року. А ще він переповідає почуття, які виникли у нього після усвідомлення перемоги над гітлерівською Німеччиною – країною, що завдала незліченних страждань народу Великобританії. Досить сказати, що від бомбардувань британських міст було вбито і покалічено близько 147 000 осіб, на війні загинуло 286 200 і поранено 280 000 солдатів. Поруч з тріумфом, який заполонив душу, його непокоїло почуття невдоволення. Причиною цьому був Сталін на чолі СРСР, бо після закінчення війни утворилась нова реальність – сусідні східноєвропейські країни, зокрема Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Східна Німеччина, прибалтійські і балканські країни опинилися під п’ятою Москви, взявши від неї не лише авторитарну форму правління з тотальним контролем держави над усіма сферами життя суспільства, а й почали сповідувати марксистсько-ленінську ідеологію, що відкидала багатопартійність, плюралізм і ринкові відносини. Можливо, в голові прем’єр-міністра вже зароджувалась промова, яку він виголосить через рік у Вестмінстерському коледжі у Фултоні, де вперше прозвучить термін «залізна завіса» ‑ ідеологічний бар’єр, штучно встановлений сталіністами між Сходом і Заходом одразу після завершення війни і знаменуватиме початок холодної війни між ними.
Слід не забувати, що під час проведення Ялтинської конференції її учасники підписали секретний протокол стосовно участі СРСР у війні з Японією. Сталін, поставивши свій підпис під цим важливої ваги документом, ще й виторгував у Рузвельта і Черчілля майбутні територіальні поступки. Передбачалось, що після капітуляції Японії Радянський Союз заволодіє Курильськими островами та поверне території, втрачені під час російсько-японської війни 1904-1905 роках. Але Черчілль вже не зможе в товаристві Сталіна і Трумена святкувати перемогу над «країною Сонця, що сходить», бо зазнає поразки на дострокових парламентських виборах і змушений буде залишити посаду прем’єр-міністра Великобританії. В книзі спогадів він кількома реченнями пояснює, чому це сталося, але в його словах зовсім не відчувається образи на британців, які проголосували не за нього, а за нового прем’єра Клемента Еттлі в далекому 1945 році.
Варто наголосити на тому, що вибудувані впродовж війни міждержавні стосунки між Великобританією і США стараннями Черчілля загалом були міцними і стабільними. Коли-не-коли виникали суперечності, які завдяки гнучкості і мудрості, насамперед британського прем’єра, вдавалося легко й безболісно долати. Хоча все таки один прикрий епізод у стосунках між альянтами був і про нього Черчілль наважився розповісти на сторінках книги «Спогади про Другу світову війну». Йдеться про Мангеттенський проєкт, реалізація якого розпочалась у США в 1942 році і мала на меті розроблення ядерної зброї. За домовленістю між урядами Великобританії і Сполучених Штатів Америки британські фізики-атомники долучались зі своїми напрацюваннями у ядерній фізиці до американських колег, а підписана секретна угода урядами двох країн передбачала використання ядерного озброєння на паритетних началах, як пише Черчілль, 50/50. Але американці, а конкретно Трумен, фактично відмовили Черчіллю у праві Великобританії отримати право використовувати ядерну зброю на власний розсуд, як тільки відбулись її успішні випробування. Вперше британського прем’єра, по суті, «кинули» партнери, проігнорувавши ними ж раніше підписану міждержавну угоду. Але Черчілль не був би самим собою, якби у цій, доволі ганебній і не з його вини виниклої ситуації, не викрутився з користю для своєї держави. Він свідомо замовчує деякі деталі, але із скупих рядків у книзі можна зрозуміти, що Великобританія, хоча й делегувала своїх фізиків-атомників до Америки, та, ніби підстрахувавшись, і далі самостійно проводила дослідження в галузі ядерної фізики, що, врешті-решт, дало змогу британцям наприкінці 40-х років минулого століття одноосібно отримати експериментальні зразки атомної бомби.
Після виходу у світ багатотомного видання «Спогади про Другу Світову війну» прозвучало багато критики стосовно викладеного у ній. Чого тільки автору не закидали, і серед усього – найстрашніше: в навмисному реконструюванні історії, вигідної для його подальшої політичної кар’єри. Але політик все витримав, все стерпів і, як завжди, вийшов переможцем, бо отримав світове визнання ще й у літературі – Нобелівську премію 1953 року за свої «Спогади…». Він не зміг особисто взяти участь у церемонії нагородження в Стокгольмі через інсульт, що стався напередодні, а тому попросив Нобелівський комітет дозволити це зробити замість нього дружині ‑ Клементині, яка і виголосила перед поважною публікою промову, написану Черчіллем спеціально для цієї події. Перед тим, як вона мала виступати, один із членів Королівської академії наук, оцінюючи величезний внесок Вінстона Черчілля не лише у міжнародну політику, а й світову літератур, сказав на завершення свого виступу, що «його слова, які супроводжувалися відповідними вчинками, в часи темряви вселили надію та впевненість мільйонам людей з усіх куточків світу». З цим важко не погодитись особливо зараз, бо Черчілль і досі надихає протистояти злу, носіями якого були і ті, з якими сьогодні бореться зі зброєю в руках українська нація.
Тарас ГОЛОВКО
Ілюстрації до публікації
Сканована палітурка «Спогадів про Другу світову війну» Вінстона Черчілля, 2-й том.
Прем’єр-міністр Вкликобританії тримає в руках американський автомат Томпсона.
Вінстон Черчілль у звільненому від нацистів Берліні.
Вінстон Черчілль позує разом зі своїм улюбленим американським кінокоміком Чарлі Чапліним під час перебування у США.
Вінстон Черчілль у Кремлі.
Черчілль, Трумен і Сталін.
