Богдан Червак. Голова ОУН. (стаття для сайту www.novynarnia.com)
Доля подарувала мені зустріч із ветераном, який у лавах Червоної армії пройшов усю війну і героїчно завершив її в Берліні. Нині покійний Владислав Леонтович одного разу поділився спогадом, який кардинально змінив його уявлення про мету цієї страшної війни.
У 1943 році до нього в полон потрапила молода українка-націоналістка. На запитання “за кого і за що вона воює”, вона з гордістю відповіла: “За Україну!”
Пан Владислав зізнався, що почути таку відповідь йому та іншим червоноармійцям було незвично. Бо на аналогічне питання вони відповідали трафаретно: “За Родіну, за Сталіна!”.
Ця зустріч і розмова справили на Леонтовича сильне враження на все життя. А вже на початку 1990-х років, проживаючи у Криму, він вступив до Української гельсінської спілки, Руху, Товариства української мови, а згодом і ОУН – щоб, як і ця молода дівчина, “боротися за Україну”.
Цю історію я пригадав ще й тому, що Владислав Леонтович багато років поспіль збирав документальні дані про боротьбу ОУН і УПА проти німецької армії. Зібрані факти та свідоцтва він поширював серед своїх друзів у формі листівок, які часто-густо видавав коштом своєї мізерної пенсії.
Окремі листівки наскільки промовисті, що є сенс пригадати зміст бодай однієї:
“У лютому 1943 року бойова сотня УПА атакувала місто Володимирець і звільнила з місцевої в’язниці ув’язнених.
У березні інша сотня УПА атакувала Орисев, знищивши в ході операції 60 німців.
У березні 1943 року відбувся багатогодинний запеклий бій між одним із загонів УПА і великим каральним загоном німців. Чотири атаки карателів на позиції українських партизанів не мали успіху. Німці змушені були відступити, втративши при цьому 58 чоловік убитими.
У квітні 1943 року загони УПА одночасно атакували Ковель, Дубно, Крем’янець, Луцьк та інші міста, звільнивши з німецьких в’язниць і концтаборів сотні ув’язнених.
У квітні цього ж року відділи УПА повели наступ на Іванову Долину на Костопільщині, яка контролювалася німецькими частинами. Здобули цей добре укріплений населений пункт, забрали в німців чимало зброї й вибухівки.
У травні 1943 року повстанцям вдалося знищити генерала СС Віктора Лютце, який був довіреною особою Адольфа Гітлера. Тоді ж, у травні, партизани УПА ліквідували в одному з боїв 200 німецьких карателів, помстившись їм за знищення села Стежок.
У серпні 1943 року бійці УПА захопили місто Камінь-Каширський, взявши як трофеї 5 кулеметів, 100 пістолетів, 20 тисяч патронів, 16 автомашин, 7 мотоциклів, 4 радіоприймачі й 11 коней.
На початку жовтня 1943 року недалеко від села Устинівка партизани УПА знищили 83 німецьких жандарми, захопивши при цьому 8 кулеметів, багато патронів і гранат.
У жовтні цього ж року відбувся затяжний бій УПА з німцями в містечку Барші, що на Коростенщині.
У січні 1944 року українські повстанці розгромили велику німецьку колону в районі Кам’янця-Подільського, захопивши при цьому 7 кулеметів, 2 міномети, 10 гвинтівок, 500 гранат і близько 30 тисяч патронів.
Останній бій між УПА й вермахтом відбувся у вересні 1944 року в горах на південь від Коломиї. У цьому бою німці втратили дві особи вбитими й двох полонених. Такі ж втрати були й у партизанів”.
Цей фактаж Леонтович визбирував у сучасних історичних дослідженнях на тему боротьби ОУН і УПА. І робив він це добросовісно й наполегливо.
Адже до цього його кликав обов’язок перед дівчиною-українкою, яка в цій страшній війні боролася “За Україну!”.
Так, можна потрапити під бульдозер радянської або московської пропаганди й ніколи не вилізти з-під нього. Але також можна легко і швидко позбутися фальшивих ідеологічних штампів, особливо коли перед тобою незаперечні факти про український національно-визвольний рух.
Цей епізод із життя ветерана-червоноармійця, а згодом ОУНівця Владислава Леонтовича – гарне й повчальне тому підтвердження.