Ярослав Гайвас (із збірника “Туди, де бій за волю”)
…Коли глянете сьогодні взад, коли пригадаєте перші наші ланки, перші групи тих усміхнених, рожевощоких з палаючими очима юнок і юнаків, що радісно дівочовіддано йшли за свою справу хочби на смерть, то згадаєте, як багато їх залишилося на довгих, довгих шляхах нашої боротьби. Той упав в акції… той переслідуваний погонею, останній набій пустив собі у скронь… той рештки чорної крови виплював разом із життям на вонючу тюремну долівку… того ми, в’язні, супроводили зі сворїх сірих келій, боєвою піснею на шибеницю… того ми бачили, як під кулями, з останнім віддихом буйного гарячого життя, кинув у світ: хай живе батьківщина! Один у підніжжі Карпат, другий у Вронках, третій у Симферополі, четвертий у Полтаві, а скільки невідомими у глухій тайзі!
Згадка про кожного з них побіч болю викликає тепле, радісне тремтіння в душі: він чесно пройшов свій життєвий шлях – нераз короткий роками! А є друзі, що їх смерть – це для нас завжди, тільки палаючий, терпкий, невиносимий біль. Це ті друзі, що не в акції, не в бою, не на тюремній долівці, не на ешафоті, а з руки рідного брата віддали своє життя.
Таким для нас Житомир!
***
Революція не ковзається по поверхні життя. Вона зрушує, перемішує життєве коріння, перемінює людську вдачу. Вона запалює і спалює. Там, де появляються її знаки, де починається її володіння, там немає, не може бути літеплих і сірих. Там звичайно бувають: гарячі й холодні, білі й чорні. Бо вона розділяє, розмежовує, вона гарячим тавром витискає: той свій, а той ворог! У жарі її вогню стоплюються переминаючі вартості, а нераз її бурхливий потік гуком приглушує голос неодних вічних правд і канонів. Таких правд і канонів, що і колись і тепер і на завжди залишаються фундаментальними і незмінними.
А між такими правдами і канонами є один, що наказує не нищити власної крови, не вбивати рідного брата! Коли ж і цей канон загрожує схвильована стихія, тоді найвище, що можуть зробити ті, що на її шумуючому гребені: залізною рукою поставити гать, щоб здержати вплив, який загрожує нищенням життя на рідних полях! Коли ж ні, коли ж тим, що на гребені, не стане сил глянути вище збурених хвиль й своїми грудьми поставити їм греблю, тоді летять у пісок голови Сомків і Золотаренків, тоді брат братові видовбує очі, тоді падуть Пришляки, Сеники, Сціборські. Тоді розпадається перед очима земля, постає пропасть і приходить Велика Руїна.
***
Проблема терору в політичному житті не нова. Ми поминаємо той терор, який є скрайнім засобом в борпотьбі з окупантом, узурпатором, тираном, який є виправданий терпінням і бажанням мільйонів. За акти такого терору мільйони беруть на себе охоче відповідальність. Ми теж поминаємо той масовий “злегалізований” терор, те систематичне й “урегульоване” знищення “підозрілих” людей, яких засуджують в добі революційних зламів, спеціяльно покликаними й добраними до цього судами. Це загрозливий сопутник кожної революції, який зрештою грає нераз важливу ролю самозахисту, як ті трибунали Кромвеля, комітети публічного спасіння французької революції, тощо. В даному випадку нам ідеться про той терор в політичному житті, якого не прикривають ніякі суди, за якими не стоїть схвалююча постава мільйонів, якого сподвижники і реалізатори соромляться і не виходять з ним на денне світло.
Мова йде про той скритий морд, що його в трагічних хвилинах допускаються ті, що їм не дано витримати тяжку напругу, розгорнути свої сили, витримати зустрічний бій і які, усунувши противника, думають забезпечити собі перемогу. Це правда, що сподвижники цього терору нераз високоідейні люди, що засліплені тією чи іншою вірою, знищення противника визнають єдиним аргументом.
Взором такого фанатика може бути той французький монтаняр, член Коніенту, який намовляв своїх друзів вбити його, щоби, скерувіавши підозріння в бік Жіронди й інших “ворогів народу” , мати підставу перебити їх поголовно.
Які ж наслідки приносить такий терор? Насамперед, закоштовавши раз з того дерева зла – тяжко не улягти спокусі завжди, наново. Це ж бо найлегше порадити з противником, усунувши його. Пощо клопотатися, трудитися, відбиватися, коли за одним замахом – “із корінем” можна “позбутися лиха”? А позатим, і наша і ненаша історія доказують, що такий терор має свої наслідки, завжди протилежні до намірів тих, що його стосують. Бо ж чи в останньому ефекті Варфоломієва ніч не обернулася своїм вістрям проти її організаторів?…
Здається, що це загально знані й зовсім ясні речі. Але на цьому не кінець. Попри такі речі, коли вони вже заснували, не можна перейти до денного порядку. Їх не вимазати. Вони черваком вгризаються в життя громади й підгризають коріння її існування. Доки немає до них ясної осуджуючої постави, доти в суспільності немає моральної бази під тривкий дальший розвиток, доти не може бути мови про таке протрібне самозрозуміле спільне розташування й співпрацю різних елементів. Бо ж як низвали б ми того, хто над тілом підступно вбитого найближчого друга, простягає руку вбивникові тоді, коли цей вбивник, або підозрілий у вбивстві, не виправдав, не осудив такого вчинку, не висловив жалю? Далі, брак осуду такого вчинку може наводити на думку, що дана людина, чи дане середовище, схвалює такі учинки. Це має ще той наслідок що кожен підступний напад, кожен акт терору підсувається майже автоматично саме такому середовищу, хоч це може бути зовсім безпідставно.
І тут блудне колесо, що мусить бути проламане! Мусить бути знайдений ясний і недвозначни й вихід в ім’я нашої спільної справи, в ім’я чистоти фундаментів нашої визвольної боротьби, в ім’я моральної атмосфери, без якої, скоріше чи пізніше, підусимося… Всі, що стоять у визвольній боротьбі, без огляду до якого середовища вони себе не причисляли б, є собі побратимами. Хто ж про це забув, того треба привернути до порядку!
Певно, що в умовинах, що витворилися тут на еміграції, серед клевет, під’юджувань, наклепів, у гарячці партійної драчки, може здатися, що осудити вчинки, про які була мова це – скапітулювати, виявити свою слабкість. В дійсносності воно не так. Це – саме виявити свою моральну силу, виявити себе понад лайками дрібних людей, відірватися від дрібного і буденного й зором кинути далеко вперед. І доки це не буде зроблене, доти невиразно й поплутано, неоправдано й шкідливо пробігатимуть внутрішні лінії наших сил, наших позицій, наших міркувань.