Назар Карімов
ОУН, керована Проводом Українських Націоналістів на чолі з А. Мельником, будучи органічною складовою загальноукраїнського антирадянського руху Опору, суттєво відрізнялася від інших організацій та груп. Одним з своїх першочергових завдань Організація вважала охоплення націоналістичними ідеями широченний простір Наддніпрянської України для реалізації соборницького напрямку визвольного руху [1].
Перші дослідження з історії націоналістичного руху на Наддніпрянщині під час німецької окупації з’являються у перші повоєнні роки в середовищі української політичної еміграції. Слід відмітити, що незважаючи на гостроту проблеми й постійні дискусії в середовищі української еміграції з приводу репрезентації всеукраїнської визвольної боротьби, тема діяльності ОУН на Східноукраїнських землях «мельниківцями», на відміну від «бандерівців» менше висвітлювалася. Першою спробою узагальнити історію діяльності ОУН під час війни стала книга Г. Полікарпенка, перше видання якої побачило світ 1946 року [2]. Підготовка ОУН до війни Німеччини проти СРСР і проблема «походу на Схід» частково відображенні у працях істориків із середовища ОУН З. Книша [3], Я. Шумелди [4] та Ю. Бойка [5, с.139-147]. Мемуарна спадщина учасників наддніпрянського оунівського підпілля була опублікована у збірці “На зов Києва”, присвяченій історії ОУН 1938-45 років [6].
Діяльність підпілля Організації українських націоналістів (фракція Мельника) у Дніпропетровській області є, на жаль, маловідомою, проте вона безпосередньо пов’язана з рухом похідних груп, зокрема центральної. Практична підготовка похідних груп ОУН під проводом полковника Андрія Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941 року. Після нападу німецької армії на СРСР і початку відступу радянської армії компактні групи членів ОУН рушили на схід із різних країн Європи. Провідником ОУН на східних і центральних українських землях і заступник голови Проводу українських націоналістів був призначений Олег Кандиба (Олег Ольжич).
Першим важливим проміжним центром на шляху мобілізованих для переправки на схід членів похідних груп став Краків, де тоді розташовувалася штаб-квартира ОУН. Згодом епіцентр дій ОУН перемістився у Львів, у якому при Крайовій екзекутиві ОУН на західних українських землях почала діяти референтура східних і центральних український земель (інша назва — референтура Сходу), котра безпосередньо координувала процес висилки похідних груп у Центральну та Східну Україну. Тут відбувалися концентрація й перегрупування кадрів ОУН, остаточно формувався склад похідних груп та визначалися їхні маршрути. Спершу роботою референтури керував особисто Олег Ольжич. Після його від’їзду зі Львова далі на схід керівництво деякий час здійснював Яків Шумелда, згодом — А. Добрянський.
Основним напрямком руху Центральної похідної групи ОУН був маршрут: Проскурів (нині місто Хмельницький) — Вінниця—Умань— Кіровоград (нині місто Кропивницький) —Дніпропетровськ (нині місто Дніпро) — Донбас. До завдань членів похідних груп входило: організація сільських рад, в районних центрах – Народних Рад. Для забезпечення правопорядку планувалося організувати Народну Міліцію, яка мала підпорядковуватися Народним Радам [3, с. 178]. Також члени похідних груп отримали завдання використовувати усі легальні засоби – адміністрацію, шкільництво, культуру, господарство, суспільну допомогу – для зрушення й активізації громадськості [2, с.76]. Члени ОУН, на відміну від своїх опонентів з ОУН-революційної, які у перші ж дні війни проголосили відновлення Української держави, чим викликали репресії німецьких спецслужб, поводили себе набагато обережніше, демонструючи при кожній нагоді лояльність до нової влади. ПУН вважав, що перемога Німеччини над СССР принесе сприятливе рішення стосовно української самостійності. «Мельниківці», здавши певною мірою свої позиції на Галичині й Волині бандерівцям, дбали в першу чергу про зміцнення на Центральній й Східній Україні.
У перші місяці німецько-радянської війни члени похідних груп ОУН намагалися виконати організаційні настанови і створити ланки й в інших областях Наддніпрянщини, окрім Києва, зокрема на Полтавщині, Харківщині, Дніпропетровщині тощо [4, с. 11]. Після оволодіння нацистськими військами Дніпропетровська, тут обидві фракції ОУН – Мельника й Бандери, розпочали свою роботу по розбудові підпілля заради мети – створення Української Держави. До Дніпропетровська з метою організації оунівської сітки наприкінці жовтня 1941 року прибув Ярослав Самотовка, який влаштувався на роботу перекладачем при місцевому університеті.[7] У вересні 1941 року професором-біологом Іваном Розгоном він був запрошений на працю до Дніпропетровського державного українського університету, був членом ректорату. Там навесні 1942 року захистив дисертацію «Українське право у часи Литовської держави XIV — початку XV століття» і здобув ступінь магістра права. У підпіллі підтримував зв’язок з Новомосковськом, Павлоградом і довколишніми селами, діяв під псевдо «Бойко». Але у той час, вже у Дніпропетровську робили ставку на демонізацію ОУН. У “Дніпропетровській газеті” 1942 р. подавалася низка матеріялів (переважно передруків із київського “Нового українського слова” проти “націоналістів-романтиків”.
20 лютого 1942 р. голова Дніпропетровської міської управи, німецький гауляйтер інженер Соколовський на мітингу в театрі різко виступив проти “наївних фанатиків, які йдуть проти більшовиків і німців за якусь “самостійну Україну”. “Вони, — казав Соколовський, — думають перестарілими категоріями Петлюри. Своєю роботою вносять самостійники хаос i унеможливлюють співпрацю з німцями. Якщо не спам’ятаються, тоді треба буде їх винищувати, як грізних шкідників”.[8]
У липні 1942 року взяв відпустку й поїхав до Києва, куди не доїхав. Знайдений мертвим на узбіччі колії в П’ятихатках. Причина смерті — ножове поранення в живіт, мертвим викинутий з поїзда, ймовірно, був вбитий або діячами поліції, або совєтськими партизанами. Але Ярослав Самотовка зіграв роль у пропагандивно-видавничій діяльности ОУН. Підпільний видавничий сектор ОУН був представлений кількома друкарнями, що справляли враження розрізнених осередків. Працівники друкарень не мали у своєму розпорядженні потужної друкарської техніки й користувалися переважно циклостилями, склографами та друкарськими машинками. Протягом весни-осені 1942 р. діяла друкарня, облаштована Ярославом Самотовкою у Дніпропетровську. Завдяки ньому наприкінці 1942 – на початку 1943 рр. дещо змінився соціальний склад ОУН. Якщо на початку свої діяльності на Наддніпрянщині вона мала характер переважно інтелігентської організації, то під час німецьких репресій багато інтелігенції відсіялося, „розчарувалося” та „перейнялося скептицизмом”, тому найбільш перспективною вважалась робота з робітниками та селянами. У Дніпропетровському університеті Я. Самотовка та його помічники встановили контакти зі студентами – вихідцями із робітничого й селянського середовища.
Новим провідником став кур’єр Боднар з Самбірщини, який застрелився під час арешту німцями в квітні 1943 р. Після його загибелі центр діяльності ОУН перемістився в селище Первомайське на Криворіжжі[9]. Про мельниківців у Дніпродзержинську згадує у своєму звіті керівник партійного підпілля міста Казимир Ляудіс[10].
Як ми бачимо, підпілля ОУН на Січеславщині, на відміну від ОУН-Б, маловідоме явище, але воно вартує вивчення. Якщо учасники підпілля ОУН-Р змогли зробити навіть бойові загони, як прийнято говорити зараз серед молоді, розкішний максимум, то учасники підплля ОУН-М проводили, як базовий мінімум, пропагандистсько-видавничу роботу. Але попри це, діяльність обох ОУН – Мельниківської та Бандерівської на території Січеславщини (Дніпропетровська область) цікава, й потребує більшої поширености, як антипод російській пропаганді про “антибандерівський” Схід України.
Джерела:
1. Щур Ю. І. «На грані двох світів»: український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.) / Ю. І. Щур. Запоріжжя: Просвіта, 2011, 200 с. ISBN 978-966-653-273-5
2. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 75.
3. Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918 – 1941 – 1944. – К.; Чернівці: Товариство „Український дім в Чернівцях”, 1995 – С. 59.
4. Верига В. Буковинський курінь 1941 // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 137.
5. Радзевич К. У Сорокаріччя Київської похідної групи ОУН // Календар-альманах „Нового шляху” на 1982 рік. – Торонто: Новий шлях, 1982. – С. 67-68.
6. Книш З. Б’є дванадцята… – С. 178.
7. АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 3.
8. Шанковський Л. Похідні групи ОУН : причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941–1943 рр. / Лев Шанковський. – Мюнхен : Видавництво “Український Самостійник”. Buchdruckerei und Verlag “Biblos” GmbH, 1958. – с.150-151
9. Справорський, Т. (1951). Там де гартувалася сталь// Організація Українських Націоналістів 1929 – 1951 рр (укр.) . На Чужині. с. 335.
10. Матеріали до звіту секретаря Дніпродзержинського підпільного комітету КП(б)У// Державний архів Дніпропетровської області – Ф.19, Оп.8, Спр.93, Арк. 10 -11.