Ліля Мусіхіна
У Збаражі − малесенькому містечку на Тернопільщині, мені пощастило познайомитись із феноменальною жінкою. Так, мені розповідали, що вона – ОУНівка та УПівка, але про те, що я матиму честь познайомитись із самою зв’язковою легендарного Енея, я навіть не підозрювала.
Вона старенька і квола, тендітна і якась такА, що здається, розтане просто на очах…
Вона погано чує і майже не бачить, але безмежно радіє гостям і розповідає. Довго, докладно і так, що не зчуваєшся, як перед тобою постають рівнеські ліси, камери львіської тюрми, а потім − безкраї торфовища Мордовії…
Вона – Ольга Горошко, зв’язкова на псевдо «Троянда»… Жінка, що зробила для України так багато, жінка, що віддала їй все, що мала. А тепер готова переповісти мені історію своєї боротьби.
Я виросла у «Просвіті»
-Народилась я 1917 року в Чернігівській губернії, а росла я в селі Лози, то був тоді Вишнівецький район ще. Нас у мами було семеро дітей. Народжуючи сьому дитину, мама померла. Мені тоді йшов шостий рік. Тато працював в Смизі Дубенського району начальником меблевої фабрики, приїжджав до нас тільки на вихідні. А так ми все були самі. Гляділа нас сестра, старша за мене на п’ять років, я то була мала, а брати ще менші.
Як я росла? Я завжди кажу, що мене виховала вулиця: організація «Просвіта» була в межу з нами, то я там у тій «Просвіті» днювала і ночувала. Вчилася там віршів, співів і ще всякої всячини. А потім і в школі добре вчилася. Закінчила сім класів, поступала до інституту, мені сказали, що я зарахована, але то було за Польщі, принесли мені підписати документ, що я приймаю польське підданство, а інакше я не зможу навчатись у вузі. Та я вже була українською націоналісткою і для мене це було неприйнятним. Уявіть: одного разу я навіть пішки ходила з одним дядечком в Берестечко на козацькі могили! Тоді ж не було так багато всякого громадського транспорту, як тепер. Він прийшов: «Підеш?», — бо вже знав, що я така затята. А я кажу: «Піду!» Я на той час уже належала до ОУНу.
Належала до ОУНу
Я належала до організації, з Вишнівця до нас у Лози приходили інші хлопці та дівчата з ОУНу. І так я жила в Лозах аж до 39-го року, доки не прийшли совєти до нас. Як прийшли совєти, то зачали майже відразу заарештовувати наших… За мною тоді упадав один кагебіст із Вишівця і якось сказав мені: «Я тебе заберу і завезу до своїх батьків, бо ти тут не виживеш». Я переповіла це своїм хлопцям, а вони кажуть: «Нічого не роби, будь з ним добра. Від нього можна буде дізнаватися, що твориться у кагебе. Так буде всім спокійніше». І ось однієї ночі він прибіг до мене, постукав у вікно. «Що трапилось?» − питаю. А він каже: «Як можеш, то іди до когось ночувати, бо можуть прийти по тебе». Вдома залишились лише менші брати. Їм я звеліла сказати, що якби прийшли за мною, то аби сказали, що я поїхала в Смигу до тата.
І вони таки прийшли мене заарештувати! Та я вже була далеко.
Братам вони тоді таки повірили, бо не знали, що мене попередив один із їхніх товаришів.
Польща, Австрія, Німеччина…
І я вже вдома не могла жити. Прийшли до мене хлопці наші і кажуть, що, нема чого тобі тут переховуватись, бо це надто небезпечно. Вони пробиралися до Німеччини через Польщу, і я пішла з ними. У Перемишлі ми перейшли кордон, там, у Польщі мене попередили, аби не брала нічого їсти у поляків, бо траплялись випадки, коли труїли ОУНівців. У Польщі ми пробули лише три дні, а далі нас забрали до Австрії у Відень, а згодом я поїхала на роботу у німецькі Альпи, у місто Войсберг. Там я працювала на фермі, а потім я отримала лист від одного члена нашої організації, який писав, що, мовляв, ти кажи своєму хазяїну, що я − брат твоєї мами, і я приїду тебе заберу. І так і зробив. Після цього я працювала на фабриці у Берліні, вже мала житло, вже мала друзів, усе наче добре було, але як почалася війна, то я не витримала, зібрала клуночок і поїхала додому, в Україну. Мене відмовляли, але я кажу: «Тут я не потрібна, а там треба комусь робити!» Мене витягали з поїзда, казали: «Ти їдеш за ґрати!» А я вперлася: «Їду і все!» Отака була завзята.
А вдома вже були німці…
Коли приїхала додому, тут уже були німці. Купити вільно нічого не можна, треба спочатку іти до німців, аби підписали дозвіл на купівлю. Ну і мені ж чогось там треба було. Пішла і я. Стою в черзі. Люди приходять за нафтою, за сіллю, бо вільно нічого не купиш. А за перекладача у того німця робив поляк і все перебріхував.
Дійшла до мене черга, я так само прошу, аби мені дали дозвіл купити сірники, нафту, солі, а той поляк все перебріхує і перебріхує… А ж польську мову знаю, бо ж польську школу кінчала, то він мене вже не обдурить. А я кажу до того німця: «Він неправду каже! І я йому сказала по-німецькому, що ото всі люди, які він повигонив, приходили за тим, що й я: за сіллю, за нафтою, ну чого в нас не було. А він такого наговорив йому!.. Він попросив мене посидіти тут і допомогти з перекладом, а того поляка відразу вигнав. Потім мені запропонували залишитися при ньому за перекладачку.
Пішла я до хлопців наших увечері, аби порадитися, що робити. А вони кажуть: «Іди!». Так я стала перекладачкою у німців. Тоді вже скрізь були наші партизани, і моя робота у німців була дуже важливою. Мені дали зв’язкових, аби, щоб як щось треба, аби через них передавала.
Розкажу один випадок.
Якось приїжджає до нас Ланівецький ляйндвірт зі своєю перекладачкою-полькою. А наші хлопці підготували засідку на них, бо той ляйндвірт був дуже недобрий. Планували, що коли вони будуть повертатися, «накриють» їх. І, бачите, там, серед наших хлопців, знайшовся зрадник, який написав листа до Вишнівця, щоб ланівецькі «гості» не повертались тією дорогою, бо на них уже «чекають». А польська перекладачка прочитати не може листа, бо він написаний українською. І вона просить мене: «Прочитай мені оцей лист, бо німець сердиться, що я не можу собі з ним дати ради». Ну, я прочитала, переказала і відразу послала за своїм зв’язковим. І кажу: «Якомога хутчіш попередь хлопців, аби вийшли із засідки, бо вже викликали гарнізон із Кременця». Словом, наші хлопці успішно вибралися, так, що ніхто їх і не бачив.
Йдуть відділи УПА…
А потім так сталося, що мене викрили, тому я покинула тут роботу і пішла до УПА… Відділ курінного командира Енея тоді стояв у селі Шимківці. Я пристала до них. Першу свою ніч в УПА я переночувала спокійно, а наступної ночі ми переходили з Шимковець на Броди. Відділ розділився, і потрапила до Наливайка. Тоді я отримала своє хрещення − перший бій. Тільки ще не з червоними, а з німцями, точніше – мадярами, які тоді помагали німцям.
То була зима, а ми мусіли переходити річку. Якби це були червоні, то ми б там лягли всі до єдиного, а мадяри побоялися нас переслідувати. Річка була глибока, я не могла йти, бо втопилась би. Мене хлопці піднімали і несли. А то ж зима, я навдягана… Перейшли ми в ліс, що між Радивиловом і Бродами, розклади вогнище і там сушились. І потім я вже пішла з Наливайком у село Трускавець Дубенського району. Там вже мене приставили до крайового проводу перекладачкою, бо ж іще скрізь німці, а я добре німецьку мову знала.
Тут вже було мені усілякого. У боях лише двічі була, бо була завше зайнята. Не давали мені ніякої писульки, ніяких грипсів, як казали тоді, я не носила, все мала тримати в голові. А пам’ять, мушу сказати, дуже добру мала. Командир розкладе карту на столі, розкаже… І все – іди! Я до Шухевича ходила навіть, он у мене є фотографія навіть. Ходила до Леміша, до Кропиви − то командири були.
А жінок в УПА було досить. Багато було таких, що займались пораненими. Були такі. Що ходили з дорученнями. А я була всі літа на лінії… Зброї при собі ніколи не мала, бо мені це заборонялося. Ходила по справах…
Розкладуть карту тільки і писульки не давали, нічого.
От, розкажу… Відділ наш стояв у Бряхівці, а німці аж у Ожидові. І полонили вони чотирьох хлопців, а завтра вже мають їх розстріляти, вже яма навіть викопана… і прибіг їхній там чи побратим, чи командир до нашого командира, я ж не знаю, бо то місцеві були хлопці, і каже: «Поможи хлопців спасти, бо завтра їх розстріляти мають!» Командир курінний у нас тоді був Скорупський Максим, каже мені: «Ану до мене йди сюда! Підеш? В штаб німецький?» Ну, мене не раз посилали, і в Кременці, і скрізь ходила… «Підеш в штаб?» − «Як треба, − кажу, − піду». Розложили карту на столі, кажуть: «Дивися: в цьому селі ми стоїмо, вони знають, а в другому селі польська партизанка, а в третьому селі ще одна партизанка. Як вони не випустять до завтра хлопців, як ти підеш, то ми їх берем в кільце. Тоді наших хлопців тільки четверо загине, а вони всі загинуть, бо там штаб!» Ну, Ольга, давай план… То ж треба мені всьо запам’ятати, в якому селі польська стоїть, в якому руський Ковпак стоїть, всьо… «і ми зараз з’єднаємось, бо вони можуть ще й тебе забрати разом з тими хлопцями, і візьмем їх в кольцо. І їх загине… всі загинуть». Ну що – піду!
Я пішла в Штаб і показала їм по карті і кажу: «Ви забрали в нас четверо бійців «(то не з нашого відділу, але мені веліли казати, що з нашого). От показую їм: дивіться: «Відділ один стоїть, курінь 500 чоловік має, он другий, третій, четвертий, − кажу, − порахуйте, скільки вас загине, якщо вони підуть всі разом». Вони щось там шварготіли, шварготіли і вирішили, що треба випустити хлопцв. Дають мені там одного німця, ведуть мене до тих хлопців, а вони вже тільки в майках і трусах, бо вже їх готують на смерть. А я кажу до них, привіталася з ними, питаю: «А де ваша одежа?» А вони ж не знали, і як почнуть до мене: «Ти, німецька підстилко, ти прийшла до нас познущатися?» А я кажу: «Добре, добре…» Де ваша одежа? Вони кажуть: «Вон там лежить у кутку» − «Вдягайтеся швиденько!» Вони стали одягатися і далі обзивати мене по-всякому. Кажуть: «Що ти думаєш, сучко, ти спасешся? Вже над ямою ми тебе потягнем, будеш з нами на тому світі». − «Добре, добре, потягнете…» А мені вже виписали такий аусвайс, щоб мене німці не зачіпали, що йду на друге село, а там нема німців, тільки наші. От вони повдягалися, а їх прошу: «Замовчіть», бо я ж не знаю точно, що той німець нічого не розуміє, що нас супроводжував. Але він нічого не розумів, бо сміявся би з мене, що вони мене обзивали. «І, − кажуть, − ти, сучка, будеш там разом з нами!» Кажу: «Добре, то буде мені там з вами весело». Що маю казати?.. Як ми вже вийшли за село, як вже та німецька сторожа нас пропустила, ми пройшли може півкілометра ще, хлопці падають на коліна переді мною і просять пробачення.
А була в нас зрада тоже! Я тілько не можу зрозуміти досі: хто їм платив. Були, були зрадники, тут в Антонівцях, в Іловиці. То там вбили наших 50 чоловік, невинних, чесних людей. Прийшов відділ і вибрали, і мене шукали, а мене командир сховав, і каже: «А її нема, ми її послали». Із відділу 50 чоловік забрали і розстріляли. Ой, було, було того життя…
Було так, що я зустрілася з одною жінкою в автобусі. І вона розказувала людям про мене брехню. Але вона мене не бачила, а я її бачила. А я ж не можу сказати, що то брехня, бо, думаю, ще зараз заберуть мене. Її дочка вчилася в Кременці, і її знищили оті зарази, і вона була добра душа, а то мати її. І вона каже, що моя дочка загинула через неї. А я нічо не виновата. Ну шо ж…
А псевдо я тоді мала ТРОЯНДА! Троянда псевдо моє! То ж навіть і не знали по-імені, а так – Троянда… Було, колись в Україні, ревіли гармати, були хлопці на Вкраїні, вміли панувати…
Гірке материнство
Через рік, як ото ми переходили річку між Бродами і Радивиловом, я дуже тяжко захворіла. Навіть не сподівалась уже, що виживу… Оперували мене на грудях. І я вижила. А після того, сама не знаю чому, я дуже сильно захотіла дитину. Познакомилася ближче з одним хлопцем, що я його знала ще з Берліна, і вийшла заміж, бо сказала була татові, що я хочу дитину, а він каже: « А маєш хлопця, щоб заміж вийти? Бо так не роди дитину, щоб не називали, як то в нас кажуть, «байстря». І я в Антонівцях в церкві звінчалася з ним, відразу завагітніла і народила сина. І скільки там я з ним пожила, як доводилось щомісяця його переносити в інше село, бо так чи інакше люди дізнавались хто я і що… І так до дев’яти місяців я носила його за собою із села в село, а потім довелося віддати сина родичам, а самій знову бути з відділом. І коли синові було трошки більше двох років, у бою загинув мій чоловік. Син у мене з 46 року, а чоловік 48 загинув.11 квітня.
«Мене продали за 25 тисяч рублів…»
За кілька років після смерті чоловіка мене зрадили. Де тоді була дитина, я навіть не знала. Мене заарештували у Миколаївці Дубенського району. Один місцевий учитель взяв за те, що віддав мене у руки катам, 25 тисяч рублів і найняв ще двох людей, заплативши їм по тисячі рублів: молоду дівчину, і чоловіка, у якого було четверо малих дітей. Дівчина та мала тільки шістнадцять років, кругла сирота: ні батька, ні матері, при тітці росла…
Словом, прийшла я до тої тітки забрати пакунок, а вони вже сиділи в коноплях, чатували на мене… Який же то місяць був? Здається, вересень, 15 вересня мене заарештували. Я тільки ступила в двір і тільки-тільки зайшла в коридор, а вони слідом за мною: «Здравствуй, Олєчка», бо вони вже знали все про мене. То ровенське КГБ. Ну тоді вже почалося… І що ви думаєте, як прислали повістку тому зраднику і тій дівчині, щоб приїхала до мене в Ровно на очну ставку, та дитина вилізла на горище і повісилася, а не поїхала до мене! А той, що четверо дітей мав взяв мисливську рушницю, вийшов за хату, і застрілився. Їм соромно було їхати до мене на очну ставку. Інші приїздили з того села, але я від усіх відмовлялася, і я не знала, хто мене зрадив. Аж потім з того села заарештували дівчину одну, ми аж в лагері зустрілися, то вона сказала: «Ти знаєш, хто тебе продав?». Кажу: «Звідки мені знати?» От вона і розказала.
Слідство, допити, карцер
Судили мене.
Перший мій слідчий в Ровному, Берковський, був дуже недобрий! Дуже бив мене, і бив дверями, і пальці давив, і раз він пішов до мною до самого вищого начальства і каже: «Я прийшов із нею, щоб ти при ній сказав, яке я маю право на неї, що я маю право від неї вимагати, бо вона каже, що я не маю права її бити». А він каже: «Ти слишишь?» Я кажу: «Слишу…» А прізвище того начальника, до якого він привів, Шевченко. А він каже: « Я даю дозвіл робити з нею, що хочеш. Як хочеш, так і допитуй, аби лише вона нам сказала те, що нам треба» А я чую, що він так каже, і кажу: «А я вам не розкажу нічого! Я готова сьогодні вмерти, але я вам не скажу ні про кого, ні про одну душу!»
І я не видала ні одної душі. Я там, в Дубенському районі, могла по селам з кожної хати когось продати. Але я не нікого! І я сьогодні, як повернулася, бажаний гість у кожній родині, бо я нікому не нашкодила!
А я ж уже знаю, що його, того начальника, прізвище Шевченко, і кажу до нього: «Ви не достойні бути таким начальником і носити фамілію Шевченка». А він: «Ах, какая птичка, как поет хорошо! А що ти б робила? Якби чудо сталося, що ти б вийшла з наших рук і куди б ти пішла?» − «Назад би пішла, в УПА». – «А тебе би там повісили». – «Ні, − кажу, − не повісили б, вони ж, ті, що на волі, знають, що я нікого не продала, бо ж приводили на очну ставку із Миколаївки, ще із сіл, Трускавця Дубенського району… ніхто би мені нічого не зробив»…
І ще таке було… Була я в Рівному ще як… Ну, значить , я не признаюся, то ще посадили мене в карцер, а в карцері роздягають. Зосталася я тільки в спідньому. І мені здалось, що я вже просто більше не витримаю, краще вмерти. Тоді зняла я сорочку з себе, зробила шнурок і закинула його якось на ґрати і тільки мені треба було йти задом, щоб тут петля затягнулась, коли раз, дивлюся, а коло стіни стає мій син. Він стоїть і плаче, я як закричу: «Ігор!» а черговий, що був на коридорі, видно почув, що я не своїм голосом закричала, подивився у віконечко, побачив, що я роблю, відкрив двері і бігом розірвав шнурка того, що я зробила з сорочки. А я : «Де Ігор мій де подівся, Ігор мій де?» А він мені, ще якийсь добрий черговий був, каже: «То подякуй Богу, то він тебе, твій Ігор спас!» Я тоді стала на коліна і кажу: «Господи, прости мені, що я хотіла сама собі смерть зробити, я більше того не буду робити, нехай вони мені що хочуть зроблять: я більше смерті сама собі не буду робити!»
Мене мав трибунал судити, а трибунал, то так: або смерть, або 25 років. І мене вже повідомили, що, мовляв, завтра йдеш на суд. Але того дня приїхав до мене з київського міністерства слідчий, і вже мені сказали, що завтра на суд не йду, що буде новий слідчий. Він, той новий слідчий був два тижні, але я навіть не знала, хто він такий. Зазвичай після допиту щоразу давали перечитувати протоколи, щоб я підписала кожен листок. А він не давав мені. І так десь упродовж десяти днів. А вже як мав від’їжджати, поклав переді мою гору паперів: «Попідписуй!». – «Чекай, дай-но я прочитаю! Якщо не прочитаю, то я й не підпишу ні одного листочка!» Як я стала читати, а то ж багато читати! То я йому витягнула з того написаного 7 листків, але не підряд, то вже він бісився, підійде до мене, хоче вдарити, а вже не мав руки, тільки протез. А я йому кажу: «Тільки вдариш – то буде і друга рука в протезі!».
О, це я вам розкажу… Бо мене навчив один слідчий, ще як не було оцього київського, то прийшов до мого слідчого якийсь його колега, я там їх знаю, хто він, і мій питає про те, чи не погодиться той почергувати зі мною, бо він має справи. Я рідко коли у камері ночувала, коли поверталася, вистигла баланда була така недобра, що її ледь до рота можна було донести.
Одним словом, погодився він посидіти зі мною, а поміж тим, навчив мене: «Завтра не йди до Берковського на слідство. А я кажу: «А як? Вони мене поволочуть все одно». І я підняла сорочку і показала яка я вся побита, аж чорна. Бо мене клали і били. А він питає: «А що то таке?» А я кажу: «Берковського спитайся». «От, − каже, − прийде по тебе завтра черговий, кликати на допит, а ти кажи: «Я до Берковського не йду!» Ну і я послухала його, так зробила і мою справу передали іншому слідчому. А я вже знала того другого слідчого, я його не бачила, але дівчата, ті що в камері, а нас 41 там була, то котра дівчина ходила до нього, то, каже, він мене ні разу не вдарив. От привели мене до нього, і він знайомиться зі мною і питає: «Як ми з тобою будемо говорити?» А я зробила вигляд, що не зрозуміла, і кажу: «Хоч по-польськи, хоч по-українськи, хоч по-німецьки чи по-російськи». «Ого. Я не те питаю, чи по-доброму, чи по-поганому». А я кажу, що то не від мене залежить, а від нього: як він питатиме, то так я відповідатиму. «От, − кажу, − маєш гору паперів перед собою, бери і вибирай, що тобі подобається, бо я нічого другого не буду казати, тільки оте, що написане.
А тоді вже оцей новий слідчий Ковальов, і отой, що з Києва, направили мою справу в «особий відділ». У Москву. Словом, судили мене заочно і дали 10 років. А якби отут, у Ровно, то був би мені або розстріл, або 25 років. Ну а коли мене судили, то я вже була у Львові була, на Лонського. То страшне місце, та тюрма. Перевезли мене, переночувала… Наступного ранку викликали мене на допит, побили так, що я впала. А тоді помаленьку встала на ноги і кажу: «Більше не питайте мене нічого, бо я не буду з вами говорити». Наступного дня слідчий вже був іншим. Познайомився зі мною і каже: «Що, тобі не сподобався той…», ну на того, що мене вдарив. Кажу: «Сподобався, тільки я до нього більше не піду». Він каже: «Сідай», − а табуретка прикута до підлоги, щоб я не могла підняти її і дати по голові. Кажу: «Я не можу сидіти», − дуже мене боліло ще все. А він питає: «Чому не можеш?» Я все підняла і показала йому. Він взявся за голову. «І ти дозволяла таке робити?» − «А що з такою бандою можна зробити?». І я йому розповіла, як наді мною знущались. Він каже: «Я тебе бити не буду, я сідаю за стіл, бо я дуже маю цікаву книжку. А ти, – а я коло дверей сиджу, − ти слухай, як буде хто доходити до наших дверей, то ти мені скажи, бо я буду читати. І читав, ще й мені розказував той роман. І так читав, і одного разу я кажу: «Хтось вже близько дверей! Будь уважний». Тільки він ту книжку відклав і кулаком по столі як грюкне: «Ти будеш говорити?!», − як тут відчиняються двері і заходить генеральний прокурор: «Ти стіл поламаєш, як будеш так бити!» − «А вона нічого не хоче казати! Вона тільки за себе говорить, а більше ні за кого!». Бо я казала: «Я вас ненавиджу. Я з дитинства працювала проти вас. Робіть зі мною, що хочете, а зрадити я нікого не зраджу, не дам людей на таку муку, як я маю». А то раз слідчий спитав: «А що ти б зробила, якби сталося чудо і ти чи втікла звідси від нас?» І я кажу: «Якби чудо сталося, і щоб ти попався нам, то я тобі те саме робила, що ти б мені робив, а трошки б ще додала свого». – «О, видиш, видиш, какая она! Птичка, как хорошо поет!»
Етап
Ну і то вже мене як осудили, то була вже зима, а заарештували мене у вересні. а то тепло було тоді, я була у платті на короткий рукав, черевичках. А я у Львові, нема кому мені принести теплий одяг. Уже як на етап збирались, то дівчатам поприносили тілогрійки… а мені хоч сядь і вмри. Товарний вагон, холодно. Солома тільки накидана …Але як їхали, то одна там мала аж три тілогрійки, стали її дівчата просити «Дай Ользі одну тілогрійку!» А вона не хотіла давати: «Я ноги замотую!» − каже. А вони: «А що, думаєш, в Ольги нема ніг? А їй не треба на ноги, їй вдягнутися!» Словом, видерли вони в неї одну і дали мені…
Я сиділа в мордовських лагерях
У лагері ми працювали: на швейній фабриці шили військову білизну та верхній одяг, а влітку ходили ліс садити, торф різали. Я як в лагері була, то дуже захворіла, а з роботи не звільняли, я й досі як п’ю чай, то давлюся… Цілий рік я не могла говорити, тільки шептала, аж мені прислала братова моя алоє, і воно мені допомогло. Бригадиршею у нас була москвичка, і як температури нема, то не звільняє з роботи. І лікарка наша, сама зі Львова, засуджена, не мала серця, ні разу не звільнить…То я впаду, безсила, по дорозі на торфорозробку, то дівчата несуть мене на роботу на тілогрійці, а там постелять, то я вже лежу, нічого не роблю…Потім мене з торфу зняли, і я шила в зоні. Пайку хліба заробляла, більше ні, бо як маєш більший процент роботи, то трошки більше дають їсти. Я не мала ніколи більше, бо не мала сили. Годували нас погано, Найбільше давали ячміннє все − чи суп ячмінний, чи кашу густу. Жартували: «Дівчата, а що сьогодні давали на обід?» − «Голубі глазки» − бо він синій, отой ячмінний суп, як вони варять. Я дома зварю, то ніколи він не синій не синій. Годували погано, але дівчата получали посилки, а я не получала. Я ні одної посилки не получала, чесно відсиділа, що й рідним не мала за що платити, бо ніхто нічого мені не присилав.
Мала я у таборі подругу – професорку зі Львова Олену Степанів. Ми з нею і спали разом, і помагали одна одній. І коли я звільнилася, приїхала її провідати і я спізнилася: вона вже померла, вже я її не побачила. Вона отримала 25 років, а мала 81 рік (сміється). Олена Степанів. Добра дуже, вона за Петлюру сиділа, знайшли в неї фотографії, де вона сфотографована з Петлюрою. Вона мене любила.
Дуже тяжко то все розказати, бо вже пройшли літа. Стільки років!.. Коли звільнилася, мені було 48, а зараз 98. То за стільки часу добре, що ще якось те пам’ятаю…
Звільнення
Я сиділа в Мордовських лагерях, де весь зв’язок із Україною – два листи з лагеря, і два листи в лагер на рік для одного в’язня. А в мене син в Ровенській області, тато в Тернопільській, брат-підпільник загинув, той, що на два роки був молодший за мене, дочка його залишилась у Вишнівці. І так вже сиділа до кінця терміну. І не звільняли мене доти, доки не прийшло поручительство за мене – тато знайшов двох добрих людей. А якби не було поручительства – перевели б у інший лагер. То вже мене везли з мужчинами, бо вже в моєму лагері нікого не було. Ну і так вже. Приїхала… Але ж не приписали мене на Україні і мусіла виїхати з України, а брат той мій найменший, що з 1923 року, засуджений на 15 років каторги, був у Воркуті. І от прийшов начальник наш Вишнівецький до мене і каже : «Ольго, вибирай сама, куди тобі їхати, бо все-одно тебе тут ніде не припишуть». І я сказала, що їду у Воркуту, до брата. Прожила я у Воркуті 13 років, доки брата не звільнили. І він ще поробив там, бо ні одітися, ні обутися, ще захотів машину купити. Ну і переїхала, але роботи мені не давали ніде… А брат мій працював у шахті і домовився зі своїм начальником, що той дасть мені роботу. Я прийшла, поставили мене лебідчицею. Здала я мінімум на роботу цю, начальник підписав документи, що бере мене і відіслали мене на комісію. Взяли вони паспорт, перекреслили те, що начальник написав: «Тебе нельзя работать на такой работе, у тебя порок сердца, и невроз сердца»… А я по сьогоднішній день не знаю з якого боку серце! Все, каже начальник, що нічого не зробить. А питаю його: «Скажи мені, що там в тому паспорті?» − «Там є!.. Поміняй паспорт».
Поміняла вже паспорт, але й те нічого не дало. І так я 13 років заробляла на життя шиттям. Бо як сиділа в лагері, то навчилася шити. Я шила, брат купив мені машинку.
Ну а потім приїхала, то знов не приписували. А сина я вже застала, як він ходив вже у четвертий клас, ріс у свекрухи, чоловікової матері. Усиновив його чоловіка брат, бо вже в школу ходив. І син виріс. Забрала я його, вчився він на відмінно, інститут закінчив з червоним диплом. Хотіли забрати його на роботу до Антонова, що літаки робив, але КГБ не дозволило. Вислали мого сина аж до Льодовитого океану, в Алдан, а потім захворів на рак легенів, у 35 років я поховала його… Помер. А два хлопці родилися в нього, бо він там женився. Зараз мої онуки покінчали вузи, але не мають права навіть зараз написати мені листа, бо на Україну, в Тернопільську і Рівненську область листи російська пошта не пересилає. Невістка якось добилася, прислала мені чоботи зимові і хотіла цукерки вложити, а ті цукерки на пошті витягнули. А зараз не знаю нічого про дітей…
Я хочу сказати людям…
Я хочу всім людям сказати, і що тепер живуть, і що потім будуть жити, щоб любили всім серцем своїм Україну, всім своїм єством, і тих, що за Україну працюють, бо нас ніхто не погладить по голові… Я трошки вам скажу, що не дуже тому рада, що наші люди так пороз’їжджалися скрізь, села порожніють, поля незасіяні… Як я їхала до Лановець машиною, то плакала, бо не могла дивитися: поля незасіяні нич, бур’ян у два рази вищий за мене, дві-три хати на селі, а ті всі порожні. А хто ж нас буде захищати, як ми будем втікати? А якби чесно працювали, і засівали ті поля, все, то нам не треба нікуди їхати. Є одне: треба любити Україну. Я не знаю, чи правду я кажу, але мене вже ніхто не переробить?
Я записала це інтерв’ю разом із подругами у 2014 році, на першому році війни… Тоді ми всі вчилися бути солдатами. Ми проводжали чоловіків на фронт і готували наших дітей підхопити нашу боротьбу, коли раптом залишаться сиротами. Тоді, при зустрічі Бабуся Оля Горошко благословила мене продовжувати її справу – боронити Україну.
А у 2015 її не стало.