Ліля Мусіхіна
-А як у селі люди ставилися до того, що ви повернулись із Чорнобиля?
– А мене прогнали! Із Закарпаття… Це істинна правда. Я розкажу вам цей малий момент. Як взірвалась ця японська атомна сильніша, да й мені сестра дзвонить і брат звонив.
Нас було вісім, я самий старший, всі вже померли, я не знаю, як я остався живий. І вона сказала: «Приїжджайте, батько помер, мати померла, хата стоїть».
Ну, я зразу з Глібовки забрався, да й поїхав туда. Наші як побачили, що там робиться, їй не понравилось, оцій жінці моїй. Каже, нас називають мокалями, пробачте. А я кажу, мене там, на Україні, називали бендера, але я був друг і всьо було харашо, ну і шо. Короче говоря, її тягнуло сюда. І в мене вже були оці дівчата. Оця старша, я їй дав ім’я Ганна, а Мирославу хотів хрестить на Юлею, але не дали, то я її назвав Мирослава.
І ото я вам хочу розказати… І там як узнали сусіди, що ми з Чорнобиля приїхали, самі рідніші такі сусіди, що знали мене з дєтства, кажуть: “Ти шо, Юрко, сюди нам, каже, корости завіз! Ти хочеш нас тут всєх потравить!»
Кажу, та що ви, люди добрі, я там прожив послє того, як взорвалася, може ше два года. А по тому аж виїхав. Я не хотів їхати. Я вже аж потому виїхав, знаєте, я наче чувствовав. Бо там же ж всі такі, знаєте, їх на роботу не приймуть, якщо в вухах нема оцих (показує ніби сережки – Л.М.), да понацепляють кольца на каждому пальцю, да вони говорять по-венгерськи, да й високого мнения про себя, а тут, знаєте, народ простіший, тут простіше жити, вони тебе й поймуть…
А я согласився.
Беру виписую машину, гружу, все, господи, на того камаза, намучився, приїхав туда, а там нічого не получається. І пішов, кажу: «Я ліквідатор, дайте мені… (сковтнув) – ну, помощі нема ніякої.
Тоді я взяв і звернувся до райкома партії, тоді були райкоми партії. Пішов, а то був сам венгер, понімаєте. … Я заходжу і зразу по привичці: «Здрастє». Він на мене подивився: «Шо ви хотіли?» Кажу: «Я приїхав із Чорнобиля».
Він слухав-слухав, а послі говорить: «А якого чорта ти приїхав сюди? Чого ти нам привіз сюди оцю заразу?»
Я кажу: «Та ви шо, люди, яку заразу, осьо, – кажу, – в мене двоє діток, жінка, я ж приїхав на свою родіну, тут ж родився, тут же моя родіна. Тут же річка Тиса, гори, да я ж не можу без них!»
– «А де ж ви блукали, що ви там шукали?»
Ну, кажу, так помало, що я там женився, жінка звідти, я там жив, а тут таке нещастя, горе получилося, люди так… . Я кажу, дайте ви мені хотя би якусь халупу, у мене ж все стоїть в мішках у брата на дворі, більйо, …. Дівани, шкафи. Дощ іде, спасу нема.
«Там де ви були, щоб ви їхали назад. Двадцять чотирма годинами».
І він мене одправив обратно (ледь не плаче). Прописку не дає, на учот не станеш, на роботу не встроїсся.
Поки я ото крутив-вертів, а там сусід у мене робив на заготконторі: «Юрко, йди до мене, та й будеш їздити на «Колхіді» в дальні рейси…
2017 рік.
Імена змінено.
Ілюстративне фото із Чорнобильської зони відчуження, 2017
До 32 річниці аварії на ЧАЕС.Уривок із оповіді водія-ліквідатора. -А в селі люди ставились до того, що ви…
Опубліковано Лілею Мусіхіною 24 квітня 2018 р.