Володимир Матусяк. (із сайту https://volochysk.com.ua/archives/2583)
Сьогодні увага істориків прикута до маловідомих епізодів національно-визвольної боротьби у важкі роки Другої світової війни, які з різних причин замовчувалися, або й взагалі були заборонені радянською цензурою. Одним із таких є долі українців в окупованому нацистами Києві. Загарбники з деякою розгубленістю поставилися до бурхливого розвитку культурного життя, намагалися загравати з українськими організаціями, певний час дозволяли незалежне самоврядування. Однак ця лояльність швидко перетворилася на ворожість, що призвело до репресій щодо провідників українського руху. У вихорі цих днів однією із головних постатей опору загарбникам став наш земляк Володимир Пантелеймонович Багазій (1902-1942).
Довоєнне життя Володимира не віщувало майбутньої трагедії. Це скоріше були звичайні будні сільського юнака. Народився Володимир у селі Рябіївка, що тоді належало до Проскурівського повіту Подільської губернії. У його батьків – Пантелеймона Семеновича та Катерини – було ще два сини, Євдоким та Василь, й донька Олександра. Старший брат Євдоким ще напередодні Першої світової виїхав до США, де став священиком й звідти листувався зі своєю родиною до 1934 року.
Володимир отримав початкову освіту у рідній Рябіївці. Де проходило навчання далі, де здобував вищу освіту – досі не з’ясовано. У 1930-их роках працював вчителем, а згодом – директором школи у Маначині. Звичайно складалося й сімейне життя: 1921 року Багазій одружився із донькою рябіївського священика отця Ювеналія Маргаритою Гаськевич, через рік народився їх перший син Ігор (другий, Володимир, з’явиться на світ 1938 року у Києві, куди переїхала родина на постійне проживання).
Наступний період життя Багазіїв пов’язаний із столицею радянської України. Окрім дружини та дітей у квартирі проживала племінниця Раїса та ще одна дівчина з Рябіївки, яка прагнула навчатися. Старший син Ігор вивчав українську філологію у Київському університеті, а батько викладав українську та російську мову у кількох столичних школах, в т.ч. єврейській №109.
У 1939 році Володимир Пантелеймонович вступив до аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки на відділ методики української мови. Пізніше, в окупаційний період, співробітники інституту будуть пов’язані із діяльністю київської міської управи.
Мирне життя столиці було перерване вторгненням німецьких військ, котрі 19 вересня 1941 року остаточно окупували головне українське місто. Підпілля ОУН в цих умовах приймає рішення спорядити похідні групи, котрі без погодження з окупантами мали створювати місцеві українські органи влади. Заздалегідь були складені списки тих, хто міг бути залученим до цієї діяльності. В.Багазій одним із перших запропонував свої послуги, відвідав установчі збори управи міста, де його обрали заступником голови. Першим очільником Києва призначено відомого історика, керівника одного із відділів того ж інституту педагогіки – професора Олександра Оглоблина. Слід зазначити, що міська управа зазнавала впливу мельниківського крила ОУН. Її створення було пов’язане із тим, що управлінське життя міста залишалося невпорядкованим, населення голодувало, назрівала гуманітарна катастрофа.
Професор Оглоблин по своїй природі виявився кабінетним вченим без адміністративного та господарського досвіду, а тому пробув на своїй посаді лише ледь більше місяця. У вузькому колі обговорювалася кандидатура Володимира Багазія, враховуючи його енергійність та практичність. Необхідно було забезпечити постачання населенню продовольства, облік та розподіл житла для мешканців, відновити рух транспорту, налагодити подачу електро-, водо- і теплопостачання, поновити навчання у школах й вузах. Столиця втратила в оборонних боях та через дії підпільників близько 1 тисячі споруд, її мешканці (а це 400 тисяч чоловік, переважно стариків, жінок та дітей) залишилися без млинів, пекарень, пошти, телеграфу, адміністративних установ, мостів через Дніпро тощо.
29 жовтня В.Багазій офіційно став міським головою Києва. Управа знаходилася на Подолі й займала низку будівель, мала 17 управлінь та понад 1 тис. співробітників. Серед них були визначні діячі націоналістичного підпілля, такі, як, наприклад, подружжя поетів Олега Ольжича й Олени Теліги.
Відомий письменник та журналіст Улас Самчук після відвідин управи залишив цікавий портрет нашого земляка: «… за професією вчитель, який обняв це становище, можливо, не зовсім до цього готовий, але виконував його цілком добре… Багазій робив враження солідної ділової людини. Високого зросту, міцної комплекції, правильних рис обличчя, віком понад сорок років. На мою думку, ідеальний представник класичного киянина». І далі: Багазій «на мою думку, був людиною далеко не буденною … з ясним, чітким, реальним поглядом на речі і явища, з оригінальною самостійною свідомістю свого місця під сонцем. І мені здавалося, що його не було аж надто паралізовано чужинецькою ідеологією марксизму, і він міг думати прагматично та мати відвагу рішати справи за вимогами й потребами реального, конкретного часу. Таких індивідуальностей у нас не було багато…».
Члени «мельниківської» ОУН підготували підґрунтя для створення Української Національної Ради – свого роду неофіційного національного уряду. УНРаду очолив ректор Політехнічного інституту М.Величківський, а В.Багазій став її членом (до складу також входила Олена Теліга). Але, за висловлюванням одного із сучасників, «недовго гомонів Київ відкрито піснею національного відродження». Із переходом влади до цивільної нацистської адміністрації тиск на усі прояви українського життя посилювався.
Вже 17 листопада 1941 року діяльність УНРади була заборонена. Після отримання інформації про те, що колишні урядовці не зреклися своїх поглядів та гуртуються навколо Української академії наук, її діяльність таож припинена окупантами. Згодом репресій зазнали Український Червоний Хрест, Українська церковна рада (вона діяла, аби повернути автокефалію).
Своєрідним рупором національних прагнень стала газета «Українське слово» з літературно-мистецьким додатком «Літаври», редактором якого працювала О.Теліга. У видавничій справі В.П.Багазій брав безпосередню участь, а газета регулярно інформувала киян про діяльність міської управи.
12 грудня гестапо арештувало редакцію «Українського слова» на чолі із І.Рогачем. Підставою була ніби то «змова крайніх націоналістів із Заходу з місцевими комуністами проти німецької влади». У Берлін гестапівці рапортували про «очищення від шкідливих елементів» видань, які постачають для ОУН нелегальні друковані матеріали. Арешти продовжувалися, наступним об’єктом стала Спілка українських письменників. Йшлося про кілька сотень осіб, які вже не повернулися із гестапівських в’язниць. Згодом, за нацистськими повідомленнями, була викрита ціла «нелегальна організація ОУН», що пустила своє коріння у провінцію.
На пропозицію соратників залишити місто В.Багазій відповів, що «…він покрив би себе ганьбою вічною, коли б порушив присягу заради рятування своєї душі. Малодушне дезертирство страшніше за видиму смерть. А капітан не сміє зійти першим із корабля». Гестапівці відвідали управу і попередили міського голову, що слід припинити будь-яку українську роботу та підтримку націоналістичних кіл. Нацисти намагалися надати діяльності Багазія злочинного характеру, звинуватити його у фінансових зловживаннях.
19 лютого 1942 року німецька поліція серед білого дня увірвалася у кабінет голови міської управи, заарештувала В.Багазія та усіх присутніх. Згодом нацистами був затриманий старший син голови – 19-річний Ігор.
Є кілька версій трагічної розв’язки. За першою, батька й сина Багазіїв розстріляли вже 21 лютого у Бабиному Яру, за іншою – протримали у київському гестапо майже до завершення окупації, і тільки перед відступом знищили. Так закінчився земний шлях нашого земляка із Рябіївки, який у складних умовах виявив сутність справжнього українського патріота, не зрадив своїм переконанням, за що й поплатився власним життям.
