Нездійсненний вибір вічного романтика

Аліна Акуленко
Усе було так гарно. А тоді гармонію його життя порушив анонімний лист. Писали не йому – його дружині. Якби це сталося у наші дні, Віра Дейша одразу б загуглила прізвище Олександри Аплаксіної і рядок за рядком, світлина за світлиною дослідила її акаунти в соціальних мережах. Але це був 1907 рік. Інтернету не було – лише плітки та анонімки. Зате у Віри Дейші була неабияка витримка і четверо дітей. Тож вона просто взяла й показала анонімного листа чоловікові. Той був ні в сих, ні в тих. Від відвертої розмови ухилився. Утім, вона витрясла з нього разом із душею обіцянку ніколи не лишати родину.
Він зробив усе, як вона просила. Бо любив свою Віру. Але – Олександру – любив не менше. Любов ця розтяла його душу навпіл. І цим вічним болем і живилася його творчість. Без цього болю не було б ні цвіту яблуні, ні тіней забутих предків, ні intermezzo.
Віра Дейша була неймовірною: темні стрижені за останньою модою до плечей коси і величезні сині серйозні очі. Викладала французьку мову, математику і каліграфію в жіночому духовному училищі. Успішно закінчила вищі Бестужівські курси у Петербурзі. Брала участь в українському націоналістичному русі. Через революційну діяльність спочатку отримала суворий домашній арешт, а тоді сім місяців провела у Варшавський тюрмі.
Із майбутнім чоловіком познайомилася у 1894 році – їх обох делегували до Києва на з’їзд «Громади». У неї було неможливо не закохатися, і він – закохався. Закохався сильно і писав – щиро: «… ти мені потрібна, як повітря, як вода»… Вона стала матір’ю його чотирьох дітей. Крутилася, як білка в колесі. Підтримувала його, як могла. А тоді дізналася про існування Аплаксіної.
Олександра Аплаксіна теж була неймовірною. Інтелігента, вишукана, харизматична, віддана. Молодша від нього на шістнадцять років. Жертовна до безумства. Готова заплющити очі на те, що він ніколи не залишить родину. Готова стати його вічною Беатріче. Він писав їй «…. как я хочу, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою.. Целую горячо, страстно и чувствую вкус твоих поцелуев. Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя… Я очень доволен и счастлив… Согреваю и ласкаю тебя поцелуями, мое счастье, моя жизнь. Люблю тебя…» Обіцяв, що незабаром вони назавжди будуть разом. Пропонував їхати до Києва, куди збирався у справах, щоб удвох пожити у готелі. Проте нічого для цього не робив через острах, що до нього завітає його Віра.

І так і не раз, і не двічі.

Так усе життя. Усе життя.

Але, якби не було Віри, йому не було куди повертатися з роботи. Де їсти, спати, кому жалітися на проблеми зі здоров’ям. Хто б ще варив йому дієтичні бульйони, дбав за його сорочки, а по його смерті зробив усе можливе для збереження його творчої спадщини.
Але, якби не було Шурочки, кому б він звірявся не лише у своїх еротичних бажаннях. Для кого б він також писав усе, що написав. Кому б він ще так описав у листі «кононівські поля», щоб з описів потому постало безсмертне «Intermezzo». Кого б обожнював, ким надихався, про кого б марив, за ким би тужив.

Він любив їх обох. Просто по-різному. А ще любив сонце і квіти. Звичайний службовець статистичного відділу Чернігівської земської управи, він ходив на службу з неодмінною квіткою у бутоньєрці. Оспівував щемливу ніжність, глибоке небо, жайворонкову пісню, бентежний цвіт яблуні.

Він помер в останні дні квітня 1913 року.

Шурочка про його смерть дізналася від чужих людей. Віра просила не приймати від неї ніяких квітів. Але хтось таки поклав у труну в його головах вінок із цвіту яблуні. Його сплела Аплаксіна.

Як непросто усе було в Михайла Коцюбинського за життя, так непросто лишилося і по його смерті.

P.S. А листи, які він писав і Вірі, і Шурі – з часом надрукували. Тож кожен цікавий нині може їх почитати. Ось тільки не треба аналізувати, кого він любив більше. Бо хіба це має значення?