Тарас Головко.
Кілька років тому пощастило познайомитися з Олександром Бондаренком, науковцем і публіцистом, якому належить авторство шести публіцистичних книг – трилогія «Повернення із забуття», «Протистояння» і «Роздоріжжя» про Таращанське повстання 1918 року та долю його учасників, а також розвідка «Під знаком Молоха» у трьох книгах, присвячена становленню терору та тероризму у більшовицькій Росії після державного перевороту у жовтні 1917 року, номінованої на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Пригадується, цей вагомий творчий доробок Олександра Бондаренка в цілому викликав позитивне сприйняття широкого читацького загалу, особливого у тих, хто цікавиться історією минулого століття, ймовірно найкривавішого від початку виникнення людської цивілізації.
Скоріше за все робота над останньою публіцистичною працею привідкрила для Олександра Бондаренка маловідомі раніше пласти інформації, що стосувались становлення української державності, починаючи з Київської Руси, і закінчуючи остаточним закріпленням радянської влади на терені тогочасної України в 20-х роках минулого століття.
Результатом пошуку і вивчення цих безцінних джерел стало написання нової серії видань «Україна під знаком кремлівського Молоха» у п’яти книгах, предметом розгляду з яких стане книга перша «Витоки і наслідки багатовікового терору держав-сусідів України», що побачила світ нинішнього року у видавництві Міжнародного університету «Україна».
Автор поставив собі за мету не лише дослідити складні процеси, що відбувались на цій території упродовж тисячоліття, а й викрити історичні фальсифікації, до яких вдавались імперські літописці, особливо за часів правління Катерини ІІ, та їх послідовники в академічних установах за радянщини. Історична правда буквально торжествує у новій книжці Олександра Бондаренка, утверджує суто проукраїнський підхід у висвітленні епохальних подій, що вплинули на подальшу долю не одного покоління українців, руйнує залишки шовіністичної ідеології, силою нав’язаною Кремлем колонізованим народам, зокрема українському, а головне, вказує на витоки агресивної зовнішньої політики Московського царства, з якого згодом утворилась Російська імперія, трансформувавшись з багатомільйонними жертвами у Радянську після захоплення влади більшовиками.
Перегорнувши перші сторінки науково-популярного видання одразу помічаєш чотири епіграфи на початку, взяті з творів і спогадів Цицерона, Отто фон Бісмарка, Карла-Густава Манергейма і Бориса Грінченка, і якими автор ніби встановлює своєрідні осі координат, що визначають напрямок захоплюючої розповіді. Якщо давньоримський оратор вважав першим завданням історії утримуватися від брехні, а другим ‑ не приховувати правди, видатний український філолог пропонував оцінювати вчинки людей у контексті епохи, в якій вони жили, то рейхсканцлер Німецької імперії переконував, що без розуміння минулого не можливо передбачити майбутнє, а його колега фінський фельдмаршал застерігав від внутрішніх чвар у власних лавах, здатних не лише послабити, а й призвести до поразки у протистоянні з ворогом. Парадоксальна річ, але всі ці чотири заповіді, як ми побачимо далі з авторської розповіді, ніколи не дотримувалися правлячою елітою ні за часів Київської Руси, ні за Гетьманщини, ні за УНР, а тим більше в УРСР, що і приводило до фатальних наслідків.
Книжка складається з семи розділів, де охоплюється одинадцять століть – від заснування східно-слов’янськими племенами Києва до розпаду української державності в XVII ст., що отримало промовисту назву у вітчизняній історичній науці – Руїна.
Першою несподіванкою, на яку наражаєшся, читаючи розділ «Розвінчування історії міфів про «спільну колиску» українців і москалів», це легенда про варязького київського князя Аскольда, котрий, нібито правив у 830-882 роках разом із таким же князем Діром, згадуваних у літописному зведенні «Повість временних літ» ХІ-ХІІ ст. За літописними свідченнями Аскольд після повернення з походу на Царгород-Константинополь у 860 (за іншою версією у 866) році був убитий князем Новгородським Олегом та його дружинниками-язичниками під Києвом. Як пише Олександ Бондаренко, посилаючись на працю «Походження Русі» авторитетного дослідника давньоскандинавських і європейських джерел, академіка Омеляна Пріцака, Аскольд доводився онуком варязькому (норманського) конунгу Рагнару Лодброку, а Дір (чи Бйорн) – був його син. Таким чином, старшим у поході був Дір (дядько), а не Аскольд (племінник), якщо брати до уваги їхні родинні зв’язки, встановлені Пріцаком. Так само науковець доводить, що ніякого нападу, а тим більше вбивства Аскольда не відбулось, оскільки той благополучно повернувся до Англії, а Дір – до Старої Ладоги. Кому цікаво, може дізнатися і про Олега, який насправді ніколи у Києві не князював, а правив у Данії як король на ім’я Лот Кнут, усунутий від влади в 900 році і змушений був втекти до Полоцька, розташованого поблизу межиріччя Оки і Волги. Іншими словами, під сумнів ставиться правдивість Никоновського літопису XVI ст, укладеного в Московському князівстві в книгописній майстерні митрополита Даниїла, не кажучи про літопис Аскольда, що більшістю дослідників визнається як наукова містифікація.
Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати навколо себе добро, а з іншого, антигероями, для яких нічого святого не землі не існує і ними рухає містичне зло. Автор позитивно оцінює внесок київського князя із династії Рюриковичів Ярослава Мудрого, другого сина київського князя Володимира Святославовича від полоцької князівни Рогніди, який за час свого правління, а тривало воно понад пів століття, зміцнив державу Київська Русь, перемігши печенігів, здійснив низку успішних походів, започаткував укладання першого писаного зводу законів – «Руської правди», де містились норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Саме київський князь, одноосібний володар Руси Ярослав Мудрий, ініціював будівництво «Золотих воріт» з надбрамної церкви Благовіщення та Софійський собор, цих архітектурних шедеврів сивої давнини, на тому місці, де відбувся переможний бій з печенігами, підтримував спорудження монастирів (й інших культових храмів) у своїх володіннях, зокрема Печерського монастиря, що в 1598 році перетворився у Києво-Печерську Лавру, на святиню, на яку і досі зазіхає Московська метрополія через своїх ставлеників УПЦ МП.
Повним антиподом Ярославу Мудрому постає в авторській розвідці князь Андрій Боголюбський, який долучився до нищення усіх тих здобутків у державі Київська Русь, які лишив після себе його попередник. Із Залісся (– історичної області у міжиріччі Москви та Оки), звідки прийшов грабувати, плюндрувати і вбивати цей спраглий до київського престолу онук великого князя київського Володимира Мономаха, Боголюбський став одним з перших воїтелів, як наголошує на цьому Олександр Бондаренко, хто спричинив занепад Києва як імперської столиці. Фактично він продовжив справу свого батька – Юрія Долгорукого, родоначальника володимиро-суздальського удільного князівства, активного учасника міжусобної боротьби на Руси, що скінчилось для нього отруєнням і похованням у церкві Спаса на Берестові.
Вже у згадуваному Заліссі, звідки постійно виникала загроза для Києва, починаючи з ХІІ століття, відбувались незворотні процеси етногенезу, яким публіцист-історик присвятив цілий розділ – «Історія виникнення першого державного утворення на північному Поволжі та його агресивної політики: 1137-1238».
Досліджуючи це непросте питання, автор раз-по-раз звертається до фундаментальної праці «Історія України-Руси» видатного українського історика, громадського та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, який переконливо заперечував у ній видуману імперцями концепцію слов’янської спільності між південно-руськими, українськими, племенами, з яких було сформовано Київську державу – Русь і угро-фінськими племенами – весь, меря, мурома, ‑ асимільованими слов’янами, які становили незначний відсоток у першому державному утворенні – на Заліській землі і прилеглих територіях в ХІІ-ХIV ст., що з плином часу трансформувались у Московське князівство. Заради об’єктивності, автор у розділі наводить чимало цитат російських інтелектуалів, не схильних довіряти шовіністично налаштованим імперським історикам, таким як Татищев, Карамзін, Соловйов, Ключевський та ін., котрі століттями вводили в оману російське суспільство, фальсифікуючи історію, на догоду московським правителям. Один з них – граф за царя, а з проголошенням СРСР ‑ відомий письменник, поет, драматург Олексій Толстой досить скептично висловлювався стосовно приналежності його одноплемінників – московитів до слов’ян, племена яких розселилися впродовж століть на теренах Східної і Західної Європи, увібравши в себе все прогресивне і конструктивне, характерне для європейських народів: «Є дві Русі. Перша – Київська, яка має коріння у світовій, а щонайменше – європейській культурі. Ідея добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи!».
Ще задовго до Толстого давньогрецький історик Геродот у своєму дев’ятикнижжі «Історія», на яке обґрунтовано посилається автор, згадує племена (меренг і мерденс, тобто меря і мордва), що мешкали, за одними відомостями, у Північному Поволжі, за іншими – в лісах між верхнім Дніпром і Доном, кваліфікуючи їх андрофагами (буквально ‑ людожери, канібали), маючи фіно-угорське, а можливо праслов’янське, (германське) або балтське походження. Можна собі лише уявити, яка антропологія і генетика дістались у спадок людській спільноті, з якої виокремились московити/«великороси», з притаманною для них ментальністю – жорстокістю, ненавистю, підступністю.
Третина розділу присвячена асиміляції корінних народів, чи як згодом їх презирливо називатимуть інородцями, слов’янські прибульці, які узяли за основу свого буття не вдосконалення, скажімо, у рільництві, а набуття досвіду в постійних збройних сутичках, що мало на меті силове захоплення територій сусідніх державних утворень і підкорення інших народностей. Олександр Бондаренко, детально проаналізувавши етапи зародження Московського князівства, що тривало не одне століття і предтечою якого була Заліська земля, прийшов до висновку: у процесі колонізації й асиміляції фінських племен тим же Юрієм Долгоруковим почала відпрацьовуватись технологія придушення будь-якого спротиву з боку корінних етносів, яка постійно поліпшувалась його наступниками ‑ московськими князями, монархами, генсеками. Апофеозом цієї методики, застосованої впродовж минулих віків, стало розростання Московського князівства до гігантських розмірів, з якого постали спочатку Російське царство, потім Російська імперія, а після неї Радянська імперія, що проіснувала понад сім десятиліть, поглинувши, як той кровожерливий Ваал, мільйони людей, денаціоналізувавши небачену кількість громадян, намагаючись зробити з них «інтернаціональну спільність – радянський народ».
Історична матриця Росії, яка буквально на очах у читача майстерно препарується автором книжки, має своє продовження у наступному розділі – «До історії становлення і трансформації державних утворень та народностей на північному Поволжі: 1238-1917».
Могутнім фактором, що вплинув на формування майбутньої Російської імперії стала монголо-татарська навала під проводом Чингісхана в ХІІІ столітті. Методи його державного правління були запозичені московитами і з успіхом для себе застосовані на практиці. Територія нинішньої Російської Федерації практично повністю збігається з територією Золотої Орди, завойованою нею впродовж двох століть. Вибудована вертикаль деспотичної влади, що передбачає беззаперечне виконання наказів, спущених згори, передалась у спадок від монголо-татарських ханів до московських князів і царів, заклавши основи прийдешньої тоталітарної держави з жорстокою диктатурою урядування. Так само зазнав змін й етнічний склад населення Залісся, поневоленого ординцями. Відтак автор пропонує москалів (історична назва, яку почали використовувати для жителів Великого князівства Московського у XII-XV століттях) розглядати як етнографічну групу нащадків суміші фінських племен і азійських тюркомовних племен, основою менталітету яких – матеріальне збагачення за рахунок інших, ведення війн як прийнятної форми існування.
(далі буде)
Опубліковано в газеті «Слово Просвіти», ч.30, 27 липня – 2 серпня 2023 р.
Олександр Бондаренко називає аж п’ять етапів становлення Росії, пройдених нею, починаю з ХІІ, закінчуючи ХХ століттям: перший етап – 100-річчя існування у Північному Поволжі як державного утворення – Булгарії Волзько-Камської, що тривало (з 1137) до 1238 року, коли воно було завойоване татаро-монголами; другий етап ‑ створення Золотої Орди на теренах Поволжя після 1238 року; третій етап – виділення Московського князівства після розпаду Золотої Орди як окремого державного утворення, починаючи з 1480 року; четвертий етап – зміна назви Московщина на Російську імперію, що відбулось в 1721 році; і, останній, п’ятий етап – падіння Російської імперії в результаті Лютневої революції 1917 року. Ці часові відрізки вкладаються у дев’ять століть, які в свою чергу припадають на роки правління князів, царів й імператорів. Цих горе-правителів нараховується чотири десятки, і лише один, як вважає Олександр Бондаренко, заслуговує на особливу увагу, бо саме він, на думку дослідника, заклав формат розбудови російської імперії, якого дотримувалися всі наступні завсідники Кремля, включно до її розпаду.
Цар Петро І був психічно і фізично хворою людиною. Це документально доведено. І навіть незважаючи на ці фізіологічні недуги (хворів на невиліковний сифіліс, від якого і помер), він за свого царювання більше вигравав у битвах із сусідніми державами, аніж зазнавав від них поразок, постійно прирощуючи свої володіння все новими і новими територіями. Олександр Бондаренко подає у книзі власний аналіз того, як політика цього самодержця фатальним чином позначилась на долі Україні, яка тільки-тільки почала спинатися на ноги з моменту створення Української козацької держави на чолі з її першим гетьманом Зиновієм-Богданом Хмельницьким. Подолати її згубні наслідки довелось чекати століттями, коли складуться сприятливі обставини. Так, дослідник наводить ганебний факт підкупу константинопольського патріарха Діонісія посланцями Петра І, який за хабар у вигляді сорока соболів і двісті золотих червінців передав українську церкву під московську владу в 1686 році, яка раніше підлягала вселенському патріарху. Знадобилося рівно 333 роки (яке символічне число!), щоб 6 січня 2019 року у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив томос (від грец. ‑ указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви) про автокефалію предстоятелеві Православної церкви України митрополиту Київському і всієї України Епіфанією, тим самим у законний спосіб, відповідно до церковних канонічних документів, було скасовано підпорядкованість Київської метрополії Московській, що тривала понад три століття!
Інший гіркий спадок, залишений московським деспотом, плоди якого сьогодні пожинає Україна, втрачаючи цвіт нації і зазнаючи колосальних матеріальних збитків від неоголошеної війни російською федерацією, це так званий «Тестамент Петра Великого» чи в іншій версії «Копія плану європейського панування, залишена Петром Великим своїм спадкоємцям на російському троні, яка зберігається в архівах Петергофського палацу, поблизу СПб». За свідченням автора книги, вперше опубліковані, одна ‑ в кінці XVIII століття французьким генералом польського походження М.Сокольницьким, друга – у 1836 році у книзі французького літератора Гайярде, сприймаються нині як безцінні документи, в яких закладено ключ для розуміння прихованої зовнішньої політики, реалізованої Москвою упродовж минулих віків, крім того, в контексті ж нашого часу заповіт Петра І розкриває агресивну сутність правлячої еліти і лояльної до неї частини населення ерефії, пояснює мотиви участі у збройних конфліктах як регулярних військ, так і приватних парамілітарних формувань для досягнення цілей, визначених новоявленим диктатором путіним. Отже, перекажемо в загальних рисах те, що заповідав імператор-сифілітик своїм нащадкам: постійно підтримувати «рускій народ» у стані безперервної війни задля розширення меж і зростання благоденства Росії; залучати військових і науковців з інших країн, щоб російський народ міг скористатися їхніми талантами; втручатися у справи і чвари Європи, особливо Німеччини, яка найбільше викликає інтерес; підтримувати смути та постійні розбрати у Польщі, аж до того часу, поки вона не почне дробитися; постійно провокувати Швецію, намагаючись її відділити від Данії, нацьковувати ці дві країни одна на одну; примножувати родинні союзи з Німеччиною, тим самим збільшуючи вплив у цій країні; домагатися союзу з Англією, яка має флот для торгівлі, а Росія ліс та інші вироби, щоб обмінювати на англійське золото; розширювати свої межі до півночі уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря; провокувати війни з турками і персами, це дасть можливість просуватися до Константинополя й Індії, хто ними заволодіє, той стане володарем світу; провокувати Австрію й інші країни проти Німеччини, що дозволить спочатку встановити над нею протекторат, а згодом повністю поневолити; зацікавити австрійський дім у вигнанні турків з Європи; залучити на свою сторону всіх іновірців, що є в Угорщині, Туреччині і південній Польщі; після того, як Швеція буде поділена, Персія – переможена, Польща – поневолена, Туреччина – завойована, Чорне і Балтійські моря взяті під контроль їхнім флотом, запропонувати спочатку версальському двору, а потім – віденському, розділити владу над Всесвітом; якщо Версаль і Відень відмовляться, нацькувати їх одне на одного, перемогти Німеччину і Францію, після чого решта Європи легко і без усякого спротиву підпаде під їхнє ярмо. На цьому маячня Петра І закінчується, водночас спонукає замислитись над тим, що його настанови продовжують «жити», зокрема та, що стосується руху на північ уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря. Чи не здається комусь, що колись сказане московським антихристом перегукується з тим, до чого не так давно прагнув путін, намагаючись захопити лівобережну Україну, а з нею Одесу, щоб пробити коридор до Придністров’я і Молдови? І тільки героїчний і запеклий спротив ЗСУ і загонів самооборони, надання озброєння західними союзниками, а ще консолідація всього українського народу не дозволило реалізувати ці апокаліптичні плани.
Середина книги припадає на розділ четвертий: «Введення в історію початку явних та прихованих терорів держав-сусідів щодо України: 1169-1648». В ньому автор описує події, що відбувались на терені України впродовж трохи менше п’яти століть, намагаючись розібратися у складних міждержавних стосунках, що склалися, в першу чергу, з Польщею, з Османською імперією і її васалом Кримським ханством, Московським царством. Як аргументовано доводить у своєму історичному нарисі Олександр Бондаренко, проблеми для України почали множитись з початком об’єднання Литви і Польщі в одну державу, коли великий князь литовський і руський Владислав ІІ Ягайло взяв шлюб з польською королевою Ядвігою, що з часом негативно вплинуло на баланс інтересів між Україною-Литвою-Польщею. Цей династичний союз, закріплений Кревською унією в 1385 році, суттєво посилив статус католиків у новоутвореній державі, на відміну від православних, обмежив вплив проукраїнськи налаштованої знаті на верховну владу. Дуже влучну характеристику негативної ролі Ягайла дав прозаїк, доктор гуманітарних наук Микола Сивіцький в книжці «Історія польсько-українських конфліктів», використаної Олександром Бондаренком в якості ілюстрації: «Для перших (маються на увазі литовці – авт.) Ягайло – зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають шибеницею. Українці ж за Ягайла вперше усвідомили безмір нещастя, спричиненого втратою державності». Хоча сам Ягайло повчав: «Новини не бійся, старини не руш», залишаючись язичником.
Утиск прав українців з боку польської шляхти – правлячого соціального стану у польсько-литовській державі (з 1569 року – Річ Посполита після затвердження Люблінської унії) з кожним десятиліттям лише посилювався, що спровокувало низку народних повстань під керівництвом таких ватажків як Муха, Наливайко, Шаула, Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, Гуня. Кульмінацією цих масових заворушень стала національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, про яку йтиметься далі.
Географічне розташування земель України не сприяло стабільному існуванню населення на півночі і півдні, в центральній частині країни, не кажучи про західні регіони, де порядкувала на свій розсуд польська шляхта, маючи привілеї: виключне право на землю, неоподаткування власності, позбавлення імпортних мит на товари, свободу від тюремного ув’язнення до суду і тому подібне. Як випливає із авторської розповіді, шляхта, а тим більше польські королі, менше всього думали про захист дальніх рубежів країни, які потерпали від набігів московитів і кримських татар. Це і стало одним із основних мотивів організації оборони від татарських набігів козаками – місцевими військовими формуваннями, які розміщувались у різних населених пунктах по всій Україні. Автор значний внесок у цей рух спротиву приписує магнату і князю із Волині Дмитру «Байді» Вишневецькому, з ініціативи якого з’явились перші фортикаційні споруди в пониззі Дніпра, що невдовзі трансформувалось у справжню твердиню – Запорожську Січ, слава про яку поширилась по всій тогочасній Європі. Інший князь тієї доби, до речі, теж з Волині, Костянтин Острозький прославився тим, що на чолі 15-тисячного війська розбив московитську 80-тисячну армію під командуванням князів Михайла Голиці-Булгакова та Івана Челядніна під Оршею на території Білорусі. Це ще одна славна сторінка в історії українського козацтва, яка у колишньому УРСР свідомо замовчувалась, бо в Москві пильно відслідковували будь-які прояви героїзації минулого, здатного спровокувати національну ворожнечу між «братніми народами». Після цієї пам’ятної вікторії, як вважає більшість сучасних істориків, в якій козаки вперше виявили свої таланти на болі бою, вони і надалі зголошувались брати участь у збройних конфліктах з москалями, заручаючись підтримкою поляків, литовців, білорусів, татар. Траплялось і навпаки, коли цілі козацькі полки запрошували до війська, приміром, та ж Річ Посполита під орудою королів Стефана Баторія чи Владислава IV Вази. Обоє переслідували різні політичні цілі, розпочинаючи війни проти Московського царства, і в яких автор книги дуже добре орієнтується, а українське козацтво завжди у цій збройній боротьбі виявляло чудеса хоробрості, кмітливості і рішучості, дуже часто здобуваючи перемогу над ворогом, який переважав їх кількісно. В деталях описаний Олександром Бондаренком похід на Москву гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного влітку 1618 року на допомогу польському війську королевича Владислава (до речі, обраного боярами, яким набридло жорстокість московських царів) є яскравим тому підтвердженням. Але, як побачимо далі, це військове побратимство, виявлене у спільних воєнних кампаніях, не дозволило уникнути колосальних протирічь між Україною і Польщею, що призвело до великої війни між ними.
Квінтесенцією п’ятого розділу «Відродження незалежної української держави на тлі прийняття протекції Московського царства та боротьба з терором Речі Посполитої: 1648-1657» є війна України під керівництвом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі, що тривала понад дев’ять років.
Історія середніх віків, яка викладалась в навчальних закладах за УРСР, пригадується, робила акцент на тому, що саме особистий мотив вплинув на Богдана Хмельницького розпочати повстання в Річчі Посполитій. Судячи з викладу фактів в авторській інтерпретації, це лише половина правди. Справді, чигиринський підстароста Данило Чаплинський захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові і до смерті побив його наймолодшого сина. Недобившись у суді покарання для вбивці, убитий горем батько вирушив на Січ шукати там справедливості. Але цьому передували зовсім інші події. Польський король Владислав IV, за спиною у шляхти, вів переговори з групою козацьких старшин, серед якої був і Хмельницький стосовно походу запорожців до Туреччини, аби тим самим підтримати Венеційську республіку, що на той час вела війну з Османами. Це стало відомо шляхті, яка вирішили зірвати плани Владислава IV, прихильного до Хмельницького короля, підбуривши Чаплінського захопити майно козацького ватажка. Далі все пішло не за планом, бо своїми діями польські пани фактично спровокували початок війни небачених раніше масштабів. Гасіння народного полум’я, що все більше розросталось доручили керівникам коронного війська Миколаю Потоцькому і Мартину Калиновському, які зазнали поразки від Війська Запорізького, спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем навесні 1648 року. Ситуація ще більше загострилась зі смертю короля Владислава IV, який, напевне, не зміг пережити того приниження, яке зазнало його коронне військо в Україні.
Гарний початок повстання, як покажуть подальші події, зовсім не означав, що українців постійно супроводжуватиме удача. Навпаки, після низки перемог під Пилявцями, Зборовом, Батогом, Білою Церквою, Львовом, Нестерваром і Баром, Кам’янцем, але прикрих поразок під Берестечком і Лоєвом, перед Богданом Хмельницьким і козацькою старшиною актуалізувалось питання пошуку союзника для убезпечення України від зовнішньої загрози з боку Речі Посполитої. Вибір, на жаль, був невеликий: або Кримське ханство, за яким маячила Османська імперія, або Московське царство. Цікаві розмірковування з цього приводу знаходимо в автора, який не шкодує емоцій, висловлюючи різні альтернативні концепції. Переломним пунктом, після якого Хмельницький остаточно вирішив укласти союз із Московією, як вважає Олександр Бондаренко, стала зрада кримського хана Іслама-Гірея під Жванцем в 1653 році, коли той таємно заключив мир з поляками на вигідних для нього, як йому здавалось, умовах, ігноруючи при цьому інтереси козацького війська під командуванням Хмельницького, тим самим загнавши гетьмана у скрутне становище. Друге, на чому акцентує увагу читача автор, це недооцінка чи не знання самим очільником запорізького козацтва заведених порядків у деспотичній московській державі, хоч і православної, що створювало ілюзію привабливості налагодження добросусідських відносин з північним сусідом. Промине не багато часу і всі оптимістичні очікування від цієї спілки розтануть як ранковий туман. В книзі, в оцінці Переяславської угоди 1654 року, автором подано калейдоскоп думок, висловлених Михайлом Грушевським, В’ячеславом Липинським, Василем Ключевським, ближче до нашого часу Ростиславом Лащенком, Орестом Субтельним та іншими дослідниками старовини. Всі їхні міркування можна сприйняти з великою натяжкою, бо відсутній сам предмет обговорення – Московський договір (чи угода) 1654 року, оригінал якого втрачений, а те, що дійшло до нашого часу, навмисно сфальсифіковане при копіюванні царськими переписувачами. Відсутність автентичного документу не сприяє об’єктивному розгляду подій, що відбулись понад триста років тому навколо встановлення договірних стосунків між Українською козацькою державою і Московським царством, інтереси яких представляли Гетьман Війська Запорізького Богдан Хмельницький і московський цар Алєксєй Михайлович.
Зі смертю Хмельницького, образно кажучи, на Україну опускається суцільний морок. Навколо аналізу наслідків цієї трагічної події для всього українського народу в XVII ст. концентрується авторський виклад у шостому, передостанньому розділі книги, ‑ «Протистояння українського козацтва з московським царством перед початком доби Руїни: 1657-1659».
Чимало місця у своїх розмірковуваннях Олександр Бондаренко приділяє двом історичним постатям ‑ сину Богдана Хмельницького – Юрію і гетьману Івану Виговському. Саме їм двом випала найскладніша місія після відходу Хмельницького, а саме вибудовувати міждержавні стосунки з Московським царством і Річчю Посполитою, балансуючи не лише між ними, а й Кримським ханством. І перший, і другий у цій надважливій справі для долі української нації зазнали невдачі. Якщо з Юрієм Хмельницьким, більш-менш, все зрозуміло – малоліцтво, відсутність авторитету в козацькому середовищі, брак досвіду у керівництві державою, відтак нерішучість і невпевненість у власних діях, то з колишнім генеральним писарем Війська Запорізького все значно складніше. Піти на відкритий розрив з Московським царством його спонукало не дотримання, як він вважав, взятих на себе московитами зобов’зань, прописаних в Переяславській угоді. Біда в тому, що ще за життя Хмельницького обидві сторони по-різному трактували участь кожної із них у цьому союзі. Якщо гетьман Війська Запорозького, який скріпив власним підписом Переяславський договір, бачив себе і свій уряд рівноправними по відношенню до московського царя і так само його уряду, то останній займав супротивну позицію, сприймаючи українців однозначно васалами (в московській етимології – холопами), тому і не присягнув, як пише автор книжки, на жалуваній Україні грамоті. Це було пів проблеми, інша полягала у тому, що Московське царство, хоч і брало на себе зобов’язання мілітарно захищати Україну від зовнішніх інтервенцій, але, за великим рахунком, цей пункт Переяславських статей ним не виконувався у повному обсязі. Це відчув Виговський і почав дрейфувати, спочатку обережно, а потім все відвертіше, у бік Речі Посполитої. Показовим виявом лояльності у відновлених стосунках з поляками можна розглядати битву під Конотопом влітку 1659 року, коли завдяки майстерно проведеному Виговським оточенню, в якому, до речі, брала участь польська і татарська кіннота, козакам і їхнім союзникам вдалось знищити 30-ти тисячне московське військо і взяти в полон їхнього очільника – боярина Пожарського разом з підлеглими йому князями. Значення цієї перемоги складно переоцінити. Однозначно це зміцнило авторитет Івана Виговського як вмілого воєначальника, але мусило у нього викликати і серйозне занепокоєння, бо серед переможених траплялися і єдинокровні брати. Олександр Бондаренко чітко вказує на негативні тенденції, які почали посилюватися в тодішньому українському суспільстві. Воно почало розколюватися, утворюючи сили, ладні воювати одна з одною, дотримуючись протилежних поглядів. В ар’єргарді московського війська, що виступило проти козаків Виговського були такі ж само козаки, загони яких вели на братовбивчу бійню гетьман-запроданець Іван Безпалий разом з осавулом Вороньком та запорожці під командуванням кошового Барабаша.
Скоріше за все, Іван Виговський не врахував настрої, що панували у Запорізькій Січі, а ще у Сіверщині, Переяславщині, Черкащині, Сумщині та на інших землях, підконтрольних Гетьманщині, коли різко змінив зовнішньополітичний курс, підписавши з Річчю Посполитою восени 1658 року Гадяцький договір. Угода передбачала входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою «Велике Князівство Руське». У цього рішення одразу з’явились опоненти, підтримувані московитами, серед яких, як не дивно, виявився прославлений козацький ватажок Іван Сірко. Якими лише епітетами не нагороджує його автор, оцінюючи його деструктивні дії, спрямовані проти гетьмана Івана Виговського. Як військовий тактик, котрий у складі запорізького війська, не зазнав жодної поразки, Сірко був бездоганним, а як політик-стратег – нікудишнім, бо його неосвіченість не дозволяла йому передбачити наслідки, що межували з катастрофою. «Саме такою гнидою (порівняння належить голові Директорії УНР Симону Петлюрі – авт.) серед українського козацтва після Конотопської битви став кошовий отаман Іван Сірко, діяльність якого призвела до трагічних для України подій, ‑ спересердя констатує Олександр Бондаренко, тим самим десакралізуючи постать козацького отамана. – Його дії впродовж багатьох років сприяли підриву української державності. У перших згадках про нього він постає з 1654 р. як супротивник Москви. Але невдовзі (знову таки фактор православ’я) він вже виступив прихильником Московського царства. Під час українсько-московської війни 1658-1659 рр. І.Сірко, будучи низовим «полковником», почав перешкоджати урядові І.Виговського у її веденні. Так, у жовтні 1658 р. він з низовцями напав на Кримське ханство, заважаючи його військам надати збройну допомогу Війську Запорізькому. Згодом І.Сірко у складі московського війська взяв участь у поході 1658 р. Г.Ромадоновського (московський боярин – авт.) до Лохвиці».
Феномен зрадництва серед українців, на жаль, був поширеним явищем упродовж віків. У більшості випадків ними керувала не ідейна переконаність, а матеріальний інтерес, підживлений ворогом. Останній акт драми, що розігрався в другій половині XVII ст. ще не в зміцнілій Українській козацькій державі зайве тому підтвердження.
Перша книжка історичного нарису «Україна під знаком кремлівського Молоха» Олександра Бондаренка закінчується розділом «Московсько-польські державні терори на теренах України в часи Руїни: 1660-1687».
Чорну справу Івана Сірка, в тій чи іншій мірі, продовжили й інші козацькі верховоди, яких ну дуже з великою натяжкою можна назвати тодішньою елітою українського народу. Це гетьман Війська Запорізького на Лівобережжі, дядько гетьмана Юрія Хмельницького Яким Сомко, полковник Василь Дворецький, гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, наказний гетьман Іван Безпалий, очільник Гетьманщини Лівобережної України Іван Самойлович і чимало інших колабораціоністів з козацької старшини, які своєю промосковською недалекоглядною політикою посприяли тому, що Україна за Андрусівським договором 1667 року була поділена навпіл між Московським Царством і Річчю Посполитою – на Лівобережжя і Правобережжя. Відтак складно не погодитися з Олександром Бондаренком, який у занепаді Української козацької держави на двадцятому році по смерті Богдана Хмельницького вбачає три основні причини: внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства; інтенсивний зовнішній тиск на ще несформоване козацьке суспільство з боку Московського царства, Речі Посполитої й Туреччини – трьох наймогутніших на той час держав Східної Європи; відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства. До останньої причини хотілось би додати ще брак авторитетного керівника держави рівня Богдана Хмельницького, який міг би об’єднати український народ по лівий і правий берег Дніпра, однак цього не сталось і Україна на довгих триста тридцять сім років була колонізована, спочатку Московським царством, потім Російською імперією, а вже згодом Радянським Союзом.
Підсумовуючи все сказане, що стосується змісту рецензованої книги хотілось би додати: це видання варто розглядати в контексті російсько-української війни, в якому зримо виявляються стигмати минулого у нинішній агресивній політиці російської федерації і її ідейного натхненника володимира путіна. Увібравши все найжахливіше, притаманне попереднім правителям московської держави, він використовує експансіоністську методику загарбання чужих територій, не зважаючи на численні людські жертви, депортації мирного цивільного населення, руйнування міської і сільської інфраструктури, знищення природного довкілля. Як бачимо з розповіді автора, до нього так робили московські князі і царі, проливаючи ріки крові і море сліз. Віриться, що після прочитання історичного нарису Олександра Бондаренка в жодного громадянина України не лишиться навіть найменших ілюзій стосовно росіян – прихильників путіна, а насправді московитів, засліплених легкою наживою і примарним «рускім міром». Всім їм, як і Герострату путіну, горіти в пеклі за вбитих і покалічених українців їхніми руками і злочинними кремлівськими указами.
Автору ж, як досвідченому публіцисту, побажаємо, щоб у наступних книжках він не переобтяжував їх багатосторінковими цитатами, уникав фактологічних повторів, брав до уваги політичну кон’юнктуру, яка не статична, а постійно змінюється, навіть більше, може не відповідати історичним паралелям між минулим і обпаленим війною сьогоденням, остерігався різких суджень навіть тоді, коли виникає бажання «виправити» історію.