ЧАСТИНА 6. ПАНОРАМА ПЕРЕДДЕННЯ.
Початки українського націоналістичного руху на Західніх Землях України після падіння Західньо-Української Народньої Республіки, якщо не рахувати Української Військової Організації, губляться в туманному мряковинні. Приголомшена упадком своєї державности, країна стояла віч-на-віч з польською окупацією. Для успіху в протистоянні необхідна була солідарна постава усього українського народу, тому на внутрішньополітичному фронті настало перемир’я, припинення суперництва в змаганні партій за впливи на суспільність. Опір загарбникам чинився двома шляхами: активні елементи суспільности – під прапором Української Військової Організації, а широкі народні маси – опозицією окупаційному режимові та польській державній діяльності на українській національній території на грунті традиційної історичної ненависті до Польщі, підсиленої пансько-шляхетською бундючністю представників влади з їх офіційним курсом на винародовлення українців.
Навряд чи розумно було братися за таке державі, у котрій одну третину людности становили національні меншини. Це тільки загострювало внутрішні стосунки й ставило під сумнів саме існування польської держави. Інакше проходила ця боротьба в Галичині, інакше на Волині, Холмщині, Підляшші й Поліссі. Галицький Уряд (тобто Уряд Західньо-Української Народньої Республіки) залишив межі Польщі і продовжував боротьбу дипломатичними заходами за кордоном. Це підтримувало на дусі галицьку українську суспільність, що стала на шлях заперечення польської суверенности на Західньо-Українських Землях і повної підтримки свого еміграційного Уряду. У порозумінні з ним (хоч і без прямого підпорядкування) діяла на рідних землях Українська Військова Організація, перебуваючи в постійному тісному контакті з політичними колами суспільности через Міжпартійну Раду.
Набагато важчим було політичне становище патріотичних сил на Північно-Західніх Землях України. Вони входили до складу Української Народньої Республіки, а Уряд її Варшавським Договором 1920 року зрікся своєї влади на тих землях, передавши всю повноту її Польщі. Тому підтримка руху опору на Волині, Холмщині, Поліссі й Підляшші була б порушенням договору і добровільно прийнятих на себе зобов’язань щодо країни, що на території її Уряд УНР знайшов собі притулок (в місті Тарнові і частинно в Варшаві). Серед самої української суспільности на Північно-Західніх Землях давалася взнаки дезорієнтація; адже боротьба проти польської окупації мусіла б стати одночасно боротьбою проти власного Уряду, зв’язаного союзом з Польщею. Народ не мав чого сподіватися від свого Уряду, не міг покладати надій на його дипломатичну акцію за кордоном – доля його на той час була вирішена. До того ж національно-політична свідомість широких мас на тих землях стояла не надто високо, тож нічого й дивуватися, що там стихійно спалахували й жевріли надії на поміч Совєтської України.
Совєтофільську орієнтацію, хоч з чисто національних мотивів пустила вона коріння в політичних організаціях, що почали виникати на Північно-Західніх Землях, штучно підтримувала Комуністична Партія Західньої України, експлуатуючи чисто національні гасла. Найбільша організація тамошніх українців, “Селянський Союз”, підпала під комуністичний вплив. Та все ж було б помилкою думати, що Волинь скомунізувалася. У своїй основі залишилася вона національно здорова, головним чином серед молоді – найактивнішого ферменту відродження, і Волинь крок за кроком примушувала комуністів здавати свої позиції. Тільки дуже незначна частина лівого крила залишилася при комунізмі, а праве-через створену та фінансовану поляками організацію Волинське Українське Об’єднання (ВУО) під проводом Петра Певного, колишнього чільного діяча УНР,- з головою пірнуло в багно суперлояльності до Польщі. Що ж до переважної більшости волиняків, то вони сприйняли ідеї і гасла націоналізму. Волинь стала одною з найміцніших твердинь нації у буремні роки другої світової війни. Клопоти щоденної боротьби на широкому протипольському фронті не дуже сприяли зрізничкуванню політичної думки та теоретичній політичній роботі. Кожен день ставив нові практичні завдання, ніколи було думати про світогляди і програми. Суцільний фронт проти спільного ворога – ось головне завдання і головний клич того часу. Щойно коли політичні стосунки почали стабілізуватися і остаточно з’ясувалося, що попереду довга, важка й затяжна боротьба, тоді почали відроджуватися старі, довоєнні форми політичної організації громадянства, воскресали й реорганізувалися політичні партії.
Рух починався з верхів, від партійних центрів і поширювався, головним чином і в першу чергу, на давні, досвідчені партійні кадри. І сталося якось так, що серед політичної метушні всі неначе забули про молодь, немовби ще не прийшла пора братися до неї, не впоравшись з актуальнішими вимогами партійної реорганізації. А ця молодь вже мала за собою велику життєву школу. Вона була свідком (а часто і учасником) творення й падіння української державности, і це не могло не позначитися на її ідеологічних та політичних пориваннях, котрих вона не знала як здійснити. Не могла вона спертися ні на одну з уже існуючих політичних партій, бо в масі своїй не знаходила духової близькости з ними. Налаштована критично до старого партійно-політичного світу ідей та осіб, відповідальних, в її розумінні, за падіння державної української незалежности, ця молодь знайшла Шлях до націоналізму і радо, як спрагла земля небесну вологу, сприйняла націоналістичний світогляд.
Один з представників наймолодшого покоління -пізніший голова Союзу Української Націоналістичної Молоді, чільний студентський і націоналістичний діяч Богдан Кравців подає три причини небувалого розмаху націоналістичних настроїв на Західньо-Українських Землях. Це були: бойова діяльність Української Військової Організації, створення підпільного українського університету у Львові та боротьба за його втримання і, нарешті, публіцистична діяльність д-ра Дмитра Донцова. Усе це так, в основному. Кожен із цих трьох факторів зіграв свою ролю в розвитку націоналістичного руху. Українська Військова Організація дала йому романтику збройної боротьби, український тайний університет видав перші кадри організаторів, писання д-ра Донцова наповнили їх ідеологічним змістом, а головним чином- відвернули увагу молоді від інтернаціоналізму та совєтофільства. Необхідно додати ще й четвертий фактор, а саме- свіжий і живий приклад націоналістичного руху за кордоном і та загальноєвропейська чи й світова ідеологічно-світоглядова дискусія, що виникла як наслідок його реальних політичних здобутків.Ідеологічні гуртки на грунті українського націоналізму існували в Західній Україні вже давніше, хоч і не мали помітного впливу та не приймали ширших організованих форм. Перша власне націоналістична організація виникла з ініціятиви колишніх студентів підпільного українського університету у Львові 1925 року. Якраз було тоді припинено бойкот польських державних високих шкіл. До університетських осередків, а головно до Львова, ринули тисячі випускників середніх шкіл, котрі чи щойно, чи вже давніше їх покінчали, але не мали засобів виїхати на навчання за кордон. Старші студентські діячі, організатори таємного українського університету, до польських шкіл не пішли. Вони всякли в громадське українське життя, познаходивши собі пристановища на посадах урядовців та організаторів “Просвіти”, “Сокола”, “Рідної Школи”, кооперативних ревізорів тощо. Перед своїм відходом хотіли вони ще впорядкувати студентський відтинок і приклали чимало зусиль, щоб новонаплила студентська молодь утрималася в рамах і традиціях Українського Студентського Союзу, хоч характер нових академічних товариств з природи речі мусів тепер бути інший, залежний від університетської влади. Виявилося при тому, що ця молодь, у великій більшості ідейна і патріотична, готова до праці і жертви для України, але малорозвинута політично й податна на різні ідеологічні впливи. Потрібно було довгої і тривалої праці, щоб надати їй виразного політичного обличчя і зробити здібною не тільки до професійної праці після закінчення студій, але й до національно-політичної боротьби у продовженні традицій недавніх визвольних змагань. Ці теми дебатувалися поміж представниками старшого й нового студентства. Постановлено створити організацію з чисто ідеологічно-політичними цілями, а в її рамах гуртувати ідейну молодь, дати їй змогу міцніти світоглядово і поволі залучати її до громадської праці й політичної боротьби з позицій незалежности й соборности національної української держави.
Після тих початкових розмов і дискусій, що відбувалися при всяких нагодах, у приватних мешканнях і в ресторанах, а то й під голим небом на вулиці чи в парку, дійшло до загальних зборів у бібліотеці матірнього товариства “Просвіта” у Львові, Ринок, ч. 10. Присутні на них були між іншими Дмитро Квасниця, Володимир Гафткович, Іван Полюга, Ярослав Хмілевський, Іван(?) Павлик, Саварин, Іван Дранчук (і, може, й брат його Гриць) та ще дехто з представників колишнього “Профорусу”, а з новіших студентів були Богдан Кравців, Зиновій Книш, Василь Француз та інші. Збори відкрив Дмитро Квасниця, а короткий статут пропонованої організації зачитав і прокоментував Дмитро Паліїв. Це ім’я свідчить, що за всією акцією стояла Українська Військова Організація, бо Паліїв тоді був політичним референтом у Крайовій Команді УВО. Такі були перші початки націоналістичної організації молоді в Галичині, що пізніше поширилася на всю Західню Україну і на ті університетські осередки й більші міста в Польщі, де жили українці.
Були різні думки щодо назви нової організації. Прийнято офіційно – Група Української Державницької Молоді, в поточному житті більш відома як Група Української Націоналістичної Молоді. Члени її вважали себе “націоналістами”. Термін “державницький” уживався тоді досить широко під впливом “Листів до братів-хліборобів” В. Липинського. Запропонував його в назву ввести Д. Квасниця, що так само, як деякі інші члени-засновники Групи, пильно студіював цей твір. Навряд чи були вони монархістами, але кожному з них імпонувала усяка позитивність як протилежність розперезаній демагогії і туманним всесвітянським ідеалам та соціялістичним закликам.Першим головою Групи Української Державницької Молоді обрано Дмитра Квасницю. Група негайно почала діяти, насамперед серед студенства Львова, об’єднуючи довкола себе прихильників, влаштовуючи регулярні збори своїх членів і загальностудентські дискусійні збори та віча, на яких промови та доповіді виголошували відомі українські суспільні діячі.Назагал діяльність Групи Української Державницької Молоді в тому першому періоді на переломі 1925/1926 років зводилася до праці над політичним виробленням своїх членів, вишкільних курсів політичної освіти, дискусій над перечитаними творами з політичної літератури, обговорювання подій з поточного українського політичного життя тощо. Сходини відбувалися звичайно в більшій залі, т.зв.”авлі” Академічного Дому при вул. Супинського,ч. 21, лекції й курси – в канцелярії управителя Академічного Дому, студента-старшокурсника Дмитра Ерстенюка, що дуже прихильно ставився до Групи і допомагав чим міг.
Через кілька місяців Група Української Державницької Молоді набрала стільки членів, що треба було її ділити на менші групки. Названо їх “звенами”, а керівників, призначуваних Управою Групи, звали “звеновими”. На той час ядро засновників Групи, що складалося в основному з колишніх студентів львівського підпільного університету, почало відступати в тінь під тиском молодняку. На чоло Групи висунувся студент з Коломийщини Зенон Диденко. Напровесні 1926 року загальні сходини обрали його головою Групи Української Державницької Молоді. Тоді ж почався процес кристалізації членського складу Групи, куди спочатку йшов кожен, хто не почувався соціялістом чи комуністом. Найперше вийшли гетьманці, за ними – католики, лишився тільки невеликий осередок переконаних націоналістів, оточений ще не зовсім ідеологічно свідомою та загартованою масою молоді. Це був період остаточного вибору, що виявився найперше у відмові від старого означення “державницька” в назві.
Тоді саме почався рішальний вплив Донцова та його ідеології на західньоукраїнську молодь. Голова Групи, Зенон Диденко, познайомився з Дмитром Донцовом, частенько бував у нього вдома і радився з ним. Сам Донцов ніколи не приходив на дискусійні сходини чи на доповіді в Групі, зате приходила і виступала його дружина Марія Бачинська-Донцова та її сестра, в заміжжі Голубець, пізніше – дружина адвоката Самійла Підгірського.Був це час, коли легальні українські політичні партії або докінчили свою реорганізацію, або стояли наприкінці своєї уніфікації і щораз частіше почали зиркати на студентську молодь, шукаючи в ній поповнення і кандидатів у майбутні діячі. На Групу Української Націоналістичної Молоді звернуло увагу Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО). Тодішній голова Групи, Зенон Диденко, хоч і не відмовлявся від співпраці, але через свої зв’язки з Дмитром Донцовом не влаштовував УНДО; тому різними закулісними заходами доведено до зміни проводу Групи. Диденко відійшов зовсім, а секретар Зиновій Книш залишився тільки звеновим та зв’язковим до ремісничої групи. Новим головою обрано Осипа Боднаровича, також колишнього студента українського університету і навіть свого часу члена УВО, але тепер явного прихильника УНДО.
Унаслідок цих змін на сходинах і дискусійних рефератах Групи Української Націоналістичної Молоді щораз частіше стали з’являтися як гості, дискутанти й доповідачі чільні члени УНДО Паліїв, Целевич, Макарушка, Біляк, начальник канцелярії УНДО Гладишовський та інші. Спочатку це не викликало ні здивування, ані спротиву, усі знали, що перші три з них займали колись високі позиції в УВО і ще й тепер не поривали з нею зв’язків. Це був перший етап інфільтрації УНДО в націоналістичну організацію студентської молоді. На другому Управа її почала посилати студентів-націоналістів на допомогу агітаторам УНДО у вічевих акціях з нагоди виборів органів самоврядування і, пізніше, виборів до польського сойму й сенату. Третій етап мав закінчитися цілковитим переходом націоналістичної організації на позиції УНДО і повного з ним злиття. Але тут націоналістична молодь стала оконем і поламала всі плани нацдемократів.У міжчасі Група Української Націоналістичної Молоді значно розрослася вширш. У Львові члени її працювали по таких товариствах, як читальні “Просвіти”, відділи “Сокола”, ремісничі й робітничі товариства, з котрих найсильніше було товариство українських ремісників “Зоря” при вул. Вірменській.В’язалися дружні контакти між молодими людьми різних станів, і це швидко довело до утворення гуртків однодумців. Коли їх стало більше – створено на зразок студентських Ремісничу Групу Української Національної Молоді та Робітничу Групу Української Націоналістичної Молоді. Для звенових обох Груп велися курси політичного вишколу в Академічному Домі, крім того вони брали регулярну участь у сходинах усіх звенових, а вони відбувалися не рідше як раз на місяць, часом і частіше, й відогравали ролю своєрідного пленуму проводу націоналістичної організації.
Далі буде