Вечір Різдвяних Василів.

Ольга Веремійчик.

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!»

Василь Симоненко

У Музеї шістдесятництва відбувся Вечір Різдвяних Василів, який був започаткований в 1989 році дисидентом, публіцистом, громадським і культурним діячем та філософом Євгеном Сверстюком. У Різдвяні дні народилися відомі поети Василі – Стус, Симоненко, Чумак, Еллан-Блакитний, репресовані в різний час.

Девізом вечора у Музеї шістдесятництва було 50 років з дня найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху, і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва (12 – 14 січня 1972 року). Саме тоді були заарештовані всі відомі дисиденти України: у Києві — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба; у Львові — В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше — Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні – травні 1972 року. Нікому із заарештованих не інкримінувати «зради батьківщини», тільки «антирадянську агітацію і пропаганду». Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселення за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найвпертіші були запроторені до психлікарень.

Я раніше писала, що День українського політв’язня відзначається в Україні щороку 12 січня на честь осіб, які були заарештовані через політичні переконання. Традиція відзначення дня політв’язня запроваджена з 1975 року за пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості режиму.

Василь Овсієнко є автором книжок під однією назвою «Світло людей». «А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула Його.»(Євангеліє від Івана, 1:5).

«Перша його книжка «Світло людей» вийшла у 1996 році У ній усього 106 сторінок. Головних героїв у книжці троє: Василь Стус, Оксана Мешко і Юрій Литвин. У передмові до тієї книжки Євген Сверстюк написав: «В. Овсієнкові судилося бути співв`язнем Василя Стуса в зонах суворого режиму в Мордовії та співкамерником у зоні особливо суворого режиму на Уралі, бути учасником перепоховання О. Тихого, Ю. Литвина і В. Стуса. Василі ділили тюремний хліб і важкі тюремні дні. У своїй пам`яті Овсієнко виніс чимало Стусових віршів… Його достовірні свідчення підводять до загадки раптової смерті поета».

У 2005 році набагато збільшена книжка знову ж таки «Світло людей» вийшла у двох томах за підтримки Харківської правозахисної групи. І от у 2018 році за підтримки Українського інституту національної пам`яті перероблена і доповнена книжка вийшла у видавництві «Кліо». У цій книжці подані спогади про співкамерників – Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекса Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук`яненка, про в`язнів сумління – Оксану Мешко, Миколу Руденка, Петра Григоренка, Євгена Сверстюка та інших видатних особистостей.

Василь Овсієнко знає багато поезій Василя Стуса і сказав, що збирається видати книжку віршів Василя Стуса зі своєї пам`яті.

Дуже цікавим був виступ Василя Овсієнка у Будинку актора на вечорі, присвяченому Євгенові Сверстюку.

2004 року Василь Овсієнко готував до друку книжку Оксани Мешко до 100-річчя з дня її народження і збирав по людях її листи. Звернувся й до Євгена Олександровича Сверстюка. Він надав не лише листи Оксани Мешко, а й два листи Василя Стуса із заслання – від 8 березня та 30 квітня 1979 року.

Тоді Стус був на засланні в Магаданській області (на Колимі), а Сверстюк, як за сибірськими мірками, недалеко – в Бурятії.

Коли Василь Овсієнко запитав адресата, чому він понад 25 років не публікував тих листів, виявилося, що він дуже цінував ці листи і боявся, щоб їх кагебісти не вилучили під час обшуків, сховав їх у конверт з найневиннішим листом із села й зумів привезти їх у Київ, і зберігалися вони у Віри Ткаченко. «Але коли щось ховаєш, то ніби навмисне забуваєш, де воно сховане».

Василь (Стус) пропонував (Є. Сверстюку) в листах допомогу: може потрібен теплий одяг, книги, програвач.

В.Стус: «Гадаю, між нами тут не буде жадних фіґур – незручно, шкода часу і т. ін. Я – це Ти. І я в Тобі кращий, ніж я в Собі. Тож дай мені змогу вишколятися! Знаєш, Ти – мені снився новорічної великої ночі! Для мене Ти – синонім Совісті, найвища, найяскравіша Зірка мого небобратства. Ти, Паруйр /Айрікян/, Размік /Маркосян/, Зорян Попадюк, Сергій Солдатов, ще два-три чоловіка. Але Ти – й у цьому ряду – засяйний.»

Є.Сверстюк: «Мабуть, він у своїй дикій самоті й розміщував гостей свого «круглого столу». Я знаю, що «так собі» Василь Стус ніколи не пише, і здогадуюсь, що всі свої візії він виношував довгими колимськими ночами.»

І Сверстюк відповів Стусові – аж через 20 років, перед Різдвом 1999 року:

«Базилеосе,

Ти привітав першим – якось завше потрапляєш першим…

Поки там сперечалися, чи рукописи горять, Ти писав на тій землі, що під ногами горіла, і Бог беріг. Дійшли навіть Твої два вірші для мене в мій сивий день ласки. Отже, «не доходять ненаписані листи», то напевно. І не засвічують нашої України у світі люди погашені – теж напевно. Твої… довго, але доходять…

День не усім світить, не усі світяться, ніяке минуле не засвічує людину для майбутнього. Але засвічене від любови і болю слово не згасне, бо споріднене зі Словом – Світлом. Слава Богу, що знайшлося кому визбирувати твої іскри в сутінках кінця віку.

Спасибі, Базилеосе! Вітаю Тебе, як летючу зірку, на тому березі.»

Першій публікації цих віршів у ґазеті «Наша віра» за січень 1999 року передувало слово Дмитра Стуса:

«Коли майже все з архіву поета було опрацьовано, Оксана Дворко наштовхнулася на кілька невідомих чернеток віршів, що об’єднані однією темою – пошаною до Євгена Сверстюка».

Як ці вірші перегукуються зі згаданими листами!

Ось вони:

Василь СТУС

«З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти

мідяно-срібний дзвін.

То пролунав, Євгене, ти,

як дінь, як дон – і дінь.

До мене никли деревá,

йшли хмари, ревучи́,

і запорошені слова,

і врóчене: мовчи.

І раптом тихо стало нам

і німо стало нам,

і віддалися ми сльозам

і траченим літам.»

Василь СТУС

«Сорочка тріпоче – із білого болю-вогню,

струмує дорога – од білого білого болю.

У білій як літо, у білій як спека сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав

(в якому то часі, у віці котрому, у році?),

який він веселий, немов на весілля рушав.

Я стежив за ним, бо ж сам я до нього належав,

бо й сам танцюристим і радісним оком зизи́в

по весях – над бані, а як городи́ – то над вежі

тривожний і зичний, джерельного голосу пив.»

Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє –

струмок повесня́ний чи плаєм нагíрня вода.

Кого він лишив? І на кóго так довго чекає?

Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?

Тюремнії друзі, в три цíпи нас чорт не змолотить,

дарма що узявся уже кривави́цею тік.

Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,

кому з них забіг аж кудись обережний язик?

У білій, як літо, у білій як літо сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав.

А я на тамтóму, а я на тамтóму аж боці.

І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?»

Дуже подібний до радянського за своєю сутністю, російський режим окупував український Крим і розв’язав криваву війну на сході України. Українська нація змогла дати відсіч агресору, проте на окупованих територіях розгорнувся терор проти українців і кримських татар. Мене вразило, що В’ячеслав Чорновіл, який загинув у1999 році, передбачив цю ситуацію: «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити пазурі в живе тіло нашого народу.»