Борис Гуменюк: «Росія припинить своє існування….»

Валентина Розуменко

Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк» народився на Тернопільщині. Поет, прозаїк, доброволець. Був активним учасником трьох революцій. 13 березня 2014 поставив свій підпис під «Заявою від діячів культури України до творчої спільноти світу» у звязку із російською агресією проти України.

Про цього письменника кажуть, що він «переїхав танком усю українську літературу». Його «Вірші з війни» є першою літературною спробою осягнути нашу нову дійсність.  

Наш герой – патріот і справжній син своєї країни, який уболіває за долю України та її майбутнє. Відвертий, і  щирий. Філософ і опришко. Тому і наша розмова вийшла ймовірно трошки філософська, далекоглядна, водночас правдива і смілива, як і сам герой цієї сповіді. 

− Мені, – розповідає Борис, – поталанило народитись українцем, притому на Тернопіллі. Тож можу зізнатися, що всі мешканці нашого краю, якщо не повністю, то трошки, бандерівці. Патріотизм вони засвоювали з молоком матері, історію визвольного руху опановували не з чужих джерел, а з живих уст. Власне, історія УПА та ОУН – те, на чому ми зростали і знали, що наші діди і батьки були захисниками України; проливаючи свою кров за свою ж землю, вони вірили, що на ній постане горда і щаслива українська нація. Ми виростали на цих принципах. Тому народитися в Західній Україні та всю свідому частину життя мешкати там – у Тернополі прожив 25 років − і не бути націоналістом неможливо. Так склалася доля, що я вже зрілою людиною з установленим світоглядом опинився у Києві, де прожив наступних 25 років.

Коли у моїй країні в 2014 році почалася війна, я раптом зрозумів, що підсвідомо готувався до неї давно. Ймовірно українці десь на генетичному рівні знали, що рано чи пізно та тварюка нападе на наші землі. Якщо ми не здолаємо її нині, дозволимо захопити наші території, то через десять років воюватимуть наші діти, а ще через 30 років − наші онуки. Ми хочемо і мусимо раз та назавжди вирішити цю вікову проблему.

Запевняю, що наші солдати, добровольці, ніколи не погодяться з тим, щоб віддати частину України загарбницькій Росії. Крим, Донецька і Луганська області − це українська земля. І завжди будуть українськими! За свою землю ми будемо битися до кінця, навіть якщо накажуть залишити її,  бо ми пробудили в собі приховану й напівсонну енергію українського лицарства і воїнства. У чоловіків, яких скептично вважали тюхтіями, гречкосіями і свинопасами, раптом прокинувся дух лицарства: вони взяли зброю і стали в обороні своєї країни.

Ймовірно, я зі своєю філологічною освітою, для цієї війни абсолютно непридатний… І прожив би ще всі свої роки, скільки Бог мені відміряв, але так і не випробував би себе, свій дух. Виявилося: це не про мене, коли на нашу землю прийшов загарбник.

Знаєте, ти або народжуєшся чоловіком, або не народжуєшся ним. І геть несуттєво, військовий ти чи ні, бо вже десь на генетичному рівні це закарбовано в тобі – обороняти блакитне чисте небо і золоту пшеничну ниву від напасників. Тут (прикладає руку до грудей), усередині, воно пульсує, незважаючи на те, що ти людина мирної професії.

Для мене переломним моментом, щоб поїхати на війну, стала подія…, коли загинули хлопці під Волновахою: коли показували відео, де вони ховалися за КамАЗом… Мені впала планка, і я збагнув, що не мають гинути молоді люди віком 20−25 років, молодші за моїх дітей. Поки не прийдуть на війну дядьки, яким по 45−50, ця війна буде безкінечною. Багато з тих хлопців навіть не були одружені. Колись як було? Поки чоловік не народив сина, не став батьком, його не брали в спартанці. Тому воювати повинні дорослі чоловіки. Я для себе це вирішив. Пішов на війну і зрозумів, що вона змінює свідомість, це − стан афекту, в якому ти перебуваєш перманентно, а то й майже постійно.

Із Майдану спершу я поїхав у батальйон «Азов», який стояв у Маріуполі, оскільки шукав вихід, попасти на війну. Щоб воювати і вбивати москалів. Там зібрались однодумці. Головною рисою побратимів був патріотизм. Саме «Азов» розглядався ОУН як базовий майданчик для створення окремого батальйону ОУН – «Азов-2» («Азов-Січ»). (Батальйон ОУН – сформований з першої сотні ОУН ім. Є. Коновальця – однієї з найдисциплінованіших сотень на Майдані, – виїхав захищати нашу Вітчизну у складі батальйону «Азов» – авт.)

Коли згодом надумали створити власний батальйон для продовження визвольної боротьби, а це близько 500 бійців ОУНівців, то хотіли, щоб все було по-людськи. Хотіли мати армійський статус. Але під різними надуманими приводами нам відмовили в державній реєстрації.

Отже, наприкінці липня 2014 року, після відмови в реєстрації, Провід ОУН постановив приєднати батальйон «Азов-Січ» до складу Добровольчого Українського Корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС). Ми просто взяли зброю: мисливські карабіни, трофеї, бо хтось уже був на війні, й поїхали на передову.

У серпні 2014 року, в результаті внутрішньої ротації, наш добровольчий батальйон ОУН відокремився від ДУК ПС у самостійний підрозділ і назва батальйону офіційно була змінена на «Батальйон ОУН». Ми долучилися до однієї з мотострілецьких бригад біля зони бойових дій за 18 км від  Донецька, в Пісках. Уже з 4 серпня 2014 року разом брав участь в боях за Савур-Могилу і село Степанівка. Ось так і попав на передову. А хто мені, у мої п’ятдесят років, повинен розповідати, як я маю захищати свою Батьківщину?!.
 

У батальйоні я вперше взяв автомат і опанував його за двадцять хвилин! Не знаю, що треба робити в армії два роки. За п’ять хвилин навчився збирати й розбирати зброю, за п’ять – заряджати й розряджати, за п’ять – стріляти одиночними і ще за п’ять – чергами. Все. Решта в мене – тут і отут, – показав на чоло і на серце.

Був рік на посаді заступника командира добровольчого батальйону ОУН.

У нашому батальйоні служили справжні патріоти, готові померти, як мовиться, за ідею. Справжній доброволець – кращий солдат, ніж п’ятеро  хлопців ЗСУ, тому що в його мозку під час бою відключається та його частина, яка думає про маму, кохану й іномарку в гаражі. Я не кажу, що він ефективніший, але він набагато кращий.

У мене позивний «Кармелюк». Коли я тільки-но приїхав на війну, то розказував усім, який у нас славний бандерівський край і який я з діда-прадіда бандерівець. А хлопці в регіт: «Ну який із тебе бандерівець? Ти – гайдамака, опришко, розбійник, Кармелюк». А я не проти. Хай буде «Кармелюк». Аби тільки москалям на лихо.

Моя війна – це селище Піски, яке розташоване на північний захід від Донецька, близько до міста й аеропорту, за який воювали кіборги. Селище було звільнене  21 липня 2014 року. Звідтоді аж до 2015 року наші бійці артилерією підтримували захисників Донецького аеропорту, тому Піски періодично накривала артилерія сепарів із Донецька.

Водночас довелося пройти дорогами війни від Маріуполя до Щастя по всій лінії зіткнення: Бутівка, Авдіївка, Водяне… Власне, був там, де велися воєнні дії. І сьогодні так уже склалося, що повсюди є хлопці-офіцери, контрактники, з якими розпочинав цю війну у 2014 році – ми всі спілкуємося. Дехто вже по третьому, четвертому колу «накручує» цю війну.

Кожен сприймає війну по-своєму. Особисто мені на самому її початку найцікавіше було вперше узяти в руки зброю, вперше вистрілити із неї, вперше вистрілити у ворога. Хотілося постріляти з автомата, я таки практично опанував найрізноманітнішу стрілецьку зброю. Навіть уперше ставив розтяжки та міни перед ворожими позиціями. Водночас уперше стріляли в мене… уперше на власні очі побачив загибель людини, 200-го, поранену людину без руки, полонених. Усе це було вперше, тому ті враження і переживання закарбував на папері. Це також було вперше, але дуже болісно…

Журналіст гостро документує реальні події, письменник також закарбовує на папері правду, але художню, яку, можливо, читатимуть через десять чи й сто років… Може, не вельми скромно так говорити про свою творчість, але я старався писати про все те відверто, нічого не вигадувати. Тому обрав найчеснішу форму – верлібр, тобто ніякої рими, патетики, пафосу, метафори чи образів, от як летить автоматна черга, так і пишу. Навіть під обстрілом – пишу…

На війні стараєшся тримати ворога на безпечній відстані, хоча б на півкілометра. За межею ризику. Зазвичай ти не помічаєш нападників, а бачиш лише сектор обстрілу, тобто, звідки ведуть вогонь, визначаєш дистанцію, чи буде ефективним вогонь у відповідь.

Влучив ти чи не влучив, убив чи не вбив ворога – у 99 випадках не знаєш, а лише здогадуєшся, прислухаючись за тим. Замовкла там стрілянина чи ні – робиш висновки, чи вбив людину, чи поранив, чи не поцілив… Там теж свого роду робота, яку маєш виконувати якісно, а водночас усвідомлювати, що йде війна з агресором, який напав на нашу землю і хоче тут, на передовій, убити тебе і твоїх друзів, а далі поневолити твою сім’ю, рідних і близьких, загарбати все, що тобі дороге і святе. Хоча потім тебе як письменника ця думка може довго мозолити, доводячи до такого душевного стану, що вже нічого не відчуваєш під час перестрілки, окрім звичного болю в плечі при віддачі від приклада.

Коли влучив, слухаєш себе – відчув радість, що знешкодив ворога, чи тоскний біль, що вбив людину. Але це на мить. Потім стає холодно від того, що почуваєшся, мов на лезі ножа: найщасливіший і найнещадніший момент. З одного боку, розумієш, що знищив ворога, який уже не зможе вбити нікого з наших, а з другого, що вбив людину, яка була чиїмось чоловіком, сином чи батьком. Це складно, кожна людина, ймовірно, по-своєму, індивідуально сприймає та переживає ту мить…

Все побачене там відчував на собі, проживав ті тяжкі моменти, подумки стримував себе, втихомирював… Ти полюєш. Хтось полює за тобою. Але думати не перестаєш ніколи. Водночас не втомлюєшся стежити за важким життям бійців, прислухатися, придивлятися, усвідомлювати й аналізувати все, що відбувається довкола… 

Письменник – це така зараза, яка не лише спостерігає за боєм, не тільки є учасником самої події, а ще й уловлює бачення вояків-побратимів, їхнє сприйняття, поведінку, слова, жести. Насправді в один і той самий момент ти всередині подій, але й неначе ззовні, поза ними, збоку. Розумієш, усе, що тут відбувається, кожен епізод, кожна деталь – тобі знадобиться. Для оповіді, для вірша… В цьому насправді покликання, загалом, моя доля… Це не те, що ти просто там пишеш. Можливо, потім, за годину, нехай за тиждень, за два… воно дозріє й попроситься на папір. А для мене, як письменника, – це неоціненний набуток, бо ж ніде й ніколи не зажив би такого досвіду, як на війні. І не міг би нічого подібного описати та написати. Та саме з тих гірких уроків тепер виливається те, що в українській літературі до мене ще не міг писати ніхто.

Розповідати про війну можна безкінечно. Там весь час щось відбувається, навіть якщо на певний час залягала спасенна для душі тиша. Якось біжить молоденький хлопчик. Питаю: «Дитино, що ти тут робиш?» «Несу туди-то набої». «Ти звідки?» «З Кіровоградщини». «Скільки тобі років?» «Чесно?», – перепитав він. «Чесно», – попрохав я. «У листопаді буде 18». От він – герой!  Я пишу і розумію, що солдат на війні – це професійний убивця. А друга його функція – повернутися живим і в разі необхідності померти за побратима, Батьківщину. Все. Іншого не дано… Бо ми не злочинці – ми патріоти, ми любимо цю країну і за покликом серця, навіть в обхід державної системи, йшли захищати свою крану.

Коли бачу якусь подію, мені одразу  хочеться написати: саме перебування солдатів, там птахи літають інакше, там тварини по землі пересуваються інакше. Ти береш автомат, хочеш його почистити, пересмикуєш затвор, а собаки, які прийшли щось поїсти, поклянчити, на цей звук починають скавчати: у них уже виробився рефлекс, що зараз почнеться пальба. У мене є вірш про тварин, який починався фразою – «Сьогодні знову сумуємо за птахами, але за не тими, які мають прилетіти весною. А за тими, які не відлетіли восени, бо загинули». Ці контужені коти, які нявчать так несамовито, що мимоволі здригаєшся і вагаєшся: прогнати геть чи застрелити… Це все передати тяжко, половину своїх віршів та й дещо з написаного досі не можу читати вголос – у самого перехоплює подих. Не тому, що це щось геніальне, а тому, що все написане – правда, це реальні історії, реальні картини з воєнного життя.

Маю дві контузії. Це було у жовтні 2014 року в Пісках і в лютому 2015-го. Дякувати Богу, все нормально. Правда, маю наслідки – став більш нервовий та інколи зір пропадає і слух, але я себе контролюю. Це від контузії та війни. Вважаю, що то дрібниці порівняно з тим, що відбувається з молодими хлопцями та дівчатами на війні.

Був у травні 2015 року на Бутівці. Там стояла перша рота 93-ї бригади. Командиром роти був мій побратим Борис Гончар, позивний «Хохол», афганець, майор. У його роті одного дня Ірі Іванюш міною відірвало ноги. Наступного дня загинув мій побратим Кіндрат – його немає уже третій рік. Ми нині готуємо документальний фільм про нього. А Іра живе, молода, але без обох ніг – на інвалідному візку. Їй десь замовили протези, а все життя ще попереду. Мені складно навіть уявити, що ця дівчина відчуває. Чим я можу їй допомогти? Хіба що виконав її прохання – коли Ірина вже оговталася і виписалася з госпіталю, дуже хотіла дістатися туди, на Бутівку, аби, якщо можна так висловитися, «шукати свої ноги»… Ми поїхали. Хлопці, коли  побачили її, були шоковані. А для неї це був психологічно переломний момент.

З Іриною ми були мало знайомі до того, як з нею сталася біда. Я ближче пізнав її вже після травми, тому не беруся обговорювати її душевний і моральний стан. Бо хай би що я говорив і хай би що уявляв, а ніколи не взнаю, як то насправді бути на її місці. Вона випускниця філологічного факультету. Вірогідно, колись напише про те, що для мене досі є загадкою.

У війні з Росією ми не можемо не перемогти.

У батальйоні «ОУН» воювали люди різних національностей, різного віросповідання, різні за віком і за фахом. Узагалі, в силах АТО, крім християн усіх конфесій, є мусульмани, іудеї, представники РУН-віри і навіть буддисти. Сьогодні ознакою українського націоналіста є не релігія чи мова. Патріот прагне захистити Україну і світ від зла, яке зараз уособлює режим Путіна.

Можливо, когось і здивує, коли я скажу, що у нашому ОУНівському батальйоні були різні хлопці — не лише з України в тому числі і з нашого Криму, а й із Грузії,  Білорусі та із… Росії. Високі людські чесноти не мають національності! Доводилося зустрічати шведів, італійців, канадійців, американців – це за паспортом, а іноді й за походженням.

Усі вони розуміють, що в цій війні ми захищаємо від Росії не лише Україну. Ця війна – світоглядний розлом. Так би мовити, протиборство сили Зла і сили Добра. На жовтень 2017 року остаточні висновки робити зарано. Битва – ще попереду, кінця й краю їй поки не видно. Однак чітко й переконано можу стверджувати: ми переможемо в цій війні! Її величність Історія неспростовно доводить: усі тирани й завойовники, усі диктатори й окупанти – без винятку! – закінчували свої маніакальні наміри вселенською ганьбою і нищівною поразкою. Це доконаний факт, який не залежить від політики зовнішньої чи внутрішньої, як української, так і світової. Тому програти цю війну ми не можемо і не маємо права, хоча виграти її нам буде складно.

Ти кладеш осмислену життєву канву на реальне життєве поле, звіряєш свої особистісні критерії з узвичаєними, сказати б, типовими. А твоя особистість – це твій досвід і, ймовірно, твої внутрішні відчуття, світоглядні переконання й навіть інтуїція. Мої відчуття підказують, що ми стоїмо перед дверима війни. У тому, що вона ще попереду, я майже переконаний. Думаю, що є багато людей, які хотіли б цього уникнути, – заради когось і чогось. А ці приватні причини зливаються в єдиний потужний, неподоланний бастіон, назва якому МИР НА ЗЕМЛІ.

  Тому кожен громадянин планети робить для себе світоглядний вибір між Добром і Злом. І діє відповідно до цього. Українці – зрозуміло й самоочевидно: наша місія праведна. Та якщо швед, італієць, росіянин, білорус, канадієць – будь-хто з вояків вирішив, що він повинен постати проти агресора в обороні Добра, то знаходить спосіб приїхати в Україну, прийти в добровольчий батальйон інструктором, снайпером, кулеметником, лікарем і допомогти…

Не знаю, як їхня присутність тут трактується законодавчо, бо коли це законодавство йде врозріз із вимогами етики, моралі, Божими і християнськими заповітами, – такі закони приречені! Навіть якщо це не сподобається прокуророві чи судді. Хто ж може відмовити, коли доброволець приходить і заявляє: «Я хочу стати з вами пліч-о-пліч»?!  Приймаємо!

Відомо, що за «ЛНР» і «ДНР» воюють насамперед росіяни, ще якісь серби, іспанські комуністи, буряти, кадировці, випущені з тюрем бандюки, усілякий аморальний, асоціальний мотлох.

Ця війна, безумовно, прискорить цілковитий занепад і розвал того, що сьогодні називається Російська Федерація. У нас іншого вибору немає, бо вона – наш сусід, і Україна своє місце на карті поміняти не зможе. Росія припинить своє існування – розпадеться на 10−30 дрібніших самостійних утворень. Аж тоді через кілька поколінь або й через століття вони повернуться у якесь цивілізоване русло. А не так, як вони нині живуть, мов вірус, який перекидається на нові території і там опановує їх, паразитує на інших формах життя і не дає їм вільно дихати – власне, те, що вони робили завжди.

Водночас це непродуктивний народ, який нічого не створює, асимілює,  колонізує і паразитує не лише територіально і фізично, а матеріально і духовно. Що тут скажеш, коли Київський князь Володимир і Київський князь Ярослав та Ольга – це ними ж привласнені, «їхні» князі. Київ – теж «їхня» матір… От лишень незбагненно, чому вони ту маму хотіли  закидати бомбами.

У нашому добровольчому батальйоні були люди і з трьома вищими освітами, і з трьома судимостями. Служили бійці, які німецькою вільно читають філософа Фрідріха Вільгельма Ніцше і ті, чий освітній рівень закінчився на Івасику-Телесику… Хтось залишив удома успішний бізнес, хтось – хату в селі. Ми всі були рівні. І цим усе сказано.

Тому, на мою думку, в кожному суспільстві за різних часів має бути мілітарний стрижень – нарощування військової міці держави і, одночасно з цим, допустимості застосування військової сили для врегулювання міжнародних і внутрішніх конфліктів, і я думаю, що він нині формується у нашій державі. Бо ті люди, які були на Майдані, перші добровольці – це є той стрижень, який має формувати певні сенси і суспільні цінності. Ми ж не говоримо усьому суспільству: «пішли на війну». У війні задіяний лише один відсоток чоловіків, якщо взяти від 40 мільйонів українців. І я вважаю, що це цілком нормально. Тобто, війна – це справа 1-го відсотка суспільства. 99 відсотків нехай народжують дітей і працюють.

Політичний клас не може виробляти сенси. У них немає того органу, який виробляє сенси. Його мають виробляти пасіонарії Такими пасіонаріями,  активними і ризикованими людьми, котрі прагнуть виконання поставленого завдання, котрі долають страх смерті, як уже стало зрозуміло, були і стали добровольці. Бо пасіонарії є людьми нового типу в популяції і руйнують усталений триб життя, через що вступають у конфлікт із суспільством   Ймовірно, є чимала частина і з письменницького середовища, з громадського сектору, які формують сенси для країни, для нації. Можливо, не завжди і нація має обирати те, що їй кажуть пасіонарії, але нація має знати еталон, до якого ми маємо прагнути. Ми маємо знати той ідеальний український світ, який має бути. Отой «садок вишневий коло хати»…

Наприклад, я свого сина навчатиму рукопашного бою, гартуватиму воїна, а мій сусід – опанує англійську. І це нормально.

− Ви дивитися вглиб цієї війни… Це ваше бачення чи якась інформація з підсвідомості…

− Маю щастя чи нещастя, навіть не знаю, як краще трактувати, бути письменником у своїй країні. А письменник чи поет має бути хоч трошки духовидцем, ясновидцем. Заглядати за ту «завісу» й інтуїтивно відчувати, зчитувати потік високих енергій, якусь вібрацію безперервних інформацій.

Я не можу точно визначити, що буде завтра. Але я впевнено можу сказати, що росіяни вже ніколи не будуть нам друзями. Рано чи пізно настане той момент, коли війна закінчиться і Президент держави Україна подасть руку президентові Росії, бо її війська залишать наші землі. Але я впевнений: якщо хтось колись спробує скористатися цим замиренням для відновлення дружби між нашими народами, наприклад, для гастролей артистів чи ще для чогось, – українці повинні дати жорстку відсіч, бо цього не може бути ще дуже багато років. Єдине, чого нам не уникнути з Росією, – сусідство. А кордон − це рів і колючий дріт. Стіна, обладнана всіма належними новітніми засобами стримування і контролю… Ані інформаційного, ані культурного спільного простору! Будь-яку спробу інтеграції слід нещадно припиняти, як мовиться, ще в зародку і суспільством, і владою. Нещадно! Бо вони із нас ще й досі роблять монстрів.

Приклад із війни. Ми звільняємо якийсь населений пункт на сході. Із підвалів виходять дідусі, бабусі. І з острахом чекають, коли наші бійці їх будуть розпинати, голки їм пхати під нігті… Ті люди кілька місяців жили під російською окупацією, а загалом, то фактично під внутрішньою окупацією всі 25 років.

Тих мешканців бомбували, їм сепари задовбували мізки, що українські бійці монстри, тому вони настрашені. А тут наші хлопці раптом їм тушонку та консерви подають. Кашу зварили – нагодували. Вони не розуміють, що відбувається – «нелюди», «хунта», «бандерівці», «вбивці» пригощають їх своїм солдатським пайком. Їм дах зносило, очі з орбіт вилазили! Земна твердь, на якій вони стояли, – пливла у них з-під ніг… Люди починають розуміти, що їх дурили… Бо після того, як така бабуся взяла у мене з рук ті банки тушонки та згущеного молока, пачку гречки, галети, печиво тощо і до неї дійшло, що все це гостинці… Я ж не попросився до неї в хату пожити, не пропонував за мене проголосувати на виборах. Я просто дав, бо у мене є, а в неї немає. То вона вже не ходитиме на референдум за «ДНР» і «ЛНР». Вона  достоту збагнула, що я не вбивця і не людожер. І що я точно їй не ворог.

От саме після такого побаченого й пережитого роблю висновки, що жодної втіхи від спілкування з ворогами українцям не буде. Напевно, з часом вони зміняться, але нині вони нацисти. А нацист – той, хто всіх інших, крім себе, крім своїх «великоросів», вважає нижчими, меншими, підневільними. На противагу їм націоналіст – це людина, яка дивиться всередину себе. Який шукає в собі якоїсь тотожності, якісь пласти любові.

− Вважаєте, що всі росіяни однакові? Колишні так звані афганці, які разом «виконували інтернаціональний обовязок», приїздили із Росії та обурювалися, що разом служили, а нині мають іти один проти одного…

− Це їхня влада розпочала кровопролиття на нашій священній землі, тож вони мають відповідати за неї. Незалежно від того, ходив він на вибори за них чи ні, але ті люди мають легітимного президента і уряд, який робить те, що він робить. 

Я − письменник, і не бачу нині в Росії справжніх письменників… Адже жоден із них не прийшов до свого царя і не сказав: «Слухай, не забирай життя отих дітей із Донецька. Забери моє». Вони мовчать, а не діють проти свого уряду, який  коїть зло на моїй землі. Вони мали б зробити таку справу, як дисиденти у 60-ті та Сахаров у 80-ті роки. Я не схильний думати, що всі росіяни погані, але впевнений, що пекло чекає на їх усіх, тому що є вселенський міжнародний злочин із конкретним душогубом Путіним, а замість викриття й розвінчування, замість боротьби і протидії Росія демонструє замовчування, приховування, потурання, тобто підтримку і схвалення. Скажете: не вся Росія… Згоден, не вся. Але чому ж вони тепер не співають пісню на слова Євг. Євтушенка «Хотят лі русскіє войни?» Ось приклад із життя – коли ґвалтують дівчину і ти ідеш мимо, відвертаєш голову, бо боїшся й спішиш додому – то ти злочинець, як і той ґвалтівник. Тому, що ти боягуз! Бо не допоміг сам і не покликав на допомогу інших.

Зізнаюся, що не можу навіть кожного солдата-росіянина, який прийшов сюди окупантом, вважати викінченим мерзотником. Судячи з реалій імперського, шовіністичного зомбування, значна частина їх, особливо солдати російської регулярної армії, – тупо вірять у те, що ми тут «їмо немовлят» і що вони захищають когось від «хунти». Повірте, окремі з них, коли потрапляють до нас у полон та, зрозуміло, бачать нормальних українців, які ставляться до них по-людськи, − прозрівають…

Маю претензії не лише до сучасних російських митців, а й до минулого країни, яка так і не позбулася імперського синдрому, яка привела до влади Леніна, Сталіна, Путіна, – це робили росіяни, тож цілковито за це відповідають. А їхні Пушкін, Лермонтов, уже згадуваний, теж віднедавна покійний, «американський росіянин» Євтушенко та інші (про таких продажних гнидюків, як Кобзон, і мови не веду) не впоралися зі своїм призначенням, хоч і мали талант, суспільну вагу й популярність. Вони мали б виказувати публічно чіткі      меседжі, наприклад: «Люди, майте честь бути великою нацією! Не падайте ниць перед знавіснілими диктаторами!»

Задля порівняння: наш Тарас Шевченко дав лад своєму українському народові. Він дав світоглядні орієнтири ще тоді, у 19-му столітті, за якими українці могли жити, розвиватися та зберегтися із людським обличчям, тобто з усіма вищими чеснотами. Шевченка читають завжди. Він у будь-який час актуальний. Кобзар – це наше українське Євангеліє!

Думаю, що життя на Землі було би набагато комфортніше й безпечніше, щасливіше, якби не злодіяла Росія. Воно рано чи пізно для них закінчиться. Але краще якомога раніше. І прискорити процеси одужання цілого народу, такого численного, що займає, самі ж вихваляються, шосту частину планети (якій вони досі не зуміли дати раду), мусить допомогти цілий світ, передусім Європа. Адже їхній дрімучий президент сьогодні – у третьому тисячолітті цивілізаційного поступу! – відмовляє моєму 45-мільйонному народові у праві на свою державу, у праві на свою мову, територію і загалом на незалежність. Він використав  можливість, коли горів майдан, наша хата, і вкрав у нас Крим, а потім, щоб сховати ту крадіжку, – підпалили нам Донбас.

Спілкувався з французькою журналісткою Анн Ніват. Це зірка світового рівня. Багато книжок видала. 10 років прожила в Москві. Бачила Чеченську війну, Афганістан, Ірак.

На Чеченській війні вона була репортером. Каже, що не можуть чеченці воювати проти України. Вони люблять нас. Ми для них братній народ. Ми знаємо, що проти нас воюють кадировці. То не чеченці. І Путін – теж не Росія, принаймні, геть не вся.

− Моя перша книжка, – веде далі Гуменюк, – вийшла у 1993 році. Власне, я вже 25 років у літературі. Маю 10 книг. Знав, що буду писати. Нині багато пишуть про війну, знаходять гроші і видають. Буває, що відверто слабка  книжка за рахунок реклами має більшу популярність, ніж ґрунтовні літературні тексти.

Пригадую, як 22 червня 2014 року ми приїхали в Бердянськ, і звідти почалася моя війна. Я сповна використав можливості війни в новому інформаційному світі: просто з передової час від часу постив у Facebook про якісь важливі події на фронті, але також не забував про вірші.

У кожного покоління є свої Герої. Так сталося, що про мене написали «Гуменюк – перший фронтовий поет в Україні». Я вже давно не писав віршів, але на Сході знову «пішло»… раптом із першого дня на війні, коли я ще до пуття не втямив, що зі мною і де я є, пішли оці незрозумілі тексти, писані наче у стані афекту. Це побічний продукт війни у тому сенсі, що я йшов воювати, − і це насамперед, − ну, а писати, то вже як вийде. Люди кажуть: виходить.

Перша зустріч на перехрестях війни, яка вразила і чимось розчулила, – із зовсім юним земляком-добровольцем із міста Чортків, що на Тернопільщині. Бачу, він стоїть на посту. Там зона бойових дій. Маріуполь. Тому потрібно дуже серйозно ставитися до всього, що робиш. Сів на якусь колоду. В одній руці він тримав автомат, бо не можна його і на хвилинку залишити – від нього залежить твоє життя і життя товаришів на посту, а в другій – телефон. Намагався написати смс, чомусь я так думаю, що своїй дівчині, –  автомат заважав… Солдат кумедно затискав його під пахвою, притримував якось ногою, чіпляв на спину. Це все мало зворушливий вигляд. Ось про цього юнака, який «не дбає про рими, коли пише – смс-повідомлення своїй дівчині», і був мій перший вірш. Я мав планшет, у якому швидко написав текст і виклав  у «Фейсбуці». Про те, що було, лише дав трошки літературної форми і поламав рядки, аби зробити верлібр – задля енергетичного спрямування. За півгодини на своїй сторінці отримав тисячу лайків. Це було у червня 2014 року.

Мій друг Іван Андрусяк написав коментар до нього: «Бомба»! Отаким був початок збірки. Я свідок, і пишу про те, що бачу. На війні немає ніяких чернеток, рукописів. Пишу на планшеті і, коли маю змогу, перекидаю в Інтернет написане.

Для мене вірші стали своєрідною терапією. Іноді, щоб не закричати, не заплакати, хочеться просто розстріляти небо! Дехто так і робить — лупить угору автоматну чергу… А я пишу вірші, які ростуть із болю й суму за загиблими. А ще з любові до своїх близьких, до побратимів, до України. Ненависть не народжує віршів. 

У нас на передовій сотні поетів і митців, які ще цього не знають. Вірю і сподіваюся, що на героїзмі наших бійців батьки виховуватимуть своїх дітей, талановиті майстри кіно створять сильні фільми про відважних українських патріотів. Такі, як «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва.

До видання своїх книг я не причетний. Маю друзів, які не полишають мене. Якщо говорити про «Вірші з війни», то книжку підготував до друку Іван Андрусяк. Зібрав усі мої вірші із Фейсбук і назвав збірку «Вірші з війни», а видав її Сергій Пантюк. Чи це вірші?.. То більше військові хроніки, по суті, новели, бо там живі, невигадані історії. А верлібр, я вже казав, − для    енергетичного підсилення, щоб було динамічніше, без зайвин, щоб воно полетіло… Напевно, за інших обставин я би писав інакше. Коли є історія і мене потрясає, я пишу.

За роман я не брався, бо його на війні можна і не дописати. Сьогодні у тебе щось відбувається, ти вже маєш про це оповісти, бо завтра може бути запізно. Я розписався: за три роки вийшло три книжки, які перекладені різними мовами.

Коли виявилося, що у видавництва немає коштів, про це хтось написав у Фейсбук, люди зібрали 10 000 гривень. Мене запросили на презентацію на Форум видавців у Львові. Усі три дні стояла черга за книжкою.

Наше суспільство нині – суцільний нерв. Нам болить ця війна, нам болять очевидні військові невдачі, ми не розуміємо, що відбувається у Генштабі, серед вищого керівництва. Не розуміємо, чому відступаємо, коли можемо йти вперед. Деколи від безсилля лікті хочеться кусати. Але водночас відбуваються і позитивні зміни у Збройних Силах, в українському суспільстві. На зміну старим генералам приходять полковники, майори, які знають, як перемогти у цій війні. І перемога неминуче буде за нами!

– Ви добровільно, свідомо пішли на війну… Розповідали, що в Росії  навіть близько немає справжніх відповідальних письменників… Це пов’язано з тим, що Ви особисто написали відкритого листа до Президента України? 

– Наскільки мені відомо, Петро Олексійович мене почув. Я просив не за себе, я ніколи б цього не зробив. Я просив за батальйон. За ту сотню, яка була на передовій в окопах, і за ту, яка була на полігоні і мала б їхати в окопи. За тих, щонайменше, тисячу чоловіків із різних куточків України, різного віку, які хочуть до нас у батальйон.

Я особисто ще й писав повідомлення заступнику міністра оборони Кабаненку. Сказав, хто я, чого хочу і де ми перебуваємо. Зателефонувати не міг, було весь час зайнято. За п’ять хвилин він мені відписав, що все гаразд: «Ми про вас знаємо, ми про вас думаємо. З вами сконтактуються наші комплектатори, і будемо вирішувати ваші питання».

На початку цієї війни дивна скрута, просто якась халепа була з добровольцями. Вони приходили самі у військкомати, а там вигадували різні штучні перешкоди, щоб не призвати. Тимчасом по лінії Міністерства оборони через військкомати йшла мобілізація, притому тих, які не дуже й хотіли йти на цю війну. Вигадували хвороби, купували довідки й несли воєнкомам або лікарям хабарі…

− Недарма сказано: шукай, кому вигідно…

Я ж пішов добровольцем на війну. А хто, якщо не я? Доброволець – це 100-відсотковий патріот, людина, основною мотивацією якої є любов до власної країни, до народу. Любов – це наша рушійна сила. Це основна мотиваційна підвалина, а потім уже все інше. Доброволець ніколи не підніме руку на власну країну. Тому й не треба нас боятися. А те, що влада остерігається, – ну то нехай думає, чи все вона чесно робить!

Що  рухає добровольцями? Судіть самі. Полишити справи, сім’ю, сісти у власну автівку, заправити її на свої гроші пальним, взяти із собою ще трьох друзів – і поїхати на війну. Я не бачу іншої мотивації, крім високого усвідомлення громадянського обов’язку.

Доброволець дає собі шанс – 50 на 50. Ми знаємо, що перед нами сильний ворог – добре підготовлені російські військові, а ніякі там не сепаратисти.

У тому є перевага добровольчих батальйонів, що ніхто не дивиться, скільки в тебе зірок на погонах. Твоя перша доблесть – урятувати життя особового складу. Якщо в тебе нема втрат, усі живі-здорові і ви тримаєте передову, – ти класний командир. Такі командири «народжувалися» в бою.

Як приклад, ми, добровольці, на початку війни бачили людей, які заявляли: «Я боєвой офіцер!» Питали його: «Може, кадровий?» «Да, да! Кадровый. Я тут буду командовать». Тоді ми казали: «Давай спочатку подивимось, на що ти здатний, будеш ти «командовать» чи ні». І коли бій, у нього в одній руці рація, а в другій – мобільний телефон, і він волає в обидві слухавки на різні лади одну й ту саму фразу: «Рятуйте, по нас стріляють!» Ти йому кажеш: «Чувак, це нормально, коли по нас стріляють. Взагалі-то ми на війні. Ти тримаєш фронт. Нікуди тікати, сховайся в бліндаж. Поцілять, то поцілять. Але відступати не можна. Це війна!»

А є дядько із села. Мисливець, який ніколи не служив у війську. Він витягує пацанів з окопу за шкірку і каже: «Стріляйте! Бо як ви не стрілятимете у відповідь, то вони вільно прицілюватимуться і влучатимуть наших. А якщо вони під вогнем, то стрілятимуть погано, наосліп. Оце – твій сектор обстрілу. А це – твій! Стріляйте, чорти! Навіть можеш над головою автомат підняти і от так поливати з окопа. Але стріляй!» Після першого бою стає зрозуміло, хто командир: чи кадровий підполковник, чи дядько з села.

Доброволець, на відміну від новобранця, розуміє, що його шанси 50 на 50. Новобранець завжди розглядає свої шанси як стовідсоткові. Він гарантовано хоче повернутися додому: до милої дружини, дорогих дітей, до прохолодного пива, до улюбленої риболовлі, до своєї автівки, до вірного пса, звичного телевізора, зручного диванчика… Він має на це право. Він молодець.

А доброволець – це порівняно вищий рівень самоусвідомлення бійця. Він реально оцінює обстановку. Розуміє, що ворог вишколений, підготовлений і теж стріляє і вбиває. Та все ж таки впевнено йде у бій. 

Я був у Пісках, коли наші бійці вже заходили в Донецьк. Ще тримали аеропорт. І знаю з обстановки на той період –  наші бійці могли спокійно зайти у місто й вести вуличні бої. Та невідомо, чи не спровокувало б це повномасштабну російську агресію… Щоправда, і на це є рецепти. Чи   змогли б ми до Нового 2015 року вибити росіяни, які маскувалися під ополченців із Донецька і Луганська? Але нам не дозволили… Думаю, страх панував серед нашого «генералітету». Я не вірю найвищим армійським чинам. Міністр Соломатін – зрадник із російським паспортом. Голова СБУ, по суті – «кагебешник», Якименко – зрадник. Ось чому вільно «втік» з України Янукович! Адже вони його не «профукали», вони йому сприяли, забезпечували плутаний маршрут екс-президента… А скільки ще «феесбешників», російських шпигунів, резидентів та агентів зосталося тут на чатах?! Моя недовіра починалася від майора і вище званням.

Страх… – думаю, що ті ж генерали формують точку зору нашого Президента – Веховного Головнокомандувача ЗСУ та Муженка – начальника Генерального штабу ЗСУ. Вони і їх залякують. Здається, що коли Президент їх збирає і говорить, що ми зайдемо в Луганськ чи Донецьк, то вони в один голос кричать: «НІ! Бо буде повне вторгнення Росії в Україну. Нам буде гаплик. Ми втратимо Київ…» Якби я ухвалював рішення, то, звісно, наказав би зайти в Донецьк. І ми не мали б стільки втрат.

Тягар свободи насправді важкий, тільки сильні особистості і народи здатні його витримати 

− Ось тут, – веде далі Борис, – потрібно згадати про мотиваційні критерії національно-визвольної війни для українських вояків і — загарбницької війни для російських солдатів.

Росіяни – хай навіть войовничі одвічно – попри все, не можуть не тямити, що їхня війна проти України загарбницька, хоча я розумію, що там найманці, заробітчани, випущені з-за грат бандюки та інше охвістя, тож їм усе одно, в кого стріляти. Водночас тут потрібно згадати наших солдатів-афганців, які у 80-х роках теж воювали в Афганістані як загарбники, як окупанти… Їх призвали юнаками, отруєними пропагандою про «інтернаціональний обов’язок». Нині, коли їм по 50, мусять розуміти, що цим пишатися соромно. Тимчасом і ми знаємо, що якби тоді новобранець не пішов в Афганістан, його могли посадити за дезертирство. В Афганістані поклали, за «офіційними» даними, близько 15 тисяч наших бійців. Понад 42 тисячі поранених і калік – інвалідів війни. Однак суспільство тоді жило за іншими ідеологемами.

А тепер давайте розміркуємо:

У Росії є не більше, як 300 тисяч військовослужбовців, яких можуть послати загарбати й окупувати Україну. Однак я певен, що в Україні є і мільйон боєздатних чоловіків, готових її захистити. Інша справа, хто як дивиться і як оцінює такий баланс. У людожерів із Кремля геть інші мірки. Пригадаймо, як вони, аби «не втратити обличчя», задля знищення напасників-терористів на смерть отруїли газами ще 197 цивільних співвітчизників – глядачів центру «Норд-Ост». Захоплену терористами школу в Беслані атакували, відкинувши умови про мирний фінал, і тим прирекли на загибель, знову ж таки, невинних 164 особи, серед них 96 дітей… Здригається і меркне душа… А перегуком із минулої гіркопам’яті – страхітлива картина-катастрофа: у червоному від крові Славуті сотні й сотні тисяч не полічених жертв при удаваному форсуванні Дніпра, аби «визволити» Київ під чергову дату жовтневого перевороту на догоду маніакальному «вождю всіх народів» 6 листопада 1943 року. Цинічно погнав беззбройних на вірну смерть біля Букринського плацдарму генерал Ватутін, знаючи, що тим часом реальну переправу наводять біля Лютіжа.

На звільненій від гітлерівців Лівобережній Україні за вказівками Ставки та згаданого «полководця» хапали всіх підлітків 16−18 років і зовсім старих та без зброї, навіть без військової форми гнали на німецькі гармати й кулемети. Всевладний час відкриває очі, навіть невидющі. Однак і понині, через десятки років після зникнення з політичної мапи світу імперії зла, колишні її раби досі сумують за своїми кайданами…То ж їхній маршал Жуков сказав:  «Все хахли прєдатєлі. Чєм больше іх пустім в расход, тєм мєньше останєтся на висилку в Сібірь».

Той нелюд, недоучка із двокласною освітою навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони «війська», нашвидкуруч доукомлектовані зігнаними з навколишніх сіл 15-річними підлітками та 55-літніми чоловіками. Кулями в спину так звані заградзагони гнали цих ненавчених українців в атаку за атакою… За 24 дні злочинного кровопролиття було знищено 770 тисяч осіб, переважно наших земляків. «Хіба ж то був не геноцид українців?!» – скрушно запитуємо у підсумку, наводячи історичні факти страхітливої своїм імперським цинізмом людиновбивчої політики Кремля. 

Але ж світоглядні позиції українців геть інакші, незрівнянно цивілізованіші, аніж у розселенців колишніх залішанських земель Московії, заручників Орди. Ми, нація миролюбних і миротворчих світочів, сьогодні не можемо собі дозволити незліченних втрат. Ніяким «гарячим» головам не вдасться схилити нашу суспільну думку до війни на обопільне винищення «задля перемоги»! 47 мільйонів загиблих у Другій світовій… Невже знову допустимо масову, мільйонносмертну, трагедію сьогодні, на 18-му (чи на 19-му, чи на 20-му) році третього тисячоліття?! 

  Так, після Іловайська, Дебальцевого та інших зрад із боку генералів дедалі менше стає добровольців. Це надто загострилося тоді, коли командування наших Збройних Сил почало згортати добровольчі батальйони, ставити їм перепони. Армійське начальство своїми «дивними» діями призвело до того, що про добровольців почали вигадувати усілякі кривотлумачення… Знову стали найпопулярнішими політики та політтехнологи. Сумно…

Я наведу приклад: це все одно, як жінку облити брудом і набрехати, що вона повія. Якщо село гуде, що вона така-сяка, – тій жінці вже ніколи не стати порядною ґаздинею. Їй ніхто не повірить, онде ж, погляньте, навіть ворота вимащені дьогтем… Так і добровольчі батальйони вже не будуть сакральною одиницею, неабияким явищем. Їм також свідомо зіпсували репутацію ті, кому це було вигідно.

Навіщо далеко ходити, якщо кілька днів тому комбат Т. заїхав у фізіономію комбату С. у Верховній Раді України. Ультра із Дніпра натовкли пику комбату Б. Фейсбук радіє цьому… Звісно, можуть бути до них питання… Але що тоді залишається від комбатів, які очолювали ті добровольчі загони? Сакральними залишаються тільки ті, кого немає в живих: Небесна сотня і небесні тисячі побратимів, які полягли на війні смертю хоробрих…

Напевно ж, ці затії плановані! Точніше, зумисне продумана технологія на маргіналізацію… добровольчого руху, добровольчих батальйонів, на комбатів – щоб усіх звести до плінтуса. Отож, якщо тепер зберуться комбати і закличуть людей зібратися, вийти на передову… Їм уже «забезпечено» недовіру. Вони не мають колишнього авторитету в суспільстві.

А, запитаймо, чому вони його втратили? Адже ж стояли на передовій, за ними йшли у бій добровольці? Очевидно, так відбувається тому, що комбати пішли… в партійні списки.

Мені теж пропонували, і я мав би пройти. Якби сам не відмовився, то обивателі сказали б: «Ось чому він пішов на війну і писав вірші на передовій. Хотів стати депутатом!»

Мені хочеться такому комбатові дати копняка – за те, що він утратив авторитет у суспільстві «завдяки» депутатству. Адже в парламенті засідають переважно такі «слуги народу», яким не варто подавати руку. У нашій країні бути депутатом – це ганебно. Бути вдатним письменником, комбатом, співаком, вояком і – розмінятися на депутатство? Заради чого? Ясен пень, задля власних благ!

Потрібно зберігати свою харизму, пасіонарність, свої чесні заслуги…

От, раніше, вона співала, а стала народним депутатом; ось, недавно, він співав, а потім теж вліз у парламент (щоправда, їх обох там рідко бачили)… Але які з них законотворці?! Зрештою, і співачка дременула звідти, і співак злиняв… Нехай краще співають! Отак і з військовими – захисниками, які воюють не за ордени. Адже там ти станеш ніким, бо розчинишся в тій політичній каламуті.

− А що підказує Ваша інтуїція про завершення війни?

− Я був учасником трьох революцій. Мав намет у першій –  на граніті, 2−17  жовтня 1990 року, коли Україна проголосувала за незалежність. Друга –помаранчева 2004 року. І третя – Революція гідності 2013−2014 років оплачена життями хлопців. Здавалося, вороття не буде. На жаль, не так сталося, як гадалося. Ми були наївними, бо ніколи нічого не буває остаточно.

Розвій держави, як і розвиток особистості, – процес безкінечний.

Як філософи писали: «Ти вранці прокидаєшся і маєш кожним своїм кроком доводити, що ти людина достойна».

Якщо ми хочемо побудувати таку Україну, про яку мріяв і пророчо писав Тарас Шевченко, то всі просто зобов’язані щодень цю державу творити. Творити це середовище довкола себе і далі, ширше, аж ген навколо творити своє професійне середовище.

Тому має бути в суспільстві критична маса чоловіків із чавунними хребтами, які ніколи, нізащо, ні за яких обставин не зігнуться. І не схиляться. Навіть якщо запропонують стати депутатом. Колись я слухав, як співав Макаревич: «Не варто прогинатися під мінливий світ…» Якщо, скажімо, славний батько Чорновіл, то й син зобов’язаний бути Чорноволом. Продаєшся, перелицьовуєшся – зміни прізвище і не паскудь його! От так відверто.

Віримо, що все буде гаразд, але коли буде гаразд, цього не знає ніхто. Коли  людина самодостатня – це вже щаслива людина, навіть на війні, навіть у зоні бойових дій, бо вона живе у злагоді зі своїм сумлінням. Уміє чітко розрізняти правильні бажання, правильні думки та вчинки. Тобто, коли ти знаєш, упевнений, що твої дії, результати, досягнення служать людям (пафосно — народові).

Хотілося б, щоб не було війни, але ця війна – вимушена, визвольна. Хтось вважає, що вона робить нас сильнішими. Це, дивлячись углиб, можна трактувати і так, і не так. Так, війна згуртовує націю, єднає народ. Не так, бо війна – завжди смерть і руїна. У злагоді з собою бути не так і важко – потрібна внутрішня чесність. Це, власне, поведінка на самоті, коли ніхто не бачить, не чує, коли маєш змогу робити те, що диктує сумління, без чужих підказок. Хоча, тут-таки додам, якщо радить людина мудра, то сам Бог велить почути і пристати.

На якому етапі це має формуватися – річ індивідуальна; якщо змалку, то бажано послідовно, не забираючи у дитини дитинства. Багато залежить від батьків, тобто від їхнього чуття й уміння формувати й розвивати особистість.

Першим університетом життя для дитини є сім’я, в якій народилася дитина. А головним джерелом знань про чесність є ми – батьки, оскільки діти звертають увагу на наші вчинки. Діти вчаться, наслідуючи поведінку дорослих. Наша поведінка – приклад для наслідування. Тому й завдання батьків – виростити зрілу та відповідальну людину.  Плекати у ній почуття любові до Батьківщини, прищепити глибоку повагу і турботливе ставлення до своєї малої батьківщини – там де народився і виріс.  

Школу маємо таку.., яка є. Церква відлучена від держави і  людини.

Класична література? А чи багато серед молодих людей нині охочих читачів? Тут усе в комплексі. Я не маю ілюзій.

Німець Ганс Енценсбергер якось висловився, що в кожній культурі, в кожній країні, незалежно від кількості населення, читачів поезії приблизно три тисячі людей. Це пасіонарні особистості. Думаю, в нашій Україні більше – це добре, це достатньо. Коли ці люди знають, чого вони хочуть, і роблять щось корисне для країни, то я вірю, що Україна зміниться у кращий бік. І ми обов’язково переможемо. Коли? Це важливо і мене це серйозно хвилює. Вболіваю за кінцевий результат – щоб ми були достойними людьми в достойній країні, яка має повернути собі усі свої території.

Є багато країн, які не мають президента. Це не конче має бути лідер нації, який поведе за собою людей нашої країни. Ми можемо пишатися географічним центром Європи, розміщеному в нашому Закарпатті. В українців  демократія у крові. Але нам нав’язали, що має бути лідер нації, який має за собою вести… Це світогляд  слабкої людини, яка хоче за кимось заховатися.

Коли люди хочуть Гетьмана, за яким би йти – це слабка сторона людини, яка хоче уникнути відповідальності. Ні! Ти сам маєш ухвалювати рішення. У мене війна в країні. Хто в моїх 50 років, має розказувати, як мені боронити свою країну? Я знаю, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком українців, (стаття 65 Конституції та Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»). Найлегше за когось заховатися і сказати, що хтось винен. Це не чоловіча позиція. Громадянин, воїн, чоловік, так чинити не має. Чоловік – це воїн, який має брати на себе всю відповідальність і вирішувати справу самостійно, а не сподіватися, що це за нього зробить хтось інший.