Богдан Червак, Голова ОУН.
«Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!», – це були останні слова бойовиків УВО-ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина. 23 грудня 1932 їх було страчено польською окупаційною владою у Львові. В.Білас і Д.Данилишин – молоді галичани, активні учасники українського націоналістичного підпілля на окупованих Польщею західноукраїнських землях. Обоє члени Української Військової Організації (УВО).
У 30-ті роки минулого сторіччя УВО як підпільна революційна організація планувала і здійснювала так звані «екси» – збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В.Білас і Д.Данилишин брали участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і в короткому часі молоді націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому сталася трагедія, яка буквально потрясла всю Галичину. Хлопців спіймали і віддали в руки польській поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були заскочені непоправністю лиха, якого вони завдали юнакам, зрештою усьому національно-визвольному рухові.
Найдраматичнішим моментом під час судового процесу над хлопцями було зізнання свідка отця Киндія, пароха села Розвадів, який, зокрема сказав таке: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними й почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий, забий!» На гостинці я почув постріл. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» «Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»… «Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».
Уся Галичина пережила великий траур: в українських школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв України. Ця подія мала значний вплив на активізацію боротьби українського народу за своє національне і соціальне визволення. Вона також віддзеркалена в українській літературі. Зокрема відомий український поет О. Ольжич присвятив В. Біласу і Д. Данилишину поему «Городок», а Олена Теліга вірш «Засудженим».