Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Автор: © Вікторія ЗАБЛОЦЬКА, 16 років,
м. Соснівка, Львівська обл.

      Держава будується  нині

Державу не творять в будучині,
Держава будується нині.
               О. Ольжич, «Незнайомому воякові»

Чомусь покоління наші
Лише про Державу мріють,
З рук в руки даючи чашу,
Повну святої надії.
Надії на мир і спокій,
На щедру багату долю,
Та тільки минають роки,
А добром не засіяне поле.
І сходить на ньому кукіль,
А сльози його поливають.
Чому стільки горя й муки
Мої українці знають?
Чому покоління кожне
Своє горе на плечах носить,
Країна, яка все може,
Копійку, як злидар, просить?
Що з нами не так? Палає
Гаряче вкраїнське серце,
А щастя – долі не має – 
Постійно в якомусь герці.
Герої до нас не говорять –
Взивають, кричать невпинно:
Державу завтра не творять,
Держава будується нині!
Не варто про неї мріяти,
Не варто її чекати.
Працювати потрібно й вірити
Усім нам, бо нас багато.   
        
Читаючи Олену Телігу


І часто серце запалає болем,
А щось гаряче  аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня
                     О.Теліга «Поворот»

Вона до нас зверталася тоді,
Коли про пісню ту, чужу писала,
А вороги ступали на поріг,
Зерном чужим це поле засівали.
І серце болем запалало знов,
Гаряче серце рідної країни,
Як «руським міром» Схід наш занесло,
Неначе снігом. Плакали руїни,
Оті руїни, що на місці сіл,
На місці поля рідного – окопи,
І сотні тіл, вже мертвих сотні тіл
Вертались болем у обидва боки.
Не треба смутку! В нього теж є межі.
Любов посіймо, дочекаймось сходів,
«Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову із своїм народом»

Заметемо вогнем любові межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову із своїм народом
                                       О.Теліга «Поворот»

            Розмова з воїном
Здавалося, той погляд проникає
Прямісінько у душу – хоч тікай.
Здавалося, про щось таке він знає,
Що в мені закипіло все: «Питай!
Питай, він розказати тобі зможе
Про світ оцей і про саме життя,
Бо він пройшов через роки тривожні,
Місточок прокладав у майбуття.
Волосся сиве, побілілі скроні…
Долі ріка тече – не зупиняй!
Натруджені за все життя долоні…
Що хочеш знати, дівчино, питай.
Як Ви боролись, розкажіть, будь ласка,
Яка Вас мрія по життю вела?
Надіялись, що зло всі скине маски,
Що вирвемо усе коріння зла.
Були ми юні, вперті і натхненні,
Життя любили, та ішли на смерть.
За Україну, за любов священну
Летіли ми в шалену круговерть.
І вірили, що Україна – мати
Нарешті вільна стане і тоді
Ніхто не зможе наш народ приспати,
Забуде він, як мучився в журбі.
Забуде біль, зневагу і розквітне
На ріднім полі радість молода
Й до вас, онуків, щедре і привітне,
Таке омріяне життя прийде.
Пробачте нам, що так і не зуміли
Ми зупинить ту кляту круговерть.
Мабуть, не так, як треба, відповіли
Тим нелюдам, що й досі сіють смерть…
Така печаль була в його словах,
Що не змогла  його не обійняти.
Та що могла на ті слова сказати?..
… З малих цеглинок виросте будова,
З окремих слів складається поема.
Із ваших діл, із думки, мрії, слова
Складалось те, що нам сьогодні треба.
А далі буде наше слово, наша справа,
Адже і ми не будемо мовчати.
Для того, щоб поема зазвучала,
Нам з вами її треба дописати.

До Дня Перемоги
Відшуміли роки від тих днів непростих,
Гримлять знову  громи, хтось лиш мріє про тишу…
І все менше і менше залишається тих,
Хто в отих сорокових свою юність залишив.

Хто в тилу і боях ніс тягар нелегкий,
Хто цю землю омив гірким потом і кров’ю.
Хай минають роки, пропливають віки,
Ми вклоняємось Вам, ветерани, з любов’ю.

Досі рани болять, досі стогне земля.
«Схаменися, людино!» − вже не просить – благає.
І, мов сльози ті, маки укривають поля,
І травнева мелодія вгору злітає.

На могилах – вінки, а на серці – печаль.
Скільки можна вбивати, травити, губити?!
От і зараз на Сході закаляється сталь,
І в хвилину оцю хтось там прагне убити.

І ніяк не навчить нас прожита біда.
Люди, люди, погляньте, як діти сміються,
Як хлюпоче – іскриться живая вода,
Як із мрій і надій пісні завтрашні в’ються.

Так хотілося б нам, щоб не знали війни
Ті, хто завтра народяться. Хай в мирі зростають.
Нехай пісня крилата добра і весни
Над Вкраїною щедро злітає.

    Десять мовних заповідей свідомого громадянина
                                                         ( За Іваном Огієнком)
Мова – то серце народу.
Коли битись воно перестане,
Смерть народ той здогонить, дістане,
В каламутну порине він воду.
Хто цурається рідної мови,
Той до крові їй серце поранить,
У житті той безбатченком стане
І загубить симпатію Слова.
Рідна мова – двигун безпомильний
Для духовного розвитку краю,
Для його вікового розмаю,
Для Основи, що справжня і сильна.
Обережно з говірками, люди,
Ними мову свою не гальмуйте,
Одне одного краще почуйте,
Хай Любов поміж вами прибуде.
І соборною мова хай стане,
Бо без цього що нація варта?
Бо без цього зігнеться на старті,
До висот своїх не дістане.
Лиш одна в народу ціль і мова,
Лише одна дорога до надії.
Лиш той народ, в якого чисті мрії,
Осягне Світло і торкнеться Слова.
Обов’язкову маємо роботу:
Над мовою своєю працювати,
Свою культуру щедро поливати,
Дай Бог, не кров’ю, а робочим потом.
Доля народу – в мовному розвої,
І коли кожен з нас оте пізнає
Й себе у цім розвої відшукає,
То славу світову народ подвоїть.
Чи зрілі ми? Про це говорить мова.
Якщо її ми любим, поважаєм,
Тоді вона нам серце зігріває,
Вчить відділяти зерна від полови.
Якщо свідомий ти громадянин,
То рідну мову добре знати мусиш,
Її святу тендітність не порушиш.
Свого народу лиш тоді ти – справжній син.

             І.Огієнко    «Десять мовних заповідей свідомого громадянина»
1.Мова – то серце народу: гине мова – гине народ.
2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова – то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.
4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
7. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
8. Стан літературної мови – то ступінь культурного розвою народу.
9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу

  Присвята Євгену Петрушевичу
Є люди, які все життя
Віддають боротьбі за волю,
За те, щоби рідний край
Ніколи ніхто не неволив.
За те, щоби діти росли
У вільній своїй державі.
І їм не бракує сил
Нести України славу.
Таким Петрушевич був –
Мужнім, хоробрим, мудрим.
Юним ступив в боротьбу
І вірив: Вкраїна буде!
Нехай не здійснилося так,
Як він тоді щиро вірив,
Живе його мрія свята
В країні добра і миру.
І молиться він з небес,
До нас простягаючи руки,
Щоб дух український воскрес
У кожному із онуків.      

Присвячую Івану Огієнку, політику, вченому, митрополиту
Ти учив любити мову,
Таку рідну, кольорову,
Щоб була вона крилата,
Щоб могли її ми знати.
Ти добра бажав і волі,
Україні – щедру долю.
Ти за нас усіх молився,
Перед Господом схилився.
Ти – політик і учений,
Борг свій виконав священний.
Любив мову свою рідну,
Шану віддавав їй гідну.
Ми про тебе пам’ятаєм,
Мову серденьком вивчаєм.
Бо, як ти сказав, ніколи
Неможливо зрадить Слово,
Те, яке Господь нам дав,
В колискову рідну вклав.
Хай, мов квіточка казкова,
Розцвітає рідне слово.

Я хочу зрозуміти
Я хочу зрозуміти,
Яка мрія героям світить,
Де береться безстрашна сила,
Яка їх через терні водила?

Я хочу зрозуміти,
Як ростуть на могилах квіти,
Як горюча сльоза висихає,
Як надія в серцях проростає?

Я хочу зрозуміти,
Як так можна чужого хотіти
І за що мою рідну країну
Ворог топче і б’є безупинно?

Я хочу зрозуміти,
Скільки може Вкраїна терпіти,
Скільки ще помирати героям,
Хто її самостійність відстоїть?

Я хочу зрозуміти,
Як нам дім свій любов’ю зігріти,
Де черпати надію і віру,
Коли день безнадійно сірий?

Я хочу зрозуміти,
Чи щасливими будуть діти,
Чи заплатить нам хтось за сльози,
Чи ще довго гримітимуть грози?

Я хочу зрозуміти,
Доки будуть гармати гриміти,
Доки кров проливатися буде,
Ну, коли це закінчиться, люди?

Я хочу зрозуміти,
Чи можна сьогодні радіти,
Чи живими вернуться солдати,
Що майбутнє пішли захищати?

Я хочу зрозуміти,
Доки будеш жорстоким, мій світе?
Я любов тобі посилаю.
Бережи нас, благаю! 

     Михайлу Грушевському присвячую      
Його називаємо символом
Науки, культури, державності.
Нарешті Вкраїна визнала
Глибину його геніальності.      
З дитинства світами мандруючи,
Лише в Україні був вдома.
Любов’ю до неї гартуючись,
Відганяв і незгоди, і втому.
Хто він: вчений, політик?
Що в ньому переважало?
Серця його і вміння
Вкраїна потребувала.
І на тринадцять місяців
Очолив Центральну Раду,
Вірячи і надіючись,
Що Україна не впаде,
Що стане нарешті вільною.
Скільки за це віддала
Дочок своїх, синів своїх.
Сльозами долю вмивала.
Тоді не вдалося, не сталося –
Сили були нерівні.
А зараз? Знову піднялися
Чорні хмари над Україною.
Вивчати уроки історії –
Працювати над помилками
І з його допомогою
Потрібно, звичайно, нам з вами.
Лиш тоді, коли все зрозуміємо,
Стане Вкраїна сильною.
І ніхто вже тоді не посміє
Зазіхати на неї силою.
І всі, як сьогодні Грушевський,
Увійдуть в пантеон величаво,
Як герої, що були перші.
Слава їм! Україні слава!

Читаючи Тараса Шевченка

                    * * *
Нам стільки зараз, як йому було,
Коли він пас ягнята за селом,
Коли він мріяв про жадану волю,
Вимолював для себе добру долю.

Та не лише для себе. Бачив він,
Як люди мучились в ярмі,
Як юная його сестра
У найми прокляті пішла.

Як білі хати почорніли
І як біда на плечі сіла.
Сльозами вмився рідний дім –
Жила недоля в домі тім…

Поніс Тарас через роки усі
Оті болючі спогади свої.

                      * * *
Лежить у мене на столі «Кобзар»,
Частенько я його листаю.
Любов Тараса, його щедрий дар
До свого серця пригортаю.

І разом з ним то плачу, то сміюсь,
Через роки місточок прокладаю,
За кращу долю щиро так молюсь,
За кращу долю для рідного краю.

І огортають серце біль і жаль,
В його словах надії оживають…
Лежить у мене на столі «Кобзар»,
Частенько я його листаю.

                
    * * *
Тарасові шляхи важкі й болючі
Мені сьогодні осягнути треба.
Я так, як він, також шукаю ключик
Від тих воріт, що зачиняють небо.

Десь там прозорі фантастичні птахи
У синє небо високо злітають.
І я також не відчуваю страху,
За мрією своєю піднімаюсь.

Про що ж він мріяв, той малий Тарасик?
Які надії серце звеселяли?
Ми з ним сьогодні стрілися у часі
І разом до краси помандрували.

Три вірші
                         * * *
«Тече вода із-за гаю та попід горою…»
І бачу я тих каченят, що плещуться під осокою,
І чую, як шумить вода, така чистенька і прозора.
Сидить дівчина молода в тіні під осокором.
                          * * *
«Садок вишневий коло хати…»
І нас також скликає мати,
І подає вечерю всім.
Такий він теплий, отчий дім,
Коли він нас, дітей, чекає,
Коли матуся научає
І линуть дідові пісні.
                         * * *
«Реве та стогне Дніпр широкий…»
Лютує буря. Скільки бачить око,
Укрили небо хмари дощові.
І страшно так, неначе в тій імлі.                        
Ми заблукати можем ненароком.
І тільки місяць, що блідий і хворий,
Освітлює оті нічні простори.
По місячній стежині ми підемо
І там, можливо, спокій віднайдемо

Залишити відповідь