КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Автор: © Діана Геріх, 14 років,
м. Кам’янка, Черкаської обл.,
вихованка дитячої літературної студії ім. Данила Кононенка (керівник студії Таміла Чупак)
***
Блискають гради,
Гармати гримлять.
Воїни наші чатують,
Не сплять!
Боронять Вкраїну
Нашу єдину,
Воюють надійно
Вночі і у днину.
Герої відважні
Нас захищають,
Їм волонтери
Допомагають.
За вас я молюся
Ночі і дні.
Повертайтесь живі!
Повертайтесь живі!
***
В степу на вольній волі
стрімкий орел літає,
а мужнє серце воїна
тихесенько згасає.
Лиш шелесне травинка
в руці на захід сонця,
Змигне життям світанок
для молодого хлопця.
Там матінка чекає
і вірить, що вернеться,
«Він обіцяв, я знаю!»-
кричить у неї серце.
Війна – гримаса злісна
піде у забуття,
І заквітує пісня –
для миру і життя!
***
Війна
Це дивне почуття – війна…
Чому ж мені так сумно й страшно?
Чому безжалісна вона,
Болюча, незагойна рана.
Ми хочемо і будем вільні,
Відступить кровопролиття.
Небесні воїни навічно
Тримають небо для життя!
***
Блакитні проліски в очах,
Рубінові троянди серця,
Наснаги слово на вітрах
Фонтаном із артерій б’ється.
Чарівні марення у снах,
(Ранковий спокій їх поглине).
А в тих заобрійних шляхах
Мій сміх озветься полохливий.
Я накликаю диво сну
У день стрімкий і мерехтливий.
Чи юним серцем осягну
Життя містичну, світлу зливу..?
***
Мої мрійливі сни – примхливі –
Їх місяць на ріжку приніс.
Та світлі почуття, грайливі,
Ховаються в холодні дні.
Щасливі миті пам’ятаю,
Може, повто́ряться колись?
Дівочих мрій не приховаю,
Проміння їхнє роздивись.
І те розхристане кохання
Відтане в погляді яснім.
А мить болючого прощання
Зі снігом зникне навесні.
***
Зачекай лиш хвилинку – зупиниться мить,
Щоб зустріти промінчик весняний.
Ти відкрий свою шибку – почуй як бринить
Долі світлої подих духмяний.
Ти відчуй кожним нервом, як в жилах тече
Щира радість весняної гами.
Обіпрись на кохане, надійне плече,
Що б не сталося з іншими нами.
***
Чомусь так дощівливо на душі,
Те розуміння із печалі й суму звите.
Розлука болісна притишкла на межі
Прощання. А кохання вже як сито.
Дірявість почуттів, далекий мій,
Як попіл, перевієш на світанні.
Я лиш довірилася істині простій,
Замкну у серці щирі сподівання.
І знову дощівливо на душі.
Хіба буває радісним прощання?
Розлука болісна принишкла на межі
Затерплого від розпачу кохання.
***
Кав’ярня, вечір і самотність,
Вона до відчаю одна.
І ця її примхлива гордість,
Немов негода затяжна,
Вбиває радо, неквапливо.
Та знає – шансів вже нема.
Про нього думати тужливо.
Чекати? Може, жартома?..
Вона у розпачі й зневірі,
Як квітка та, що відцвіла.
І пишуться журливі вірші,
І хочеться весни й тепла.
***
В подиху вільному стільки відвертості.
Стільки можливостей і протилежності.
В кинутім погляді – суть загадковості,
миті чарівності чи випадковості.
Хвилька остання – забути бентежливе,
В мареві ніжності думку мережити.
Вчути по-справжньому щось заперечливе,
Вільним чорнилом закреслити речення.
Мріями впертими стіни обклеєно,
Їх карбувати щоденно і впевнено.
Вірш не останній, зухвалий, допишеться,
Спогадом стане.
Ніби, востаннє…
***
Так хочеться поринути у вічне,
Відчути всі смаки свого натхнення.
Забути біль і жити новим тижнем,
Ще й досягти вселюдського прощення.
Сповна вдихнути бриз палкого щастя,
Розлити в кожну душу трохи мрії,
Триматися з коханим за зап’ястя
І будувати пристані з надії.
Так солодко відчути те натхнення,
Що назавжди заглибить у прекрасне –
Ця мить вже тут, це наше сьогодення,
Вдихай його правдиво, вільно, ясно!