КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Олександр Ватага,
10 кл Новоободівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Тростянецького району Вінницької області.
Мені 16 років,
Федор Харитонович Шевчук
Єднаймося
Українці всіх країн, єднайтеся!
Ра́зом скидаймо ярмо!
Погляньте! І всі запитайтеся,
Якими шляхами йдемо.
Хай кожен буде не байдужим
Бо наше життя – це війна.
Згаяне все надолужим,
Бо наша у лихах вина.
Кожен когось винуватить.
Не себе. Лише тільки когось.
І кожен за це ще заплатить…
То може, за ум візьмемось?
Бо завтра сьогодні – це вчора,
Тож з лінню своєю борись.
«На потім» – жахлива потвора…
Слово прокляте «колись».
Боротьба
Ми українці, ми не сіра маса,
Нестримний Дух Свободи пророста…
Живе між нами «Заповіт» Тараса,
Святої правди істина проста!
І хоч які траплялися халепи,
Та не скінчалася визвольна ця війна:
Проти Петра боролись за Мазепи,
І проти Никона боролись за Махна.
Живуть між нами Ольжичі й Бандери,
Донцови закликають знову в бій,
Життя щоб дать борцям нової ери,
Щоб врятувати любий нарід свій.
Між нами є Творці, Борці, Поети…
Сосюри, Винниченки, Хвильові…
Щодня рвуть кайдани та тенети,
Освічуючи обрії нові!
Живе Вкраїна! І степи, і гори!
І наша боротьба, їй-бо, не тще.
Каменяр на нас поглядує суворо,
Кобзар питає: «Чи не вмерла ще?!»
Не вмерла, Батьку! І не вмре ніколи,
Бо є у неї гідні ще сини,
Які боронять рідні видноколи
Від Сяну до Дніпра, та до Десни!!!
«Життів мільйони…»
Життів мільйони вже поклали, Ненько,
За твою свободу, щастя і життя.
Діжде́мось мо’, що «згинуть воріженьки»,
Навіки кануть в темне небуття.
Але саме по собі зло ніяк не згине,
Тож справі цій присвятимо серця,
«І душу, й тіло», й розум – для країни,
І все єство своє одвічного борця.
Не сотні їх – мільйон, та й то не перший…
Хто своєю смертю нищив страх
І висміяв катів своїх, померши
По окопах, тюрмах, таборах…
Не вбити їх! Вони живі назавжди!
В серцях народу, в вічному житті,
Усі, хто жертвував життям заради правди
І не спинявсь на праведній путі.
Та зібрала́сь криваво-темна рада:
Лакузи мороку, прислужники брехні…
Знайшли тих «срібних», і, будь ласка, – зрада…
І вся Вкраїна в муках та вогні!
Злободенне
Є сила. Є воля. Нема сили волі.
У цьому нещастя, і муки, й біда…
Народ хоче ЖИТИ, народ прагне долі,
Та всі ці бажання – у ступі вода.
Товчемо й товчемо ту воду роками,
Вже скоро зітреться у ступі тій дно.
Ми виєм по-вовчи, щоб стати вовками.
Змінилося щось? Барани все одно…
А зверху нам кажуть: «Усе так і треба,
Свобода – то рабство, а мир – це війна!
Мовчіть та очікуйте манни із неба.
Ще трішки лишилось, і впаде вона».
Чекаємо манни. Знаходим омани.
Мовчить десь набату підкупленний дзвін.
Одні казнокради. Де ділись гетьмани?!
Чи ми доживем до омріяних змін?!
Кожен вже звик: «хіба щось означаю?»,
«один я не зміню», «воно не моє»,
«воно мені треба?», «моя хата скраю».
Скажіть після цього, майбутнє в нас є?
На тему мовну
Віками нам нав’язують чужинці
Свою культуру, мову, все чуже!
Щоб ми забули слово «українці»,
Щоб ми зробились масою уже!
О, непохитна українська мово,
З любов’ю я вклоняюся Тобі.
Звучиш ти, древня, на́ново чудово,
Хоча не раз тонула в боротьбі…
А зараз час, хоч, наче, буцім, світлий,
Але на Тобі ворога приціл.
І зрадник все шуга́є, непомітний,
Бо ще не все, не все «іскарєніл».
Із вивісок кіоску й магазину
Читаю «сахар», «кофе» і «мука»…
Ну як навчить неграмотну людину,
Що не така в нас мова, не така!
Це справді страшно й сумно визнавати,
Але варваризація живе…
Вона не припиняє заповзати,
Забарвлення міняючи нове.
Це популярна мова окупанта,
Від мовних війн втомився ріднокрай.
Та втішений я рішенням гаранта:
«Напередо́всім – мову захищай!»
Як цвинтарем блукав я наодинці,
Колись утямити це диво так хотів:
Україномовні українці
Озвались чом не рідною з хрестів?
Чому рублями обзивають ГРИВНІ?
Чому «на» Україні, а не «У»?
Чому «та да – красіві», не ЧАРІВНІ,
Дівчата зараз? В толк я не візьму…
Чому кондукторів цікавлять так білети?
А на базарі міра «руб кіло»?
Чому у нас кульки́, а не ПАКЕТИ?
Не «МОВ НАВМИСНЕ» сталось, а «назло»?
Чому ми ПОсміхаємося часто?
І через «л» ще пишуть «КОВБАСА»?
Чому Кіркоров, Бузова та Басков?
Де наша Пісня? Чом одна попса?
Я хочу знову, знову нагадати:
Який «скваречник», як живе там ШПАК?
Іспит треба СКЛАСТИ, а не здати.
А українці роблять саме так:
УХВАЛЮЮТЬ закони, не приймають,
І участь не приймають, а БЕРУТЬ!
Не відкривають двері – ВІДЧИНЯЮТЬ!
Удари не наносять – ЗАВДАЮТЬ!
Українець дівчину КОХАЄ.
А ЛЮБИТЬ Україну, маму, борщ…
І мову українську, яка має
З десяток слів-синонімів до «дощ»,
Дванадцять відповідників “крайнеба”,
Найбільшу кількість слів, де корінь «мов»,
Де співіснують і «потрібно», й «треба»,
Де океан питомих слів-основ.
Українець кату ЗАВАЖАЄ,
Бо МІШАЄ тільки кашу й суп.
А РІЩА, а не хворост укидає
Він не до куч, а все-таки до КУП.
Ти українцю зайва є, рубашко,
І у часи найважчі, бід і змін.
Бо хоч би як буде йому і важко,
Та у СОРОЧЦІ народився він.
Не кла́де свій ТЮТЮН він у кармани,
Бо в нього є кишені! От що є!
Хоча, буває, вводять у омани
Буква «ѓ» із літерою «є».
А під БУЗКОМ квітує ПОЛУНИЦЯ,
ОЖИНА в’ється попід НАГІДКИ.
ПЛИСКА спить. Цікаво, що їй сниться?
СТРУМОК? ДЖЕРЕЛЬЦЕ? Дітки між ряски́?
«Ви знаєте, — ПОСТАВЛЮ запитання,–
Що правильно казати «листопА́д»,
І що в словах, з закінченням на «-ання»
Передостанній з наголосом склад?
Хоч ВИНЯТКИ, без «й» вони, до речі
(ДО РЕЧІ – лиш окремо, якщо що),
У всьому є, та ясно і малечі:
«АБИ-», «-ХТОЗНА» ми рА́зом пишем з «-що»!
НАВЗАЄМ – це те ж саме, що й взаємно.
І наголос завжди клади «йогУ́рт».
Ну що ж – згадали правила… Приємно…
Повеселішав, бачу, дружній гурт.
Чудово – товариство небайдуже.
Спасибі вам, не впав на мову пил.
А мова – це важливо. Дуже-дуже.
І діялог, і написи з могил…
Лиш КІЛЬКА слів, але чого ж бо варті!
Мова – це рушій народних мас.
Лунає мова. А на мовній варті
Стояти має кожен. Кожен з нас!
Про головне
Не втратьте єдність. В єдності є сила.
Не втратьте віру. Вірте до кінця.
Вперед ідіть, хоч би й було несила,
Немає меж для творчості митця.
Не втратьте мудрість, не марнуйте часу.
Важливе не забудьте. Вірте у дива.
Не перетворюйтесь на сіру біомасу –
Даруйте людям люблячі слова.
Теплом сердець і щирістю діліться.
Відкрийте душу – най побачать всі,
Що лиш добро є силою та міццю,
Немає сили в мороці й грісі.
І хай щодня всі будуть щасливіші.
Нехай минають у блаженстві дні.
Люди! Будьте ж-бо ніжніші!
Хто зна: на троні завтра, чи в труні?!?
Скарб
Скарби шукайте не у полі,
Скарби шукайте у душі.
Бо справжній скарб – скрижалі долі,
Це стежка рідна в спориші.
Це хата глиняна та стріха,
Це річка та вишневий сад,
Від запаху акацій втіха,
Це листопад та снігопад.
Це близька людина здорова,
Це мудрість старих прадідів,
Це наша вкраїнська є мова,
Стрій чорнобривців рядів.
Скарб – це хвиля Дніпрова прудка,
Скарб – це правда слів, які линуть в народ.
Скарб – це правдивість кожного мого рядка.
Скарб – це вірш, і автор – поет-патріот.
* * *
Сяють вогнями незримими
Питомо вкраїнські слова.
Словами народотворимими
Осяяна мова жива.
Сягають їхні корені глибоко,
До сивої прадавнини́,
Коли набивали ще цибухи,
Кували мечі для війни.
А та́кож сяють прекрасно
І нові українські слова,
Що звучать так химерно-сучасно,
Щоб мова лишалась жива.
Час та Україна
Летять секунди та біжать хвилини,
І відіб’ється мить єдиним: «Тень!»
За миттю мить – не вернуться години,
Вони минули. Проминув і день.
Так день за днем. За тижнем знову тиждень.
Новий вже місяць. Та новий і рік…
Чекаємо…Чекаємо… Чи ж виждем?
Чи напросто змарнуємо свій вік?
Той вік назад не вернеться ніколи.
Один лиш раз нам суджено пройти.
І так прожить, щоб відповісти з радістю,
не з болем:
«А що зробив для України саме ти?»…
* * *
Я ляпку воску на листок паперу
Крапну. Свічку запалю.
Буду писати вірші про Бандеру.
Вже й друга ночі. Досі я не сплю.
Махно, Петлюра… Ще чиє імення
Превозвеличу в своїх віршах я?
Не сплю, пишу. Ночами є натхнення
Писати вірш, прославити ім’я.
Ім’я якогось князя чи гетьма́на,
Або змагань святих Провідника:
Симона, Євгена чи Степана…
Чи взагалі – простого вояка.
Натхнення шепче, мерехтить аж свічка.
Я записав диктовані рядки.
А віск, немов обличчя чоловічка,
Вдивляється під очерки руки…