Тарас ГОЛОВКО
Нинішні реалії виглядають так, що Росія, як державне утворення, як потенційна загроза на європейському континенті, як сусідня недружелюбна країна, що анексувала півострів Крим і частково контролює територію Донбасу через місцевих донецьких і луганських сепаратистів, на жаль, і далі продовжуватиме дестабілізувати ситуацію в Україні.
Частина української спільноти ще й досі вважає, що вся вина за розв’язання так званої гібридної війни проти України лежить лише на нинішньому правителі РФ Володимирі Путіну і його найближчому оточенні. Хоча, за великим рахунком, винен увесь російський народ, який у більшості своїй підтримує нинішню агресивну зовнішню політику Кремля, і досі знаходиться в полоні хибних ідеалів, нав’язаних ще за часів Сталіна, так і не переосмислив своє недалеке історичне минуле, позначене масовими репресіями і багатомільйонними жертвами, а головне, не усвідомив себе частиною європейської цивілізації.
Розібратися в ментальності теперішнього покоління росіян і їхньої правлячої верхівки, суцільно укомплектованої гебістськими кадрами, спробував відомий український історик, політолог, кандидат політичних наук Олександр Палій, випустивши нинішнього року книгу «Збагнути Росію. Свідчення очевидців» у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».
В книгу увійшло понад шість десятків свідчень представників різних епох: послів, співробітників іноземних дипломатичних місій, офіцерів, купців, мандрівників, яким судилось відвідати тогочасну Московію, як раніше називали Росію.
Чим цікаві ці розповіді очевидців, які збереглись до наших днів? Насамперед тим, що вони в прямому значенні слова зривають покрови з наскрізь сфальшованої офіційної російської історичної науки такими відомими істориками минулого як Карамзін, Ключевський, Соловйов, Татіщев та ін.
Одним з перших безцінних свідчень, що викликає інтерес є спогади про свою мандрівку до Московського князівства посла Священної Римської імперії Сигізмунда Герберштайна, що відбулась з 1517 по 1526 рік. Потрібно відразу зазначити, що у цей період Московією правив князь Василь ІІІ Іванович. Це був жорстокий правитель, який придушував будь-який вияв непокори з боку наближених до нього осіб. Так, за його наказом було відсічено голову дипломату Івану Беклемишеву лише за те, що той непоштиво відгукнувся про самодержця і його дружину. Період правління Василя ІІІ цікавий і тим, що він, як і його попередники на московському престолі, прагнув розширити свої володіння, постійно ведучи загарбницькі війни. Намагання приєднати до Московії Київ, Полоцьк і Вітебськ у вересні 1514 року для Василя ІІІ закінчилося повною поразкою у вирішальній битві з військом Литовсько-Руської держави на чолі з князем Костянтином Острозьким.
Повертаючись до свідчень Сигізмунда Герберштайна, прослідкуємо за тим, що привернуло увагу посла Священної Римської імперії за часи свого перебування у Московії.
У своїх спогадах він дуже детально описує, як влаштована система влади московського князя, яка поширювалась не лише на мирян, а також і на духівництво. «Важко зрозуміти, чи то народ за своєю грубістю потребує володаря-тирана, чи то від тиранії володаря сам народ стає таким грубим, байдужим і жорстоким», ‑ приходить до висновку Сигізмунд Герберштайн, який упродовж дев’яти років жив серед московитів і досконало вивчив їхні звичаї.
Взагалі надзвичайно жорстока деспотія у Московії найбільше вражала людей із Заходу, як тільки вони опинялися на території князівства. Скажімо, у спогадах німецького офіцера Альберта Шліхтінга, який служив при дворі царя Івана IV Васильовича Грозного з 1564 по 1570 рік тема тиранії є домінуючою. В історію Росії цей самодержець увійшов з вельми суперечливою характеристикою. З одного боку, його сприймають як реформатора і обдарованого публіциста, відомого своїми «літературними» посланнями до конкретних історичних осіб, а, з іншого, він був типовим тираном, обтяженим спадковими психічними захворюваннями. До речі, в його жилах, як не прикро це констатувати, текла українська кров, бо мати його – Олена Василівна Глинська була із знатного роду русинів-українців.
Період правління Івана Грозного у московській державі супроводжувався постійними репресіями, стратами і конфіскаціями, які в російській історичній науці називають терміном «опричнина», похідного від слова «опричник» ‑ воїн репресивної армії, який за наказом царя здійснював екзекуції над його підданими з різних станів. Як це відбувалось на практиці, знаходимо в описі Альберта Шліхтінга: «Тиран полюбляв сам на власні очі дивитися на тих, кого катують і піддають страті. Трапляється, що кров бризкає йому в обличчя, але він все ж не хвилюється, а навпаки, радіє і голосно кричить, вдаючи людину, що торжествує і радіє; «Гойда, гойда!». Й усі покидьки-вбивці, і солдати також кричать слідом за ним: «Гойда, гойда». Ну а закінчує своє свідчення автор напрочуд пророчими словами: «Коли Бог хоче покарати якийсь народ за його злодіяння, він зазвичай вражає його не одною загибеллю і карою, а багатьма і всілякими водночас».
Наступне свідчення, яке проливає світло на темну епоху правління царя Івана IV Васильовича Грозного, який з усіх російських монархів владарював найдовше – рівно 50 років та 105 днів належить двом ліфляндським найманцям ‑ Йоганну Таубе й Елерту Крузе. Вони служили в Московщині з 1566 по 1572 рік і були свідками найдраматичніших моментів за участі московського князя. Вже згадувалась опричнина, яка дуже тісно пов’язана із земщиною – терміном, яким називались відокремлені землі за розпорядженням Івана Грозного, що належали земським боярам, включно з їхнім нерухомим майном, холопами й іншими матеріальними цінностями. Іван IV, запроваджуючи земщину, мав на меті зміцнити царську владу шляхом постійних репресій, спрямованих проти земських бояр, яких сприймав прихованою опозицією і потенційними сепаратистами. Під будь-яким приводом над ними чинилось насильство опричниками, котрі ні перед чим не спинялись. Вину за небачені злочини Йоганн Таубе й Елерт Крузе повністю покладали на Івана IV, який заохочував своїх опричників творити беззаконня: «Він палив і вбивав усе, що мало життя і могло горіти: худобу, собак і кішок, ‑ забирав у риб воду в ставках, і все, що мало дихання, повинно було померти й перестати існувати». Рідко хто з московитів наважувався сказати прямо в очі князю, що ним твориться зло всупереч існуючим Божим заповідям. Все ж ліфляндці цитують у своєму свідченні звернення митрополита Філіпа Количева, який з ризиком для власного життя спробував напоумити кровожерливого тирана: «Татари і язичники, та й весь світ може сказати, що у всіх народів є закони та право, тільки в Московії їх немає. У всьому світі злочинці не знаходять в уряді співчуття, якщо шукають його, а в Московії нема співчуття для невинних і праведників. Подумай про те, що хоч Бог підніс тебе у світі, але все ж ти смертна людина і Він спитає з тебе за невинну кров, пролиту твоїми руками».
Цікаво, що в сучасній Росії царя Івана IV Васильовича Грозного вважають трохи чи не національним героєм. Кілька років тому йому встановили перший пам’ятник в РФ в місті Орлі, а от в місті Александрові Володимирської області він простоїв менше доби і за рішенням місцевої громади був знесений. Це доводить, що в нинішній Росії все ж є свідомі громадяни, котрі сприймають Івана Грозного виключно як нелюда-диктатора.
Хто з потенційних читачів матиме змогу ознайомитися зі змістом книги «Збагнути Росію. Свідчення очевидців», упорядкованої і перекладеної Олександром Палієм, рекомендуємо прочитати свідчення ватиканського дипломата Джованні Паоло Компані, посла Англії в Московії Джильса Флетчера, шведського посланника Петра Петрея, німецького військового Конрада Буссова, австрійського барона Августа Маєрберга, німецького посла Адама Олеарія та ін. Викладені ними факти про Московщину, коли нею правили вже згадуваний Іван IV Васильович Грозний, а ще Борис Годунов, Василь Шуйський, Петро І, Катерина ІІ, Павло І та ін., сприйматимуться неоднозначно і шокуюче. Перед читачем постає зовсім інша історія Росії, в якій свідчення іноземних авторів руйнує більшість міфів про «героїчне» минуле Московської держави.
Заради об’єктивності згадаймо свідчення й англійського мандрівника Едварда Данієля Кларка, котрий відвідав Російську імперію в 1790-х роках. З яким захопленням і любов’ю від згадує Україну, що, на його думку, разюче відрізнялась від Московщини, починаючи з гарно облаштованого побуту, закінчуючи доглянутими присадибними ділянками і акуратними житловими будівлями. «Вони (українці) більш шляхетні, гостинніші та красивіші, ніж росіяни, і перевершують їх у всьому, що може піднести один рід людський вище іншого» ‑ не стримує своїх щирих емоцій Едвард Данієл Кларк, опинившись в Україні і відчувши на собі справжнє людське тепло.
Така історична правда, яку хоч і приховували, фальшували і перекручували віками в сусідній країні, а вона таки пробилась до людей, а, головне, наблизила до розуміння того, з ким насправді маємо справу…