Євген Дудар
Отче наш праведний, Тарасе!
Наша славо і совісте наша!
Уже вільноукраїнствуємо. Уже гопакуємо в незалежній державі. Бо вже «…од молдаванина до фіна», слава Богу, репнуло. Правда, фінові поталанило ще «на зарє». А от бідний молдаванин досі не може виборсатися з обіймів «освободітєля».
Та й нам. Батьку, не легко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів. Натомість рабів наплодили. Що звикли скнидіти у запліснявілому імперському хліві. Відчувати на своїй шиї ярмо. Облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. Вони знову прагнуть тухлятини московського кремля.
Раб, Батьку, є раб. А маємо рабів усякого гатунку. Від академіка до свинопаса. І раб з головою академіка в сто разів рабіший, ніж раб з головою свинопаса. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть, як раб-академік.
Та позоставимо. Батьку, рабів на осуд нащадкам їхнім.
Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас. Батьку, як багатократерні вулкани. Ніколи не знаєш, у який бік бабахне. А потім булькають самі у собі. У тому бульканні гублять енергію, силу. І, вибулькавшись, згасають.
Отак, Батьку, гріхопадаємо потрохи. Ще й не встигнувши стати праведниками.
Вряди-годи киваємо на якийсь, нібито небесний, святий народ. А правду в очі самі собі і тому народові сказати не сміємо.
Що ти, народе, не такий уже й святий, і не такий небесний.
Що ти виплоджуєш зі свого лона і отих поганців, які у найскрутнішу годину зрікаються тебе. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру, аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп’ячу мову, аби не говорити твоєю. Які готові топтати твої святині, нищити твою історію, вбивати твою пам’ять, би не нагадувало їм, що вони ростуть із твого коріння.
Сам нарікаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними іванами. Сам терпиш їх на своїй шкірі, годуєш і лелієш.
Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти холуя. Який не хоче волі. Бо завтра він стане найзапеклішим твоїм ворогом. І, як проклятий Каїн, вдарить у спину.
То коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?!
Молюся, Батьку, до Тебе. Молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил:
Дайте моєму народові гордості і самоповаги!
Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливості топимо свою честь і своє достоїнство.
Дайте кибети народу нашому відчути себе господарем у своїй господі! Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, ще гірше споганить долю і навіки погубить волю.
Знизпошліть якогось убивчого фунгіциду на погань всяку, що обсіла нашу землю.
На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під ‘їхні ненажерливі зуби.
На чужинецьку саранчу, яка ” сидить на нашому дереві, об’їдає його і його ж поганить.
На отих «повзучих», які слюнявлять: «Пущай собі Ґаліція йде до Руминії, а ми рачки поповзьом на схід…»
Куди б вони не повзли.
Знизпошліть розуму дурням, які плачуть про обірвані контакти.
Знизпошліть контактів пришелепкуватим, що один на одному рвуть чуби за владу, за булаву, за релігію.
Знизпошліть величезну ковбасу! Тому, хто постійно плаче за ковбасою. Та таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.
Царство комунізму знизпошліть, тому, хто постійно за ним тужить. Але на окремо взятому острові. Огородженому колючим дротом. Щоб не потерпіло від «дурного вліянія запада».
Знизпошліть цілющого прозрівального духу тим, хто його втратив. Прозріння тим, хто ще може прозріти.
Громадянського позову тим, хто ще остаточно не оглух серцем.
Бо Україна, як обезчещена москалем покритка, зі своїм дитям та народом на своїй землі терпить голод і холод, наругу і кпини, а лицарі, які мусили б її рятувати, ніяк не домовляться, кому з них пищалі нести, а кому козацтво вести.
Знизпошли отче наш праведний Тарасе, на землю нашу многостраждальну достойних лицарів!
Знизпошли!