ВЕЛИКИЙ І БЛИЗЬКИЙ

Олег ЖДАНОВИЧ

23 травня 1938 р. зійшлися ми, студенти, у Варшаві, у нашій вийнятково того року просторій домівці, на звичайні сходини. Точніше не пригадую теми їх, але пригадую, що, саме коли промовляв Василь Регей, при вході зчинився заколот; хтось вривався до домівки. На запит — хто це? — впала відповідь: поліція!

— Уважай на тего, ктури гада!»* — Один із агентів підійшов до Василька, взяв його під руку й відвів набік. Почався звичайний поліційний допит. Один із тих, в яких ясно, що сама поліція не знає, чого хоче, бо має наказ зробити ревізію ось так, для шикани. Усіх нас провели крізь столик допиту.

Вся «урочистість» тривала понад годину. Нікого не затримали. Побоюючись, що ми можемо складати скаргу за необосноване переведення ревізії, під піяніно підкинено якусь летючку ОУН, і ми дістали дозвіл розходитися. Коли ми вийшли на вулицю, почули крики хлопчаків, шо продавали надзвичайні видання вечірніх газет. У них було повідомлення, шо в Роттердамі від вибуху бомби загинув Євген Коновалець. Це повідомлення вияснювало причину ревізії в студентській домівці, але одночасно ставило питання: і хто ж теперзайме місце легендарного Вождя?

Це питання стояло на всіх сходинах, що відбулися малими групами по 3—4 особи, на яких найближчі собі люди, студенти й студентки, під проводом уповноваженого від Організації Українських Націоналістів складали поклін Упавшому. Наше загальне питання було: а хто ж замінить Покійного?

— Організація дасть собі раду. Врешті напевно є заповіт упавшого

Вож­дя,— відповів уповноважений ОУН.

Довір’я, яке ми мали до Організації, забороняло ставити дальші питання. Але проблема залишилась. Залишилась тому, що всі ми, молоді, вважали ОУН єдиним чинником, що зможе вести й виграти визвольну боротьбу, яка ось-ось увійде в рішальну стадію, з вибухом Другої світової війни, який ми вважали тоді дуже близьким. За кілька місяців появилася летючка про призначення НОВОГО  Вождя, що кінчалася нормальним  у ті  часи гаслом: «Упав Вождь — не­хай живе Вождь!»

На звороті — фото молодої людини в однострої Української Армії і підпис: Андрій Мельник.

Хто це? На це питання шукав я відповіді довгі роки. Мабуть, літ із десять, доки не пощастило попасти в умовини, коли з Полковником доводилось зустрічатися частіше, а згодом все ближче співпрацювати.

Ця стаття повинна б дати відповщь на те питання, але повної відповіді вона не дасть. У наших умовах за 10 років після його смерти ми не зібрали доволі матеріялу про нього. Ледве чи зберемо бітьше за дальших 10 років. Але за чер­гове десятиліття, може, здобудемося на аналізу наявного матеріялу, й це буде вже багато. Постать-бо була настільки багатогранна, настільки переростала своє оточення, що схопити її глибину зможе щойно майбутній історик, який розглядатиме її зовсім безпристрасно: без симпатій, але й без антипатій, чого ще не можемо ми, сучасники, бодай на певному етапі його трагічної й веле­тенської діяльности.

Із вищезгаданої летючки дивилось обличчя молодої людини в однострої. Обличчя гостре, скромне, настільки ж безтурботне, як і розхристана шинеля, що так пасує до образу бійця революції. Вузькі уста говорили про підтягненість і дисципліну.

Тодішня романтика вождя-героя не дозволяла розпитувати. Та й кого

у Варшаві, коли це націоналіст, та ще й галичанин? А при тому дуже швидко почули ми з кіл «демократів» навіть глузливі запити: «І що ж ви тепер робити­мете без вашого Коновальця? Вожді легко не приходять…»

Авжеж — вожді легко не приходять. Цього нас вчив і Д. Донцов, і Карляйль. Про це докладно говорив нам учитель політосвіти — Роман Б. ще в Крем’янці в середньошкільні часи. Але ми вірили, що коли Націоналістичний Рух виріс, то в ньому є люди, що можуть прийти на місце Є. Коновальця. Ми настільки вірили в Організацію, що готові були визнати кожного, кого вона визнає Вождем. Недаром же ми деклямували наголос слова О. Ольжича:

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час

Все маєш духового гарту

На стіл побойовища кинути нас

Тверезо, без жалю, як карту.

Ми хотіли бути кинені «на стіл побойовища» й тому не дуже шукали від­повіді на запитання: хто ж нас кидатиме?

Прийшли часи зриву в Карпатській Україні, прийшли місяці її трагічної

ліквідації, що не викликали, при всьому болю, й дрібки зневіри, бо була дальша перспектива — війна, міжнародна завірюха, в якій «мусіла» бути шанса для нас. Прийшла трагедія окупації Західних Земель України Москвою. Перша тура для жданої нами війни закінчувалась двома важкими поразками. Прийшов фатальний 1940 рік — рік розламу Організації.

Ті ж самі, що писали: «Упав Вождь — нехай живе Вождь!», почали говорити про «інженера Андрія Мельника», бо — мовляв — «який він сьогодні полковник?» І тоді знову виринуло питання: хто ж такий Полковник Андрій Мельник?

Перший, хто відповів на це питання, був Євген Маланюк, що знав Полковника як Шефа Штабу Дієвої Армії, що стояв поруч його «особистого кумира» — Василя Тютюнника. Він заявив: «Це людина з шовку й сталі». Ця поетична формула була в стилі «вісниківської поезії», на якій ми виростали, викликала довір’я, але говорила мало. Тим більше, що Є. Маланюк, сам вояк регулярної армії, вважав Полковника надзвичайним у війську, але не бачив його ніяк у політиці.

О. Сеник-Грибівський відповів: «Це оборонець Києва й герой Мотови-

лівки». Полк. Р. Сушко: «Це велика людина, яка ніколи не підвела».

М. Сціборський: «Це одна з корінних постатей Визвольних Змагань. Кому ж, як не йому, їх продовжувати? А для продовження треба досвіду. Історія не визнає імпровізації…»

О. Ольжич, як звичайно стриманий, вибухав обуренням, коли заходила мова про Полковника. «Треба вміти за одне слово витерпіти ламання ребер, щоб говорити про витримку революціонера… Авжеж, це не Вождь типу Єв. Коновальця, менше від нього стратег і політик. Це по характеру — шеф штабу, але людина, яка ніколи не ламалась і має відчуття суті історії…»

Для 3. Книша це була незламна людина з процесу Басарабівців. Відповідь Ю. Вассияна найбільше заскакувала, вона-бо казала найбільше, але, як кожна грунтовна відповідь, ставила дальші питання:

«Полк. А. Мельник — це втілення духа нашої землі. Це людина народу,

села, але й людина змагань того народу за суверенність. Ніхто інший не має такого відчуття народніх прагнень, ніхто не знає кращого підходу до потреб народу…»

Багато ми зустрічалися в Кракові з Р. Єдником. Було це в товаристві Олени Теліги, Ю. Вассияна, Д. Мітринги, І. Гриньоха, С. Ленкавського. Люди ці були поділені вже на два середовища, що ворогували між собою. Але це ще були ті «давні часи», коли можна було говорити щиро й цікаво з противниками. Те­мою розмов був розлам ОУН, а тим і персонажі. Про противників Полковника ніхто не міг нічого сказати поза відомим — підпілля, постава на процесах, стаж в’язниці. Усе це мав і Полковник, і його співробітники. Як же ж зважити ці дві «сторони?»

Для О. Теліги справа була «проста»: вона вірила О. Ольжичеві, М. Сці-

борському й О. Сеникові. Полковника ніколи не бачила, але «не може нічого ЗЛОГО сказати». А що минуле його славне, то вона не дозволить його очорнювати в своїй присутності. Для Р. Єдника, хоч і як він був тісно пов’язаний зі своїми товаришами, що опинились по другому боці, Полковник був втілен­ням лицарськости, засвідченої на полі бою. «Хтось скаже, що це минуле. Так, але лицарськість, мабуть, взагалі належить до минулого. Тим більше її треба цінити»…

Десь на початку 1940 р. Полковник вперше прибув до Кракова. Відбирав він звіт від Теренового Провідництва. Звітував і я, що відповідав тоді за справи Культурної Референтури. Мене здивувала увага, яку приділив Полковник цій ділянці, яка й мені виглядала тоді «мало актуальною» не по суті, а в обличчі грядучих подій.

А потім вибухнула війна, Похідні Групи, київська масакра, підготована

до партизанки, партизанка, концтабір… Події крутились калейдоскопом, падали найближчі, ломився світ в дослівному й переносному значенні. Та тут і там в цьому калейдоскопі виникало знову питання: хто ж такий полк. Андрій Мельник?

Ось я в келії ізолятора концтабору в Саксенгавзені. За якийсь час, наню­хавшись запаху крематорії, переставши питати себе, що буде, передумавши «все», звівши рахунок сумління, оцінивши інших, можна почуватись як після закінчення якогось університетського курсу: начеб малося диплом, усистематизоване знання. Раптом довідуюсь, що в тому ж бункері перебуває полк. А. Мельник з дружиною. І зродилась гордість у грудях: ми в одному бункері з Полковником, революціонером і старим борцем! Ах, як хотілось би сказа­ти це батькам і вчителям, яким чомусь завжди здавалося, що революційною

і підпільною роботою займається тільки нерозважна молодь. Чи не тому ж і в партизанці селяни називали «хлопцями» всіх бійців, навіть сивоволосих і лисих дідів. І так воно було завжди, про це згадував і ген. М. Омелянович- Павленко.

І тоді пригадались фрагменти, що їх хотілось дати на папір без надії,

що вони вийдуть на світ разом із нами.

1941 рік у Києві. Безмежний степ Лівобережжя, що простягається від сходів немов порцелянового Андріївського Собору. Найнесподіваніші зустрічі. Одна з них: приходить старенький чоловік і питає, чи це я писав статтю про Героїв Базару. Він хоче розповісти про діяльність одного звена Повстанчої Органі­зації, що її творив Юрко Тютюнник… А далі, підморгнувши, каже: «Я також влаштовував зустрічі Віри Бабенко з полк. Андрієм Мельником. Славна була дівчина. А Полковник живе, робить те ж саме. Може, побачимось у Києві».

Вони не побачились. Але чи треба більшої нагороди за всі змагання і тор­тури, як таке побажання нікому невідомого київського двірника?

1942 рік. Іду до Києва через Козятин, Мотовилівку. Що говорять ці назви молодшому поколінню? «Нехай вам батько скаже…» І сивоголовий токар заводу «Большевик» розповідає про 22 Січня, про повстання Директорії. А Мотовилівка? «А хіба б я погодився на ваші ночування в моїй хаті, хіба б я не наставляв голову за вас, коли б ви всі не прийшли під ім’ям Євгена Коновальця і Андрія Мельника, яких я знаю саме з Мотовилівки. Може, тепер нам вдасться здобути те, що тоді не вдалося…»

І ще: колись у Кракові відомий Льоньо Лепкий казав: — Так ось ви мельниківець, а знаєте ви, хто такий Андрій Мельник? Це найвідважніша людина, яка ніколи не ховалась від куль чи гранат. Ми так і не знали, чи він справді такий відважний, чи шукає смерти задля недуги легенів… Історична дійсність перемінилась уже в легенду. На превеликий жаль, архів ОУН з часів війни за­гинув, багатьох співробітників полк. А, Мельника вже нема в живих, і спогадів вони не залишили. Бракує і фактів, і атмосфери подій деяких періодів. Тому

дуже важко дати силюету Голови Проводу Українських Націоналістів, людини Великої, а одночасно близької всім нам, присутньої невидимо в усій Україні.

 

Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 р. в Якубовій Волі на Дрогобиччині у середньо заможній селянській родині. Дитинство його склалось і трагічно, і одночасно вийнятково щасливо, воно мало вплив на його духовне формування, і тому слід зупинитись над родинними обставинами.

Батько, Атанас Мельник (14.7.1857—24.4.1905) належав до діячів села нещоденного виміру. Найстарший між п’ятьома братами і шістьма сестрами, Атанас був у школі найздібнішим учнем. Працьовитий, закінчивши сільську школу, працював на господарстві, але в 19 років вступає до Дяківського ін­ституту у Перемишлі, який закінчив за рік. З гарним баритоном, він чарує вірних у церкві й господарить. Належить до інтелігенції села й знайомиться з Іваном Франком, який у селі часто відвідує своїх товаришів із шкільної лавки в Дрогобичі: Сень Танчук, Дмитро Танчук, Кость Зубрицький, Олекса Кобрин. Знайомство з

 І. Франком — це знайомство з його ідеями. Не конче політичними чи соціяльними, але в першу чергу з ідеєю невтомної праці для народу, для піднесення його свідомости,організованости.

Атанас стає в селі діячем. Передплачує «Свободу», «Русскоє Слово» й на­віть «Діло». Читає сам і дає читати селянам, його хата стає осередком села, його вибирають радним громадської Ради, згодом членом повітової Ради й містоголовою Дорожного Відділу повіту. Його заходами будуються дороги з містками й канавами. Далі він переходить до будови Громадського Дому в селі, в якому

примістилась громадська Рада, згодом «Просвіта», т-во «Січ» та громадська крамниця. Треба собі пригадати, що це в ті часи означало. А означало це по­чаток кооперації, знезалежнення від чужого капіталу й визиску, боротьбу з пияцтвом, змагання за освіту, піднесення соціяльного рівня, національне пробудження. Це свідома людина, активна, яка живе для загальної справи, для інших. Це перший в селі послідовник однієї ділянки праці І. Франка.

1889 року Атанас одружився з Марією Коваль із села Медвежа. За рік на­родився Андрій. Подружжя було щасливе. У хаті панували згода й лад, але не довго: ледве Андрієві скінчився шостий рік життя, померла мама (1897 р.), що було трагедією для нього і для батька.

Господарство й громадська праця вимагають господині в хаті. Тому Атанас Мельник одружується вдруге з молодою вдовою, Павпиною Матчак, по бать­кові Жгута. І це подружжя було щасливе: Павлина любила Атанаса й свого пасерба, як рідного сина, Андрій палюбив її як рідну матір. Вдоволений батько продовжує громадську працю, вступає до радикальної партії, за політичну ді­яльність попадає до в’язниці в Самборі. Але найбільше його турбує майбутнє Андрія: хай син піде далі від батька. Тому віддає його до міської школи в Дро­гобичі й радіє, що Андрій — перший учень у школі. Переходить до гімназії спочатку в Дрогобичі, далі в Стрию. Учителі мали самі лише похвали за здібності

й працьовитість, добру поведінку.

Та це «нове життя» не тривало довго: 1904 року Атанас починає хворіти, лікар стверджує сухоти. Коли Андрій був у 5-й клясі гімназії, батько помер. Похорон Атанаса був великою маніфестацією в честь відданого діяча, людини великого серця і несплямленої чесности. Та мала це потіха для сина, що за­лишився подвійним сиротою. Тим більше що незабаром і в нього виявляється недуга легенів.

Гарний собою, високий, здібний, перший учень, якого манить знання

і життя, раптом стає перед реальністю смертельної в ті часи недуги, яка забрала йому батьків. Ми не знаємо, що йому радили лікарі, наскільки мав він змогу з ними вести розмови, як це нормально тепер. Але знаємо від сучасників, які, на жаль, мало записали, що Андрій відповів на всі ці події волею жити й бути, як усі. Живе стримано, намагається нормально харчуватися, нормально спати, але не відстає ні в чому: ні в праці гімназійних гуртків, ні в спорті. Навпаки: виявляє незвичайну активність, намагаючись побороти недугу. Бере участь у всіх прогульках, щоб легені працювали й не втрачали здібності до маршу,

бо ж уже тоді належав до тих, що мріяли про визвольну боротьбу, про боротьбу збройну. Він тримається нарівні з усіма, але недуга від того не відступає. Він тримається своєю волею. Крицевіє вона у нього від дитинства.

У прибраної матері є діти й господарство. Тому вона одружується вдруге, в свою чергу, з Костем Мисівом. У цьому нещасті, що загрожувало повною катастрофою, Андрій знову має щастя; Кость полюбив Андрія, якого, мабуть, не можна було не любити. Андрій віддячується тим же нерідним батькам і їх дітям та турбується ними й пізніше, перебуваючи у в’язниці чи на волі. А не­дуга його погіршується до того, що мусить перейти операцію, на тодішні часи дуже важку: йому скорочують два ребра, щоб дати віддих легеням. Мало того: нерідні батьки продають частину ґрунту, щоб оплатити не лише операцію, але й лікування над морем, коло Абації. У ті часи на бідному селі — справді вийняткова подія.

Напевно, це мало вплив на оптимізм Андрія, викликало в нього непохитну віру в людську доброту, почуття вдячности й почуття обов’язку творити добро іншим. Почуття батьківської опіки до всіх молодших. Він, зустрічаючи вас на двірці, найперше питав, чи ви не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в Полковника природне бажання помогти, зробити приємність, подбати про когось. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люк­сембургу: «Товариськість — нормальна річ. А я ж дітей не маю…:»

Матуру в Стрию склав Андрій Мельник 1910 р. Через лікування щойно

1912 р. записався у Відні до Високої Земельної Школи (Академі фір Боденкультур). І тут був зразковим студентом, як видно з його пізнішої праці в лісовому господарстві. Не маємо нічого про його активність у студентському житті. Але, напевно, належав до активу, бо ж відразу по вибуху війни, вже в 1914 р., бачи­мо його добровольцем у рядах Українських Січових Стрільців, що складалися з найсвідомішої молоді Галичини, яка стала основою і Української Галицької Армії, і Січового Стрілецтва, а згодом Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, не кажучи вже про легальні органі­зації політичного, громадського та господарського характеру. Завдаток на це виніс Андрій Мельник з рідної хати, взяв від батька, а потім зі школи та праці над собою.

Ми не знаємо, що читав Андрій Мельник в гімназії, зокрема в санаторії,

як згодом не знатимемо змісту дискусій у Дубовці. Але хто хоч раз говорив вільно з Полковником, мусів звернути увагу на його очитаність: жодна пробле­ма літератури, театру, образотворчого мистецтва, скульптури, музики не була йому чужа. Очитаність його було видно й у його вродженій любові до приро­ди — тварин і рослин, в яких він бачив секрет життя і Творця. А у свому фаху лісового інженера був справжнім асом. Вистачило піти з ним до будь-якого ботанічного городу чи просто городу з рідкими рослинами, щоб побачити, що мав він чудову пам’ять; знав усі екзотичні рослини, про які вчив багато десятиліть тому. А квіти любив і вибирав як мистець, як естет. А коли ви хотіли його розсердити, то треба було виявити, що не вмієте їх подати…

Нема найменшого сумніву, що основи національної свіцомости й патрі­отизму виніс Андрій Мельник з батьківської хати, а сам батько був для нього зразком і першим учителем. Учителем в значенні виховника, але й учите­лем в розумінні недолі українського народу. Сам же Андрій Мельник жив, як «Малий Мирон» І. Франка, якого свідчення були живі в батьківській хаті, у рідному селі, скрізь. У середній школі його знання не вичерпувались шкіль­ною наукою. Б. Лучаковський свідчить, що «ним піклувався тоді провідний галицький політик, довголітній посол до віденського парляменту д-р Євген Олесницький. Не без того, що цей один з найбільших політиків, що їх видала Галичина, мав уплив на формування національного й політичного світогляду молодого студента Андрія Мельника”.

Легко собі уявити те ідеалістичне наставтення. з яким пішов Андрій Мель­ник до Легіону Українських Січових Стрільців у перші дні його формування. Вже в серпні 1914 року він у Львові на вправах сотні УСС. І тут виявляється його вольовість. Недуга легенів дає себе знати.

Р. Купчинський свідчить, як за­дихався він на вправах, але ходив, бо ж вояк мусить відбувати вправи. І свою недугу перемагає волею, бо вже у вересні 1914 р. він командує чотою, а далі сотнею і виявляє себе найвідважнішим та найрозважнішим командиром.

Свідчення товаришів по зброї однозгідні: він відчайдушно відважний.

Б. Гнатевич каже, шо на Маківці він «командував боєм зручно та відважно”. Ми нічого не знаємо про короткі бойові вишколи командирів воєнного часу. Перейшов він їх швидко, й вже бачимо його в спогадах тільки командиром, що починав свій бойовий шлях від стрільця, а тому «психологію бійця розу­мів дуже добре», як каже М. Мінчак. «Завжди йшов у наступі в одній лінії зо стрільцями. Переходив уздовж розстрільної своєї сотні від права до ліва і назад, щоб бачив його кожен стрілець… Андрій Мельник був чи не єдиний комендант

бойової частини, що ніколи не падав «долів» у фронтовій лінії… Ворожа куля його не чіпалася».

Таким він був весь час у житті: завжди ходив без охорони, завжди жив

так же скромно, як всі, йому підпорядковані. Завжди залишався на передовій лінії, але як командир, що вміє зберегти свою відстань від підлеглих. Цим він був завжди великий і близький, вмів бути однаковим командиром для всіх…

Якщо зібрати всі спогади, написані про ті часи, то ясно, що і товариші,

і підкомандні його шанували й любили. Усі бачили в ньому вийнятковий аристократизм, отой аристократизм, що його Є. Маланюк називає «расою», бо він переходить все, що можна було мати вродженого від найшляхетніших селянських батьків. І вигляд його був таки не селянської дитини: вальори духа перемагали все. Завдяки цим вальорам, а не завдяки срібній медалі й шаблі Кронпринца за відвагу, вдається поручникові А. Мельникові залишитися в активній службі, хоч лікарська комісія визнала його 1916 р. не здібним до ак­тивної служби.

У вересні 1916 р. в бою за Бережани на Лисоні попадає в московський по­лон. Починається новий період у його житті, про який, по суті, знаємо мало. Співтовариші недолі й тут дають найпохвальніші свідчення про нього. Дехто каже, що звертав він увагу на себе своїм зростом, завдяки якому стояв на краю ЛІВОГО  крила при збірках, і тому — начеб автоматично — ставав речником всі­єї групи полонених старшин-українців. Та справа не в зрості. Справа в гарті й духовій силі, і то в вийнятковій духовій силі. Були між полоненими й інші блискучі старшини, починаючи від Р. Сушка, про якого відвагу сам полк.

А. Мельник висловлювався з таким признанням, з яким затримав глибоку приязнь до останніх днів життя товариша. Андрій Мельник відповідав на всі політичні запити допитуючих. Він перший відмовився від розповідання вій­ськових даних, що так легко робили чеські й мадярські полонені. Честь вояка зобов’язує, лише не кожен вміє те зобов’язання дотримати. Він відповідав на питання в українській справі, він мав відвагу говорити в очі про суть жовто-блакитних кокард, які носили УССстрільці. Він мав відвагу протестувати про­ти негідної поведінки московських старшин супроти їхніх підвладних, якщо ця негідність відбувалася на його очах.

Він був вищий від свого оточення не зростом. На жаль, через його мовчаз­ність майже нічого не знаємо про його роздумування на теми суті Московської імперії, які в нього були, коли він побачив частину її просторів, які таку ролю грали й грають в її існуванні та функціонуванні. Співтовариші недолі говорять нам про те, що Андрій Мельник разом із Р. Супіком вивчали французьку мову. А що ще? Цього ми не знаємо. Лише ген. Микола Капустянський згадував про те, що Полковник оповідав йому, яке враження зробили на нього надволзькі степи, в яких перебував у полоні. Адже на тих степах віяв вітер сили імперії, але

й бунту проти неї: це ж простір повстань Дону. Жоден із товаришів не згадує, звідки Полковник навчився пісні, якої не забув до смерти:

Далеко, далеко

Степь за Волгу ушла…

Це російською мовою, але не російська пісня. Це пісня бунтарів, що так

нагадує своєю ностальгією нашу *А вже років двісті, як козак в неволі…» Тут він відчув, як каже ген. Капустянський, «загрожене та неспокійне запілля імперії». Можна з певністю припустити, що на ці теми велись довгі розмови між ним і Є. Коновальцем, бо це ж тут вони зустрілись, подружили наза­вжди, тут вони знайшли себе й стали нерозлучні аж до смерти. Та й смерть їх не розлучила, бо другий продовжував діло першого. Але тут, у Дубовці, вони «зговорились».

Історія знає багато прикладів, коли революціонери визрівають в ув’язненні. В полоні над Волгою визрівали А. Мельник і Є. Коновалець. Тут вони почали дискусію над тим страшним феноменом, драконом і плазуном, що засмоктує і душить, п’янить і паралізує, якому на ім’я — Росія, чи Московія, чи Російська імперія. Не маємо про це більше історичних даних, як згадки ген. М. Капустянського, але коли поглянемо, як ці обидва галичани почувалися у Києві відразу «як риба в воді», як вони рішуче завжди відкидали будь-яку думку про

москвофільство, то стане ясним, що це розуміння імперії, однієї з найбільших загадок світової історії, походить ні з Залікова, ні з Якубової Волі, а з роздумів і розмов у Дубовці. Тут же мусіли пройти такий же «вишкіл» і ті співтовариші, що потім залишаються у Києві, прийшовши до незламного переконання, що «шлях до Львова веде через Київ».

І до того легендарного небаченого Києва рвуться вони тілом і душею. Зо­крема з подихом весняного вітру 1917р., який приніс вістки про те, що імперія захиталась. Відразу ж постають пляни втечі. Передбачливі, вони висилають емісарів до Києва, які приносять деморалізуючі вістки. Центральна Рада не хоче Галичан у своїй Армії… Та це їх не зражує і вони організують втечу. Час вибрали «найкращий»— 24 грудня 1917 р.. в бурі й надволзькі сніговії. У ті сніговії, від яких заломилась гітлерівська армія. Але вони їх не злякались. Не­сли на руках Андрія Мельника, що від сніговії задихався, винесли й групою прибули до Києва вже 13 січня 1918 р. Начеб саме на параду на Софійській площі в день 22 Січня.

Та було не до парад. Вже твориться Галицько-Буковинський Курінь,

що згодом перейшов у славну формацію Січових Стрільців, яка вже 29 січня вступила в бій під командою Є. Коновальця і його заступника та шефа штабу А. Мельника, поруч Гайдамацького коша під командою Симона Петлюри, коли інші українські формації заявляли “нейтралітет».

У двох кривавих тижнях боїв за втримання Києва, що його большевики

намагалися захопити за всяку ціну, щоб знищити позиції делегації Україн­ської Народної Республіки на мировій конференції у Бересті, Січові Стрільці відіграли рішальну ролю, виявилися найкращою бойовою одиницею молодої Української Армії. Тут потвердився організаційний геній Є. Коновальця, виявило себе все молоде покоління старшин УСС, організованість частини, що мала за собою ледве два місяці формування серед повної непевности. І не випадково ж Є. Коновалець відразу запросив на шефа штабу й заступни­ка

А. Мельника. Але найперше виявив він себе як командир куреня в боях

за Київ.

Полк. А. Мельник з природною йому скромністю згадував це бойове

хрещення Січових Стрільців, але й з великою гордістю: «Вдержання столиці в наших руках продовж двох кривавих тижнів дозволило Центральній Раді ухвалити конституцію УНРеспубліки й дало безцінну поміч українській ми­ровій делегації в Бересті».

Берестейський договір підписано 9 лютого 1918 р. Вістка про це дійшла до СС, коли вони стояли на берегах Ірпеня. Це підсилило їх морально в протинаступі на Київ, який здобуто З березня.

Є. Коновалець і А. Мельник здобулися відразу на таку мораль у своїй

формації, що єдино Січові Стрільці збереглися перед  деморалізацією, яка прогризала всі тодішні інші частини. Тому вони охороняють Центральну Раду, тому вони рятують проф. М. Грушевського перед арештом німцями. Перед ними стелилася роля ядра в плянованому розгортанні Української Армії. Та приходить гетьманський переворот.

Не по нутру він був СС, але командири його вирішили не вмішуватися без­посередньо в політику, а залишитися збройним рам’ям української держави, залишитися на охороні її суверенності!. Але це не було вигідно німцям, не було вигідно й декому з оточення

П. Скоропадського, й Січові Стрільці розформовуються. Але залишаються в Києві Євген Коновалець і Андрій Мельник. Вони

стоять в контакті з УНСоюзом і з гетьманом, бо ж бачать головну небезпеку: зріст московських впливів, яким мусить протиставитися Українська держава незалежно від її устрою. Вони ведуть переговори з П. Скоропадським і ні­мецьким командуванням, щоб добитися віднови формації СС, бо ж держава не може бути без свідомої Армії.

Добивається Є. Коновалець згоди на формування Окремого Загону СС,

й у зв’язку з цим А. Мельник складає офіційну заяву іменем СС, в якій м. ін. говорив:

«Вірно служили й вірно служити хочемо Україні та боронити її від всіх

ворогів, що загрожують її самостійності. Січове Стрілецтво заявляє вірність самостійній Україні й Вашій Світлості як гетьманові від нікого незалежної Української держави».

Та ця заява, зложена в половині серпня 1918 р., була гетьманом перекрес­лена: він підписав акт федерації з Москвою. Державники й самостійники, Є. Коновалець і А. Мельник, тоді стають організаторами збройного виступу, якого базою став Окремий Загін, сформований у Білій Церкві. 15 листопада до Білої Церкви прибули члени Директорії — С. Петлюра й В. Винниченко — та рішено почати бойові дії.

16 листопада СС розбивають німців у Фастові, а 18 того ж місяця захоплю­ють Мотовилівку, зводячи важкі бої з офіцерськими відділами ген. Святополк- Мірського. У боях за Мотовилівку, як і в плянуванні всього наступу на Київ, А. Мельник відіграв першорядну ролю, виявляючи опанованість у команду­ванні, але й одчайдушну відвагу в бою. Та не менш важливий політичний бік справи. Сам. А. Мельник пише про це: «Ця перемога врятувала державницьку тяглість і зберегла самостійність, які перекреслені були федераційним Універсалом гетьмана». Це розуміння суті збройної боротьби ставить А. Мельника в ряд справді невгнутих борців за суверенність, які продовжуватимуть боротьбу різними засобами, але в ім’я тієї ж мети. Непохитність цієї державницької свідомости сам А. Мельник вважає заслугою

Є. Коновальця. Та характерне, що Є. Коновалець ставить поруч себе А. Мельника як найближчого друга.

Повстання проти гетьмана запалало широким вогнем по Україні. Але цей вогонь було важко опанувати, бо ж ворог його хотів роздувати, щоб створити ПОВНИЙ  хаос, розраховуючи на те, що молода держава не дасть собі ради з ним. Здавала собі з цього справу переможна Директорія, і, коли 15 грудня 1918 р. прошуміли знову українські прапори на Софійській площі у парадному марші, полк. Андрій Мельник стає Начальником Осадного Корпусу столиці й отри­мує рангу Отамана, що рівнялася ранзі генерала.

Та не була це тільки подяка за Мотовилівку. Це було нормальне признання справжніх заслуг і здібностей. У січні 1919 р. А. Мельник переходить на стано­вище Шефа Штабу Дієвої Армії, на якому перебуває до липня ц. р. Становище «несподіване» для людини, що не мала за собою жодної військової академії. Але вистачить спогаду

Є. Маланюка (у цьому збірнику), щоб побачити, що це признання було найприроднішим, бо ж у революційних обставинах здібності завжди переважають дипломи.

Авжеж, полк. А. Мельникові «бракувало досвіду штабової праці», але вся Проскурівська операція була ним сплянована бездоганно, чого не заперечують найкращі знавці воєнного діла. Проте, сам А. Мельник рветься до улюблено­го Корпусу СС, і 23 липня бачимо його на становищі помічника командира Є. Коновальця, з яким він проводить знамениту Карабчіївську операцію. Сам він описує ці часи з найбільшою скромністю і всі заслуги приписує або Є. Коновальцеві, або полк. М. Безручкові, начальникові штабу Корпусу СС, зовсім

поминаючи себе. Це в його стилі. Але ми повинні сказати всю історичну

правду, яка дає йому належне місце.

У молодій Українській Армії, як і у всякій іншій, були спори за компетенції. Характерний в цьому відношенні «Меморандум» з кінця 1919 р., підписа­ний «уповноваженими ЦК Української Народної Республіканської Партії», які закидають Головному Отаманові толерування факту, що військову справу передано «бездарним прапорщикам військового часу» й «деморалізованим фельдфебелям». Ол. Доценко коментує цей «Меморандум» так:

«Начальником Штабу Дієвої Армії і начальником Генерального Штабу

був прапорщик австрійської служби, неукінчений агроном,

от. Мельник» — так, він був на тих посадах. Але забули, що це був той самий от. Мельник, котрий був начальником штабу Січових Стрільців, з Білої Церкви виступив проти гетьмансько-московських генералів (Долгорукових, Келерів і К°.) під командою от. Петлюри, не боючись їх досвіду, тоді коли добродіям, підпи­савшим меморандум, і не снилася перемога «петлюрівських бандитів». Це той самий от. Мельник, котрий з зимною кров’ю в найтрагічніші хвилі державно- політичного життя не губився, не тікав,…а своїм організаційним хистом і зді­бностями поставив як зразкову частину осадний корпус Січових Стрільців в Києві, а серед військового хаосу намагався завести систему та порядок військовий.  На тих посадах він здобув собі повагу підлеглих, де були старшини Генерального Штабу як от. Сінклер, полк. Капустянський, полк. Безручко, Отмарштейн, полк. Сальський і Петрів, от. ген. штабу Ярошевич, от. Делвіг і багато других.

Цим би й можна закінчити розповідь про діяльність полк. А. Мельника

в Українській Армії. У грудні 1919 р. він захворів на тиф і був перевезений до лікарні в Рівному, куди перевезено також

В. Тютюнника. Тут їх доля роз­ділила остаточно: В. Тютюнник спочив на рівненському кладовищі, полк. А. Мельник згодом видужав і був призначений контрольором військових місій УНР за кордоном, його зусилля ще короткий час спрямовані на сформування бойової частини в Чехо-Словаччині, та незабаром ці зусилля виявляються даремними; війна закінчується трагічним Ризьким договором. Кожен із щи­рих чи кон’юнктурних союзників дбає про себе, про побудову своєї держави.

На далекий погляд у майбутнє ніхто не здобувся з них. Та й коли здобувався, то не було сил забезпечувати це майбутнє шляхом продовжування війни проти Москви.

Є. Коновалець і А. Мельник, знаючи добре «російський феномен»,

зна­ючи також добре глибину душі Наддніпрянщини з її скритим, але непоборним відчуттям власної суверенности, не вірять в інтервенцію ззовні й не беруть участи у Другому Зимовому Поході, знаючи також можливості й наміри без­посередньої «підтримки» з боку Польщі. З огляду на стан здоров’я після тифу та й маючи намір повертатися на Рідні Землі, полк. А. Мельник хоче створити собі базу існування і прикриття в умовинах підпільної боротьби, яка вже по­чинається в формі УВО під проводом Є. Коновальця, і береться за перервані

війною студії, які закінчує літом 1922 р.

У липні 1922 р. полк. Андрій Мельник повертається в Галичину й приїздить до Львова. Він не переставав бути в контакті з УВО й

Є. Коновальцем, і це знала польська поліція. Знала вона також, що це перша особа після Є. Ко­новальця, і тому відразу почала слідкувати за ним. Незважаючи на всі заходи конспірації, за два тижні він таки був арештований на вулиці. Та доказів полі­ція проти нього не мала, й за

6 тижнів він вийшов на волю. Тоді Є. Коновалець почав його вводити в курс справ, маючи на увазі залишити своїм наступником, бо після атентату на С. Твердохліба Є. Коновалець мусів виїздити за кордон.

У деякому відношенні з 1922 р. починається епоха, в якій полк.

 А. Мельни­кові доводиться брати одне за другим провідні й історично відповідальні ста­новища в обставинах, які б слід назвати безвихідними. Не є це людина наївна, людина ентузіязму, тому слід ствердити, що бере їх з усією відповідальністю, здаючи собі справу з усіх — навіть непереможних — труднощів. Випливало це в нього із почуття відповідальности, яке він часто зводив (у справах малих і великих) до народної приказки, яку повторював з приємною усмішкою; «А ти,

Мацьку, грай…» І при тому додавав; «Як казали у нас в селі».

Боротьба УВО велася, авжеж, із почуттям необхідности продовжувати ви­звольні змагання за всяку ціну. виходячи із твердої засади, що «воскресають тільки там, де є могили». Але ми знаємо з історії, що сама ця ідеалістична й філософічно одиноко правильна засада не вистачає. Треба ще обставин, які б підносили віру в успіх боротьби. І ці обставини, бодай теоретично, в Га­личині були; була надія, що в силу міжнародних відносин Галичина отримає від штучного державного твору, яким являлась Польща, міжнародньо гарантовану автономію. Та міжнародні обставини не йшли в користь української справи. Ледве відбулася в Оліві конференція УВО, на якій був затверджений

А Мельник на становищі Крайового Коменданта УВО, на якій устійнено

дальший план дії УВО під новим керівництвом, як 14 березня 1923 р. Рада Амбасадорів признала Галичину Польщі з дуже невиразними умовинами, які поляки могли інтерпретувати як хотіти, що вони й зробили. Це міжнародне рішення врізувало надії, зводило до еміграційного значення уряд ЗУНР Петрушевича; ставило перед очі жорстоку дійсність, яка гасила ентузіязм, яка відбирала надію багатьом.

Ясно було, що від УВО будуть відпадати люди, які не здатні на «боротьбу задля боротьби», ясно було, що поляки візьмуться за нищення українського підпілля з новою силою, діставши на це міжнародній мандат у вигляді «при­знання їм галицької території». Ця ситуація була ясна й передбачливому полк. А. Мельникові. Він відразу ж змінив методи контактів: ніяких збірних зустрічей, лише поодинці. Відразу ж мав плян відтягнутися особисто «в ліс», на становище адміністратора, забравши туди найближчих співробітників — відразу чи згодом. Та цей плян був перерваний арештом його 10 квітня 1924 р.

в зв’язку з арештом Ольги Басараб.

Не тут розглядати точніше збіг обставин і тодішні події. Вони розглянені

в обширній літературі на цю тему. Слід лише сказати, що заходи конспірації, що їх вживав полк. А. Мельник, дали свої висліди: суд не мав підстав для його довголітнього засуду. Сфальшоване обвинувачення в «шпигунстві» було на­стільки натягнене, що йому вимірено строк лише на 4 роки.

Та цим арештом поляки мали намір обезголовити УВО, знищити його

престиж. Це відчували й арештовані, тому таку увагу звернули на свою по­ведінку. У цьому на перше місце мусів висунутися Крайовий Комендант УВО полк.  А. Мельник. І він висунувся без домови, без — думаємо — пляну. Як в час їзди до табору полонених він висунувся природно на провідника групи, бо був провідним комендантом на фронті, так і тут він стає речником в’язнів. Речником і провідником, провідником безборонних і речником українського престижу в обличчі окупанта.

Це коштує йому катувань, зламаних ребер, загрози для життя в зв’язку

зі станом його здоров’я взагалі (не забуваймо про його недугу легенів від ди­тинства), але він має стільки «духового гарту», як казав

О. Ольжич, що смерть неоднократно стояла коло його в’язничної койки — «як служка, бентежно, несміло» — й відступала. 1928 р., з кінцем вересня, виходить з в’язниці.

Його постава й роля залишають за ним виразну авреолю провідника під­пілля, деконспірують його дуже виразно. Тому перед ним перспектива — схо­ватися на якийсь час. Тому бере становище адміністратора лісів Львівської Митрополії, не без думки, що ліси, які ведуть до кордонів, можуть придатися в майбутньому підпіллі. 28.2.1929 р. одружується з Софією Федак, рідною се­строю пані Коновалець і Степана Федака, атентатника на львівського воєводу 1921р.

На новому становищі полк. Андрій Мельник виявляє себе непересічним, як на кожному іншому. Д. Герчанівський у своїй статті дає про це конкретні дані. Але праця у Перегінську, побути у Підлютому не дають нам образу Судді, що, наситившись владою, відходить на відпочинок, чи Тіберія, що на Капрі шукає заспокоєння. На становищі «невинного лісівника» живе у пущі закон­спірований провідник. Не той, що «чекає свого часу», а той, що має за собою блискуче минуле й велике майбутнє.

Тут перебуває людина, що була носієм престижу спротиву підпілля,

що вміла поставити чоло розгулові поліційних та в’язничних чинників, які шукали способу добитися покори від в’язнів, в ньому одночасно живе істота, що у всіх співв’язнів залишила спогад про велику людину — вродженого про­відника й естета (Б. Зелений, М. Бажанський). Потвердження вислову Є. Маланюка про «крицю і шовк»: людина, що вміла йти на тортури, але й уміла зорганізувати квіти для співв’язня у день його річниці.

Авторитет і престиж А. Мельника того розміру, що його вибирають для

очолення молодечої організації «Орли», щоб дати можливість масовому й ле­гальному рухові молоді. А коли приходять часи зламу, перших дій Організації Українських Націоналістів, репресій «пацифіїсації», він «несподівано» висува­ється на перше місце.

М. Стахів стверджує, що полк. А. Мельник був одинокою людиною, до якої всі мали довір’я, коли треба було зібрати засоби для ведення

закордонної акції проти Польщі. І був «завжди готовий до кожного спільного діла в загальній справі».

За час свого перебування «в лісах» полк. А. Мельник ніяк не втратив

свого контакту з живим життям української спільноти на Рідних Землях, а, навпаки, залишався орієнтиром у багатьох справах. Архіви ОУН, що загинули, не скажуть нам вже про його контакти з Проводом УН взагалі, а з полк. Є. Коновальцем зокрема. Брак писаних спогадів ховає перед нами ті контакти, які в інтересі української справи були використані полк. А. Мельником за час його перебування в Перегінську й близькому контакті з Митрополитом А. Шептицьким. Знаємо одну деталь: його знайомство з князем-консортом Люксем­бургу Феліксом.

Фелікс Бурбон-Парма, рідний брат цісаревої Зіти, отже — рідня

Габсбургів, відбував військову стужбу у Перемишлі. З гарнізону знав українців та українську проблему. Як рідня Габсбургів і маючи спогади молодости з Галичини, приїздив часто до Львова та на полювання до Перегінської пущі. Тут зав’язалось знайомство і приязнь із полк.

 А. Мельником. Тому так легко згодом полк. Мельник міг поселитися в Люксембчргу, коли закінчилась війна. «Раса” полк. А. Мельника дала йому змогу зав’язувати контакти з різними ви­значними людьми. Знайомство із А. Франсуа-Понсе мало велике значення для

розголосу української справи. Багато залишаються невідкритими. Але Б. Кентрижинський правильно підкреслює, що в зовнішніх зв’язках ОУН Голова ПУН відіграв визначну ролю, хоч це не було його завдання.

Від 1940 р., від розлому в ОУН, багато було сказано на тему, що полк.

А. Мельник «не був політиком», на свому становищі «опинився випадково»… У цих закидах годі знайти логіку. Адже не могло статися «випадково», що полк. Є. Коновалець кличе його на свого наступника на становищі Крайового Коменданта УВО. На становищі справді історичному в анналах нашої визвольної боротьби. Рахуймо, що від 1928 р., коли полк. Мельник вийшов з польської в’язниці, минули роки його перебування «в лісах». За той час ОУН вийшла на передове місце в визвольній боротьбі українського народу. Полк. Є. Коновалець зумів зібрати довкола себе блискучих співробітників і з ними осягнути дуже багато в різних ділянках; зовнішня акція, опанування Західних Земель

України, глибоке коріння підпілля на СУЗ. А ось коли наближалася Друга світова війна, коли наростали перспективи й небезпеки, коли полк. Євген Коновалець передбачав трагічні можливості для себе, він не звертається до жод­ного зі своїх безпосередніх співробітників, до жодного із молодих і свіжих революціонерів, а до полк. Андрія Мельника.

Тринадцять років не бачились друзі по зброї та ідеї. Полк.

Є. Коновалець не міг приїхати до Польщі, полк. А Мельник мав труднощі приїхати навіть близько кордонів. Та контакт між ними не рвався. Аж ось у серпні 1937 р. зустрілися вони над Щирбським озером. Тут Є. Коновалець запропонував А. Мельникові виїздити чимскоріш за кордон і стати його заступником, що мав би оформити II ВЗУН.

Політичний змисл, інтуїція полк. Євгена Коновальця і його аналіза

за­гального зовнішнього й внутрішнього положення — казали йому: не лише ОУН, але й уся українська нація стануть незабаром перед великою пробою. Був він наставлений оптимістично й тому закінчив розмову з полк. Андрієм Мельником вдоволеним:

— Довершимо ще великого діла, полковнику!

Але одночасно бачив він, що назрівають і невдачі. Збирався він підпільно відвідати Рідні Землі, що грозило небезпекою життя. Особливий натиск клав він на стягнення на II Великий Збір Українських Націоналістів делегатів із Наддніпрянщини. Не лише тому, що ці Землі це щойно справді репрезен­тація цілости української нації, але й тому, що палкі революціонери Західних Земель почали виявляти тенденції вирватися з-під безпосереднього керівни­цтва ПУН і його Голови, щораз виразніше наголошували «волю краю». А ця «воля краю» виявлялася в різних потягненнях до збройних підпільних виступів включно, що не мали апробати Вождя. Застереження, з якими підходили члени крайового активу Західних Земель до спроби розбірки концепції визвольної акції на Наддніпрянщині, що її доручив Є. Коновалець

Д. Мітринзі, показу­вали, що є в них багато запалу, горіння, готовності до жертви, але мало здатности до відповідального ведення нації в часи грядучої війни, в якій Україна опиниться в небувалих досі жорнах чергового світового катаклізму.

І, беручи все це до уваги, Євген Коновалець рішив покликати на свого

заступника та передбачити своїм наступником полк. Андрія Мельника. Годі сумніватися, що вибір цей впав не лише з огляду на сентимент до минулої співпраці, не лише з огляду на здібності шефа штабу, але й на його зрівнова­женість в оцінці людей, а що найголовніше — з огляду на його розуміння основ політичних проблем.

І ось прийшов трагічний день 23 травня 1938 р., день вибуху пекельної ма­шини в Роттердамі. Вістку про це отримав полк. Андрій Мельник від митроп. Андрея щойно кілька днів згодом. Хоч і отримав він пашпорт, як і дружина та д-р Мирон Коновалець, але на похорон вже не встигли й з Відня поїхали до Риму, щоб відвідати вдову. Короткий час не дозволив на контакт із ПУН, тим більше, що «Канцлер» — Омелян Сеник-Грибівський — перебував тоді в Півд. Америці. Контакт нав’язано через пані С. Мельник щойно у липні, й в кінці серпня відбулася зустріч полк. Андрія Мельника з О. Сеником-Грибівським в історичній вже для заінтересованих Оліві біля Данцігу. Тут Канцлер повідомив полк. Андрія Мельника про усний заповіт Вождя, який був відомий Президії ПУН ще перед зустріччю над Щирбським озером

по­переднього року. Виконуючи волю Покійного, полк. А. Мельник з дружиною в кінці вересня 1938 р. покидає Рідні Землі з маленькою валізкою емігранта, й 1 жовтня вони виїздять на фальшиві прізвища до Берліна, а звідти до Відня, де 11 жовтня наступило проголошення полк. Андрія Мельника Головою Про­воду Українських Націоналістів.

Тут кінчається той період життя полк. Мельника, коли поодинокі події

можна укладати в конкретні дати. Тепер він стає в центрі українського жит­тя, в центрі подій, і календарне охоплення їх неможливе. Як з огляду на брак архівних матеріялів, так і з огляду на широкий розлив тих подій, цей період вимагав би грунтовної і широкої монографії, на яку ще не прийшов час. Тому тут можна згадати лише про деякі дати й найосновніші проблеми, наскільки на це дозволяє розмір статті.

 

 

Полк. Андрій Мельник приходить на становище Голови Проводу Українських Націоналістів у розквіті її можливостей. Смерть Вождя-

Основоположника говорить про те, що в заложену ним мережу на Наддніпрян­щині підключилася московська агентура. Але нема ще відомостей про розміри знищення, що їх провів ворог. На Західних Землях України та на еміграції ОУН стоїть як передова сила: усе в її руках. До цього доходить безсумнівний факт, що ОУН охопила заокеанські терени як основну базу запілля. ОУН одинока протиставити ворогам силу українського народу, яка лежить в запалі молодого покоління, його готовності до боротьби й жертви, а найважливіше — в його організованості. Виходячи з такого стану, полк. Андрій Мельник ставить ОУН як рішальну силу. Але одночасно він — як вояк періоду Української Національної Революції — знає, що визвольна боротьба увінчається успіхом при наявності збройних сил, української армії. А ця твориться при спільноті зусиль. Тому в його заявах і закликах видно почуття першорядности ОУН, але й заклик до єднання сил. Єднання — навколо ОУН.

Така постава була зрозуміла в наявній на той час ситуації, її сили народу поза московською окупацією були в руках ОУН. Назрівала світова війна, й у ній лише ОУН могла рахувати на всенародній зрив, виявлення всіх сил нації. Та була лише одна сторона медалі. На другій стороні був уклад міжнародних сил, що йшов по лінії ідеологічного двоподілу — націонал-соціялізм та большевизм — і національних інтересів, що стоять вище, сягають глибше, як ідеологічні засади…

Тут і була причина — на нашу думку,— чому полк. Євген Коновалець вибрав своїм наступником не будь-кого зі свого ближчого оточення, а полк. Андрія Мельника. Цей-бо розумів найглибше суть історії, що її ми не зрозуміли в неповторні роки 1917—1920: революції приходять як вияв ідеології, але вони мають служити інтересам націй і держав. Розігрувати цю гру довелося

полк. Андрієві Мельникові у найгірших обставинах. Якщо в дитинстві він мав щастя, то тепер падає на нього обов’язок вести ОУН і відповідати за неймовірно важ­ливий період української історії в найнещасливіших і трагічних умовинах.

Він виявляє якнайбільше зрозуміння складности доби. Провід Українських Націоналістів не був наївний. Оточення Голови ПУН бачило, як і він, що проти головного нашого ворога, червоної Москви, може стати тільки на­цистська Німеччина. Але націонал-соціялізм мав претенсії на революційність. І в цих претенсіях він перескочив через клясичну засаду, що «ворог мого ворога — мій приятель». Гітлер уважав, що йому не треба приятелів, що Німеччина сама може перемогти увесь світ, або… хід подій змусить західні держави стати по його боці в боротьбі з большевизмом. Коли ж ні, тоді він може перемог­ти Захід в союзі з большевицьким Сходом. Усе це було відомо з Гітлерового «Майн Кампфу». Але важко було повірити, що Німеччина стане аж на таких ірраціональних позиціях.

А врешті — у світовому зрушенні, що мало початися, найважливішим було;

зрушити українську націю і дати їй збройну силу. Як? — Етапами. У менті, коли полк. Андрій Мельник перебрав ведення ПУН, визріла чехо-словацька криза. Тут був перший етап проби сил для українців, для ОУН і – перша перевірка міжнароднього положення. У Карпатську Україну кинула ОУН значну частину своїх сил, як на першу пробу, що визрівала роками. Сили ці виявили себе стійкими й надійними. Але показалося, що міжнародній уклад для нас не більш сприятливий, як у 1918 чи 1919 роках. І зрив Карпатської України закінчився масакрою, яка розкривала очі на справжні наміри «ворога нашого ворога» — Німеччини. Це був страшний удар для ОУН, а тим і важча проба для ПУН і його Голови. Якщо молоде покоління майже не звернуло уваги на цей удар, уважаючи його «випадком на довгому шляху», то ПУН уважав це зворотною точкою. Маючи досвід із німцями із 1918 р., полк. Андрій Мельник твердо

рішив шукати способу заякорити дію ПУН поза засягом Німеччини. В першу

чергу він сам перебуває поза Німеччиною, в Італії. Шукає спосіб перенести

свій осідок поза засяг її. Спішиться сконтактуватися із заокеанськими націо­налістами й устійнити лінії дії на випадок війни та зірвання зв’язку.

Сьогодні важко відчути тодішню ситуацію. Сьогодні ясно, що «не треба

було вірити німцям». Але тоді Німеччина була єдиною силою, що могла вдари­ти по Московській імперії. А до того ж багатьом здавалося, що вистачить будь-якого удару по цій імперії, щоб вона розвалилася. Таким наставленням жили українці, так вчив Д. Донцов, так виходило із всієї преси, що, як і сьогодні, го­ворила тільки про терор, страждання, забуваючи, що є сили, які заінтересовані в утриманні імперії, нехай і побудованої на терорі. Ці сили — це російський народ, в його масі, що був готовий терпіти все за почуття господаря імперії. Це мало хто розумів. Але розумів полк. Андрій Мельник, розуміли О. Ольжич,

М. Сціборський, а твердо знав ген. Микола Капустянський. їх думка переважала в ПУН. А з цієї думки випливала і стратегія: не ставити на німецьку карту, бо вона може бути бита, коли Німеччина триматиметься гітлерівської концепції «покорення Сходу». Московську імперію можна розвалити лише політичним походом, а на нього нема натяків у Гітлера. Розторощуюча сила німецької армії застрягне в просторах Cxoду.

Ген. Микола Капустянський весь час говорив про те, що «Росія завжди мала змогу на розкіш (люксус) втрат». Знав це полк. Євген Коновалець, знав це полк. Андрій Мельник, бо вони ро­зуміли «російський феномен». Інакше думати молодші з західнього скравку українських земель. їм проблема війни виглядала куди простіше.

І тому, незважаючи на досвід Карпатської України, ці молодші рвалися

на «чин для чину», не бажаючи «оглядатися на задні колеса». Тому, коли з ментом вибуху війни з Польщею полк. Андрій Мельник не погодився на те,

щоб українці, тобто — кадри ОУН, підіймали повстання на тилах польської

армії без запевнення з боку Німеччини, що вона запевнить самостійність цих

Земель,— посипались закиди в бік ПУН в «браку революційности». Почали

падати закиди, що той чи інший член ПУН стримав доставку німецької зброї для повстання тощо. Це була правда, але це була заслуга ПУН, а не помилка. Тут почалося концепційне розходження між запальною молоддю та старшими, що бажали приподобатися молоді або шукати чогось іншого, і ПУН під про­водом полк. Андрія Мельника, який не спішився до втрат в почутті великої відповідальности. Тут почався конфлікт між тими, що рвалися всіма силами на жертву, й тими, що знали — що таке відповідальність за долю нації. Знали, що наші визвольні змагання — процес важкий і довгий. У ньому треба роз­кладати сили в ім’я остаточної мети, а не в ім’я кон’юнктурних й ефективних осягів.

Так прийшло до чергового удару по ОУН за час головування

полк. Андрія Мельника: розламу в Організації. Годі уявити більш трагічну подію напере­додні рішальних подій в менті, коли на волі опинився актив ОУН, що пере­бував у в’язницях Польщі, зі звільненням якого стільки було пов’язано

на­дій, до якого Голова ПУН звернувся був як батько, як старший Друг, як той,

хто чекає поповнення кадру в обличчі нового періоду визвольної революції.

У висліді цього удару ПУН і його Голова опинилися в меншості. Були навіть

голоси, що, опинившися в меншості, полк. Андрій Мельник повинен був зріктися свого посту… Пережив він тоді найважчі місяці й роки свого життя. Він,

готовий завжди підпорядкуватися національно-державній рації, як це робив у часи гетьманського перевороту, готовий був на все, щоб зберегти єдність ОУН: на зречення, на суд над найближчими співробітниками, на визнання

проголошення державності у Львові 1941 р. під умовою, що все це діється

в справжньому інтересі України й її визвольних змагань.

Сьогодні годі сумніватися, шо полк. Андрій Мельник урятував тоді честь

Національної Революції, не дозволивши братовбивства. Врятував мораль нації, залишивши матірну ОУН в сповидній меншості, але зі здоровою кон­цепцією: що було б, коли б і матірна ОУН пішла на тактику, що виказалася помилковою? Що було б з усією визвольною концепцією, коли б не матірна ОУН, що зберегла організовану силу й дозволила згодом на шукання інших шляхів визвольної боротьби, як трагічна епопея умасовлення УПА? Без цієї сили було б лише відчуття катастрофи, як у 1920 роках, без можливости УВО, що врятувала духа нації. Без ОУН не було б шукання інших шляхів зв’язку з Україною, як перервані згодом підпільні зв’язки. Був би повний розрив між

еміграцією і Україною. Не було б сьогоднішнього етапу взаємного зрозумін­ня, до якого знов же привела ОУН, незважаючи на всі полеміки, що довели б до негативного висліду, коли б не авторитет полк. Андрія Мельника.

Вистоявши, як скеля, серед бурхливого океану подій Другої світової війни, забивши останнього цвяха в гітлерівську політику, відмовившися від підпоряд­кування українських інтересів німецьким розпачливим спробам ставити став­ку на «дружбу народів Росії», полк. Андрій Мельник, перейшовши концтабір, дивиться в майбутнє. Пригадати б тут лють німецьких «майстрів політики», які казилися від його спокою.

Один із них казав: «Цей полковник не має здорового глузду: коли ми відби­ваємося від західних союзників з важкими втратами, він пробує нам диктувати. Ось сидить він між Андрієвським і Бойдуником і пише домагання, коли ми кладемо останні дивізії на фронті. Це ж божевілля, а не холоднокровність»… Подібні закиди ставили де Голлеві його справжні союзники. Для Полковника це сьогодні найбільший комплімент.

Але нам не йдеться про комплімент. Нам важливо ствердити, що

полк. Андрій Мельник у всіх перипетіях війни ні на мент не піддавався настроям так, щоб тратити почуття незалежности української визвольної політики. Не шукаючи злудних успіхів, відмовляючись від мрії про українські збройні сили, коли вони не під українським командуванням і не під українським по­літичним проводом, він втримав незламну віру в успіх українських визвольних змагань власними силами, нехай вони нам коштуватимуть ще десятки років.

Адже зречення суверенности думки нічого б не приспішило.

1 ніколи не було в нього страху за свою чи своєї дружини долю. Завжди

брав відповідальність на себе: за друзів і недругів, за ОУН, за всю українську спільноту та її справу. Майбутній історик української політики у Другій світо­вій війні не знайде більш стійкої і репрезентативної постаті.

Ледве закінчилась війна, полк. Андрій Мельник перший дає спрямування

українській політиці в новій ситуації. Україна під злудною назвою УРСР волею і розрахунком Сталіна, що не може ігнорувати наслідив дії Похідних Груп

ОУН і УПА, опиняється на форумі Об’єднаних Націй. Усі політичні українські сили,  що опинилися по цьому боці залізної заслони, розгубилися. Не роз­губився полк. Андрій Мельник. Він висилає телеграму до ОН, в якій вітає присутність України на цьому форумі, відмовляючи лише права ставленикам Москви її репрезентувати. Тут ставиться крапка над «і» формули, що буде важ­лива аж до привернення суверенности Українській Державі; Україна — нація

поневолена, але державна.

Це випливало з усього попереднього. Він не починав революції від себе, чи УВО, чи ОУН. Він співтворив Національну Революцію і період державности, як Голова ПУН був носієм чергового періоду визвольних змагань, що почався дією УВО. Він найкраще відчував державність і поневоленої на­ції. З цього родилася концепція державности в Карпатській Україні, з цього родилися Похідні Групи ОУН. що несли ідею державности в народ, з цього родилися Військові Відділи ОУН, щоб народ не тратив віри в себе. Не дав полк. Андрій Мельник дозволу на умасовлювання партизанки не зі страху перед жертвами, бо на жертву відпустив і О. Ольжича, і О. Телігу, М. Сціборського

і О. Сєника-Грибівського, а з почуття необхідности зберігати субстанцію укра­їнського народу, яку саме хотів знищити ворог. А коли не знищив, то тому, що вона була надто сильна — не слід було її надто послаблювати, створювати порожнечу, в яку вливався і вливається чужий та ворожий елемент. Але дбав про підсилювання боротьби, висилаючи О. Ольжича не лище як свого заступ­ника, але й як керівника духової ділянки націоналістичної боротьби. Згодом, по війні, не жалів людей, щоб тримати зв’язок із залишеним підпіллям, яке не було розконспіроване умасовленням. Революційне-бо кипіння, але при

утримуванні відповідної до моменту температури — не-відкличний засіб ви­звольної боротьби.

Полк. Андрій Мельник вивів ОУН із війни здесятковану, скривавлену, але з високо піднесеними прапорами. ПУН і кадри ОУН, що опинились на чу­жині, весь час мали звернені очі туди, де залишились могили й живі друзі. Серед болю втрат ОУН — разом з усім народом — зберігала віру, що програно лише бій, а не визвольну війну, яку треба продовжувати, які б не були без­надійні для нас обставини. А вони були безнадійні назовні й внутрі. Москва диктувала всьому світові, тому мала вільну руку проводити криваву розправу з поневоленими народами, зокрема ж з Україною: скривавленою, знищеною залізом і вогнем, примираючою з голоду, в стогоні від масового терору.

На емі­грації страшне розбиття, ворожнеча, розтіч в умовинах розгулу московських репатріяційних комісій. Упадок віри в те, що народ витримає, розчарування поразкою після таких надій на війну; адже вона погіршила наше положен­ня, а не покращила. Не бракувало «приятелів», які серйозно говорили про «банкрутство націоналізму», про потребу «розв’язати Організацію», щоб відкрити шляхи «новим силам», якими бачили себе т. зв. демократи, а зо­крема розгублена в новому світі еміграція із підбольшєвицької України. Вона послуговувалась іншою фразеологією, не приймала нашої, а то й пробувала нав’язувати до періоду, коли після упадку УНР значна частина інтелігенції жила вірою в «радянську Україну». Демократичні союзники ще посилювали хаос, пропонуючи знову нову власовщину — всякі об’єднання «народів Росії», непередрішенство тощо.

Не бракувало дезорієнтації і серед переконаних націоналістів, що боялися, чи націонал-соціалізм не здискредитував націоналізму взагалі. І тут знову постать полк. Андрія Мельника стає орієнтиром. Він уважає націоналізм не­ змінною вічною вартістю. Уся антинаціоналістична тріскотня — переходове

становище. Збанкрутував нацизм, а не націоналізм, який залишається не лише єдиною плятформою наших визвольних змагань, але й основою майбутнього

розвитку світу. Нелегко було мати таке переконання далеко перед визволен­ням кольоніяльних народів.

Із цим переконанням скликає Полковник III ВЗУН, щоб підсумувати

період війни, провести переоцінку. І цей III ВЗУН являється переломовим саме завдяки витягненню висновків із минулого. Голос на ньому мають і старіші, і молодші, що винесли на своїх плечах тягар боротьби й виросли в ній. Ті, що торкнулися українського материка, увійшли в безпосередній контакт із на­родом, що два десятиліття був під іншою окупацією, кривавився тілом і душею під тиском національним та ідеологічним, якого не знали Західні Землі. ОУН

поповнилася новими силами, що увійшли в неї під час її дії на Наддніпрянщи­ні, чим вона вийнятково збагатилася, вилікувалася від шоку, що його зазнала, коли на Наддніпрянщині знаходила більше членів повстанських комітетів 1920 років, як членів УВО чи ОУН.

III ВЗУН підсумував свій досвід із спробою Всеукраїнської Національної Ради у Києві, який показав, що настав час для ОУН витягнути висновки

з пройденого етапу, в якому завдяки жертвам націоналістів осягнено перемогу самостійництва й соборництва — основ націоналізму. Слід відійти не лише від методи монопартійности, але й перейти на єднання національних сил як осно­вного завдання. У війні показалося, що загальна свідомість нації зросла на­ стільки, що в ній не лише можуть, але й повинні бути різні нюанси й відтінки думки, визвольна боротьба така комплікована, світ весь стає такий комплікований, що не може бути однієї програми, яка виключала б інші. Ворог такий сильний, а ми такі ослаблені, що не слід відкидати від спільних зусиль нікого, а, навпаки, приєднувати кожного. Боротьба буде затяжна, й на першому місці слід поставити не бойові завдання, а політичні й духові, бо тільки цим шляхом можна мобілізувати націю до майбутнього бою.

Це вимагало конкретних заходів, і їх ПУН розпочав, ставлячи ідею реорга­нізації ДЦ УНР та консолідації на його базі, а в суспільно-громадській ділян­ці — ідею Світового Союзу Українців та Світового Конгресу. На перше місце висувається тепер носій цих ідей — інж. Осип Бойдуник. Але минуле нелегко перекреслити, змінити спосіб думання ще важче, адже в час війни й після неї не було часу на роздумування, коли все варилося в дії і подіях. В лоні ОУН ці ідеї видискутовуються важко, знаходять опозицію, навіть відкритий спротив. І знов же слід сказати: без авторитету Полковника цього переходу на нові позиції не вдалось би провести. ОУН була б заскорузла в минулому, не обросла б

новими людьми, не відкрила б собі дверей до нових шляхів дії або бодай була б запізнилась на десяток років. Полковник-бо виходив із свого минулого, старшого від минулого молодших, від періоду державности. Для нього УНР озна­чала державу й визвольну національну революцію, а не варшавський період, який ми слушно відкидали.

Нелегкою була й велика справа синтези націоналістичного відродження

в рамках ОУН та Розстріляного Відродження Наддніпрянщини, що проходи­ли в зовсім відмінних умовинах і мали інший стиль. Треба було узгіднити те, що в них спільне, відрізнити суттєве від поверхового. Перемогти сентименти й упередження з боку обох груп. І це переведено, не без скреготів, в рамах

ряду ідеологічних та т. зв. надзвичайних конференцій, які не були б вдалися без авторитету Полковника й без того, що він саме був символом тієї синтези як учасник двох епох боротьби, як людина західнього внутрішнього складу, що раз назавжди переконалася, що Піємонт потрібний для відступу як база вільної думки, але основа основ таки — материк. Полк. Андрій Мельник про ці справи говорив менше від полк, Євгена Коновальця, що навіть просив кликати себе Євгеном Михайловичем на наддніпрянський зразок, але тут вони були ідентичних поглядів ще з Дубовки.

Минав час, приносячи мало потішаючих вісток з України. Сталінський

терор шалів далі, русифікація зростала. В лісах Полісся і Карпат догоріла геройська боротьба УПА, рвався зв’язок із залишеними на Рідних Землях членами. Завдяки зрозумінню Полковника ОУН на чужині жила проблемами України завдяки одиницям, що себе присвятили цим проблемам. При то­дішній повній ізоляції залізною заслоною ми були здані лише на безнадійно сіру й злочинно брехливу пресу окупанта. Треба було багато сили волі, щоб її читати.

І охочих не було багато. Але Полковник присвячував окрему увагу саме

цим «героям», як їх звав ген. Микола Капустянський. Інші цього розуміння не мали, часом навіть була нехіть до тих, що «забагато читають совєтську пре­су», а для противників це було просто «підозріло». Але ОУН жила свідомо й підсвідомо для України, що полк. Андрій Мельник плекав всіма силами, кличучи завжди й усіх до вслухання в «вітер з України». Завдяки цьому з тієї преси й рідких прямих контактів витягалися правильні висновки, що вповні видно щойно сьогодні, коли ОУН на цьому відтинку стільки осягнула. Шлях

до цих осягів не був легкий, ані короткий. На ньому положено багато труду, сумнівів і спорів.

У цьому відношенні був переломовим IV ВЗУН, на якому була лянсована

ідея Революційно-Пропагандивної Акції. Багато хто вважав це романтичною вигадкою одного з наймолодших між ними. Відчуваючи новість ідеї і по­важність застережень до неї, полк. Андрій Мельник просто демонстративно привітав доповідача, прилюдно складаючи йому гратуляцію і цим завдяки свому авторитетові вирішуючи підтримку в дискусії. Годі пригадати іншу таку відкриту демонстрацію з його боку. Але справа була вийнятково нова і важли­ва, викликала однаково захоплення, як і тривогу. Відомо було, що коли піти на РПА, то наразимося на закиди з боку тих, що боротьбу з большевизмом

бачили в бойкоті всього, що приходить «звідти», і кожного, хто приходить. Поставало, авжеж, ризико інфільтрації. Десять років еміграції якось приспало почуття, що боротьба не може проходити без стику з ворогами й без шукання приятелів, без боротьби ідей засобом живого слова й живої конфронтації. Полковник відчув це відразу й зробив усе, щоб цей новий шлях боротьби був у нас легалізований. І він був легалізований, хоч не відразу міг розгорнутися з браку засобів і можливостей. Якщо сьогодні на нашому конті перелам наставлення в цих справах і конкретні осяги, то корінь їх лежить у поставі

полк. Андрія Мельника на IV ВЗУН.

Ця тиха, мовчазна людина, що говорила завжди сухо й коротко, мала

велику очитаність, аналітичний інтелект, величезне багатство душі, гостру інтуїцію. Але цим не вичерпується причина сприяння Полковника всякому новаторству. Була ще в нього вийнятково глибока віра в народ, а кожного з нас він уважав частиною народу. А Організацію вважав збірним тілом, передовою частиною народу, яка — зібрана разом на такому чи іншому форумі — виносить правильні рішення. А кожна одиниця може мати правильну думку, внести нове, а тому їй треба дати змогу висловитися. Різні його близькі співробіт­ники пильнували «чистоти лінії», боялися звихнень так, що з застереженням

ставилися до нових ідей. Ніколи Полковник. Він уважав, що кожен член ОУН чи взагалі кожен патріот заслуговує найперше на довір’я. А далі — для пере­вірки правильности є збірний форум дискусії і саме життя, досвід, перевірка в експерименті. Тут майже релігійний підхід до справи: Бог дав розум, щоб думати, а наше завдання перевірити раніше, як відкидати. Ми вийшли з на­роду, й апріорі треба вважати, що ми маємо частку його духового багатства. Не закопуймо талантів у землю, прикриваючись будь-якими устійненими нормами. Норми міняються, форми міняються, народ живе в історії, творить її руками й умами своїх синів.

Позитивний підхід був у нього й до противників. Ніколи з його уст не впа­ло різке слово в їх бік. Він усіх уважав найперше частиною української нації і глибоко вірив у добре в людині, завжди надіявся на поправу, на елімінацію зла, завжди був готовий говорити з кожним, знайти, за що його пошанувати, а не зганьбити. Був твердий у переконаннях, не любив безпринципности, але чужу думку шанував і був проти агресивности супроти противників, залиша­ючи її для ворогів.

При вирішуванні жодної справи не брав до уваги власної амбіції, власної особи. Усій нашій громадськості відомо, як гідно він поставився в важкій драмі розламу в Організації. Але мало кому відомо, скільки прикрощів робили йому таки свої, люди близькі чи то довгими роками співпраці, чи то довголітнім підпорядкуванням. Як у кожній організації, так і в ОУН були внутрішні роз­ходження, напруження, особисті антагонізми. Як завжди в таких випадках, кожен вважав одинокою свою рацію і вимагав від Голови Проводу арбітражу в свою користь. Коли Голова вирішував «не по-моєму», виникали протести, що не завжди відбувалися в джентльменських формах. І тут вояк заховувався

як філософ, як чернець, що не має ні своїх нервів, ні свого приватного гонору. Це поклало печать на всю Організацію від 1940 року, це був «мельниківський стиль», що його бережемо й досі в міру наших можливостей. Але нам усім до Полковника далеко. а за вчинені йому моральні кривди, бо кривдили ми його нашою непогамованістю, просити б нам вибачення перед його тінями.

Скільки-то в Організації за довгий час її дії під його кермою було дискусій, що могли вражати Полковника особисто! Ніколи він не діяв відрухово. Завжди вислуховував і видискутовував. Чи то йшлося про його стиль кермування, його компетенції, чи його співробітників. Завжди віддавав справу на дискусії на форумі ПУН, де сам забирав слово останнім, щоб не накидати своєї дум­ки. Засідання були завжди підготовані таким способом, що він порозумівався з учасниками наперед, щоб знати їх думку, але свою висловлював аж по дис­кусії на самому засіданні. Коли справа була надто спірна, пробував переконати

заінтересованих, що «ця справа ще не визріла й ми її відложимо». Але жодної справи він не відкидав, лише кермував лагодженням її так, щоб уникнути за­йвих конфліктів. І в більшості це було правильно. Включно до того, що деякі із складних проблем були вирішені аж після його смерти. І в дусі знайдення прийнятливої для всіх розв’язки.

Так, справді: полк. Андрій Мельник був своєї нації першим слугою, як

і очолюваної ним Організації Українських Націоналістів. І зберіг він її при найбільших труднощах завдяки в першу чергу тому, що служив їй з почуття обов’язку. Становище Голови ПУН розумів він по-своєму. Не вважав, що його завдання все ініціювати, на це є референти. Вони являють еманацію живого тіла Організації. Взагалі вважав, що він навіть не повинен ініціювати, щоб не накидати своєї думки, його справа допильнувати, щоб ініціятиви були й щоб вони здійснювалися.

Таким чином полк. Андрій Мельник перевів ОУН на зовсім демократичні рейки внутрішнього управління, чого вимагала доба.

З його ініціятиви пере­стали його звати Вождем, а звали лише Головою Проводу. Та й то офіційно. У внутрішніх зносинах звертались до нього через — Пане Полковнику, в чому була і певна доза інтимности, і доволі дистансу. При цьому однаково його шанували й любили. Не можна було його не шанувати при його шляхетності й чутливості до людей, при його розважності й принциповості. А й не любити його не можна було, бачачи його скромність і відданість, його ніжне ставлення

до дружини й їхню родинну гармонію, його товариське ставлення до співробіт­ників, його батьківську дбайливість до постійних працівників організаційного апарату, включно з працівниками «Українського Слова. При тодішній нашій матеріяльній мізерії він завжди шукав нагоди комусь допомогти, а то й зробити будь-яку приємність і незвичайно тішився, коли це йому вдавалося.

З бігом часу знову назрівала проблема поколінь. Назрівала не без напру­жень і розходжень. Можна було лише дивуватися, з якою увагою полк. Андрій Мельник підійшов до неї. Які широкі консультації вів він напередодні V ВЗУН, щоб взяти до уваги всі тенденції, щоб поширити склад ПУН. Мені тоді до­велося очолити Комісію підготовки V ВЗУН. Був це час, коли грозив розрив між двома частинами еміграції — в Європі й за океаном, бо там опинилася більшість кадрів і засобів, а в Європі більшість тодішнього ПУН. Як уважно трактував він цю проблему, як пильно шукав способу наблизити керівництво до баз. Зокрема ж уважно ставився до проблеми зв’язку еміграції з Рідними Землями й форм цього зв’язку, щоб вони випливали з потреб. Були в нас тоді

розходження в оцінці положення, в оцінці конкретних заходів. Були думки «більш поступові» й «менш поступові». Ці думки конфронтувалися з

темпе­раментом, а тим часом забувалося про суть. Полковник завжди старався ви­слухати кожного, взяти кожну думку до уваги й вилущити основну суть із

запальної проблеми, яку противники ставили в площину майже «ідеологічного

скандалу». Для цього треба було притягнути до праці й спільного зусилля всіх, незважаючи на розходження. Не вдалось би цього зробити, коли б не тверда постава Полковника, що завжди стояв за тим, щоб вислухати всіх, незважаючи на будь-чию ролю в Організації: сьогодні це людина, що «відстала», але вона має право завтра бути в ПУН, якщо собі це заслужить своєю працею, своїми даними.

Для різних спірних справ він радив притягнути і фахівців. Це в багатьох

випадках дало надзвичайні висліди. Не було на еміграції багато подібних способів розв’язування складних проблем, це-бо й у державних націях не так давно фахівці стали дорадниками політиків. Полк. Андрій Мельник прийшов до цієї справи раніше від Дж. Ф. Кеннеді.

Конфронтація поколінь напередодні V ВЗУН мала важкі проблеми

персонального порядку. Зрозуміло, що перемога тенденції «молодших» мусіла б міняти відносини в ПУН. Полковник ставав перед перспективою зміни найближчих співробітників, яких знав, яким повністю (і слушно!) довіряв, з якими в’язали його десятиліття праці у найважчих обставинах. Хто в такій ситуації не виявив би слабости й не хотів би підтримати давнього товариша… У Полковника було бажання тільки добра Організації і української визволь­ної справи. Виходячи з цього заложення, він не призначив свого наступника, як вимагала традиція ОУН. Коли він був вже важко хворий і мені, як Голові Комісії підготовки V ВЗУН, довелось його відвідувати в лікарні в Люксембурзі,

ми в розмові прийшли до цього питання.

Полковник уважав, що V ВЗУН повинен вибрати нового Голову ПУН,

зважаючи на стан його здоров’я. Ми всі були згідні в тому, що Головою ПУН повинен залишитися полк. Андрій Мельник, в якого видужання ми твердо ві­рили, й так запевняли лікарі. Але ось Збір надходить, а Голова ПУН в лікарні, треба вибрати першого заступника, який би набирав авторитету, щоб колись прийти на це становище. Тим заступником мав би бути той, кого визначить Полковник чи бодай запропонує, бо  ж  він найкраше знає людей і його оцінка буде рішальною. На те він відповів:

— Призначення наступника — це не обов’язок Голови ПУН, а привілей.

Я з цього привілею не скористав.

Не скористав він тому, що вірив у розум збірного тіла, яким є ВЗУН.

А й його пропозиції випливали не з особистих симпатій чи антипатій, а з розу­міння потреб ОУН. Тому полковник пропонував розв’язку, яка на рішальне становище ставила б не одного з його наближених співробітників у даний мент, а людину, з якою були розходження не в одній точці, але якій він най­більше довіряв у цей бурхливий внутрі Організації час. Але волю V ВЗУН він прийняв без найменших застережень, заявивши:

— Це ж воля і вислід нарад нашої найвищої законодатної установи.

Підпорядковуєтесь їй ви, підпорядковуюся і я, доки я Голова ПУН.

У десятиліття смерти ще зарано давати остаточну оцінку людині, що очо­лювала Організацію Українських Націоналістів, яка живе й діє, а тим і нале­жить сучасному, а не історії. Тим більше, що ОУН за цих десять років не віді­йшла ні в чому від заповітів і стилю полк. Андрія Мельника. Але діяльність Полковника тривала сорок років, і її слід підсумувати бодай у кількох най­важливіших точках.

Був це палкий патріот, людина криштальної чистоти, відважний фронтовий вояк, який зумів зглибити суть української історії і тому так легко включився в визвольну боротьбу у Києві, у зовсім для нього нових умовинах, які негайно опанував і висунувся наперед, чим доказав, що душа українська — одна.

Патріотизм повів його з тими, що не вважали війни закінченою і готові

були продовжувати її підпільними засобами. І тут вибився на передове місце, проявляючи стільки ж вояцького завзяття, як і тонкого відчуття політичної дійсности. Тому покликав його полк. Євген Коновалець на чоло молодої ре­волюційної ОУН: він був досить молодий душею, щоб її очолити, і мав досить досвіду, щоб нести відповідальність за дальший хід революційної боротьби.

На становищі Голови Проводу Українських Націоналістів полк. Андрій

Мельник урятував український націоналізм — його прапори й його честь. Після розламу в ОУН без нього не було б рівноваги й Український Націона­лістичний Рух дійшов би до таких крайностей, які привели б до упадку його. Щойно майбутнє оцінить, наскільки матірна ОУН заважила на житті україн­ського народу своєю дією і духовими виявами, яких могло б і не бути, коли б полк. Андрій Мельник не врятував матірної ОУН.

Після війни лише авторитет полк. Андрія Мельника повів ОУН на нові

шляхи, які можна оцінювати по-різному, які, може, навіть послабили саму ОУН, забравши їй забагато енергії, але без консолідаційних заходів її не було б сьогоднішньої зрізничкованости, а тим еміграція була б зовсім не здатна ди­витися в очі проблемам Батьківщини. Він зберіг чистоту українського націоналізму й своєю далекозорістю відкрив нові методи боротьби. Завдяки цьому він присутній між нами на новому етапі дії ОУН і буде присутній за чергових десять років, навіть коли не стане й сьогоднішнього покоління відповідальних

за ОУН і УНРух.

Будучи покликаним до втримування рівноваги, він жив не лише в напрузі виконання цього обов’язку, але й у шуканні нового. І цим залишив заповіт майбутнім поколінням.