Василь Базів: «Письменник – то, перш за все, мислитель, а мислитель – це мисливець за смислами»

Тарас Головко

З неопублікованого
Інтерв’ю вів Тарас ГОЛОВКО

Одразу три книги відомого журналіста, дипломата, науковця Василя Базіва нинішнього року висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка – роман «Хрест» за напрямом «Література», а також науково-публіцистичні видання «Кінець світу. До…» та «Кінець світу. Після…» за напрямом «Публіцистика і журналістика» (публікація готувалася до друку 2013 року – Т.Г.).

Роман «Хрест» Василя Базіва ‑ перший прозовий твір, написаний ним під враженням давно минулих подій у його рідному селі на Прикарпатті. Надзвичайно гострий і захоплюючий сюжет роману постійно тримає читача у напрузі, перед яким розкривається історія нерівної боротьби між звичайною людиною і тоталітарним радянським режимом.

Дві інші книги Василя Базіва є своєрідним дослідженням людської цивілізації, на розвиток якої упродовж минулих століть впливав позаземний розум.

‑ Шановний пане Василю, у вашому романі «Хрест», який побачив світ у харківському видавництві «Фоліо» позаминулого року, а цього року в англійському перекладі – в американському видавництві «Анафора», описуються трагічні події у Галичині в період правління Микити Хрущова. Чи не могли б конкретизувати, які факти, викладені у творі, мають документальне підтвердження? Про них ви дізналися з архівів чи від свідків репресій, що відбувалися у повоєнні роки у Західній Україні?

‑ Ці події – із нетлінних архівів моєї душі. Я жив і виховувався у сім’ї фанатичних християн, які знесення хреста із церкви сприймали, як кінець світу. І реакція моїх батьків, а відповідно і моя у мої 6-10 років – то найглибші зарубки на моєму серці. Коли я вперше кілька років тому здійснив паломництво на Святу Землю, ці зарубки вибухнули вулканом. Повернувшись до Києва, я записав цих 500 сторінок благодаті, яка вливалася в мене і виливалися на папір, що рука не встигала фіксувати думки. Це був такий яскравий вибух, що у світлі цього атомного гриба враз ожили усі картини дитинства із втопленими у болоті за селом хрестами, гримаси хрестоломів і біла одежа українських хрестоносців із гострими мечами у могутніх правицях. 

‑ В романі «Хрест» ви вивели двох головних героїв-антиподів – Андрія Бальтазара, який є захисником християнської віри і Павла Харкавого – войовничого атеїста. Чи були у них прототипи, біографії яких ви дуже добре знали?

‑ Я не люблю напівтонів, тому мої герої – антиподи без шансів на примирення. Не мир я прийшов вам дати, я прийшов вам дати меч. Ці слова Ісуса Хреста є смислом життя Андрія Бальтазара, тому у цьому сенсі роман – це й історія моєї душі. Можу із гордістю сказати, що я увіковічнив моїх батьків, бо батьків головного героя я списав із них, не виходячи із нашої селянської хати. Я бачив на Землі святих, і то були мої мама й тато.

А хрестоломи були у кожному селі. І коли я тепер проводжу зустрічі із читачами на своїй рідній Галичині, то до мене підходять люди і кажуть ‑ то ви описали те, що було у нашому селі. Постарілі хрестоломи впізнають себе. Є й такі, які смертельно образились і з патологічною ненавистю воюють зі мною і моїм «Хрестом» тут у Києві. Теперішні політичні повії впізнають себе у роки комсомольської юності, коли вони влаштовували фізіологічні оргії на престолах поглумлених храмів чи коли їх виставляли у Трускавці членам політбюро у якості секс-м’яса. Як правило, хрестоломи були агентами КГБ, тому ця сексотська рать теж ополчилася проти мене і сичить на «Хрест», бризкаючи сатанинською отрутою. Якщо вона не вгамуються, у наступному інтерв’ю я назву усе це гадюччя поіменно.

‑ Чи можна сказати, що ви своїм романом «Хрест» руйнуєте залишки ілюзій про історичне минуле українського народу радянських часів?

‑ СРСР була єдиною богоборською державою в історії людства. Міжрелігійні війни – це зовсім інше. А війна із Богом – це коли у повітря злітають тисячі храмів, зведених від Ярослава Мудрого протягом тисячі літ християнської України, а калмик у Мавзолеї проголошується новим ерзац-богом. Лише нас покарано найстрашнішою у вселюдській історії техногенною катастрофою. Перед Чорнобилем було щось аналогічне тисячі років тому – у близькосхідних містах Содомі і Гоморрі, які нині опинилися на дні Мертвого моря після ядерного удару.

Актуалізація мого роману у тому, що покарання політичним чорнобилем продовжується, бо нинішній політичний клас – це хрестоломи, їхні діти і внуки, а хрестоносці – на майдані. Мій роман у політичному сенсі – антиколоніальний, бо богоборство прийшло із півночі, і для мене дотепер є не до кінця збагненним, як богомільні за царя росіяни враз збожеволіли та осатаніли і підняли руку на хрест.

‑ Як ви ставитеся до оцінок літературних критиків роману «Хрест», які, ніби авансом, ставлять його поруч з творами таких всесвітньо відомих прозаїків у світі як Умберто Еко, Джон Фаулз, Герта Мюллер, Ден Браун, Густав Леклезіо та інші?

‑ Сучасна література має бути високоінтелектуальна. Письменник – то, перш за все, мислитель, а мислитель – це мисливець за смислами. Він має володіти знаннями на рівні доктора наук із глобалістики, історії, психології, антропології, політології, соціології. Він має вплітати у ментальну матрицю свого народу вищі смисли, які найсильніше резонують із Часом. Нині не можна писати так, як це робилося тоді, коли по Києву їздили на бричках. Текст має потрясати пізнавально-сакральною сугестією, а коли це просто словесна полова, яка не перестає бути половою, якби її не вилизувати…

Мені здається, що у сучасне світове письменство повертається затребуваність постатей формату Леонардо да Вінчі. І загалом ми стоїмо на порозі монументального Ренесансу, який буває раз у тисячі літ. Із перелічених авторів скажу, що «Код да Вінчі» Дена Брауна – це ідеологічна диверсія проти християнства. Він також знімає хрест із храму. Тому мій «Хрест» ‑ це відповідь Дену Брауну та усіляким іншим доморощеним смертохристам.

‑ У романі «Хрест», до речі, який ви як автор ще називаєте постбіблійним детективом, неодноразово згадується полковник Армії УНР Євген Коновалець. Його вбив, як відомо, співробітник НКВС Павло Судоплатов у травні 1938 року. Чому у творі змінено його прізвище на Самоплатов, адже читач розуміє про кого реально йдеться?

‑ Я не хотів, щоб цей образ кремлівського терориста був документальним, а був збірним. Це не людина, а машина для вбивства на кшталт сучасного кілера із «Беркута». Самоплатов – це і Сташинський, і вбивця Петлюри, і отруювач Ющенка, і сучасні провокатори, які організували побоїще у центрі Києва і вбивали посеред ночі дітей, як це було за Ірода.

‑ Нещодавно відбувся «круглий стіл», організований одним з провідних періодичних видань, що висвітлює сучасний літературний процес в Україні. Предметом громадського обговорення стали прозові твори, висунуті нинішнього року на здобуття Національної премії. Роман «Хрест» також претендує на найвищу державну нагороду у гуманітарній сфері. Окремі виступаючі закидали автору, що у його прозі мало характерних художніх деталей, а в стилі письма сильно відчувається вплив публіцистики, якою ви професійно займалися кілька десятиліть поспіль…

‑ Там ще говорили, що нема «вислуги літ» в порівнянні із тими письменниками, яким путівку у творче життя дав ще Маланчук, що я мало ходив на збори, не висів у червоному кутку, не гендлював із бандитами сталінськими санаторіями у Ялті. Мене цей стадно-комунарський інстинкт не цікавить. А коли інтелектуальна насиченість іменується публіцистичністю, то це у найвищій мірі похвала, а не навпаки.

‑ До речі, ви нинішнього року створили прецедент. Вперше за останні роки, крім роману «Хрест», ще дві ваші книги претендують на Національну премію. В анотації до згадуваних науково-публіцистичних видань говориться про те, що і перша, і друга книга є космологічно-техногенним розслідуванням. Чесно кажучи, особисто я в кінець світу не вірю. І мені здається, що так само думає і більшість людей на планеті Земля…

‑ «Кінця не було. Є початок». Так я підписую ці книги, коли дарую читачам на автограф-сесіях. У червні цього року вперше в історії людства було зібрано у Лінкольн-центрі у Нью-Йорку Світовий Розум на безпрецедентний «Всесвітній конгрес планетарного розвитку «Глобальне майбутнє-2045». Сотня планетарних світил від науки, літератури і релігій. То були такі учасники, що серед них нікого не здивуєш Нобелівською премією. Я туди потрапив, власне, як автор цієї дилогії про космологічну долю людства, про яку говоримо.

Тема Конгресу – що було із гомо сапієнс протягом 200 тисяч років його перебування на планеті і що буде у наступні тисячоліття? Було зроблено висновок на найвищому науковому і візійному рівні: те, що буде відбуватися у 21 столітті, за значимістю можна порівняти із зародженням життя на Землі чотири мільярди років тому. Я ще додам: можна порівняти ще зі створенням Всевишнім Людини 200 тисяч років тому. Три події такого космічного рівня. Відбуватиметься заміна нинішньої версії богоподібної людини на наступну. Досконалішу, яку я називаю, услід за братами Стругацькими, расою люденів. Власне цей Конгрес і був першими зборами неолюдей. Чому ця сакральна дата – 2045? Геніальний американський вчений, портрет якого висить першим у Холі Національної слави у Вашингтоні і привітатися з яким за руку є вищою честю для усіх останніх президентів США, Рей Курзвейл доводить, що саме у цьому році буде створено штучний мозок і наступить точка сингулярності – переходу людства у нову якість.

Цей проект у лютому запущений Конгресом США із виділенням 100 мільярдів доларів. Його очолює ще один мій знайомий, професор із Гарвардського університету (із його майже сотнею нобелівських лауреатів) Джордж Черч. Два попередні мегапроекти – Манхетенський зі створення атомної бомби і космічний із висадки на Місяць – були просто розминкою в порівнянні із цим третім проектом тисячоліть. Штучний мозок, який є найвищим витвором Всевишнього в Галактиці, дасть змогу здійснити перенесення людської Душі і Свідомості, а це і є субстанцією Людини, а тіло – лише носій, ‑ на небіологічний носій. А це уже буде інша людина, із претензіями на життя протягом сотень літ. І це не фантасмагорія, а світова наука, про яку Україна не знає, будучи зайнятою своєю політичною пісочницею. 

‑ Читаючи ваші книги про кінець світу, намагався зрозуміти, чим вони насамперед можуть захопити читача. Напевне західними джерелами інформації, якими ви активно користувалися, коли працювали над рукописом.

‑ За інтелектуальними трудоднями ця книга ‑ це кілька десятків докторських дисертацій, хоча їх тепер прийнято не писати, а купувати. Я об’їздив планету вздовж і впоперек, щоб пройнятися сутністю земних цивілізацій, бо людство – це збірна команда цих неповторних і абсолютно відмінних цивілізацій, про спільність між якими можна говорити хіба що на рівні генома. Тривалий час прожив на Юкатані, у який 65 мільйонів років тому вдарив астероїд і знищив тодішню земну цивілізацію, відому нам за динозаврами, і на якому п’ять століть після Хреста звідкись взялись космічні блукачі майя – печерні люди, за інтелектом такі недосяжні для нас, що в порівнянні із ними ми ‑ несусвітні печерні дикуни із нашими ньютонами та ейнштейнами.

Я намагався проштудіювати вершинні досягнення Світового Розуму. Про них не знають в Україні. Але так не має бути. Знаєте що? Усі ці генії людства вважають своїм вчителем інтелектуального планетарного велета Вернадського. І вони його так і називають – Український Геній.

Кілька днів тому я мав доконечну потребу заїхати у Нагуєвичі і залишив свої книги у хаті Івана Франка. Найгеніальніший українець ХХ століття вважав найголовнішим своїм твором трактат «Сотворення світу». Так само, як я намагався робити у своєму «Кінці світу», Франко піднявся на тогочасні наукові вершини людства і написав про те, що він з них побачив. Те, що він написав із цих інтелектуальних бескидів,  приголомшило. І викликало оскал. Він сам писав, що із цієї книги розпочалися усі його трагедії у житті, які й довели до кончини. Генія не просто зацькували попередники нинішніх сексотів, а практично знищили фізично. Тому потрясати інтелектуальною кувалдою – заняття, окрім усього іншого, ще й небезпечне там, де, як відомо, горе ‑ від розуму. 

‑ Ще хотілося б зупинитися на одній суттєвій, як на мене, деталі. В цих двох книгах дуже багато розчарувань від людських вчинків, еволюційного розвитку homo sapiens, глобальної і локальної політики, яка визначає наше буття. Дістається на горіхи, умовно кажучи, і «лівим», і «правим». Складається таке враження, що ви навмисне уникаєте будь-якого існуючого нині ідеологічного впливу в українському суспільстві, щоб лишатися над політичною боротьбою, яка в історії новітньої України, власне, ніколи і не припинялась.

‑ Життя коротке, а мистецтво вічне. Письменник, як і будь-який митець, якщо опуститься до рівня політичної пісочниці, він себе у ній і похоронить. Хоча нікуди не дінешся від цієї баюри, якби не хотілося плавати неосяжним океаном, на горизонті якого – непізнані і манливі до нестями смисли. 

‑ В книзі «Кінець світу. Після…» ви, зокрема, пишете про те, що цілком підтримуєте Володимира Путіна в його намаганнях максимально покарати учасниць панк-рок-гурту Pussy Riot за їхній вчинок у храмі Христа Спасителя у березні 2012 року. А ще жалкуєте за тим, що їм не присудили довічного ув’язнення. Навіть сумніву не маю у тому, що у Божому храмі людина справді має молитися, а не кривлятися, а тим більше лихословити. Водночас як звернути увагу громадськості на те, що нинішня РПЦ зрослася з державою, наскрізь корумпована, серед членів кліру матеріальне превалює над духовним тощо.

‑ Не нинішня РПЦ, а у Москві звиродніння церкви розпочалося ще з Івана Грозного і врешті привело до осатаніння у 17-му році минулого століття. Москва за часів СРСР воювала з Богом, а тепер намагається використовувати Його у своїх ницих сатанинських цілях. Політик, який веде із собою у храм камеру, щоб його знімали, як він хреститься, – богохульник і хрестолом у новій редакції. У тому й трагедія, що істинного навернення не відбулося, тому кара політичним чорнобилем триває.

Але я відчуваю, як гуде земля під копитами летючих ескадронів моїх дорогих українських тамплієрів.

Не усе так безнадійно. Недавно я був у рідних пенатах. Пані Шиманська, директорка Стрийської районної бібліотеки, каже: на ваш роман у кожному селі – черга, люди чекають по 3-4 місяці, на хату книгу дають на 3-4 дні.

Люди читають! Не усе так безнадійно.

Мене завжди так пригнічувало до нестями, коли я мандрував кілометровими коридорами книгарень у світових столицях – тут жодної української книги.

Цього місяця сталася новина: у США вийшов роман «Хрест» англійською мовою. Я поцікавився у Національному інституті літературі ‑ кого ще видавали за океаном? Було дивно, що нікого ніколи – ні у наші суверенні часи, ні за союзу, ані у часи царські чи цісарські.

Чому вони видали мою книгу? Побачили в ній українських тамплієрів. Захисників Храму господнього. Великомучеників, до яких можна дорівняти хіба що перших християн часів Нерона. І, можливо, останніх романтиків у Європі. І перших провісників оновлення роду земного.

Ними є сучасні хрестоносці ‑ Українці. Вони вижили завдяки тому, що на їхній сторожі їхній Пророк поставив наймогутніший заслін ‑ Слово. Тепер вони самі стають на сторожі людства, якому належить народитися знову. Бо у минущому плині Часу кожен кінець є нічим іншим, як початком.

Вічним є лише мотто: «Бери свій Хрест і йди за Ним». Так не схибиш».