Тарас ГОЛОВКО
Ще задовго до того, як коронавірус розповсюдився по всьому світу, набравши за досить короткий час ознак пандемії, сьогодні майже зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати: саме Китай, рано чи пізно, мав стати тією країною, в якій народилося це глобальне лихо.
Уникаючи зайвої упередженості, спробуємо розібратися у тому, чи можна очікувати від Піднебесної ще інших катаклізмів, що дуже легко можуть створити колосальні проблеми, як зараз вже бачимо, на всіх континентах земної кулі. А допоможе нам у цьому британський радіокореспондент і журналіст Роб Гіффорд,
котрого на Заході небезпідставно вважають дуже авторитетним синологом. Адже з 1999 по 2005 рік він був кореспондентом Національного громадського радіо в Пекіні, а до того вивчав східні мови в Даремському і Гарвардському університетах. Нині він є редактором впливового британського щотижневика The Economist. Харківське видавництво «Vivat» нинішнього року випустило одну з недавніх його книг під назвою «Китайський шлях. Подорож у майбутнє» (переклад Г.Пшеничної), в якій Гіффорд захоплююче описує свою поїздку від Шанхаю до кордону з Казахстаном. Цей своєрідний вояж тривав не один день, до того ж автору книги довелося подолати відстань у понад 3000 кілометрів.
Подорожуючи фактично автостопом, Гіффорд рухався у північно-західному напрямку, як він пише у подорожніх нотатках, трасою №312, позначеною на сучасній карті Китаю. Це дало йому змогу не лише проминути безводну пустелю Гобі, а й відвідати сільські райони країни, які, у результаті проведення економічних реформ комуністичним урядом КНР в останні десятиліття, майже повністю збезлюдніли. Складно навіть уявити, як майже 200 мільйонів селян одномоментно знялися з насиджених місць і вирушили шукати кращої долі до великих міст країни. Цей феномен внутрішньої міграції дуже зацікавив Гіффорда, оскільки в ньому автор побачив потенційну загрозу для правлячого однопартійного режиму в сучасному Китаї. Щоб пересвідчитись у власних здогадах, автор книги з ризиком для власного життя записував свідчення мешканців розорених селищ, приречених до поступового вимирання і потенційно готових повстати проти представників місцевої влади.
КНР упродовж ХХ століття вважалася відсталою аграрною країною, переважна більшість населення якої становили безземельні селяни. Першим, хто використав у своїх цілях цей малоосвічений і малокультурний прошарок, був Мао Цзедун, який остаточно захопив владу в країні наприкінці 40-х. Гіффорд доходить висновку в книзі, що саме селянство, а не пролетаріат на відміну від дореволюційної Росії, стало тією рушійною силою, що скинула землевласників у Китаї і підтримала Комуністичну партію Китаю, засновану 1921 року «Великим стерновим», як згодом почали називати Мао серед простолюддя.
Як вважає автор книги, фатальні помилки, допущені Мао Цзедуном по відношенню до селянства у період правління, ще й досі не спокутувані його ідеологічними послідовниками. Це передусім стосується так званого Великого стрибка, що передбачав проведення в країні пришвидшеної індустріалізації, жертвами якої, за оцінками експертів, стали 30 млн (!) осіб. Ще мільйони, тепер уже не лише селян, а й міської інтелігенції, лягли в землю у результаті проголошення в країні Великої пролетарської культурної революції.
Спілкуючись, по суті анонімно, з китайськими інтелектуалами, яким постійно загрожує примусове потрапляння на перевиховання у так звані трудові табори, розкидані по всій території сучасного Китаю (до речі, теж гірка спадщина Мао), Гіффорд, відкриває для себе надзвичайно цікаву закономірність. Часи Мао не пройшли безслідно для китайської нації. Конфуціанство як офіційна державна ідеологія Китаю, що проіснувала з ІІ століття до н.е. і до ХХ ст., було фактично зруйноване фанатичним комуністичним режимом маоїстів. Відтак гуманність, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість, культивовані конфуціанством у минулі віки, безслідно зникли у моральній сутності сьогочасного китайця. На думку автора книги, йому притаманна малокультурність, цинізм, схильність до наживи, погано прихована жорстокість. Таким його зробили, вважає Гіффорд і численні співрозмовники, з якими він активно контактував під час поїздки, зрушення небачених масштабів у суспільній свідомості пересічного китайського громадянина, здеформованої тепер уже не комуністичною ідеологією, а вільним ринком, притаманним капіталізму західного зразка. Щоправда, як наголошує у книзі автор, в КНР партійні функціонери різного калібру пильно слідкують за тим, щоб доморощені бізнесмени не використовували у своїй лексиці слово «капіталізм», а радше послуговувалися словосполученням «ленінізм-корпоративізм», тим самим натякаючи, що це саме компартія Китаю стоїть за розбудовою нового економічного ладу (читай: класичного капіталізму), де і надалі пануватимуть приватна власність, особиста ініціатива, конкуренція, максимізація в отриманні прибутку тощо.
З одного боку, Гіффорд захоплюється справжніми революційними перетвореннями у промисловості, економіці, банківській сфері, космічній галузі, радіоелектроніці, автомобілебудуванні, розвитку інфраструктури міст, а ще обсягами експортованої продукції, що вивело Китай за величиною ВНП на друге місце після США, а з другого, протиставляє цим грандіозним успіхам гігантські проблеми, що ніби випурхнули зі скриньки Пандори. Автор книги не забуває нагадати читачеві, що шістнадцять із двадцяти найзабрудненіших міст світу розташовані саме на території КНР. У цій країні вже давно пройдено точку неповернення у питанні збереження екології. Катастрофічне забруднення води, повітря і ґрунту остаточно зруйнувало біологічний баланс країни, зробивши її небезпечною для проживання населення, а точніше – 1 млрд 395 млн 380 тисяч громадян станом на 2019 рік, ‑ що є найбільшою проблемою не лише для КНР, а, за великим рахунком, і для всього світу. Спалах коронавірусної інфекції COVID-19 в центрально-східному місті Ухань наприкінці минулого року, що трансформувався на початку нинішнього у пандемію, і спричинив нечувані жертви на європейському континенті, ‑ є першим дзвіночком для тих, хто не вірить у рукотворні апокаліптичні сценарії, можливо, придумані в країні, в якій не знають, як дієво обмежити приплив населення. Але про це ще йтиметься далі.
Читаючи Гіффорда, можна зробити один безпомилковий висновок: якщо комуністична партія Китаю впродовж своєї історії демонструвала антигуманність по відношенню до усіх суспільних прошарків країни, в якій узурпувала політичну владу і не відмовиться від неї у найближчій перспективі, то навряд чи партійна верхівка КПК, підперта багатомільйонними штиками Збройних сил Китайської Республіки, зберігатиме лояльність до інших народів у разі виникнення глобального військового конфлікту. Компартію неодноразово звинувачували у приховуванні державних злочинів, які у цивілізованому світі призвели б, як мінімум, до відставки складу уряду на чолі з прем’єр-міністром, а як максимумом, до засудження на тривалі терміни ув’язнення винних у скоєних злочинах держчиновників. Яскравою ілюстрацією одного з таких злочинів, детально описаних Гіффордом у розділі «Народ понад усе», можна вважати масове зараженням вірусом імунодефіциту сільського населення в провінції Хенань. Автор наводить у книзі вражаючу статистику кількості ВІЛ-інфікованих лише в цій провінції – близько 300 000 хворих, які мешкають у трьох десятках сіл. Щоб провести власне розслідування, Робу Гіффорду довелось маскуватися від так званих місцевих органів громадської безпеки, незацікавлених у витоку назовні будь-якої зайвої інформації про цю епідемію. В автора книги склалося враження, по-перше, що влада Китаю не зацікавлена в остаточному розслідуванні злочину, вчиненого медиками Хенанського департаменту охорони здоров’я у процесі забору крові у місцевого сільського населення, що призвело до масового зараження на СНІД, по-друге, уряд КНР у масштабах країни не вживає дієвих заходів, щоб зменшити кількість заражених вірусом імунодефіциту, а їх число, за даними ООН, найближчим часом у Китаї може перевищити десять мільйонів. Отже, маючи трильйони доларів на банківських рахунках, однопартійна влада в КНР не поспішає їх витрачати на охорону здоров’я та лікування за рахунок держави вражених ВІЛ/СНІДом. У неї зовсім інші пріоритети, починаючи з переозброєння армії, і закінчуючи промисловим шпіонажем. Тому селяни з провінції Хенань, з якими зустрічався Гіффорд, як це не сумно констатувати, приречені на вимирання. Так само, як і тисячі європейців від коронавірусної інфекції, бо у першому випадку зараження вірусом імунодефіциту повністю лежить на Хенанському департаменті охорони здоров’я, а в другому ‑ на китайській тоталітарній системі. Тільки тепер уряду Китаю навряд чи вдасться приховати, по суті, злочин проти людства, бо спалах пандемії від коронавірусу COVID-19 китайського походження, який, вочевидь, сподівалися приховати, і призвів до масової загибелі людей в усьому світі.
Але повернімося до книги «Китайський шлях. Подорож у майбутнє». Роб Гіффорд не міг оминути ще однієї проблеми, про яку частково вже згадувалося. Це народжуваність у Китаї, яка стала для країни, починаючи з другої половини минулого століття, справжнім дамокловим мечем. Був час, коли населення КНР нараховувало 580 млн осіб на початку 50-х. І ніщо не віщувало біди для майбутніх поколінь китайців, якби не намагання Мао Цзедуна підкорегувати демографічну політику. Його заохочування багатодітності, на думку британського репортера, спричинило катастрофічне зростання населення. Гіффорд описує у своїх подорожніх нотатках, як йому пощастило під час подорожі трасою №312 зустрітися з лікаркою, яка зізналася, що працює у сфері планування сім’ї. Вона відверто розповіла, що у Китаї і досі штучно переривають вагітність, піддають примусовій стерилізації китаянок, які з якихось причин проігнорували вимогу держави мати у шлюбі лише одну дитину. Починаючи з 80-х років і до нашого часу, в КНР діє спеціальне законодавство, заточене на штучне стримування народжуваності у Піднебесній. Гіффорд, як типовий західний інтелектуал, був шокований тим, коли почув від співрозмовниці жахливі подробиці знищення зародку в утробі матері. На Заході, здається, вже давно зрозуміли, що цінність людського життя для сучасного Китаю, на відміну від Європи і Північної Америки, вже давно є якимось маревом – дмухни, ‑ і воно розтане, як ранковий туман.
Апріорі, як випливає з розмірковувань Гіффорда, у Китаї навряд чи колись утвердиться демократія західного зразка, коли народ визнаватиметься єдиним легітимним джерелом влади у державі. Це суперечить самому існуванню Комуністичної партії Китаю, яка править без одного року вже століття. Як засвідчила практика, будь-яке реформування зацементованої однопартійної системи може призвести до фатальних наслідків для КНР. Автор книги не випадково згадує трагічні події на площі Тяньаньмень в квітні-червні 1989 року. Цьому передувала спроба впровадити політичні реформи двома роками раніше, на тринадцятому з’їзді КПК, що передбачало відділити компартію від функцій державної адміністрації, оновити систему держслужбовців, надати ширших повноважень парламенту – Всекитайським зборам народних представників. Цікаво, що Гіффорд високо оцінює роль у цих ініціативах тодішнього Генерального секретаря ЦК КПК Чжао Цияна, якого вважає одним із найвидатніших китайських політичних діячів останнього тисячоліття. З цим складно не погодитися, бо саме Чжао, на відміну від інших членів центрального комітету компартії, до останнього намагався уникнути кровопролиття в Пекіні, Шанхаї, Гуанчжоу, де студенти-демонстранти облаштували наметові табори, виступав проти запровадження в країні військового стану. Отже, спроби всередині самої компартії запустити процес реформування політичної системи призвів до різанини на площі Тяньаньмень в центрі столиці КНР і репресій проти демонстрантів у інших містах країни, відставки Чжао Цияна, консервації будь-яких зусиль щодо відмови від однопартійної монополії.
Серед знаних західноєвропейських синологів, як стверджує Гіффорд, не вироблено єдиної переконливої концепції, яка б аргументовано вказувала на те, який майбутній шлях розвитку обере для себе Китай. Такі авторитетні китаїсти, як Річард Баум з Каліфорнійського університету, американський учений Пен Мінсінь, Ендрю Нейтан з Колумбійського університету, часто цитовані автором книги, мають різні погляди на те, який напрям руху обере для себе Китай у ХХІ столітті. Але вже зараз наочно продемонстровано, що країна потрапила у зачароване коло, з якого вона навряд чи вибереться. Уряд Китаю, правляча партія, аби утримати соціальну рівновагу між суспільними прошарками, змушені й надалі забезпечувати стабільне економічне зростання, яке, як резюмує Роб Гіффорд в книжці, день у день додає не так гармонії, як дисгармонії.