Тарас Головко
Як і чому італійський соціаліст Беніто Муссоліні
став засновником фашистської партії
Важко сьогодні уявити, яке покарання мало чекати на того, хто за радянщини легально наважився б ознайомитися з біографічним опусом одного із засновників італійського фашизму Беніто Муссоліні – автора книги «Моє життя». Написана ще наприкінці 20-х років минулого століття на замовлення, як не дивно, посла США й опублікована частинами у філадельфійській газеті, вона дає уявлення про те, як зароджувався фашистський рух у довоєнній Італії, проливає світло на журналістську, військову і політичну кар’єру очільника цього руху, його родовід та ще чимало інших фактів з життя дуче (дослівно з італійської ‑ лідер, вождь).
У вільному, демократичному світі людина має змогу не лише знати, а й розуміти принципи й закони демократії, а також все, що їй загрожує. Тому, відкидаючи ідеологічні нашарування навколо постаті Муссоліні, що утворилися у результаті цілеспрямованої радянської пропаганди впродовж десятиліть, його біографія в наші дні сприймається насамперед як джерело тих епохальних подій, які відбувалися в першій половині ХХ століття в одній із європейських країн. Знадобилося мало не тридцять років, щоб у суверенній, демократичній Україні життєпис Муссоліні на двісті п’ятдесяти сторінках вийшов друком українською мовою. Сталося це завдяки старанням відомого італознавця, перекладача Володимира Чайковського і редакційного колективу харківського видавництва «Фоліо».
Книга відкривається дуже цінною передмовою, в якій розставлено багато важливих акцентів, роз’яснень, тлумачень. Подавши інтригуючий заголовок «Таємниця» Муссоліні», її автор намагається через власне сприйняття представити читачеві політика, котрий правив Італією впродовж двадцяти одного року, і, за однією з версій, був убитий англійською розвідувально-диверсійною групою за особистим наказом Вінстона Черчилля. Розглядаються найвагоміші епізоди з бурхливої політичної кар’єри Беніто Муссоліні, котрий пройшов шлях від звичайного провінційного вчителя до прем’єр-міністра країни, ставши, по суті, диктатором з необмеженими повноваженнями, а водночас і виразником сподівань італійської нації.
І в передмові, і в біографії, написаній за всіма законами жанру, яскраво проілюстровано виняткову роль рідного брата дуче ‑ Арнольдо, який багато зробив для того, щоб найближчий родич отримав політичну владу, перемігши у жорстокій і безкомпромісній боротьбі соціалістів разом з комуністами. Саме він свого часу очолив газету, яка стала в його руках потужним пропагандистським інструментом у формуванні позитивного іміджу лідера правлячої партії. На сторінках цього видання постійно трубилося про те, що Беніто поставив за мету вивести Італію з тривалої економічної кризи, повернути втрачені території у результаті військових поразок, піднести життєвий рівень населення країни.
Диктаторські методи правління, придушення свобод, низка фатальних помилок, допущених Муссоліні наприкінці 30-х ‑ на початку 40-х років, призвели до катастрофічних наслідків. Однією з причин політичного краху дуче, як відомо, стала участь Італії у Другій світовій війні на боці Гітлера. В книзі «Моє життя» добре простежується, чому саме Муссоліні після приходу до влади наприкінці 1922 року, змушений був у подальшому обрати зовнішньополітичний курс на підтримку нацистської Німеччини, а не новоствореної антигітлерівської коаліції у складі США, Великобританії, Франції, СРСР та інших країн. В той же час сепаратне листування з англійським прем’єром, як з’ясувалося після війни, велося ним постійно. Шантажуючи Вінстона Черчилля його оприлюдненням, Муссоліні, фактично, підписав собі смертельний вирок.
Читаючи книгу «Моє життя», переконуєшся у тому, що виникнення фашизму в Італії було зумовлене реальною загрозою захоплення влади комуністами у цій країні. Як, до речі, і в сусідній Іспанії, де на такому ж підґрунті спалахнула кровопролитна громадянська війна. Сталінський Кремль, використовуючи в ті роки свою шпигунську мережу, нелегально постачав зброю і надавав фінансову підтримку італійській компартії, підбурював її до антидержавного заколоту. Безпартійним масам нав’язувалась марксистсько-ленінська ідеологія, проти якої Муссоліні вів боротьбу не на життя, а на смерть. В таких розділах книги як «Смертельна боротьба зношеної демократії», «Сад фашизму», «На шляху до здобуття влади» автор, не криючись, відверто розповідає про стратегію і тактику його партії, застосовану для захоплення політичної влади в країні і встановлення диктаторського режиму. Про законний спосіб при цьому явно не йшлося. А вчитися було в кого. Хоча диктаторські діяння Беніто Муссоліні за масштабами складно порівняти з гігантськими злочинами проти власних народів, вчинених Сталіним і Гітлером, все ж дурний приклад виявився заразним. Дуче чудово був поінформований про масштаби сталінського свавілля: Голодомор, штучно організований в Україні, політичні репресії, концтабори, депортації, масові розстріли, войовничий атеїзм…
Докоряючи цими злочинами італійським комуністам, зневажливо їх називаючи павуками, Муссоліні прагнув здобути прихильність різних суспільних прошарків, людей, далеких від політики. В біографії він постійно наголошує на тому, що Італія має обрати власний шлях розвитку, не запозичуючи чужі ідеології, зберігати власну національну ідентичність. Володіючи мистецтвом красномовства, дуче мав сотні тисяч симпатиків по всій країні, які до пори, до часу, йому вірили й підтримували в усьому. Політичний курс, висловлений місткою формулою «Все – в державі, нічого – поза державою, нічого – проти держави», був проголошений його політичною силою на десятиліття.
А в той же час шлейф злочинів дуче проти людяності тягнеться мало не з перших років його приходу до влади. Так, скажімо, серпанком таємничості оповита загибель депутата-соціаліста Джакомо Маттеотті у 1924 році, до якої нібито були причетні Муссоліні і його брат Арнольдо. В біографії цій трагедії відведено кілька сторінок тексту, з яких видно, що безпосередній учасник тих подій намагається виправдатися в очах громадськості, але робить це незграбно, а тому й непереконливо. Із наведених фактів, які явно не на його користь, вимальовується основний мотив вбивства: з Маттеотті розправилися лише через те, що у своїй критиці той перейшов, як здавалося партійній верхівці італійських фашистів, «червону межу», звинувативши лідера їхньої партії у фальсифікації виборів.
У передмові до книги не випадково робиться суттєве застереження про те, що не всьому із написаного у «Моєму житті» можна вірити. Дуже часто дуче, аби приховати правду від громадськості, свідомо замовчує у спогадах або навмисне не згадує суттєві деталі.
Еволюція Муссоліні відбувалася досить дивним чином. Ставши слідом за батьком соціалістом та займаючи у Мілані посаду директора газети соціалістів, він напередодні Першої світової війни ще утверджував і захищав програмні цілі Соціалістичної партії. Водночас виношував ідеї приєднання до Італії інших територій, закликав до вступу країни у війну, публікуючи це все у своїх статтях на сторінках видання. Це стало причиною усунення його з газети, а після гострих дискусій із соціалістами на з’їздах – виключенням з партії.
Тоді Муссоліні із своїх прихильників створив політичний рух, назвавши його символічно фашізмо (похідне від латинського слова «фашіз», що означає «зв’язка», «жмут», «об’єднання». Хто б міг подумати в 1919 році, що таке безневинне слово стане згодом синонімом зажерливого і невблаганного монстра, під прапорами якого здійснювались найреакційніші діяння, утверджувалась терористична диктатура, шовінізм і расизм, ‑ все те, що спрямувалось на знищення демократії, прав і свобод людини.
Муссоліні, як і Гітлера, слід сприймати виключно як людину війни. Його участь у Першій світовій війні подається на сторінках книги у бравурних тонах, однак намальовану картину псує наведена тут же вбивча статистика полеглих і поранених у ході бойових дій: 652 тисячі загиблих, 450 тисяч скалічених, один мільйон поранених. Дуче переконує читача у тому, що жертви завжди неминучі, коли йдеться про захист кордонів, відвойовування захоплених ворогом територій, відстоювання державної незалежності. Інших альтернатив у вирішенні цих життєво важливих для нації завдань Беніто Муссоліні не бачив.
Його кумиром був Джузеппе Гарібальді – один із визначних національних героїв Італії, полководець, вождь так званого Рисорджименто («відродження», «оновлення» ‑ назва історичного періоду боротьби за політичне об’єднання Італії). Як відомо, Гарібальді все своє життя намагався зібрати до купи розрізнені землі батьківщини, виявляючи при цьому чудеса героїзму у збройній боротьбі із зовнішніми ворогами. Такий ідеал воїна, в уявленні Муссоліні, а ще ‑ римські легіонери часів Римської імперії, мали надихати сформовані ним, спочатку сквадри – бойові загони його правлячої партії, а згодом ‑ наземні, морські і повітряні сили армії Італії. На щастя для союзників по антигітлерівській коаліції, італійці в роки війни виявилися нікудишніми вояками, авторитет яких був підірваний у Сталінградській битві, а остаточно знищений у Франції, Африці, Греції та Югославії.
Часто можна почути запитання: чому ідеологія Беніто Муссоліні, сама постать італійського дуче мала вплив на відомих в українському емігрантському середовищі політиків, письменників, військовиків, зокрема, на Дмитра Донцова, Михайла Островерха, Євгена Онацького, Миколу Сціборського? Пояснюється це тим, що на початковому періоді приходу фашистів до влади, українці відверто захоплювались Муссоліні-політиком, вбачаючи в ньому сильну особистість, якій вдалося взяти гору над італійськими комуністами – прибічниками марксистсько-ленінської ідеології. В їхньому розумінні саме такого типу політика – фанатично відданого справі, рішучого, войовничого і безкомпромісного, ‑ не вистачало Україні в боротьбі за незалежність у 1917-1921 роках.
З позицій нинішнього часу така оцінка Мусолліні виглядає дещо наївною і непереконливою, бо ідеологія фашизму у ХХ столітті так і не стала «рятівним колом» не лише для Італії, а й для деяких інших європейських країн. До того ж диктатура, як політична система, повністю себе не виправдала ні у воєнні роки (Німеччина, Італія, Іспанія, Угорщина), ні в мирний час (СРСР, Румунія, Куба). Диктатор, виступаючи узурпатором політичної влади, рано чи пізно, як свідчить історія, неодмінно відповідає за скоєні злочини власним життям чи терміном ув’язнення. Рано чи пізно такі, як Муссоліні, приречені на ганьбу і безславний кінець. Хіба не підтвердження цьому є долі спаленого і запльованого самими ж німцями Гітлера, розтерзаного в лівійських степах Каддафі, розстріляного у бухарестському підвалі Чаушеску, повішаного в Іраку Хусейна?..
Зіставивши те, що робив свого часу італійський дуче з поглядами і діями, скажімо, нинішнього московського правителя, може виявити дуже багато спільного. Російський диктатор так само зазіхає на чужі території, знищує демократію, розтоптує права і свободи громадян, діє як міжнародний терорист, безжалісно бомбардуючи мирні сирійські поселення, тисячами вбиваючи і калічачи захисників української землі, по-піратськи захоплює заручників, грубо зневажає міжнародне право… Це – неофашизм!
Ні Бог, ні історія такого не прощають.