Слово на вшанування
10 квітня 60 років минуло Романові Миколайовичу Ковалю. Ніколи раніше не величав його по батькові. Проте все тече, все змінюється, і відповідний час настав: як-не-як, а вже поважний вік.
Мовби не так давно вітали ми достойника на його п’ятдесятиліття. Та в круговерті черговий десяток збіг дуже швидко. Утім, не марно. У цього представника роду людського жоден день не проходить у бездіяльності. Тому за його плечима — майже 3000 дописів і заміток у різних часописах, десятки книжок (як особисто написаних, так і впорядкованих), 13 сценаріїв документальних стрічок, цілий ряд радіопередач, які тривали роками.
Він і досі невтомний підкорювач пера, пізнавач нашої минувшини та (дозволю собі гру слів) не простий смертний, а просто рідкісних рис людина. І тут немає нічого дивного. Загальновідомо: у такі роки чоловіки не змінюються. Тож він як був, так і залишився безсрібником. І водночас не менш честолюбним, ніж раніше.
При цьому пригадуються пророчі слова Василя Симоненка: «І той ніколи не доскочить слави, хто задля неї на землі живе». А тим часом Р. Коваль «доскочив». У чому ж таємниця, як йому вдалося? — спитають заздрісники. То, може, це якийсь виняток із правила, щось несподіване чи неймовірне?
Насправді розгадка проста — Р. Коваль прагнув слави, але не жив заради неї. Цей чоловік роками «лупав скалу». Навіть тоді, коли більшість уважала справу пробудження народу невдячною, коли вона направду такою була.
Тому лаври, можливо, дещо забарились, але таки стали здобутком. А наш перетворювач спочивати на них навіть не збирається. У нього просто шалений біг життя, за ним ніхто не встигає. Завзятець та й годі!
Якось один наш спільний знайомий, знесилений від заданої бистроти, розпачливо бідкався: «Роман жене коней! Роман жене коней!» Здавалося б, можна працювати розмірено, потихеньку. Існує навіть світогляд такий: хто зрозумів суть буття, той не поспішає. Та то явно не Ковалеві життєві засади. Це рушій, котрий давно збагнув істину: хто зволікає, той втрачає; хто не встиг, той запізнився. Отже, якщо хочеш чогось у житті досягти — не маєш права зупинятись.
Безкорисливість вдачі, оте саме безсрібництво — окрема розмова. Його воістину шляхетна зневага до грошей, суєтності в здобутті благ гідна захоплення. Спершу на підтвердження — глибокі думки іменинника: «Тільки нещасні оцінюють життя в кілограмах і літрах»; «Де панує мораль споживача, там загибель».
Далі — бувальщина. Запросив мене якось друг Роман узяти участь у зніманні його чергової стрічки. Я застав його в якомусь небувалому піднесенні. Подумав: людина просто горить творчістю. Проте, як виявилося, причина запалу була до неможливості житейською. «А в мене сьогодні в метро гаманець із десятьма тисячами гривень украли», — ніби знічев’я повідомив товариш. І зробив це якось весело, ну просто світячись, мало не з мазохістською радістю. Потім з’явилося ще кілька людей. І їм Р. Коваль теж розповів про подію. У тому самому дусі.
За два роки до того циганва (даруйте, вирвалося; роми, звичайно ж) поцупила в мене із сумки тисячу гривень. Сказати, що я був злий, — це нічого не сказати. Хотілося мерзотників повбивати. А друг Роман — повна протилежність, звичайна й заразом незвичайна людина.
У ньому є міцний стрижень. Роман Миколайович — це такий собі випромінювач життєствердної сили. Не раз у важкі, несприятливі часи однодумці приїжджали, щоб підзарядитися нею від нього. Звідки ж сам наш подвижник черпав наснагу? Розгадка проста — у його переконаннях: «Якщо дух панує над тілом, життєві незгоди малопомітні»; «Не життєві обставини визначальні, а їх сприйняття».
Свого часу я писав, що на народному рівні визнання цієї непересічної постаті вже давно відбулося. Погоджуючись, ревнителі пана Романа, поціновувачі його творчості мене після того запитували: а коли ж нарешті відбудеться на державному? Відповідь проста: коли на тому рівні будуть керівники на рівні.
Поки що, на жаль, із цим не складається. Боротьба в Україні власне України з Україною навиворіт: чи то Малоросією, чи то ще якоюсь відрижкою Московії — триває. З перемінним успіхом. І тими незначними успіхами української справи маємо завдячувати насамперед ратоборцям, будителям і натхненникам, уособленням яких якраз і є такі, як Р. Коваль.
«Яка держава постане в Україні?» — ще на зорі незалежності пройнявся він запитанням. Й усі ці роки наполегливо працював, щоб та держава таки була наша. Крім того, пробуджував у одноплеменцях відвагу, почуття господаря власної країни, відповідальності за долю Вітчизни, спонукав до дій, звитяги.
Йому притаманні дуже цінні риси: вміння не розкисати й не зневірятися, не опускати рук після невдач. Десь на підсвідомому рівні Р. Коваль завжди керувався настановою Славня українських націоналістів: «Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ».
Це людина, в якої можна й навіть потрібно повчитися: жити — яскраво, небуденно, рвійно; дихати — свободою, на повні груди; насолоджуватися — життям, щоб усяку сірятину брали завидки; іти — легкою, але впевненою ходою; дивитися — гордо й тільки вперед.
Як зазвичай представляють друга Романа? Президент Історичного клубу «Холодний Яр», громадський діяч, письменник, дослідник визвольної боротьби українського народу першої половини XX ст. І все? Так скромно?
Запам’ятайте: Р. Коваль — це не просто громадський діяч, це діяч серед діячів, муж серед мужів. Нарешті, Громадянин з великої букви, світоч українства.
Він не всього лише один з дослідників Визвольних змагань 1917—20-х рр., а першовідкривач багатьох сторінок тієї доби. Тільки вдумайтесь: цей непосида підняв цілі пласти раніше не звіданого!
Ідеться не про рядового письменника, яких нині хоч греблю гати. Це кипучий ум, котрий перебуває в постійному творчому пошуку. І не заради пошуку як такого, а для увиразнення, якомога глибшого розкриття суті явищ.
А як не згадати про «Незбориму націю»? Вона ж неповторна у своєму роді. То не просто щомісячник. Це бойовий листок і керівництво до дії. Мета — побудова Української національної держави, про яку мріяли, за яку віддали свої життя найкращі її сини.
Та й Історичний клуб «Холодний Яр» — не товариство чимось зацікавлених засідателів, не зібрання тюхтіїв або базік. Друг Роман — справжній заводій та верховода. За плечима клубу — потужні, непроминальні щорічні вшанування невмирущої слави борців за незалежність України в Холодному Яру. Навіть самі вони багато чого варті. Для піднесення духу, для розростання української сили, для виховання щирої, безкорисливої любові до Батьківщини. Тож невипадково сьогодні 93-тя окрема механізована бригада носить почесне найменування «Холодний Яр». Справжня честь і спадкоємність поколінь! І тут теж не обійшлося без Р. Коваля. Адже молоді бійці — це значною мірою ті, хто виховувався на його книжках.
Відновлення могил повстанців, вояків Дієвої армії Української Народної Республіки, спорудження борцям за свободу пам’ятників, установлення пропам’ятних дощок, доведення до кінця справи про надання їхніх імен вулицям наших міст і сіл… Та хіба перелічиш усі діла? Згадаю лише про дві знакові постаті — Петра Болбочана, ім’я якого завдяки зусиллям Р. Коваля носить одна з вулиць Києва, та Миколу Міхновського, котрому вже вдруге (після руйнування) на його віднайденій могилі на Байковому кладовищі встановлено погруддя.
Перший — овіяний славою полководець, переможець у боях із більшовиками, визволитель Лівобережжя та Криму. Одне слово, приклад для наслідування. Другий — керманич вітчизняного самостійницького руху, зачинатель українського націоналізму. Слід, який ці особи залишили в нашій минувшині, значення їхніх діянь важко переоцінити.
Усі погодяться: М. Міхновський в особі Романа отримав істинного продовжувача своєї справи. Проте цим чин останнього не обмежується. Маю всі підстави заявити: Коваль — це Міхновський сьогодення. Передусім — за тим багатогранним величезним вкладом, який він зробив в українську справу, за впливом на свідомість широких кіл української громадськості.
Зізнаюся: я вдячний долі, що тепер уже далекого 1990-го вона звела мене із цією особистістю.
Дай Боже другові Роману наснаги та творчих злетів, козацького здоров’я та ще довгих літ життя! Про вічне думати ще рано, але я точно знаю, чиє ім’я років так через 40 носитиме нинішня вулиця Курська в Києві.
Віктор РАДІОНОВ