Борис Гуменюк
(Майже за Вінграновським)
***
Рейхстаг у Пісках з’явився якось несподівано
буквально на декілька годин залишили позиції
виїхали з «Бояром» до Тоненького на склади 93-ї
поповнити запаси БК
5.45 7.62 ВОГи до підствольників та АГСів
через обстріли майже добу не могли вернутися назад
коли це вдалося зрештою
на місці будинки стояв металевий каркас
і курився їдкий дим.
Досі це був звичайний будинок красивий доглянутий
з трьома спальнями на другому поверсі
двома санвузлами
каміном у вітальні
та величезним акваріумом
на перехресті вулиць Миру і Набережної.
(Вулиці наших населених пунктів
населених людьми міст і сіл
з такими смішними мирними до сліз назвами
простими і наївними як самі люди.)
В Пісках на вулиці Миру нині точаться бої
траншеї окопи мінні поля спалена техніка обабіч
одним кінцем зав’язується на Донецьк
іншим – до республіки Міст у бік Карлівки
половину вулиці за ними
половина за нами.
Сотні зруйнованих будинків
стертих з лиця землі
понівечених неприбраних
полишених на призволяще
якщо колись повернуться їхні господарі –
якщо хтось виживе
якщо колись закінчиться війна –
не знайдуть своїх домів
своїх батьківських хат
своїх родинних гнізд
тож ймовірно підуть собі услід за війною
туди
далі.
(У моєму місті теж є вулиця Миру
Колись там була кінцева зупинка
і розворот першого маршруту
«Одиниця» казали місцеві
«Стодола» називали тоді цю маршрутку
Сідаєш і їдеш до Березовиці
А там через Довжанку – Острів:
Біля хвіртки горобина Рясна Гіллям додолу
Мусиш пригинати голову коли заходиш у двір
Чи виходиш на дорогу
Кожного разу мимоволі кланяєшся цілому світу
І цьому дому
На ослінчику сидить мама
Підпирає хату
Підпирає світ:
Я тоді ще не знав що підпирати світ
Основна мамина робота
Наче вже не просто моя мати
А праматір всього живого
Цариця садів городів яблунь вишень
Соняхів полинів і будяків
Від усвідомлення того що моя мати
Цариця видимого і невидимого світів
Мені трохи боляче
Як тоді в дитинстві коли був малий
Хотів щоб мама належала лише мені
І водночас гордість від цього
Над хатою – добре зелене чудовисько
Розкинув лапи саджений тобою горіх
Викопаний у 72-му в колгоспному саду
Немає більше того саду
Викорчували
Зараз там людські городи
Бровко мотиляє хвостом коло ніг
Може й не він
Дружок? Тузик? Тарзан?
Не видно через призму стількох втрат стількох літ
Скільки їх
Немає більше цього
Нікого немає
Хіба підмерзлий горіх
Важко опирається сухими штурпаками на світ
Світу того немає
Інший нині світу
І миру немає.)
Дитячий одяг шкільне приладдя іграшки книжки
свідчили про те що в цьому будинку
на перетині вулиць Набережної та Миру
разом з дорослими мешкало щонайменше двійко дітей
хлопчик і дівчинка скоріш за все
дім їх пам’ятає
перекошеними віконними рамами
відчиненими навстіж воротами
воротами забраними солдатами воюючих армій
на облаштування позицій на укріплення бліндажів
воротами без воріт
скалками вибитих вікон
корінцями недопалених улюблених книг
очима знівечених обгорілих іграшок
виглядають їх
може колись повернуться?
хто знає.
Звичайний будинок звичайної родини
Як звичайний будинок звичайної родини
раптом опиняється на лінії зіткнення
в зоні проведення бойових дій
на лінії вогню
чому в Пісках а не в Тернополі
напевне ніхто не знає.
Розташований в умовному тилу —
прострелений сотні разів
прошитий наскрізь кулями й осколками
досі він уникав прямого попадання з фугасу.
І ось прийшов його час
правильніше сказати «пішов»
залишив його самого чадіти гаром в бур’янах
в позачасі.
Не варто боятися
не варто чекати
чекати – то пусте
завше слід пам’ятати перше правило війни:
те що зі свистом летить у вас над головою —
летить не до вас
однак продовжуйте молитися
тільки не так ревно
не плачте
усміхайтеся
ваш час прийде нечутно
наче найманий вбивця
як постріл з глушником
він не скаже нам: час
час збиратися
радше навпаки
накаже покинути все
час залишатися:
війна то така химера
де рано чи пізно до кожного приходить час
і за вами прийде
(майже за Вінграновським).