Тарас Головко
Про роман «Небесна гармонія» ‑ один
з найколоритніших європейських романів
за останні п’ятдесят років
З багатьох концепцій, що переконливо розкривають зміст постмодернізму як феномену культури одна належить видатному італійському письменнику, публіцисту і літературному критику Умберто Еко. В його розумінні постмодернізм як явище в культурі другої половини ХХ століття і початку ХХІ століття чимось нагадує механізм зміни однієї культурної епохи іншою. Водночас західний інтелектуал вважав, що таке перетворення потребує ґрунтовного переосмислення, в якому необхідно уникати спрощених підходів у розв’язанні цього доволі складного завдання.
Як вважають маститі західні літературні критики, сказане повною мірою ототожнюється з творчістю талановитого угорського літератора, провідного постмодерніста сучасності Петера Естерхазі. На його батьківщині видано близько тридцяти прозових книг з романами, есе й оповіданнями різної тематики, де присутні всі ознаки, які притаманні сучасній течії в європейській літературі. І головна з них – деконструкція усталених традицій в літературній класиці, культивованої творцями художнього слова впродовж ХІХ і ХХ століть. Наскільки це вдається угорському прозаїку, спробуємо розібратися далі.
За останні десятиліття практично у всіх країнах Європи вийшли друком перекладні видання, які одразу змусили літературних критиків заговорити про творчість Естерхазі як сенсацію у контексті загальноєвропейської та й світової культури. Він є володарем багатьох престижних літературних премій і нагород, зокрема, премії Римського літературного фестивалю (Італія), премії Кошута (Угорщина), премії Гердера (Австрія), премії німецьких книготорговців (ФРН), ордена мистецтв і літератури (Франція). Прозу Петера Естерхазі висували на здобуття Нобелівської премії і лише смерть письменника завадила йому отримати цю престижну в усьому цивілізованому світі нагороду.
Забігаючи трохи наперед, скажемо, що хто наважиться ознайомитися з творчістю самобутнього угорського письменника, одразу помітить одну суттєву деталь, характерну для його літературного письма. Воно за типовими ознаками явно належить не гуманітарію, а представнику точних наук. Адже за плечима Петера Естерхазі якісна математична освіта, здобута ним в елітарному вищому навчальному закладі країни – Будапештському університеті імені Лоранда Етвеша. Крім того, він тривалий час працював програмістом в інституті обчислювальної техніки, що позначилося на складі його розуму, світосприйнятті й оцінці реальності.
До сьогодні з чималого творчого доробку маститого зарубіжного автора вітчизняному читачеві відомі лише три романи, випущені українською харківським видавництвом «Фоліо». Це збірка різноманітних історій «Жінка» (переклад І.Петровцій) і роман у двох книгах «Небесна гармонія» (переклад Ю.Бушко) у серії «Карта світу». Саме про книгу першу «Нумеровані вислови із життя роду Естерхазі» та книгу другу «Сповідь родини Естерхазі» і йтиметься далі у коротенькій оглядовій рецензії.
В Україні, крім, звичайно, літературознавців і перекладачів, а ще жителів Закарпаття, де компактно проживає угорська національна меншина, мало хто знає, що Петер Естерхазі є нащадком давнього угорського аристократичного роду. Його дід – граф Моріц Естерхазі обіймав посаду прем’єр-міністра Угорщини в часи правління імператора Карла І Габсбурга. Батько – Матяш Естерхазі так само носив титул графа. Одним із далеких родичів письменника був князь і композитор Пауль І Естерхазі, який ще в 1700 році створив духовну кантату «Harmonia caelestis» ‑ «Небесна гармонія», вписавши своє ім’я до когорти видатних європейських композиторів минулого.
Використовуючи цю назву, що об’єднує двокнижжя, Петер Естерхазі, скоріше за все, мав на меті зберегти спадкоємність традицій роду Естерхазі, коріння якого сягає Середньовіччя. Кожен з його представників – фельдмаршали, міністри, дипломати, військові, ‑ у тій чи іншій мірі, чимало зробили для того, щоб зміцнити монаршу владу вже згадуваного імператора Австро-Угорської імперії Карла Габсбурга. Іншим їхнім вагомим внеском, зокрема у культурну спадщину двох країн, можна вважати величні архітектурно-паркові комплекси в Айзенштадті (Австрія) і Фертеді (Угорщина), збережені до наших днів, а ще чимала колекція живописних полотен і гравюр старовинних майстрів, які заклали основу експозиції Національної галереї у Будапешті.
У першій книзі «Нумеровані вислови із життя роду Естерхазі» автор скрупульозно описує всі значущі колізії довкола такого близького для нього генеалогічного древа, починаючи з середніх віків і аж до наших днів. У творі взагалі відсутній у традиційному розумінні сюжет, а замість нього розповідь складається з великих і малих історій про родину Естерхазі, де батько фігурує ледь чи не в кожному епізоді. Чому? ‑ про це далі. Дався в знаки математичний склад розуму Петера, який, умовно кажучи, запропонував читачеві не пряму нитку розповіді, а розкидані пазли, які в процесі читання твору ще потрібно зібрати докупи.
Мозаїчний виклад «Нумерованих висловів…», а таких мозаїк у творі аж 371, дає повне уявлення про злети і падіння сім’ї Естерхазі впродовж минулого століття, коли кожному з нащадків аристократичного роду спочатку вдалось відчути на собі усі принади життя буржуазної еліти за часів Габсбургів, а згодом перетворитися на беззахисних жертв більшовицько-комуністичного режиму, встановленого у 1918 році і остаточно закріпленого у повоєнній Угорщині.
Увага автора постійно концентрується на батьку сімейства, від вчинків якого, за великим рахунком, залежить доля дружини і його дітей. Згадаймо, як тема батьківства розкривалася в класичній українській літературі в таких творах, як «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Третя рота» Володимира Сосюри, «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха, «Ольвія» Валентина Чемериса та ін. В кожному із названих творів батьки мають вольові характери, виплекані щоденною важкою працею як у мирний, так і у воєнний час. Зовсім інше трактування образу глави сімейства в романі «Небесна гармонія» пропонує Петер Естерхазі. Якщо лапідарно, то це декласований тип, який у результаті соціальних катаклізмів втратив усі свої статки, постійно конфліктує з дружиною, веде аморальний спосіб життя, регулярно пиячить, зневажливо ставиться до людей, не займається вихованням дітей. Син, від імені якого автор веде розповідь у романі, все вибачає батьку до певного моменту. Він не може змиритися лише з його найбільшим гріхом – згодою на співпрацю з угорським аналогом КГБ (угор. Allamvedelmi Hatosag; скорочено AVH – авт.). Кажуть, щось подібне сталося і в сім’ї Петера Естерхазі, коли відкрилися архіви спецслужб у незалежній Угорщині. Зчинився грандіозний скандал, оскільки до цього письменник змальовував батька у творах виключно в рожевих барвах. Довелось навіть перевидавати один із творів, переписавши заново фінал…
Але поступово у літературного героя роману «Нумерованих висловів…», з уст якого читач дізнається про всі перипетії довкола сімейства Естерхазі, відбувається переоцінка гріхопадіння батька. Син починає розуміти, що у того не було жодних альтернатив вчинити інакше у роки масових репресій, організованих партією сталінського типу на чолі з Яношем Кадаром. Це кульмінаційний момент у творі, де письменник на прикладі однієї родини надзвичайно переконливо показав трагедію усього угорського народу, який опинився між молотом і ковадлом в роки Другої світової війни і Угорської революції.
Початок другої книги «Сповідь родини Естерхазі» нагадав епізод з усім відомої кінострічки «Собаче серце» за однойменною повістю Михайла Булгакова, коли до професора Преображенського прийшли представники домкому з його «прєдсєдатєлєм» Швондєром виселяти з квартири. Таких угорських Швондєрів у «Сповіді…» зустрічаємо на кожному кроці, колоритно зображених автором. Ті ж самі реквізиції, розкуркулення, зганяння в колгоспи, ‑ все робилося наче під копіювальний папір, виготовлений за лекалами Кремля. Вражає образ такого собі єврея Халнека, вправно виведеного автором на сторінках роману, який мало чим відрізняється від Булгаківського Швондєра. І якщо професору Преображенському пощастило захистити своє нерухоме майно, бо мав таємного покровителя в ЦК, то графському сімейству Естерхазі довелося вибиратися з розкішного палацу, виконуючи припис місцевого осередку комуністів. Єврею Халнеку таки вдалося «загнати під плінтус» нащадка найбільшого землевласника в Угорщині при Габсбургах. Ці двоє горе-експропріаторів – Швондєр і Халнек, ‑ відчували справжню класову ненависть до тих, хто належав до вершків буржуазного суспільства, обоє були внутрішньо готові, за необхідності, і до фізичної розправи. Тому батько з роману «Сповідь родини Естерхазі» виїмково сприймав комуністів як скажених лисиць, пацюків, вошей, одним словом, терористів, місце яким на шибениці.
Коли в жовтні 1956 року у Будапешті почалося збройне повстання, ті, що його спланували, поставили собі за мету усунути від влади Угорську партію трудящих – спадкоємицю Угорської комуністичної партії, вийти з Варшавського договору, запровадити в країні реальну багатопартійну систему, розбудовувати не тоталітарне, а демократичне суспільство західного зразка. Члени родини Естерхазі, як й інші політично неблагонадійні громадяни, одразу потрапили до проскрипційних списків AVH. Ось що писалось того року в агітаційній брошурці «Що відбулось в Угорщині. Репортаж», випущеної на замовлення видавництва «Правда»: «Крупний земельний магнат Угорщини граф Естерхазі, який володів землями цілих повітів, влаштувався в Будапешті і з особливою зухвалістю афішував про свої далекосяжні плани. Граф телефонував до деяких посольств іноземних держав і казав приблизно таке: «До вас телефонує граф Естерхазі. Я повернувся до політичної діяльності і знаходжусь в Будапешті. Найближчим часом я сподіваюсь повністю відновити свій вплив, знову повернути у власне володіння маєток, а також увійти до складу уряду. Якщо виникне нагальне потреба, ви може зі мною зв’язатися для вирішення питань, які вас цікавлять в Угорщині». Журналісти, а насправді агенти під прикриттям з відомства Сєрова* (Іван Сєров – голова КДБ СРСР з 1954 по 1958 рік, безпосередньо брав участь у придушенні повстання в Угорщині – авт.), збрехали. До описуваних подій, як стверджує автор у книзі, сім’я Естерхазі вже як два роки мешкала в глухому угорському селі Чобанку в статусі спецпереселенців, відбуваючи, фактично, заслання. Їм заборонялось куди-небудь виїжджати з місця приписки, що загрожувало арештом і ув’язненням. Криваві заворушення в столиці і в інших великих містах країни, охоплених повстанням, жодним чином не зачепили ні самого Петера, ні батька Матяша, ні матері Ірен, ні молодшого брата Мартона. Напевно, Всевишній змилостивився над родиною, яка і так постраждала від ставлеників Москви Бела Куна, Матяша Ракоші, Ерне Гере. Іншим одноплемінникам, які взяли до рук зброю, пощастило менше. 2652 угорських громадян загинуло з обох сторін у результаті збройного протистояння і придушення повстання регулярними частинами Червоної Армії, ще 19226 повстанців у ході боїв зазнали поранень різного ступеня тяжкості. Таким був сумний ужинок Угорської революції 1956 року.
Категорично не сприймаючи дійсність, де запанувало зло, батько, за словами Петера, став затятим антикомуністом, старанно приховуючи свої ідеологічні погляди від людей. Показовим, у цьому зв’язку є епізод в «Сповіді..», коли до графа Естерхазі вже вдруге завітали комуністи, тепер вже не виселяти, а конфісковувати на користь держави культурні цінності, набуті, як їм здавалось, незаконним шляхом. Ця реквізиція чужого майна у політично неблагонадійних елементів, взагалі характерна для сталінської епохи, супроводжується у творі надзвичайно цікавими авторськими роздумами, монологами і діалогами, зокрема, між графом Естерхазі і комуністом Штерхом – другим за рахунком конфіскатором, який як і Халнек, чомусь теж виявився євреєм. Це викликало особливу лють у нащадка великого роду від усвідомлення того, що його нахабним чином грабують ті, хто, по-суті, є кримінальними злочинцями неважливо якої національності, наділених державною владою: «…моя відраза до більшовиків йшла не від того, що я втратив майно, чи від моря пролитої крові, вона йшла від тієї повної дикості, безкультурщини і майже повної деградації, котрі ці бестії протягли через марксистські теорії».
Здається, найбільшою загадкою в романі є те, що вважати у ньому реальним, а що – вигаданим? І в цьому ще одна мистецька цінність «Небесної гармонії» Петера Естерхазі. Письменник за життя не був набожною людиною, скоріше атеїстом, схильним піддавати сумніву самі основи християнської релігії. Думається, що теологічні диспути, до яких так само вдається батько у творі, були спровоковані війною, політичними репресіями, коли смерть безмежної кількості людей зайвий раз переконувала, що світ є юдоллю страждань, а в самих Божих заповідях закладені колосальні протиріччя. Якщо благовірному християнинові заборонено брати меч до рук, бо Христова заповідь «Не вбивай!» саме до цього закликає, то як тоді можна себе порятувати від жорстокого ворога? – запитував риторично автор, ніби наперед знаючи, що аргументованої відповіді так і не дочекається.
Іноді в письменника прориваються сумні нотки від усвідомлення того, що історія Угорщини розвивалась не так, як у більш благополучних сусідніх європейських країнах. Невдале географічне розташування (натяк на Англію, оточену зі всіх сторін морями і океаном), а ще колоніальна залежність від Османської імперії впродовж ХVI-XVII століть, а на довершення окупація Радянським Союзом і встановлення в країні совєтського типу політичного режиму, суттєво ускладнило розвиток країни на тривалий час, поглибило на десятиліття політичне протистояння між різними суспільними прошарками. До речі, в останні роки життя це торкнулося і Петера Естерхазі, який ворогував з правопопулістським прем’єр-міністром Віктором Орбаном і його партією Фідес, звинувачуючи їх у проведенні угодовської зовнішньої політики у міждержавних стосунках з північним сусідом, впровадженні елементів цензури в угорських ЗМІ, нав’язуванні суспільству авторитарних методів у державному управлінні, скороченні бюджетних асигнувань на потреби культури та ін. Можна лише здогадуватися, чим закінчилась ця конфронтація, якби не відхід у засвіти чотири роки тому надзвичайно авторитетного в Угорщині прозаїка.
Насамкінець хотілось висловити критичне зауваження на адресу редакторів «Фоліо», які припустилися прикрих помилок у тексті перекладу. Це вже стало поганою традицією, коли до серйозних видавничих проектів залучають некваліфікованих літпрацівників. У підсумку маємо такі мовні «перли», як от: «толк» (замість «сенс»), «норовила» («намагалася», «силкувалася»), «окидав» («оглядав»), «доставляли йому задоволення» («справляли приємність», «тішили серце»), «одиноке дерево» («самотнє дерево»), «не чуждій» («не чужій», «не сторонній»), «не упускав шанс» («не втрачав шанс»), «подавляють будь-яке бажання» («придушують будь-яке бажання»), «поглядом окинула» («оглянула зором») та ін.
Коли у 2001 році в Росії вийшов друком роман «Небесна гармонія», Петера Естерхазі запросили на його презентацію до Москви. Маючи вільний час, він відвідав столичну Бібліотеку іноземної літератури, відділ рідкісних видань, де виявив… 400 унікальних томів XVI-XVII ст. з власної колекції князів Естерхазі, вивезених в якості воєнних трофеїв з австрійського міста Ейзенштадт в 1945 році. Гортаючи сторінки старовинних фоліантів письменник, мабуть, піймав себе на думці, що у романі «Небесна гармонія» він не згадав про ще одну Божу заповідь ‑ «Не кради», яку в чужій країні рідко хто дотримувався, як, власне, і дев’ять інших.
Додаток
Зісканована палітурка книги Естерхазі;
Вулиця Улей-Ут у Будапешті, на якій відбувались жорстокі бої між повстанцями і регулярними частинами Червоної Армії, 1956 рік;
Книжковий магазин «Горизонт» в центрі столиці Угорщини, зруйнований у ході бойових дій між повстанцями і радянськими солдатами в жовтні 1956 року.
Фотографії зроблені агентами КГБ для московського видавництва «Правда».