Олександр Вакуленко
На відомій картині Іллі Рєпіна ,,Запорожці’’ передано дух козацтва, його кипучу енергію та веселу вдачу. Найвідоміша, найколоритніша картина із життя українського козацтва тісно пов’язана із невеликим українським містом Конотопом. Адже саме конотопець Михайло Драгомиров, завдяки, його типовій, оригінальній зовнішності із запорозькими рисами обличчя позував художникові при зображенні на полотні центрального персонажу картини – кошового отамана війська Запорозького Івана Сірка.
Член Всеукраїнського військово-наукового товариства, ініціатор і один із активних учасників створення ,,Музею-садиби генерала М. І. Драгомирова’’ у Конотопі, журналіст Андрій Матвієнко, який упродовж багатьох років досліджує життя і військову діяльність М. І. Драгомирова та є автором історико-біографічної повісті ,,Михайло Драгомиров’’, розповідає:
- Серед військових діячів другої половини 19 – початку 20 століття ім’я генерала Михайла Драгомирова було широко відоме.
Бойовий генерал, талановитий адміністратор, військовий теоретик і педагог, реформатор і публіцист – у кожній зі сфер своєї діяльності він досяг значних успіхів. Діяльність генерала Драгомирова на терені навчання та виховання військовиків мала неабиякий вплив на розвиток військової думки того часу, а його військові твори перекладалися іноземними мовами і зажили слави в Європі та Америці.
Народився Михайло Драгомиров 9 листопада 1830 року в невеличкому маєтку батьків під Конотопом (тоді – Чернігівська губернія). Початкову освіту Михайло здобув у Конотопському повітовому училищі, військову – у Дворянському полку в Петербурзі (1846-1849 рр.). Військову службу розпочав 1849 року у лейб-гвардії Семеновського полку. Потім вступив до Академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив 1856 року із золотою медаллю. Його ім’я, як одного із кращих випускників Академії, було викарбуване на мармуровій дошці. Зазначу, що такої честі за всю історію існування Академії удостоєно лише двох її вихованців. 1860 року штабс-капітана Драгомирова призначають у тій-таки Академії помічником професора тактики, а через три роки він здобуває звання професора тактики. У 1869 році, уже в чині генерал-майора, Михайла Драгомирова призначено начальником штабу Київської військової округи, а через чотири роки – начальником 14-ї піхотної дивізії.
З цією дивізією, навченою і підготовленою Михайлом Драгомировим за своєю системою, він брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., першим здійснивши форсування Дунаю й взявши з бою місто Систов (тепер – Свиштов у Болгарії). За це його було нагороджено Георгієм 3-го ступеня. Та подальша участь генерала у війні була недовгою, бо його було тяжко поранено під час важких боїв за Шипку. У 1878 році його призначено начальником Академії Генерального штабу. У серпні 1889 року, через одинадцять років праці в Академії, генерал Драгомиров став командувачем військ Київської військової округи. Цьому передувало те, що через свою пряму натуру, гостре слово, яке частенько зачіпало високопоставлених осіб, йому все тісніше ставало в Петербурзі. Та й вище начальство не дуже було прихильне до Драгомирова, на що останній відповідав тим же. А 1898 року командувача військ КВО генерал-лейтенанта Драгомирова призначено ще й Київським, Подільським та Волинським генерал-губернатором. На цій посаді він доклав багато зусиль для розвитку освіти і культури в Україні, чим гідно прислужився своєму народові.
Але постать державного сановника Михайла Драгомирова тісно пов’язана й з іменами видатних діячів культури того часу, бо до кола його добрих приятелів належали уславлені особистості від культури та мистецтва. Так, цікавою і плідною була його дружба з видатним художником Іллею Рєпіним. Можна припустити, що вони познайомилися навесні 1889 року в Петербурзі, де генерал на той час обіймав посаду начальника Академії Генерального штабу. На Іллю Юхимовича зустрічі з Михайлом Івановичем справили глибоке враження. ,,Треба бути філософом, як Драгомиров (наш відомий герой-генерал). Сьогодні третій день пишу з нього етюд для ,,Запорожців’’ і вражений його філософським поглядом на життя, глибиною розуму – не сподівався’’, – писав Рєпін 1889 року. Ці слова засвідчують змістовність і багатогранність їхніх розмов. Безперечно і те, що Драгомиров захопив Рєпіна не тільки своєю незалежною, відвертою вдачею, своїм гострим безкомпромісним словом, а й своїми поглядами на життя. Поза сумнівом, багато явищ літератури та мистецтва вони тлумачили майже однаково.
Розповідають, що Рєпін довго не знаходив моделі для Сірка. Портрета кошового не залишилося, тож художник мусив дати волю своїй творчій фантазії. Та щойно він познайомився з Драгомировим, як відразу зрозумів: перед ним – Сірко! Долю типу образу кошового було вирішено. Про те, що митцеві позував Драгомиров, писав у своїх спогадах й історик Дмитро Яворницький: ,,За Сірка на картині змальовано дуже популярного генерала, гострого на язик дотепника і веселуна М. І. Драгомирова’’.
,,Запорожці’’ – один із найпопулярніших і найулюбленіших у народі творів малярства. Цей шедевр, наскрізь перейнятий українським колоритом, розкриває здоровий оптимізм народу і характери запорожців засобами легендарного козацького сміху, веселого і безстрашного. Розпочавши працю над картиною, Рєпін пише 16 листопада 1880 року до Володимира Стасова: ,,Що за нарід запорожці! Хіба тут можна малювати, коли голова йде обертом від одного шуму й гаму… Оце два тижні з половиною без відпочинку живу з ними; не можу розлучитися – веселий нарід… Не даремно про них Гоголь писав, усе те правда! Чортяки – не нарід!.. Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко волі, рівності та братерства! На все життя Запорожжя залишилося вільним і нікому не скорилося’’.
Дружні стосунки підтримував Драгомиров і з відомим українським художником Миколою Пимоненком. Саме завдяки цьому генералові маємо змогу милуватися картиною художника ,,У похід’’, бо то чи не єдиний твір Миколи Кириловича на історичну тематику, виконаний 1902 року на замовлення генерал-губернатора. А з відомим українським письменником Іваном Нечуй-Левицьким він познайомився ще в Кишиневі 1874 року, коли той викладав там у гімназії, а генерал командував 14-ю піхотною дивізією. Тривалий час Михайло Іванович приятелював і з українським істориком Володимиром Антоновичем та відомим українським філологом Павлом Житецьким, членами київської ,,Старої громади’’. Теплі взаємини склалися у нього і з іншим відомим істориком – Дмитром Багалієм, якого він називав своїм ,,улюбленим у Христі братом’’.
Мистецтва українського народу, в тому числі театрального, царат офіційно не визнавав. Постановки п’єс українських драматургів рідною мовою цензура та влада забороняли, і лише зі вступом у генерал-губернаторство М. Драгомирова це стало можливим. 1898 року Драгомиров підтримав клопотання композитора Миколи Лисенка до Міністерства внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві. За влади ігнатьєвих-юзефовичів передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, аби дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахид пам’яті геніального сина України Тараса Шевченка. За влади Драгомирова це стало можливим.
Михайло Драгомиров, що був обдарованим публіцистом, популярним письменником, шанобливо ставився до літераторів. Однак він зазначав, що, ,,за духом літератури, в ній немає санів, а є лише думка і її автор; і хто, виступаючи у пресі, пускає в хід своє генеральство, той, попросту сказати, намагається прикрити цим свої теревені’’.
Та здоров’я, як і літа, давалися взнаки. Влітку 1903 року генерал Драгомиров подає у відставку. Наприкінці 1903 року він переїздить до рідного Конотопа. 15 жовтня 1905 року Михайло Іванович відійшов у вічність… Його поховали в щойно вибудованому цегляному склепі на цвинтарі Вознесенського храму Конотопа…
24 серпня 1992 року в Конотопі на розі вулиць Драгомирова та Сарнавської відкрито пам’ятник легендарному генералові за проектом київського скульптора Бориса Довганя. Згодом, місцевим підприємцем та меценатом Анатолієм Листровим, реставровано та відремонтовано Свято-Вознесенський собор.
А вже 2006 року, завдяки зусиллям пошукової групи працівників місцевого краєзнавчого музею ім. О. М. Лазаревського у складі Шаміля Акічева, Миколи Салюка, Володимира Терещенка та Миколи Ганзі під керівництвом директора музею Олександра Євтушенка, було віднайдено родинну усипальницю Драгомирова, яка до того вважалася знищеною. Наступного року, завдяки особистій підтримці міського голови Конотопа Івана Огрохіна, міської ради та її відділу культури, згаданим працівникам краєзнавчого музею, а також приватним підприємцям Сергію Змислі та Михайлу Валовому, благодійному фонду ,,Світанок’’, було відновлено огорожу, встановлено дубовий хрест та надгробок на могилі генерала. А 5 вересня 2007 року, напередодні Дня міста, відкриттям перших експозицій у декількох кімнатах відремонтованого будинку, в якому генерал провів свої останні роки, було започатковано створення Музею-садиби М. І. Драгомирова. За участю Конотопської станції юних натуралістів дбайливо упорядковано присадибний парк. З’явилася надія, що, врешті, розпочнуться роботи з реставрації самого будинку згідно з проектно-кошторисною документацією. Так, я не обмовився. Без проектно-кошторисної документації починати ремонтні роботи не можна. Адже з часом генералів будинок перетворився в якусь хату під шифером. Зараз вже немає ні художньої роботи фронтону та карнизу, ні металевої покрівлі та димарів. Один час навіть було замуровано парадний вхід, над яким красувався доволі привабливий дашок. З двору зникла в гарному стані рідна дерев’яна веранда при вході в будинок і з’явилася потужна цегляна споруда – ганок. Всередині будівлі деякі кімнати зазнали перепланування. Були навіть пропозиції у правому крилі прорубати новий вхід до двох сучасних музейних кімнат музею Драгомирова. На щастя, після нашого втручання ця ідея не була втілена у життя. Отже, поки що маємо те, що маємо. Микола Огрохін на мої критичні зауваження щодо хати, зауважив:
-Зате ми зберегли скелет будівлі.
Та відомо, що по скелету без фактури важко уявити живу людину…
-А що ж у Києві, де тривалий час жив і працював генерал? – запитую у Андрія Матвієнка.
-На превеликий жаль, у столиці здобутки у цій справі дуже скромні. Окрім вулиці в Печерському районі, що носить його ім’я, похвалитися нічим. Про свої мрії увінчення пам’яті цього видатного українця я почав писати у газетах та журналах ще з 1999 року. Зокрема, йшлося і про встановлення меморіальної дошки на колишньому будинку командувача військ КВО на вулиці Грушевського, 32, і про встановлення пам’ятника генералу в одному зі скверів міста, і про видання ювілейних марки та монети, а також про заснування в Академії Збройних сил України щорічної Премії імені генерала М. Драгомирова за кращу наукову працю та інше.
Та, як кажуть, віз і досі там… Добре, що хоч у Конотопі про Драгомирова пам’ятають.
Фото автора та із архіву Андрія Матвієнка
