Тетяна Череп-Пероганич
Життя свого часу дало мені масу уроків, аби змогла зрозуміти головне − особисті стосунки не потребують сторонніх порад. Тільки двоє можуть вирішити бути їм разом чи ні. Але дуже часто нам пробують щось «піказати», чомусь «повчити», «застерегти». Через це шлюби інколи тріщать по швах. А зшити те, що хоча б раз тріснуло, не так вже й просто. То ж як треба постаратися, щоб латка була невидимою…
Кілька років тому, коли я ще не жила в Києві, мою маму прооперували. Ночувала перші дні біля неї. Одної ночі по швидкій привезли жінку. Після операції, завезли до нас в палату. Усі дні біля хворої чергували чоловік і два сини. Як вони піклувалися! Як хвилювалися! Якось, коли нікого не було, я вирішила поділитися враженнями і сказала:
− Ви щаслива жінка. У вас такий чоловік!!!
А вона заплакала…
Потім, була довга й відверта розмова. Всього не перевідатиму. Коротко історія така. Вони любили одне одного ще зі шкільних років, Потім армія − вона чекала. Потім весілля. Чоловік − красень. А вона не дуже з виду. Дітки одне за одним. Будинок батьки допомогли чи то купити чи побудувати. Чоловік працював водієм. Часто їздив у відрядження.
І якось на роботі хтось їй там нашептав, що не знає вона, чим він у своїх відрядженнях займається. Потім ще і ще. То ніби його з кимось десь у полі бачили, то в лісі. Присипала дітей, сідала на велосипед і їздила навколишніми полями в пошуках «зрадливого» чоловіка. Озвучила невдовзі свої підозри. Коханий клявся, що ніде, ні з ким, ні разу, що окрім неї і синів ніхто йому не треба. Просив не вірити чуткам. Але вона вже сама собі ради не могла дати. Це як фобія влізло в неї і довело до тяжкої недуги. У жінки, простими словами, «поїхав дах».
«Двічі на рік проліковуюся в обласній психіатричній лікарні, працювати не можу. І це вже багато літ так. Чоловік дітям і за батька, і за матір. Від мене їм тільки клопіт. Ще тепер ось апендицит. Бігають сюди по черзі… Від товаришок, які мене штовхнули на таку недовіру, після того як дізналися, що зі мною сталося, й сліду не лишилося. Правда, якось чоловік розповідав, що одна з них вже його вмовляла лишити мене. Бо нащо, мовляв, така обуза… Не лишив. Так соромно, боляче мені за розбите, понівечене наше спільне життя. А скільки грошей до ворожок змолоду відвезла… Пробую забути все, а не забувається», − розповідала.
Нині переказала цю історію своїй подрузі. Їй, днями, хтось щось натякнув про чоловіка. Вона шокована. Не знає − говорити вдома про це чи ні. Бо ніби би то й жартома сказано, а з голови викинути не може…
Коротка пам’ять − це надійний помічник забути про те, про що інколи не варто згадувати. А час розумніший за нас, він завжди все розставляє на свої місця.