Оксана Забужко: Свічка пам’яті ‒ це сигнал усім нашим мертвим 1933-го, що ми живі

…Господар, авжеж. Все у чоловіка надійне, тривке й добротне – від жупана й чобіт аж по плетені з лози віконниці замість дерев’яних (можна спекотного дня тримати спущеними – і світла трохи сочитиметься, й задухи не буде). А ще в нього в хаті, либонь, піч мальована півниками, і жінка красуня, і діти з “Кобзарем” та “Оповіданнями” С.Васильченка (нині забутого, а в 1920-ті дуже популярного), і на громадську складку на “Просвіту” він дає, і на хату-читальню, і на сільський театр, де молодь ставить “Назара Стодолю” й “На перші гулі”, – і почувається цей чоловік на своїй землі твердо і впевнено, певний, що оті-о зайди краснопузі, які часом у село наїжджають командувать, нічого йому не вдіють, бо ж земелька-то в нього, а хліба всім треба, онде в 1921-м і з Полтави, і аж із Києва до їхньої школи голодні прохвесори вчителювать просилися, – то які можуть бути сумніви, хто тут хазяїн?..

…Розкішне фото: наш Untergang des Abendlandes. Останні дні того класу, з якого, за Липинським, мав вирости (і вже був почав!) наш “європейський капіталізм”. Голодомором нам переламали хребта не просто демографічно – цивілізаційно. Якщо діти цього чоловіка вижили, то хіба в Сибіру – або виїхавши “в Донбас на шахти” і все життя носячи з собою свій страх: перед “куркульським” походженням, перед “куркульською” мовою (ще казали – “петлюровский язык”!), перед тим, щоб будь-що МАТИ НА СТАЛО (дім, сім’ю, власність…) – бо “прийдуть і заберуть”…

Ми справді сильні. Неймовірно сильні: щоб через три покоління після ТАКОГО перелому хребта вижити, сп’ястись на ноги і – на самому голому інстинкті – битись за свою свободу, – на це треба бути дуже сильним народом. Ще би нам тільки вернути знаття, як своєю силою кермувати…

Свічка пам’яті о 16.00 – це сигнал усім нашим мертвим 1933-го, що ми живі. Хай вони всміхнуться “з темних небес” (с). Хай бережуть нас: нам дуже потрібна їхня допомога.
Їхня СИЛА…