Ліля Мусіхіна
ЇЇ звати Неоніла. Колись, як була маленькою, її кликали Нілєю. Тепер її скроні вже сиві. І інакше, як пані Неоніла, її вже не називають.
Виростила двох дочок і сина. У її квартирі, такій осиротілій після того, як виросли діти та онуки, так чисто та порожньо. А вона – завмерла, наче чекає на когось. І згадує, згадує, згадує…
Ми записали інтерв’ю Неоніли Аркуші у рамках навчального проекту з усної історії, що проводила наша польська колега Аліна Добошевська, який відбувався у Тернополі в перші роки українсько-російської війни. Записали і відклали: часу, аби довести все до ладу, не було: була війна. Вона й досі триває, і триватиме ще довго.
Але відкладати спогади людей, що творили історію України, не можна. Саме від них треба черпати сили.
Я народилася в Тернополі на вулиці Франка. В 44-му.
Наше коріння з Тернополя. Будиночок наш стояв там, де зараз вулиця Живова. Мій прадідусь, батько моєї бабці, дуже багато допомагав Івану Франкові, той навіть бував у нас в гостях.
Бабця моя вийшла заміж за Теодора Дячуна і переїхала до Смиківців – села неподалік Тернополя, де в них був великий маєток. Вони були заможною родиною, мали власний млин, але ніколи не забували про тих, хто був бідніший: смиковецькі люди кажуть, що не було таких свят, щоб вони не відчували, що то свято. Завжди Дячуни передавали і борошно, і мед, і все, чим могли поділитись. Дуже їх поважали там.
І казала бабця, що як в Смиківцях було яке свято, то з’їжджалась до них і з цілої Тернопільщини вся родина і гостювала по цілому тижню в нас. Бабця дуже смачно готувала. Хоч і були слуги, але бабця казала, що ніхто не зробить так, як вона сама. А паски пекли, і миколайчики перед святом, перед Миколаєм.
До речі, бабця моя була головою «Просвіти» у Смиківцях. У клубі, який вони називали читальнею, ставили багато різних вистав, серед яких «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка».
Так вони жили до 1944 року.
І часто мама казала, я того не пам’ятаю: «Все бабця з дідуньом на балі їздили до Тернополя бричкою. І я вже була підлітком, і я хотіла з ними, а вони казали «Ти ще замала, тобі не час». А потім вже й не було як їхати, бо війна почалась. Мама закінчила гімназію і дуже хотіла поступити в політехнічний інститут. Але не вийшло. Вона тільки почала працювати після гімназії в Спиртотресті лаборанткою, як почалася війна.
Треба було тікати… і було дуже багато людей, які заздрили нам і які, як колись казали, «сексоти», що допомагали червоній армії знищити нас.
Виїхали ми після такої пригоди. У нас у Смиківцях розміщувався гарнізон. Я була тоді зовсім малесенька, спала в ліжечку. Мама в хаті була сама. Раптом до хати зайшов офіцер і почав приставати до мами. А мама каже: «Відстань, що ти хочеш в мене? Відстань!» Стала кричати, а він тоді схопив ножа і до неї. Мама почала відбиватись. Я через шум прокинулась і заплакала. Мама закричала, прибігли люди…
Після цього випадку того офіцера десь відіслали, а нам порадили утікати якомога швидше.
Дідусь із бабусею пороздавали все, що було в хаті, людям, а самі вирушили у безвість.
Війна: вона пішла в ОУН, а Роман пішов в УПА.
Окрім моєї мами у дідуся з бабусею була ще одна дитина – син Роман. А маму мою, до речі, було звати Марія. Мама була з 1922 року, Роман – 1924 року. Вона пішла в ОУН, а Роман пішов в УПА.
У нас у Смиківцях була упівська криївка. Посеред інших там часто бував і Роман. Звісно, що бабця до них навідувалась, аби дізнатися, що треба принести, чи що інше. Та я й чую, бабця щось там говорить до мишачої діри в землі. А я ж бігала собі, гралася, але як губка вбирала все. Дивлюся і я собі: така дірка, як та, що бабуся до неї говорила, та й кажу:: «Вуйцю, дай чололядки!». А бабця каже: «Ну і що, дитина би не видала?»…
А останній раз як ми були в Романа з мамою, він моїм хресним батьком, до речі був, і вони довго про щось говорили. Вже сутеніло. Я нудилась, мабуть і капризувала. Бачать: дитина не може всидіти і все. Роман вийняв наган і каже: «Бачиш, яку я маю цяцьку? Я тобі дам в руки, тільки щоб ти нічого не робила!». Я так потримала його, подивилась з одної і з другої сторони…
Роман мав багато літератури і часом залишав з її у мами на квартирі. Одного разу він прийшов і залишив книжки чи що там десть на шафі. І тут – приходить тато мій і каже, що зараз мають німці прийти облаву робити. Мама підійшла до шафи, стала і не рухнеться. А тут і німці в хату та за Романом питаються. Мама так, щоб не видати, починає говорити з ними, бо мама добре вміла по-німецьки говорити з ними. І вони якось пішли. А мама тоді каже до тата: «ТИ знаєш, тут література була!» А він каже: «Чого ж ти мені не сказала того, я би переховав, чи що. Та ж могли ми всі пропасти через це!»
А потім хтось на Романа пальцем показав, і німці заарештували його, але незабаром відпустили
І було таке, що він передав листа мені друкованими буквами, бо знав, що я і вже букви вмію читати друковані. Писав:«Ніля, я тебе люблю, я тебе цілую, ти слухайся мамусю свою, я скоро приїду, щось тобі гарне привезу. Цілую, твій вуйко Роман».
Колись мама його питала: «Романе, ну в нас все є, багатство, все… Тобі потрібно те?» . А він каже: « Я люблю Україну, і я йду, тому що це є мій поклик».
Бабця моя була також зв’язковою. Йшла і в вогонь, і в воду. Ми мусили весь час їздити скрізь по Тернопільській та Львівській областях. По лісах, по полях… я була маленька і мама мене за руку брала, чемодан, сумку якусь велику на плечі. Так і мандрували всюди. Скрізь контактували із бандерівцями. І я, маленька. знала всіх тих бандерівців, що приходили до нас.
Якось були ми в Капустинцях Збаразького району. Мама пішла зі мною пасти корову в ліс, і почалася гроза. А гроза в лісі ― то страшне. Мама мене закрила собою, бо я боялася грому, а коли вже трошки дощ перестав, ідемо ми додому з тими коровами і раптом бачимо дуже багато військових, то кагебісти, мабуть, були. Я налякалася і почала плакати. А вони питають у мами: «Чого дитина плаче?» А мама каже: «Побачила багато військових, та й плаче…» І я так врятувала тих людей, бо вони довго не були, пішли із лісу.
Було таке, що ми з мамою їхали в товарному вагоні, а там були і поросята, і качата, і все, що не хочете, і якісь люди дали мені каченятко, і я його так пестячи стиснула, що воно вже більше не відкрило очі. Відтоді я все казала мамі: «Вези мене в тому поїзді, де було багато куцьки», ‒ де свиней було багато.
Якийсь час ми жили у Золочеві, коло батькової родини. Батько мій потрапив до німецького полону, і з Німеччини поїхав до Америки і там вже залишився, бо вороття йому вже не було.
Приїхали ми до родини батькової, а в батьків брат рідний так само був в УПА. Якось сидить мама говорить з ним, а тут проходять якраз військові. Мама Каже: «Бачиш, Генку, кагебісти йдуть…» Я як вп’ялася в руку йому нігтями, аж рука побіліла і кров виступила. Мама, що сиділа і тільки молилась: «Господи, поможи! Оберігай нас». І вони тоді пройшли повз і навіть не зайшли до хати.
Роман, Осипа
А далі ми переїхали у Підволочиськ. Я кажу, ми їздили скрізь… Нам хлопці-бандерівці зробили нові документи, ми жили під іншим прізвищем, бо інакше було неможливо. Мали ми тоді мали прізвище Соляк. Та стежити за нами не припиняли ніколи. Дідусь мій тут став працювати в НГЧ – то була так організація залізнична. Як жили? Про те розкажу пізніше, а зараз – про Романа.
Він був помічником надрайонного СБ. Явочна квартира його була там, де зараз Бандери, 33. Там і меморіальна дошка його є. Він час від часу туди приходив, бо у 1950-му році вже один діяв: вже не залишилося нікого із його хлопців. Мав наречену Осипу, яка йому дуже допомагала.
Якось приїхав з Тернополя наш сусід і каже, що чув, наче бандерівець якийсь чи то сам застрілився, чи то його застрілили. Бабця сполотніла: «То Роман напевне». Материнське серце відчуває… Каже: «То Роман. Я відчуваю, я поїду…»
І каже бабця, що їде в поїзді, дивиться: сидить Осипа, а коло неї двоє кагебістів з автоматами, і як побачила бабцю, то опустила очі, і бабця все відразу зрозуміла…
Приїжджає бабця туди, де квартира Романова була, і бачить, що якийсь хлопчик набирає воду. Бабця каже до нього: «Хлопчику, ти не знаєш, де люди з тої хати? Я там банку з-під молока лишила, хочу забрати». А він каже: «Пані, що тут було!..» І розказує: «Ви знаєте, москалів було двоє чи троє, він їх забив, а потім вистрілив в себе…»
Словом, Роман сам був на стриху, а там завжди була така маленька дірка, щоб він міг бачити, хто внизу є. І ті запримітили, вони психологи дуже добрі, що там хтось рухається, і стали стріляти в нього. А Роман бачить, що то безвихідь, документи, все порвав і тоді вистрілив в себе. Як нашій бабці було те все пережити, навіть не уявляю! Знати, що дитина тут, вбита, і ні похоронити, ні оплакати… Я цілий рік чула, як закривалися і плакали: «Романе, Романе, ой Романа більше нема…». Мій дідусь то плакав, в основному, як трошки вип’є: «І нема Романа, і нема Романа…»
Ми навіть не знаємо, де його похоронили. От тільки там, де його квартира була, де вбили його, то меморіальну дошку ми причепили. А сорочку-вишиванку я віддала в Краєзнавчий музей, Романа. Там навіть плями від крові лишилися, які негоден було відіпрати.
А Осипі, вона так само зв’язкова була, припис дали на виселення. Вона спочатку була тут в тюрмі, поки велося слідство. Вона думала так: «Якщо вони битимуть мене, то я можу не витримати і все розказати». Вона найбільше того боялася. І тоді вона взяла голку і запхала собі в груди. В неї підвищилась температура, вона втратила свідомість. Викликали лікаря, зробили рентген, витягнули ту голку, а тоді її знов до тюрми, а потім виселили в Сибір.
Минуло багато часу, вона там вийшла заміж за одного політв’язня такого ж, як і сама. Але вона сказала йому: «Щоб ти знав: я Романа любила, люблю, і буду любити». Навіть білу сукню не одягала на власне весілля, а була в жовтому: «Я в білому не можу бути».
Як стало можна, вони відразу повернулися на Україну з Сибіру. З чоловіком, синами.
Вже, царство їй небесне, померла, я довший час ходила до неї, вона говорила: «Ти як приходиш, то мені здається, що то Роман десь тут є». І виявилося, що у неї не було жодної фотографії Романа. То я принесла їй. Як же вона плакала. Як виціловувала те фото!..
І що ще вам сказати?..
А ще в мами були двоюрідні сестра і брат ‒ Надя і Дмитро. Вони так само Романові допомагали, розповсюджували листівки тощо. Їй 18 років було, йому 17. Їх теж упіймали. За Дмитром як гналися, він утікав через став, а плавати не вмів… Ну, вони думали, що він загинув, втопився. Але його зловили, відкачали, і посадили до тюрми.
Надю теж упіймали. Їй дали 10 років. Якийсь час вона була у тернопільській тюрмі, то, коли її вивели надвір, побачила, що у дворі лежить наш Роман неживий. І каже, як вона його побачила, втратила свідомість.
Вже нема нікого з них… Померла Надя, помер Дмитро, інші бандерівці. Тих хлопців-бандерівців я знала всіх, вони все казали на мене «маленький партизанчик», бо я завжди мовчала, як доросла. Мала дитина, але як доросла була. Мама все вчила мене, що, мовляв, коли ти хочеш щось сказати, шепни мені на вушко. І не повторяй і нічого не кажи більше. Мабуть, тому я настільки замкнена була, що і навіть в дорослому житті весь час мовчала.
Якось до Підволочиська привезли бандерівців, і сказали сусіди, що ніби хтось із них живий. І мама каже: «Я йду подивлюся, а я й собі: «І я піду з тобою». ‒ « А ти як впізнаєш, ти не будеш нічого казати? Не будеш кричати?» ‒ «Не буду». Пішли туди, дивимося, там така велика огорожа, троє їх сидять, один хлопець був мертвий і дівчина теж. А у неї така коса гарна, така вишиванка! Мертві… І я впізнала одного з них. Його кликали Нервусом. Ми цілу дорогу мовчали з мамою, я нічого не питала мами, потім вже вдома почала розпитувати, як то сталося і що…
Дитинство під московською окупацією
Їздили ми з місця на місце ще як я малою була, а в школу починала ходити в Підволочиську, так там 10 класів закінчила. В нас були в школі переростки – разом вчились і ті, хто народився у 1944 рік і ті, хто у 1941 рік. То ж після війни… Мені важко було, бо мене весь час переслідували. Навіть якщо я вчилася досить непогано, але все одно були такі вчителі, що занижували оцінки, одна була вчителька, філолог, то відчувалося, що вона на моєму боці, а решта ‒ комуністи, то вони знали, хто я є, і що я є. А діти ще то не настільки розуміли. Уже як була в старших класах, то почав до мене виявляти симпатію один хлопчик, а потім признався, що йому доручили за мною стежити. То був десь, може 9-й чи10-й клас.
Моя прабабця, мого дідуся мама, жила з нами. Як їй було – навіть не уявляю! З такого багатства перейти на жебрачку. Ми навіть не мали ні стола, ні лавки, в перші дні на підлозі сиділи і їли. У яких же роках це було? В 1949 році. А потім вже дідусь зробив стола, зробив лавку. Дідусь був майстер на всі руки. Він грав і на гармошці, і на скрипці…
Ледве-ледве собі раду давали. Бабця тоді їздила до родичів: хтось дасть трішки картоплі, хтось – сала… Так і виживали. Потім ми вже самі свиню стали тримати, то наче полегшало трохи.
Жили ми бідно, але мама дуже гарно мене одягала, навіть суконку мені пошила з парашута. «То, ‒ каже, ‒ з парашута суконка». А як тато посилки став присилати, то і плащик мені пошили, і суконочки шили… Я завжди гарно я була одягнута.
Я, до речі, молодшою хворіла дуже. Привозили до мене лікаря, він і уколи призначав, і лікування, а тоді ж тільки пеніцилін був, мені погано після нього ставало завжди, але щось мусили давати, якось треба було рятувати. Лікар тільки руками розводив: «Ну що ж поробиш? Воєнна дитина». У мене ангіни були страшні, температура підіймалася, важко переносила ті всі хвороби, через те і зараз може страждаю. От і серце в мене хворе…
Дідусь мій влаштувався працювати на залізницю. Він, до речі, у профспілах був. Його дуже поважали, бо був знаючою і доброю людиною. Пізніше мені один зі Смиковець розказував, що приїхав він туди, на залізницю, а мій дідусь відпустив вуса, так, щоб менше його впізнавали. Він його впізнав і каже: «Пане Дячун, то то ви? ‒ « Я. А що, підеш комусь скажеш?» Бо він для усіх навколо Соляк був… «Та ви що, та ви що, та де…» Потім прийшов до них ще молодий один чоловік працювати, і все «дєдушка, дєдушка» на нього казав. А той другий розізлився: «Ти знаєш, хто то такий? Ти чого його так називаєш? Ти знаєш, що то Дячун?» ‒ «Ой вибачте, вибачте», він на коліна встав і почав просити пробачення, що більше так не буде.
У дитинстві я знала дуже багато українських пісень, повстанських пісень, хоч тоді не годен була їх співати, але мама мені їх співала. Тепер щоразу, як зараз співають повстанські пісні, я кажу до чоловіка свого: «О, я ту пісню я знаю, ту знаю…». Казки розповідали мені ті самі, що й тепер: «Гуси-лебеді», «Івасик-Телесик», книжок так не дуже легко було знайти, але я Шевченка багато знала, я так само любила художню самодіяльність в школі. Ну, і що ще сказати?..
Тоді, як був Радянський Союз, «Кобзар», ми не мали права тримати. Якби хтось побачив у вас старе видання «Кобзаря» без радянської цензури – була б біда. Та у багатьох людей подібна література була. Якось, коли вже була доросла, мій кум мене покликав: «Я маю ‒ так тихенько говорить до мене, – старого «Кобзаря». Там дуже багато такого… «Розрита могила»»… ти колись прийдеш до мене, я тобі покажу, подивишся, що там є і як там є». У нього багато такої літератури забороненої було.
Мама моя не працювала, казала, що вона хвора і не може працювати, бо боялася переслідувань. Та мій дідуньо все казав: «Побачиш, ще буде самостійна Україна! Побачиш: ще буде синьо-жовтий прапор, ‒ побачиш. Я вже не доживу, а ти побачиш, що таке буде». А якби вони бачили… Та вони бачать, зрештою.
Щоразу у нас під вікном хтось стояв. Навіть сусіди питали: «Пані Солякова, а хто то там стоїть весь час коло вашого вікна, стоїть увечері, як ми йдем?» Шо будеш казати? Нам і так весь час казали сусіди, бо ми то на одній квартирі, то на іншій: «Ви ніби якісь не такі як всі. Ви ніби інтелігенти і все…» Кому що скажеш?
І якось одного разу дідусь мій поїхав на роботу, але довго не повертався Бабця каже: «Певно, вже все знають, мабуть вже його затримали». Приїжджає дідусь аж на другий день і каже: «Вони все абсолютно знають…» І він питався, чи бути йому на те прізвище, що він зараз є, чи на своє?» І йому сказали: «Ви будьте Соляком, бо так вас люди знають. А ми знаєм про вашого зятя, ми знаєм про Романа, ми знаєм все».
Смерть Сталіна
Смерть Сталіна я пам‘ятаю. То я була чи в третьому чи в четвертому класі, то всі так плакали! Плакали, бо батько народів помер! Я ж зовсім по-іншому сприймала. Ну, бабця, мама мені нічого не казали, але я вже знала, хто він такий і що він зробив, і чому більша половина моєї родини по Сибірах і по тюрмах. Більша половина родини! І по маминій лінії, і по татовій лінії. Так, бабця, дідусь – усі по тюрмах! Зараз моя родина в Казахстані живе, вже й не приїдуть сюди, бо їм вже по вісімдесят доходить. І діти там вже… Багато повиїжджало так само за океан через те, шо боялися, аби не потрапити до тюрми. Тобто я вже добре знала, хто такий Сталін і що він може зробити. Приїжджала до нас у Підволочиськ Катерина, прес-секретар Шухевича, чи як її назвати?
Дмитро вийшов з тюрми, Надя вийшла з тюрми. Дмитро, до речі сидів із Йосипом Сліпим. Розказував про Йосипа Сліпого, що той завжди був такий замкнутий. Може, він і не сподівався, що його таке чекає. Він же повинен молитися тільки, а тут таке. Багато приїжджали до нас після тюрми. Багато тих, хто сидів і з Надею, і з Дмитром – всі до нас! У нас тоді була майже друга явочна квартира. Ті всі, що були по тюрмах, по Сибірах в першу чергу через нас проходили.
Релігійне життя
До церкви я ходила з мамою від маленької, доки до школи ще не пішла, то вже всю службу напам’ять знала. У шкільні роки я не могла дуже ходити, це заборонялося, але все одно я в святкові дні старалася піти. Коли ми бували у родичів в Серединцях, то завжди ходили.
Там, де ми жили, був один греко-католицький священик, який не перейшов у православну віру і працював простим робочим, а до нього щонеділі приїжджав ще один священик, який відправляв Службу Божу. Ми якийсь час жили у нього на квартирі, і в нього була дочка, молодша трохи від мене, то я там і до першого причастя пішла. І дітей там хрестили своїх. Помер уже він.
І так хотілося мені батька, що як одного разу той священик, у якого ми жили, повернувся з відрядження, то його дочка кинулася йому на шию, і я так само кинулася йому на шию. А моїй мамі аж неприємно стало, а він каже : «Ну що ж, нема чому дивуватися: дитина хоче батька…» Хотіла я батька, дуже хотіла. Так нераз дивилася, всі йдуть з мамою, з татом, повноцінна сім’я, а в мене нема тата.
Перша і єдина зустріч з батьком
Батько писав нам листи від імені своєї сестри, бо там, у Америці, ще його сестра була. Але мама знала ж його почерк, то казала: «То тато твій пише». Листи приходили, але посилка якщо приходила, то кожного разу нас викликали. А то одного разу мамі прислала товаришка, бо вона в Канаді жила, і мене викликали: «Хто то прислав посилку?» «То мамі прийшло, чому я маю замість мами маю відповідати? Вона ж доросла людина». ‒ «Якщо хочете, щоб все було добре, то кажіть, щоб не присилали більше».
Спочатку ми з моєю молодшою дочкою їздили до Польщі до татової рідної сестри. А вона каже до мене: «Ти хочеш з татом поговорити?» ‒ «А що то, хіба таке можливо?» ‒ «Ну, дай спробуємо». Вона набрала номер телефону і покликала мене: «Іди говори». Я прислухаюся до голосу, я кажу: «Тату, то ти?» ‒ «Я, дитино моя!» ‒ «Тату, я буду по копійці збирати, але я хочу тебе побачити, я хочу зустрітися з тобою…»
І ми почали робити все можливе, аби я таки побачитись з батьком. Виклик мені зробила мамина двоюрідна сестра, бо тато жив в Америці, а вона в Канаді.
Приїхали ми до Канади , я дзвоню татові, аби сказати, що, ми вже приїхали, а він мені: « Я не зможу, певне, приїхати», бо в нього рак був. « Я не зможу, мені дуже зараз погано». Дзвоню я до сестри: «Ми стільки пережили, ми так намучилися, по копійці збирали, щоб зустрітися з татом, і тепер я його не побачу?..» ‒ «Добре. Чекай, я все зроблю, щоб ви таки побачились». Звеліла вона мені щось таке приготувати, щоб було відчутно, що вони на Україні. Я наварила вареників, голубців, борщу… Дзвонить сестра, що вони їдуть.
Цілу ніч сну вже не було. Я до світанку думала і передумувала, щоб чого не забути. І тут раптом чую: машина їде. А я фотографію мала. Я знала, що я подібна на нього. Заходить тато перший, а далі сестра з дітьми і чоловіком. Я відразу прибігла до нього, кинулася. Обняла його. І він кликав «Ніля», Ніля кликав мене. І до нього не дійшло, що то я! Він же в пеленках мене лишив ще! І він до мене на «ви» звертається! Вже потім сестра каже: «Тату, та ж то Ніля!»
Казали, не було дня, щоб він не згадував тебе. Каже: «Тобі тут добре, а вона там бідує». Весь час. І він мені казав потім: «Я маму любив твою. Але так сталося. І скажеш їй, що я її любив, і люблю, і буду любити до кінця». Він кілька днів побув зі мною і поїхав. А потім сестра дзвонить: «Ти знаєш, татові погано, і щодень чимраз гірше і гірше…» І він вже на смертному одрі був і написав мені листа такою тремтячою рукою, що, мовляв, «Дорогі мої, я вас дуже люблю. Я пам’ятаю про вас, пам’ятаю ту зустріч у Канаді, щоб вам Бог допомагав, бажаю вам всього найкращого. Цілую вас, тато». Потім, через кілька днів, помер. Лише кілька днів не дочекався того, що вже Україна самостійна.
«Гени, бачиш, передаються».
До речі, товариш Романа, Обришин, за лікаря був у них. Він, дуже симпатизував моїй мамі. Дізнавшись, що мій тато виїхав, прийшов до мами: «Маруся, ти знаєш, Влодко виїхав, він вже не вернеться, давай ми об’єднаємся, і дитина буде мати батька ». А мама каже: «Такого не може бути. Я не можу зрадити чоловікові». І він як тільки починався «Рух», після путчу ГКЧП, він, приїхав у Тернопіль і об’єднався з Народним Рухом. І я тоді прийшла до нього, і кажу хто я. Боже, як він мене обняв, як він мене поцілував, як він почав плакати… І Ігор тоді прийшов до нього. А він каже: «Гени, бачиш, передаються». Ігор і Леся, діти мої, відразу пішли в Рух.
-А щось би хотіли сказати своїм онукам і правнукам?
Синові своєму я нічого не казала аж до сьомого класу. Потім, як почали по радіо щось говорити, а то ж увесь час – «бандерівці», та й «бандерівці» без кінця. Він питає у моєї мами: «Бабусю, хто то такий… ‒ а він ще був дитина, і кожна дитина по-своєму реагує, ‒ хто то такий і що?». А мама моя каже: «Будеш більший, то мама і тато тобі розкажуть». А він: «Бабусю, як ти мені не розкажеш, то мені ніхто вже не розкаже». Вона каже: «Сідай». І почала розказувати за те все. І після того він моментально змінився. І він пішов тим самим шляхом, що й його вся родина.
Я дуже щаслива тим, що в мене діти, внуки, правнучка. Аби Бог здоров’я дав їм всім, і вам спокою, добра… І дітей від маленьких треба вчити патріотизму, аби розуміли, що там, де ти родився, там твоя батьківщина. Коли ти вже на Україні живеш, то ти українець. А щоб так було, то історик, філолог повинен правду казати, тоді зовсім по-інакшому дитина буде сприймати все. Ми українці всі. То є наша Батьківщина.
Сказала би онукам і правнукам і дітям ще своїм бути добрими, любити свою Україну. Любити свою родину. Не зазнаватися, бути патріотами, до всіх відноситися з великою душею, пам’ятати, що ми є українці. Нехай їм допомагає Бог, і я буду молитися за них.