Марія, котра Наталка

Аліна Акуленко

Вийти у сімнадцять заміж за артилериста й перехворіти на дифтерит. Саме так інколи починається шлях до сцени і до слави.
Хто б знав про маленьке село Заньки Чернігівської губернії, якби в ньому не народилася Марія, яка назвалася Заньковецькою.

Насправді вона спочатку була Адасовською, аби потім стати Хлистовою. П’ятій дитині з родини збіднілого дворянина не випадало розкидатися гарбузами: їй було сімнадцять, коли посватався офіцер артилерії Хлистов. Так Марія зробила перший крок до слави: як офіцерська жона опинилася у бесарабській фортеці Бендери. Там діяв аматорський театральний гурток. І служив піхотний офіцер Микола Тобілевич. Важко сказати, що більше вплинуло на її долю.
Можливо, хіба що дифтерит. Марія мала потужне мецо-сопрано і, з дозволу чоловіка, навіть брала уроки вокалу. Але хвороба змінила і голос, і долю: тембр погіршився, співати далі не було сенсу, і вихід був лише один − грати.
Але який офіцер дозволить, щоб його дружина виходила на сцену? Ну, максимум − в армійському гарнізоні, не більше. Марії в гарнізоні було тісно, а Хлистов не хотів видаватися ретроградом. Тому вчинив хитро: оскільки, Машенька, у тебе сильний малоросійський акцент, то грай, серденько, грай. Але лише в українських виставах і й на українських сценах. Ти ж не глумитимеш, серденько, своєю неоковирною вимовою честь офіцера імперської армії?
Розрахунок − простіше не придумаєш: грай, Машенько, але у виставах і на сцені, яких не існує й ніколи не існуватиме.
Але Хлистов недооцінив піхотного офіцера Тобілевича. І не врахував, що їх, Тобілевичів, настільки багато, що вистачить на цілий театр, причому вони таки затяті, що театр цей буде українським. І що Машенька його − ніяка не Машенька, а справжня полтавка на ім’я Наталка. І що коли кому судилася сцена, то на неї можна потрапити і опинившись у гарнізоні.
Так Марія Хлистова стала не лише Марією Заньковецькою, але й Наталкою Полтавкою. Та ще й такою Наталкою, якій 1918 року гетьман Скоропадський призначив довічне грошове утримання, аби лише грала, а у 1922, до сорокаріччя сценічної дільності, новостворена республіка надала звання народної.
Насправді ні влада імперська, ні влада радянська не знала, що робити з усім цим театром. Подейкували навіть, що коли б вчасно усіх цих тобілевичів-заньковецьких-кропивницьких перебили, то й ніякого націоналізму не було б. А так − маєш програну інформаційну війну й великий клопіт.
Тож з Міжнародним днем театру усіх.
І здійснення мрій. Бо інколи, щоб потрапити на сцену, спочатку треба опинитися в армійському гарнізоні.