Богдан Чорномаз,
історик, громадський і політичний діяч
У цьому році Україна відзначає 250 річницю гайдамацького повстання, яке в середовищі українського народу відоме під назвою «Коліївщина». На перший погляд може здатися, що за 250 років українські історики вже повинні б були завершити первинне накопичення історичних матеріалів придатних для наукових досліджень і можна б було констатувати чіткі відповіді на проблему безсумнівного трактування мети та способу діяльності повсталих народних мас та їхніх ватажків. Принаймні так думати нас підштовхують нові умови, які появилися для дослідження історичних подій та фактів після проголошення державної незалежності.
Насправді ми мусимо констатувати, що проблема трактування причин виникнення повстання та мети повсталих існує досі незважаючи на те, що «нові умови» ознаменувалися тим, що історики після проголошення незалежної державності отримали безборонний доступ до архівосховищ і настала пора розглядати повстання «Коліївщина» ширше ніж в тому вигляді який подавали до розгляду польські російські та єврейські джерела та література. Після проголошення незалежності України побільшало опублікованих досліджень на теми боротьби українців за державну незалежність, було опрацьовано значну кількість нововідкритих архівних матеріалів в тому числі і таких, які стосувалися повстання «Коліївщина». Це дало можливість встановити спосіб трактування повстання і повсталих виходячи із загальновідомих і загальноприйнятних критеріїв. В усякому разі мусимо констатувати, що на момент відзначення 250-ти річчя проблема трактування мети повсталих і їхніх прагнень існує, хоча її до цієї пори вже не повинно було б бути. Напевне назріла пора дослідити в чому суть проблеми оскільки ми мусимо визнати, що за період, який нас відділяє від апогею повстання наші мудрі мужі досі не виробили усталеного переконання стосовно визначення мети і прагнень повсталих. Тим більше, що дослідник історії повстання Петро Мірчук, який жив на еміграції (помер 16 травня 1999 року), у середині ХХ століття у своїй монографії «Коліївщина» твердить що використав кількість літератури, яка укладається в список із 103 одиниць (8, 1973: 307-312). А дослідник історії Уманщини Григорій Храбан для свого дослідження «Спалах гніву народного» використав біля трьох сотень джерел. У названих монографіях авторами були використані джерела та література у яких в тій чи іншій мірі містилася інформація про повстання гайдамаків. Не треба забувати, що вагомі внески у проблему дослідження діяльності і визначення мети повсталих гайдамаків зробили наші сучасники історики Юрій Бойко та Тарас Чухліб. Також час від часу з’являються у ЗМІ матеріали краєзнавчого характеру, які доповнюють скарбницю знань про повсталих українців у середині ХVІІІ ст. Та незважаючи на таку досить велику кількість досліджень для внесення ясності у визначення способу трактування мети повсталих явно не вистачає даних. І це є проблемою.
Досліджуючи цю проблему мусимо визнати, що тогочасних архівних джерел та історичної літератури мемуарного або депонованого характеру українці не створили. Констатуючи цей факт треба визнати, що серед історичних писемних джерел в яких би йшлося про повстання з позицій повсталих, або взагалі з позиції мешканців Правобережної України не існує. Причина такого становища в тому, що Україна і українці в той час були у статусі переможеної жертви іноземних агресорів і українське населення переймалося не документуванням історичних подій, а в основному тим, як вціліти після поразки повстання. Визначення і конкретизація тодішньої ситуації дає нам можливість зрозуміти чому українці не залишили нащадкам зафіксованого в документах або мемуарних спогадах інформації про події та окремих осіб зв’язаних з повстанням. Так виглядало, що становище з відсутністю інформації про повстання виглядало безнадійно тим більше, що в архівах збереглися лише документи польського та російського походження, у яких була зафіксована ворожа щодо повсталих позиція. Торкаючись цього питання ми не маємо права ігнорувати того, що в час жорстокої поразки повстанського руху 1768 року, у колективній свідомості переможених повстанців на рівні колективної інтуїції проснулася потреба відобразити в народних епічних творах пам’ять про повстання та увіковічнити образи ватажків повстання. Український народ у своїх піснях зумів зберегти пам’ять про повсталих гайдамаків і про їхню мету та надії. У зв’язку зі сказаним в попередньому реченні, ми приходимо до висновку, що сучасні українські історики вчасно розширили інструментарій дослідження і доречно скористатися досвідом і науковими досягненнями істориків країн Заходу визнавши усну історію автохтонів-українців яка відображена в народних піснях та легендах за повноцінне, достовірне і придатне для наукового аналізу джерело.
Якщо вести мову про перспективу історичних досліджень невирішених проблем повстання гайдамаків, то можна з впевненістю сказати що перспектива обнадійлива. Безумовно треба враховувати, що в сучасному рівні розвитку дослідницької праці українські історики-пошуковці ще не достатньо використовують сучасний інструментарій для досліджень. Наприклад, з 1929 року в країнах Заходу історики широко використовують наукові здобутки прихильників історичної школи «Нові історики» (яку ще називають школа «Анналів»). Ми не будемо характеризувати ознаки та наукові здобутки школи «Нові історики» лише зазначимо, що в «інструментарій» цієї школи входить вивчення супутніх з історичною наукою дисциплін таких як: усна історія, історія понять, візуальна історія, історія пам’яті, історія ментальності та історії ще декількох супутніх з історичною наукою дисциплін (1, 2004: 149-194).
Щоб зрозуміти чому в достатній мірі українські історики-пошуковці не використовують інструментарій пропонований «Новими істориками» потрібно зазначити, що в система історичної освіти українських ВНЗ, яка була внормована законними та підзаконними актами, які були правомочними після проголошення державної незалежності і діяли до початку ХХІ ст. всі вони були під впливом догм і стереотипів «радянської доби» яка, власне, залишилась в минулому (9). Прихильників сповідування «радянських догм» і «стереотипів» в середовищі істориків, які відмовляються визнавати інших прогресивніших шкіл та теорій прийнято називати традиційними істориками. По інерції набраній ще до проголошення державної незалежності України, у 90-ті роки ХХ-го століття освітні програми для студентів було прийнято визнавати засади школи «Об’єктивістів» (основоположник школи Леопольд фон Ранке) як директиви керівних освітянських органів. Ми не будемо характеризувати засади школи «Об’єктивістів», підкреслимо лише те, що згідно принципів цієї школи історик повинен вважати достовірними і надійно інформативними лише ті історичні дані, які відображені в архівних документах. Згідно засад школи «Об’єктивістів» історик досліджуючи історичні події чи окремі історичні факти в тому разі, якщо не знайдено підтверджуючих писемних документів (найкраще в архівосховищах) історик ні в якому разі не повинен братися за пояснення суті історичної події чи історичного факту, оскільки це суперечило б засадам школи «Об’єктивістів» (14). Виклад результатів дослідження історичних явищ чи подій, за поняттями об’єктивістів, історик повинен висвітлювати лише з позицій безстороннього історизму. Будь-яке пояснення чи оцінка суті історичного факту чи явища вважалося недопустимим. Тим не менше розвиток української історичної науки підкоряючись тенденціям еволюції був приречений примножувати методи та розширювати застосовування нового інструментарію в дослідженнях історичних явищ. Визнаючи таку ситуацію як потребу застосування нових методологічних засобів для дослідження історичних явищ (в даному разі маємо на увазі події пов’язані з повстанням «Коліївщина»), ми не можемо обійтися без використання наукових досягнень багатьох теоретиків з галузі історичних досліджень, наприклад, таких, як знавець теорії понять Рейнгардт Козеллек (5, 2005:7-350), або навряд чи українські історики будуть відчувати, що їхні знання є достатніми без ознайомлення з теоретичними і практичними висновками знавця історичної епістемології Аллана Мегіла(7, 2007: 14).
Отже, в кінці 90-х років ХХ ст. у фаховій історичній літературі відбувся інтенсивний процес засвоєння нових методів історичних досліджень. Набули популярності наукові здобутки школи «Нові історики». Очевидно, що цьому посприяло два потужних чинники. Перший чинник – це стихійно виникле в середовищі українського суспільства зацікавлення історією своєї Батьківщини, це є властивістю для будь-якого суспільства, якщо це суспільство звільнилося від чужоземної кабали. А суть другого чинника в тому, що після проголошення державної незалежності Україна обрала шлях розвитку спрямований на Захід, а це посприяло тому що рівень розвитку історії України як науки зазнав впливу досягнень багатьох відомих істориків країн Заходу.
Отже, якщо ми вважаємо, що українська історична наука в ХХІ ст. зробила якісний поступ, то використовуючи засади школи «Нові історики» зокрема напрацювання Ґвіна Пірса (1, 2004: 149 – 194) в галузі усної історії, та аналізуючи тексти народних пісень про гайдамаків, ми маємо підстави довести на підставі українських джерел те, що гайдамаки були не жорстокими «різунами», як це стверджують польські історики, а народними месниками, які давали гідну відповідь на жорстоку експлуатацію поляками українського населення та утиски релігійного характеру (2).
Власне, про те, як український народ сприйняв повстання 1768 року і оцінював дії повстанців ми дізнаємось не тільки з текстів народних пісень і легенд, але і з слів поеми «Холодний Яр» народного поета Тараса Шевченка. Його гостра реакція на трактування подій зв’язаних з повстанням, поляками та зрусифікованими українськими інтелігентами Тарас Шевченко відреагував досить своєрідно:
«… «Гайдамаки не воины, –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане, …» (12, 1969: 321).
Отже, трактування в позитивному світлі гайдамацького повстання в середовищі українського народу є ознакою морально-політичного здоров’я української нації. Дотримуючись загальновизнаних критеріїв справедливості кожна людина, якщо вона не вражена синдромом шовінізму або нацизму повинна визнати, що спосіб трактування пригнобленим українським народом факту повстання і дій повсталих відповідає загальновизнаним, загальнолюдським критеріям.
Наступною проблемою, яка стоїть на заваді об’єктивного трактування повстання «Коліївщина» є проблема, яку «Нові історики» назвали «проблема джерел». Її суть полягає в тому, що історик вивчаючи джерела у яких йдеться про ту чи інше історичну подію заодно робить реконструкцію способу мислення пересічних людей (1, 2004: 20-21). При цьому історик повинен враховувати в яких умовах відбувається виготовлення архівних документів (які є джерелами). Наприклад, згідно навіть найбільш примітивного аналізу буде намарне надіятись на те, що поляки в документах та в мемуарній літературі відобразять гайдамаків краще, ніж кримінальних бандитів і різунів «невинних» поляків. Історичні документи, автори яких намагаються йти в унісон не з історичною правдою а з державною ідеологією ніколи не документують події з об’єктивним чи виправдальним для повсталих змістом. Здебільшого в державних документах або мемуарах лояльних до загарбницької політики країни-агресора очевидців, завжди добре видно угодовську позицію авторів виготовлення документів або написання мемуарів. Наприклад в мемуарах Вероніки Младанович (Кребс), які були (і досі є) класикою для фахового та ідеологічного виховання польських істориків та студентів гуманітарних ВУЗів, поляки навіть не намагаються проаналізувати мемуари своїх громадян на предмет достовірності. У своїх мемуарах (переклад з польської на російську І. М. Рева) Вероніка стверджує що: «… В пределах укреплений города не было воды; Шафранский распорядился выкопать колодезь там, где типер ратуша; родника однако не нашли и несмотря на то, что колодезь был до 300 сажней глубиной, до воды не добрались. Во время ужасной резни этот колодезь сделался гробом для многих мучеников в том числе для моих родителей…» (6, 2002: 120-144). Як бачимо пані Вероніка пише про минулі історичні події логічно і все було б подібне на правду якбо ми не зробили елементарні підрахуни. Хоча б такі: якщо йдетось глибину «колодєзя» то один сажень за сучасними мірками дорівнює 2 метри і приблизно 13 сантиметрів Тобто твердження Вероніки про 300 сажнів мало ймовірне оскільки на всій території міста Умань нікому не вдалося викопати лопатами «колодєзь» глибиною глибший за 20 м. а найглибший, яки є в Умані сягає 26 м. Глибше викопати нікому не вдавалось, бо вся Умань розташована на граніті, який залягає здебільшого на глибині до 20-25 м. Правда, протягом двох останніх десятиріч в Умані появились кирниці, з яких беруть воду з глибини 70 а то й 80 метрів, а це біля 40 сажнів. Правда для цього використавуються спеціальні технології, які дають можливість дістати з такої глибини воду. Хоча в той час таких технологій не існувало.
Ми не маємо наміру аналізувати всі «архідостовірні» польські історичні джерела у яких є дані про повстання гайдамаків, і не маємо на меті звертати увагу на дані почерпнуті з польської літератури, обмежимося лише констатацією того, що польські історика у спілці з польськими політиками протягом останнього десятирічча з невідомих причин намагаються вказати українцям яких політиків та історичних діячів українці мають поважати а яких забути, бо колись хтось із них наступив на ногу «уродзоному шляхтичу». Власне, було б бажано польським історикам вивчати не тільки засади школи «Обєктивістів» Леопольда фон Ранке, але і поцікавитись історичною школою «Нові історики» (її ще називають школа Анналів) зокрема для польських істориків ми наведемо цитату з доробку одного із яскравих представників історичної науки Заходу Пітера Берка: «…Культурний релятивізм безпосередньо відображається в історичрих творах. Наш розум не відбиває реальності безпосередньо; ми сприймаємо світ крізь мереживо звичаїв, схем і стереотипів. Причому наше розуміння конфліктів поліпшується від подання протилежних точок зору…»(1, 2004: 14).
«Нові історики» впершее довели, що є докорінно неправильним твердження прихильників школи «Об’єктивістів» того, що коли опис результатів дослідження історичної події чи історичного факту починає допустим історик-поляк, то продовжити опис дослідження цієї ж події може українець чи представник будь-якої іншої національності. «Нові історики» довели, що насправді над кожною людиною тяжіють традиції, звичаї, історична память і меналітет того народу якого є представником та людина, яка робить дослідження чи опис (Ibid).
Продовжимо розглядати чинники, які потребують уваги дослідників повстання «Коліївщина», враховуючи напрацювання Алана Мегіла, зокрема його працю, видану російською мовою «Историческая этимология», А. Мегіл піднімає питання: «кто имеет право контролировать то, что «мы» помним о прошлом? Или, говоря другими словами, «чьи» политические, социальные, и культурные императивы» будут доминировать в репрезентации прошлого в любой данный момент? Требование помнить прошлое правильным способом звучит весьма настойчиво. И ожидается, что историки будут здесь выполнять свою часть работы в угоду тем, кто им платит, и тем кто чувствует, что их собственные политические, социальные и культурные «императивы» должны быть защищены» (7, 2007: 91-92).
Отже, на підставі наукового аналізу тенденцій, які проглядаються в процесі розвитку історичної науки цивілізованих країн Заходу, ми можемо стверджувати, що розвиток історичної науки в Україні відрізняється від розвитку історичної науки країн Заходу за ознакою якості. Українська історична наука Підставою так стверджвати є те, що українським історикам за їхні дослідження ніхто не платить ані держава, ані будь-яка інша інституція. Українські історики виконують свою роботу на засадах індивідуального ентузіазму та їхні дослідження аж ніяк не йдуть в «угоду тим хто платить». Безумовно, на якість сучасних історичних досліджень досі мають вплив ознаки ідеологічних стереотипів, які були «прищеплені» старшому поколінню істориків, яким не вдалося уникнути російсько-більшовицької контузії, отриманої ще до проголошення незалежності України. В нинішніх умовах вільного розвитку української історичної науки історику-фахівцю легко розпізнати в будь-яких історичних дослідженнях нашарування насаджених ідеологічних стереотипів або догм і вибудовувати логіку своїх досліджень на основі загальновідомих і загальновизнаних у цивілізованому світі цінностей. Аналіз наукових досягнень істориків країн Заходу дає нам підстави твердити, що українська історична наука після проголошення державної незалежності України стала на шлях розвитку навіть досконаліший від розвитку історичної науки країн Заходу.
Дослідження перебігу подій, зв’язаних з повстанням «Коліївщина», змушує українських істориків поглянути на ці події під абсолютно новим кутом зору. Принаймні погляд на події, які відбувалися під час повстання, розглядати їх як один з яскравих проблисків прагнення українців здобути свою державність. Ми свідомі тієї обставини, що дослідження повстань гайдамаків в аспекті колективного прагнення українців здобути свою державу досі майже не проводились. В попередньому реченні ми обмежуємось словом «майже», тому що дослідження в цьому напрямі (не називаючи мети), проводив історик з української діаспори Петро Мірчук (8). Ми ж лише продовжуємо заданий Петром Мірчуком напрям. Здійснювати такі дослідження пора назріла хоча б тому що українська історична наука за останні два з половиною десятиліття зробила великий прорив і в супутніх з історичною наукою дисциплін. Наприклад історик Василь Шевчук довів, що в тому разі коли в Україні відбувалися повстання, то слід досліджувати наявність у діях повстанців ознак прагнення будувати суверенну державу. Таких ознак на прикладі Козацької держави В. Шевчук називає вісім (13, 1999: 89-113). Відносно повстання «Коліївщина» зробити це варто, бо гайдамаки у 1768 році, коли повстання досягло найбільшого успіху, мали шість з восьми ознак державності. Наявність навіть частини цих ознак у повсталих, безсумнівно свідчить про політичну зрілість повсталих і їхнє прагнення будувати свою суверенну державу. Таке прагнення повсталих було, якщо не усвідомлене, то інтуїтивне. Перечислимо ці ознаки, які визначені В. Шевчуком і які ми визначаємо як властиві гайдамацькому повстанню:
- Гайдамаки, в результаті довготривалої боротьби, у другій половині червня 1768 року набули основної ознаки державності – здобули на звільненій від загарбників території владу. Для закріплення успіхів повстанці 22 червня 1768 року під Уманню провели раду, яку за січовими традиціями назвали козацькою. На раді було обрано гетьманом Максима Залізняка. Тобто главу держави. До речі в деяких істориків є підозри, що цей факт до проголошення державної незалежності цілком свідомо замовчувався. Ми не будемо вибудовувати здогади чому так відбувається, підкреслимо лише те, що оскільки Україна досі перебуває в стані інформаційної війни і во главі реєстру її противників стоїть Росія, то до реєстру противників охоче долучилася інші держави, які «тримають за пазухою камінці». Хоча найбільшої шкоди в інформаційному просторі завдає доморощена «п’ята колона».
- Другою ознакою прагнення повсталих побудувати державу була підконтрольна територія, на яку поширювалася влада повсталих. Вона не була сталою і визначеною кордоном, але досить значною.
- На підконтрольній гайдамакам території існував політико-адміністративний устрій. У польських архівах до сьогодні зберігаються розпорядчі документи, які видавав М. Залізняк. Наприклад у збірнику історичних джерел «Киевская старина» № 3 опубліковано Грамоту Максима Залізняка видану управителю міста Теплик Федору Осадчому. Ці документи були обов’язковими до виконання на підконтрольній гайдамакам території.
- Будь-який організований соціум, якщо він прагне побудови держави повинен мати суд. М. Залізняк та І. Гонта під час повстання виконували роль суддів дотримуючись українського звичаєвого права.
- Гайдамаки, опанувавши територію, передусім, проганяли панів і встановлювали свої порядки. Тобто здійснювалася зміна соціально-економічного устрою, що є п’ятою ознакою державності.
- Шостою ознакою зрілої державності є існування фінансової системи. Ця ознака з об’єктивних причин у гайдамаків була відсутня.
- Сьомою ознакою державності є військо і система управління його структурними підрозділами. Цілком зрозуміло, що у постанців все це було.
- Восьмою ознакою державності є наявність міжнародних зв’язків. Зачатки і таких зв’язків гайдамаки теж мали.
На початку ХХІ ст. вітчизняні соціологи зауважили цікавий феномен, в середовищі українського народу стало помітним стихійне зацікавлення регіональним краєзнавством і загальною історією України. Річ в тім, що в основі багатовікової політики Росії щодо України завжди лежала явна і закамуфльована боротьба із знаннями автохтонного населення історії своєї країни. Стали очевидними наполегливі намагання Росії присвоїти собі давню історію України. Ми не будемо пояснювати сутність цього явища, лише зауважимо що реалізовувати акти такого роду «присвоєння чужої історії» взялися не тільки фахівці-історики але навіть високопоставлені політики. Наприклад у 2017 році президент Росії Путін під час візиту до Франції «приписав» в актив Росії князя Київської Русі Ярослава Мудрого і його доньку Анну яка вславилася тим що стала королевою Франції. Як також на глибокі роздуми наштовхує російський історик Ніколай Карамзін, який свого часу написав таке: «…В России до введения христианской веры первую степень между идолами занимал Перун… Кумир его стоял в Киеве на холме … Перуновым именем клялись росияне…» (4, 2009: 35). Авторитет Карамзіна, ми розуміємо, що в Росії дуже великий, але ж в Україні навіть школярі знають, що до «введения христианской веры», власне, «России» попросту ще не існувало… Ми усвідомлюємо що історія України насичена «білими плямами», які штучно створювали окупанти України розраховуючи на те, що грядущі покоління українців виродяться на послушних «тутейших» або «хохлов» без роду і племені. Відрадним є те, що українська інтелігенція почала розуміти, що історія України опинилася на передньому краї інформаційної війни, і число держав-агресорів більшає пропорційно ослабленню України. Треба завжди пам’ятати, що історія була об’єктом агресії ще моменту підписання Переяславської угоди у 1654 році. Але в такі глибини нашої історії не будемо заглиблюватись. Згадаємо події більш до нас наближені. Буде доречним згадати слова відомого всім історикам Йозефа Геббельса: «Якщо народ позбавити його історії, то через покоління він перетвориться на юрбу, і ще через покоління ним можна буде управляти» (3). З Й. Геббельсом перегукується колишня цариця Росії Катерина ІІ: «…Ці провінції слід русифікувати. Ці завдання можна б було легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті і їх добу» (11, 1992: 157-158).
Отже, будемо вважати, що важливість трактування історичних подій та фактів з врахуванням загальновідомих, загальновизнаних і загальноприйнятних критеріїв ми зуміли довести.