Тільки вперед!..

 

Костянтин Холодов

Колись дуже давно, коли все було яскравим, а мрії були майже реальністю, а реальність потребувала мрій. Коли вже дослужував останні місяці військової служби.

Гарним сонячним морозним ранком я вирішив покататися на лижах. Територія частини мені швидко набридла − і я поїхав у ліс.

Сніг безжально сліпив та переливався на зимовому сонці, я, радісний, з’іхав до лісу і пішов. Куди я йшов − я не знав − я просто отримував задоволення від лісу, від снігу, від морозу, від хрусту дерев. Я насолоджувався.

Занурившись у цю насолоду, я зовсім не помітив, як надійшли хмари і поступово почало темніти. Вітер зі снігом замели сліди від лиж і я усвідомив, що мені настав кінець.

Я заблукав у величезному і страшному лісі у лютневу хурделицю. Згадав земляка Коцюбинского і його дитячий жах «Морозко». Ставало нестерпно страшно, страху додавали розповіді місцевих про диких і голодних звірів − питомих мешканців цього холодного і нестерпного лісу.

У мене було два варіанти: здатися і замерзнути, як нещасний Морозко, чи продовжувати боротьбу, йдучи вперед. Я обрав друге.

Я йшов навмання, мені було нестерпно холодно, у жилах кров стигла від якихось криків, які мені чи то ввижалися, чи були насправді. Я падав, довго лежав у снігу, постійно кудись провалюючись, у якісь рови, що приховувались під шапками снігу, жував сніг і молився. Час йшов, сили вечерпувалися, від втоми і холоду ноги не рухалися. Мороз виїдав очі, вуха, ніздрі. Ніч, ліс і холод примушували мене до капітуляціі. Але я знав, що цей жахливий ліс все одно колись закінчиться. І закінчився.

Я побачив вогні. Такої радості я не відчував від народження, я вже не йшов, а летів на тих лижах до вогнів. То було село. У першій же хаті мене обігріли, дали кварту самогону, нагодували і поклали спати.

Я плакав. Я розумів, що за будь-яких інших обставин до світанку я б вже застиг.

У частину я потрапив вже під наступний вечір, бо добиратися до Тернополя, навіть автобусом, було понад п’ятдесят кілометрів, отримав догану і кілька нарядів. Але то було ніщо у порівняні з перспективою замерзнути і бути роздертим лісними мешканцями.

До чого це все. Ми зараз у тому нестерпному хижому лісі, де зупинятися зась. Бо роздеруть. Тільки вперед. Там вогні, тепло і самогон…