Микола Сулятицький
(до 80-річчя утворення Карпатської України)
Вже восьме десятиліття перемайнуло за небокрай нашої історичної пам’яті від часу героїчних подій постання Карпатської України напровесні українських національних сподівань та державотворчого чину, піднятого на геройстві захисників рідної землі.
Хижоворожо налаштовані сусідні Румунія і Угорщина наприкінці тридцятих з неприхованою відвертістю виявили територіальні претензії на споконвічно наші етнічні землі, зокрема після того, як лідери Закарпаття запотребували для краю автономії, маючи за приклад сусідню Словаччину, яка отримала автономний статус після так званого Мюнхенського пакту, коли частина Чехії була передана фашистській Німеччині. Особливо актуальним постало це питання після рекомендації німецького Міністерства закордонних справ керівництву Праги надати автономію і Карпатській Україні.
Однак хортистська Угорщина мала інші плани – спочатку провокативно, а згодом, 20 листопада 1938 року, відкрито зробила першу спробу окупації, але Гітлер і Муссоліні наказали зупинити наступ. Більш того, на початку 1939 року Німеччина навіть пообіцяла А. Волошину свою підтримку, та це було тільки хитромудре плетиво фашистського далекоглядного інтриганства, бо вже за деякий час було дано «добро» мадярській інтервенції. Рейх лише цинічно «загравав» із Волошиним, що дало згодом привід радянським історичним борзописцям підіймати дизінформаційні істерії навколо «германофілії» українського проводу. Якщо бути послідовним, то як розцінювати ті факти, що вже у серпні 1939 року Сталін у Кремлі підносив адораційний келих «за фюрера…», та ще й підлив олії в багаття національного розбрату, іменувавши Карпатську Україну «козявкой» на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні того ж року. Підтрясались жижки у «вождя», щоб за прикладом мужніх горян не попрямували й інші «вольнодишущіє» народи імперії!
На тлі зростаючої угорської загрози, керівництво Закарпаття у стислі терміни успішно (95% явка) провело вибори до парламенту, почало творити державотворну адміністрацію. Була необхідність формування міліарної потуги, яка згодом виокремилась у Карпатську Січ, до якої охоче зголошувались новобранці з усього Західноукраїнського краю. Щедрими офірними потоками попливла до Срібної землі матеріальна допомога навіть і з Канади, та й сам А. Волошин спромігся на чималу суму у необхідний фонд. Але часу як слід підготуватися до супротиву забракло…
Проголошення незалежності Карпатської України 14 березня 1939 року вже відбувалося під кулеметний акомпонемент хортистської воєнщини, що атакувала великими силами щойно утворену молоду державу і дуже швидко долала відчайдушний опір майже беззбройних патріотів. Героям Срібної землі мали можливість оружно посприяти їхні «брати» чехи, але загрожені фашистським бичем, не тільки не дали на допомогу сусідам більше сорока укомплектованих дивізій, півтори тисячі літаків, шість тисяч гармат і понад п’ятисот танків, але й згодом передали цей один з найбільших арсеналів у Європі Німеччині, що зразу було використано фашистами для розгортання баталій Другої світової. З безвиході Волошин наказав атакувати чеські збройові склади у Хусті, але в бою за цей арсенал наклало головами понад півсотні січовиків. Тому й довелося оборонцям виступати часто лише з трьома набоями супроти до зубів озброєного мадярського війська… Дуже гірконаглядний приклад для сучасників, коли ми дуже любимо покладатися на інших, сподіваючись вициганити якісь гарантії нашої безпеки у різного роду оборонних структур.
Найзапекліший бій відбувся на відомому Красному Полі за 20 кілометрів від Хуста, що стало черговою нашою жертовною Голгофою… У кулесвисному вирі героїчно загинуло кілька сотень оборонців, переважно студентів хустської семінарії та інших молодих добровольців під проводом полковників М. Колодзінського, З. Коссака та Степана Сулятицького – колишнього сотника УГА. Безсмертною славою вкрили себе мужні патріоти Дмитро Клинпуш, Іван Роман, Ромаш Шухевич, Осип Карачевський, Євген Врецюн, Сергій Єфремов. Поруч із закарпатцями воювало багато й галичан, що прийшли на допомогу братам з-над Тиси. Саме вони й принесли на Прикарпаття цю пісню про ті трагічні події, коли у крові була потоплена українська свобода:
«Тридцять восьмий рік минає, а дев’ятий наступає,
Сталась сумная подія.
Запалала вогнем , застогнала під мечем
Закарпатська Україна.
Уже чехи з Хуста йдуть ,а мадяри ззаду йдуть,
Посилають ультиматум.
Щоб народ ся піддав , свою зброю віддав,
Бо інакше їм не жити.
А наш батько Волошин, він скликає всіх старшин
На нараду сумную.
Щоби всі, як усі, січовії стрільці
Стали сміливо до бою.
Убивають на фронтах і жінок , і всіх дівчат,
І дітей малолітніх.
Много трупа там лягло , і крові ся проляло,
Кров потекла річенькою…»
Цей реквієм в карпатській Галичині за радянської окупації був чи не найпоширенішою націоналістичною піснею, яку потайки, а то й відкрито співали на різного роду забавах, а то й весіллях, за що можна було поплатитися на довгий час навіть і свободою. Пам’ять про цю сторінку нашої історії більшовики намагалися перемолоти в кіратах безпам’ятства і забуття, що і засвідчила жорстока розправа над А. Волошиним, якого у травні у 1945 року схопили у «визволеній» Празі посіпаки СМЕРШу й через два місяці замордували в застінках московської Бутирки. Арешт був цілковито незаконний, оскільки він ніколи не був громадянином СРСР, і злочинів, як заявив Волошин на допитах, супроти Країни Рад ніколи не вчиняв. Йому намагалися висунути звинувачення у співробітництві з фашистами, та ще й ой яким було потрібне комуністичним горлорізам відречення отця Августина від греко-католицької церкви з перспективою стати рупором російського православ’я на вже підім’ятих під Москву закарпатських землях.
Запроторений у ту ж в’язницю міністр Карпатської України докор Микола Долинай в обов’язках лікаря-опізнавача був нажаханий виглядом змасакрованих останків колишнього президента: « побите око, вирвано золотий зуб, спухнутий, ноги, як колоди, чорні, був без відома, вже не дихав.»
Пекельними колами арештів, знущань, полону, розстрілів пройшло більшість січовиків по всій території Карпатської України, і, особливо на горезвісному Верецькому перевалі, де угорці відкрили пам’ятну стелу під мовчазну згоду українського керівництва, як і у випадку із польськими меморіальними комплексами, пам’ятниками «катеринам», «петрам», «славам отечественой доблести» та іншими подібного роду і масті кам’янобрилими збовванілими привидами трагічного минулого, з якими, попри активну декомунізацію минулих років, і досі не можемо справитись. Та скільки ще можна нам, українцям, терпіти оті офіційні навпочіпковідзначальні вшанування героїв Конотопа, Берестечка, Крут, Базару, повстанської звитяги (тай, чесно мовити, і вищезгадана подія теж не була позбавлена нюансів такого достотунабридлого формалізму з метою підторговування політичними дивідендами)! Чому ще й тепер для відзначення нашої оружної звитяги не вихолощена до кінця дата «п’ятонакивального» демаршу у лютому 1918 року напівкримінальної більшовицької воєнщинщини?! Побутує колабораціоналістське виправдання, що, мовляв, всі ми служили у тому війську, і це, нібито і наше свято… Але ні для кого не є таємницею, що радянська армія несла для нашої нації біду і горе, смерть і розруху. Згадаймо лише більшовицьку розправу над українцями часів УНР, терор тридцятих, спеціально організоване радянськими генералами «багатотисячнопотопне» бездарне форсування Дніпра біля Києва у листопаді сорок третього, це і кидання беззбройних, щойно змобілізованих і ненавчених галичан і волиняків під німецькі кулемети у сорок четвертому-сорок п’ятому, це і хитропідступна війна з героїчними повстанцями та їхніми родинами. Це і молодобезвусі жертви Афганістану, де тисячами гинула і калічилась в основному українська юнь під цинічне підгигикування вождів (мовляв, «так вам, бандьори, і надо»), це і анемічна приреченість солдатів-ліквідаторів чорнобильського пекла та безчисленні моральні травми, завдані армійською кримінально унормованою дідівщиною. А чого тільки варта сьогочасна «настутнєтна» повзуча гібридна російська провокативність в Криму чи на сході нашої держави!!! То де тут, панове, свято?.. Відзначати цей день – це те саме, щоб, уявімо, у Франції святкували день Вермахту, а араби адорували б доблесну ізраїльську армію. Смішно подумати навіть…
…Десь нині з далеких засвітів, де перебувають душі полеглих борців, журавлями лине до рідної землі прохання про збереження нашої національної пам’яті, відновлення історичної справедливості заради майбутнього прийдешніх поколінь.
А ти, брате, не журись, на Карпати подивись.
На ту дивную новину.
З тої крові вже росте покоління молоде,
Загартоване до бою !
Слава героям !