Автор Микола Матіюк
Мій добрий друг – шановний і дорогий Валерій Петрович Бойченко – уже понад десять років тому відійшов у засвіти. Аж ніяк не можу повірити, що його немає і не буде на білому світі. З огляду назад відверто вважаю – цієї ЛЮДИНИ дуже не вистачає тепер всім НАМ і нашій УКРАЇНІ! Він залишиться назавжди оригінальною особистістю, а також винятковим провідником і справжнім бійцем – національним Патріотом, який все своє життя до остатку віддав боротьбі за відродження України та всього українського на південних теренах нашої держави.
Наші дружні взаємини стали особливо надхненними з початку відродження Незалежності Батьківщини в 1991 році. Головною силою, яка об’єднувала обох друзів – безперечно була самовіддана любов до рідної УКРАЇНИ. Нині, без будь-яких вагань стверджую, що до таких постатей як Валерій Петрович Бойченко , напряму відноситься крилатий вислів Євгена Маланюка: «Як в нації вождів нема, тоді вожді – її поети».
Про В.П.Бойченка зараз читаємо, що він увійшов у вітчизняні аннали історії, культури та літератури як український поет, перекладач, публіцист, педагог, краєзнавець, громадський діяч. Таки дійсно, – перелічені характеристики широкої сфери творчої діяльності вкотре підтверджують великий потенціал талановитого українського громадянина й патріота – видатного краянина нашого південного Миколаєва!
У народі інколи говорять про життя як аркуш паперу. Я вважаю: Життя людини, від самого народження і до її смерті, можна уявити у вигляді аркуша паперу, на якому вона залишить свої записи. А пам’ятатимуть цю особу за тими власними словами (діями, вчинками, помислами тощо), які вона запише на своєму аркушеві.
Перечитуючи слова, залишені на власному аркуші життя, безсумнівно відмічаю – дружба з Валерієм Бойченком була однією з кращих фрагментів у виведеному мені часовому просторі.
Як педагог , котрий всю свою трудову біографію життєвого аркуша написав в освіті, я спробую викласти у даних спогадах деякі невідомі широкому загалу моменти життя Валерія Петровича періоду останнього 10-річчя минулого ХХ століття. Наведені нижче спогади, пов’язані із моєю школою, сприятимуть дещо інакшому сприйняттю творів та інтерпретації приватного життя Бойченківськими шанувальниками.
Моєму небайдужому землякові притаманні були обізнаність і ерудованість в багатогранній історії як краю так і України, глибока начитаність, висока культура вивчення й дослідження нового та непізнаного. В цьому ракурсі варто сказати, що Бойченко був досить таки талановитою, обдарованою та всебічнорозвиненою особистістю. Хоча загалом вважаю, він завше залишався простою, чуйною, люблячою, толерантною, доброю, безхитрісною, виваженою, безпосередньою, самокритичною, скромною, життєстверджуючою людиною, якій були притаманні не тільки гумор і дотепність, жорсткість і об’єктивність, рішучість і принциповість, як також усілякі християнські чесноти, поруч із якими могли вжитися й звичайні людські вади, як, наприклад, нетерпеливість чи роздратування, а в деяких (здавалося б запросто буденних) справах – безпорадність і наївність…
Я горжусь тим, що працюючи з 1984 року директором загальноосвітньої школи №1 м.Миколаєва, яку з самого початку ще й будував (більших за розмірами та по кількості учнівських місць згідно типових проектів у колишньому СРСР не було), завше мав власну прагматичну думку та діяв не за вказівками вищестоячого керівництва, а швидше всього наперекір заяложеним усталеним правилам безапеляційної й принизливої підлеглості. За таку своєрідну принциповість та проукраїнську державницьку позицію мене(без брехні!) завжди й скрізь підтримував, сприяв і чим міг допомагав Валерій Петрович.
1 вересня 1991 року на урочистому святі з нагоди початку нового 1991-1992 навчального року було вперше в історії міста на шкільному флагштоці урочисто піднято український національний стяг. Взагалі жовто-блакитне полотнище на той час придбати чи дістати було практично неможливо, але завдяки безпосередньо Бойченку, ми знамено отримали – він той прапор (може знайшов у НРУ чи «Просвіті» я так і не знаю?) з самого ранку особисто приніс та передав мені, а потім, уже на святі і здійснили його підйом. Також уперше (на той час в понад 500-тисячному південноукраїнському обласному центрі не було жодної школи з українською мовою навчання!) на цій врочистій лінійці привітальне слово українською мовою проголосили директор і його друг-товариш – поет і борець. Відтоді наш державний прапор завжди гордо й величаво має та колишеться українським вітром перед освітянською будівлею, що височіє над Бузьким лиманом.
18 листопада 1991 року о 19.30 год., коли по всій занововідновленій державі йшла на повний хід підготовка Всеукраїнського референдуму стосовно Акта проголошення незалежності, мною у переповненій великій актовій залі школи №1 було організовано й проведено, вперше для «закритого» міста, велелюдні – для більше 400 активних дорослих мешканців міста з правом виборчого голосу, – збори-зустріч із відомою в світі політичною діячкою з США – українкою Боженою Ольшанівською. Одразу наголошу, що наш відомий миколаївський Українець, як правило, шанобливо без найменшого допущення елементу панібратства ставився до представників української діаспори, які робили чи роблять добро для нації та її держави. Ось саме там всі присутні мали незрівнянну можливість почути могутньо-промовисто-мудрий виступ-заклик Бойченка В.П. – засновника і керманича відродженого з кінця 80-х обласного Товариства української мови ім.Тараса Шевченка, на підтримку історично-важливого й доленосного документа прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 року, що проголосив Незалежність України!
Завдяки наполегливості й переконливій аргументації мого Друга, я (менше чим через рік після згаданих зборів) дав згоду балотуватися кандидатом у депутати вищого законодавчого органу держави замість вибулого нардепа Кінаха А.К., призначеного на той час Представником Президента України в Миколаївській області. Період кампанії на тогочасних дострокових виборах по міському виборчому округу, до якого входили повністю весь Корабельний район та частина Ленінського(нині Інгульського) району, що розташована вздовж найпротяжнішого в місті Жовтневого(тепер Богоявленського) проспекту до міжміського автовокзалу, завершувався голосуванням 22 листопада 1992 року. Запам’яталися на все життя його щирі, й не пафосні, а лаконічні й підтримуючі фрази у передвиборчу кампанію, адресовані Другом мені – тодішньому кандидатові в Народні депутати, як то: «Ви потрібні Україні! Ви все зможете! Ви все зробите аби здолати духовний Чорнобиль! Без свого національного – ніколи не може бути інтернаціонального! Ви – фахівець-професіонал і Вам творити в своїй Україні справжню висококласну українську освіту!» Деякі з тих висловів стали моїми передвиборчими гаслами. В процесі голосування 22.11.1992. – я став переможцем серед усіх кандидатів, але … вибори не відбулися, згідно з діючим на той момент виборчим законом, коли комісія «не нарахувала» явку 50% +1 виборець !?!
Якось під час нашої чергової зустрічі, Валерій Петрович розповідав мені про свого колегу, який повернувся з Франції, де той перебував на запрошення українців з діаспори. Конкретно його вразило бережливе відношення наших закордонних співвітчизників до вивчення рідної мови, в тому числі і через діяльність т.зв. недільних шкіл, які мають у них просту та гарну назву «Рідна школа». Під враженням цього, я вирішив негайно змінити зачовгане гасло з двох слів типу «ласкаво просимо» чи то пак російською «добро пожувать» на незвичний, у той час, напис над входом до закладу – «РІДНА ШКОЛА». Буквально протягом кількох днів мені вдалося, завдяки Бедрійчуку Б.М. – заступнику начальника корпусо-оброблювального цеху №1 суднобудівного заводу «Океан», на дільниці плазмової різки металів виготовити цей величний напис і на середину січня 1993 року встановити його на фасаді школи перед головним входом. З тих пір ці прості й звичні слова, наче сяйвом золота, випромінюють душевне тепло та сердечні повагу, ласку і щиру любов до кожного хто має відношення до освітянської справи. На моє переконання, наша українська школа для всіх повинна бути тільки такою і тільки Рідною, – бо до рідного, як до коханої своєї однісінької неньки, завсіди приходили та йдуть не по запрошенню… Коли 22 січня 1993 року – в День соборності України, який у закладі щорічно ми відзначали як істинно національно-державницьке Свято, Валерій Петрович вкотре прийшов до школи на чергову зустріч зі Шкільною родиною (іменно так відтоді миколаївський поет-патріот почав називати всіх учасників навчально-виховного процесу – єдиний і завзятий колектив дирекції, педагогів, учнів, працівників, батьківської громади й мешканців мікрорайону), то був приємно вражений такою оперативною й далеко не двозначною формою втілення в повсякденне шкільне життя (на освітянських теренах тепер вже Великої України!) з’явилася нова благородно-величава назва його ж такого ключового й простого елемента розповіді про діаспорянські недільні школи… Такі вони, здавалось би, маленькі дрібниці, але з них – дрібниць, – і складається життя! Перебуваючи під враженням від отриманого позитивного заряду всього того свого перебування й активної власної участі в проведенні загальношкільного святкового дійства, п.Бойченко в той же день, але вперше у складі шкільної делегації, тобто разом з учнівською молоддю, вчителями та представниками батьків, у черговий раз відвідав завод «Океан». В ході цієї екскурсії делеговані рідношкільники, доречно відмітити, що наш добрий Друг завжди був органічною частинкою Шкільної родини (чим пишався сам і гордилася вся громада закладу!), оглянули заводські цехи, музей; відбули безпосередні зустрічі-бесіди з робітниками й інженерно технічним персоналом на робочих місцях, а також керівництвом заводу та його складових виробничих підрозділів. Як відомий поет, громадський діяч і краєзнавець Валерій Петрович від імені свідомої громади міста та себе особисто тепло й щиро подякував океанівцям за реальну допомогу й підтримку Рідної школи в тогочасних досить складних економічних умовах.
На початку 1994 року, я вперше почув від Бойченка В.П, що цей рік в державі оголошено Роком Ольжича, який приурочено було до 50-ї річниці мученицької загибелі чільного борця за волю України – Олега Олександровича Кандиби на псевдо Ольжич. Доречно буде саме тут звернути увагу на те, як у 2007 році про останню мить перед відходом до Вічності, у тому нацистському концентраційному таборі, Великого Сина України – «поета і сина поета…», завдяки неповторним майстерності й силі власного поетичного слова, талановито й самобутньо сказав наш спільний побратим – лауреат Шевченківської премії, знаменитий Дмитро Дмитрович Кремінь стрічками свого вірша «Остання ніч Олега Ольжича. Концтабір Заксенхаузен,1944», що ним спеціально був написаний і приурочений до чергових Всеукраїнських молодіжних Ольжичевих читань, ініційованих колективом першої школи . Згодом, в тому числі й завдяки зав’язаним контактам із Фундацією Олега Ольжича та керівним проводом ОУН у Києві, ми разом всією Шкільною родиною набагато більше взнали про того «незнаного вояка» Олега Ольжича – справжнього ж Національного Світоча-Героя, навіть натяк на згадку імені сина поета-лірика Олександра Олеся(Кандиби) суворо заборонявся в т.зв. Українській РСР періоду існування радянської імперії. Бойченко сам дуже багато робив щодо вивчення й пропаганди життя, творчої діяльності, жертовної боротьби Ольжича та активно зайнявся справою поширення зацікавленості надзвичайною українською особистістю серед вчительського, учнівського й батьківського загалу. Я так зараз собі розмірковуючи, приходжу до висновку, що підсвідомим стрижнем, очевидно, такої його альтруїстичної діяльності (як і багатьох справ, які він встиг зробити!), можливо було те , що Валерій Петрович мав за нагороду Всеукраїнську літературну премію імені Олександра Олеся?! Варто відзначити, що вже весною того ж таки 94-го мою ініціативу по присвоєнню нашій школі імені Великого Ольжича одностайно було підтримано Шкільною родиною. Всі мріяли, що це відбудеться скоро як подарунок до першого 10-річного ювілею школи, тобто 1 вересня поточного року, коли наш загальноосвітній навчально-виховний заклад вже офіційно отримає право гордо носити ім’я Олега Ольжича. Насправді, – не так сталося, як гадалося! Хтось постійно нав’язує усім один такий пустулат про те, що школа поза політикою. З власного досвіду, а ми з другом Бойченком й тут – однодумці, коли від гіркоти буття виникає бажання заволати: «Брехня панове! Все наше життя – це політика!». Реально ми добилися озвученого бажання стосовно благородного права аж … через три довгих роки постійної безкомпромісної боротьби з малоросійськими й, у багатьох випадках, відверто цілеспрямованими українофобськими бюрократичними «придумкуватими» різноманітними «начальствующімі» перепонами і тяганиною.
Підготовку до першого ювілею з нагоди 10-ліття завершення будівництва середньої школи №1 і введення її до складу діючих миколаївських загальноосвітніх закладів було розпочато завчасно, відповідно з розробленим планом і програмою низки різнобарвних святково-виробничих заходів протягом першої чверті нового 1994-1995 навчального року на період з кінця серпня до початку листопада 1994-го. Планом передбачалося також проектування, створення та запровадження в повсякденне життя закладу власних символів – це обов’язкові, згідно прийнятого загальнородинного рішення, шкільні атрибути: похвальна пісня(гімн), прапор(штандарт) і герб(емблема).
Пам’ять відновлює момент життєвого запису стосовно створення славеню Рідної школи. Роботу щодо шкільного гімну зголосилися виконати двоє чудових професіоналів з числа нашої родини – поет В.П.Бойченко і композитор О.М.Нежигай (тоді – голова Миколаївського обласного осередку Спілки композиторів України та завідувач шкільною кафедрою української естради для обдарованих дітей). Нині у шкільному культурно-просвітницькому музейному комплексі повинні зберегтися, передані мною, два оригінальні аркуші – 1 із текстом Валерія Петровича, який автор слів гімну власноруч видрукував на своїй робочій друкарській машинці, а 2-й із нотним станом, де Олександр Миколайович написав музику на слова пісні. Так от, 10 серпня того року десь близько полудня мені Бойченко повідомив, що писати текст хвальної пісні він закінчив і вже надрукував його. Ми домовилися одразу поїхати до помешкання Нежигая аби там разом узгоджено довести спільну справу до позитивного фіналу і, таким чином, попередньо (остаточно ж «крапку» в даному питанні поставила одностайна ухвала загальношкільної конференції!) завершити процес творення рідношкільного гімну. Коли прослухали та обговорили текст, то я не зміг сприйняти деякі авторські акценти, запропонувавши внести маленькі поправки до вірша. Відмічу, – Валерій Петрович щиро порадів заувагам і погодився з моєю аргументацією і таки по-дружньому подякував за корекцію його твору, що певною мірою зменшила «войовничість» самої пісні. Олександр Нежигай тут же на цьому ж аркуші кульковою ручкою просто вписав відкореговані зміни, які мали наступний вигляд – 1) в першому рядку першого куплету було «Ми пройшли крізь наругу, бої та заграви», а стало «Назавжди небо ясне і вітер ласкавий»; 2) в третьому рядку другого куплету було «Нам прикрити тебе молодими серцями», а стало «Нам зігріти тебе молодими серцями»; 3) в четвертій стрічці третього куплету було «Як герої-борці прикривали завжди», а стало «Як дітей своїх ти зігрівала завжди»; 4) змінено місця куплетів – перший куплет став другим, а другий розпочинав пісню. Наш композитор Нежигай досить влучно та гарно поклав вірш Бойченка на ноти, створивши нову чудову мелодію, що прекрасно звучить з тої пори як шкільний славень і буде назавше традиційною хвальною піснею, що просто й гордо зветься – Гімн Першої Школи! Наводжу кінцевий результат творчого доробку доброго нашого Друга й Поета, як витончений і вічний поетично-пісенний подарунок нинішньому та майбутнім поколінням рідношкільників.
А пам’ять, як чарівник-реставратор, уявно відновлює картини неповторних митей минулих подій…
Перша декада червня 1995 року – завершено підготовку та здійснено експедиційну культурно-просвітницьку акцію в Криму, яку доречно і влучно наш Бойченко назвав «кримським десантом».
Приводом до нашого «кримського десанту» стала перша в українській військовій історії планована на кінець червня участь «Гетьмана Сагайдачного» в спільних американсько-українських навчальних маневрах з великим дальним переходом до Норфолку – головної військово-морської бази ВМС США. І ми поставили перед собою мету підняти український дух наших кримчан та вояків.
Результатом просвітительської дії, відбутої на південному побережжі, стало досягнення головної мети нашої місії, – завдяки безпосереднім контактам і благочинним заходам ми виступили найкращим дипломатом і мирним пропагандистом українських ідей, знань, історії, культури. Образно кажучи, було звершено процес забезпечення якісного посіву власних добірних зерен із відчутними сходами майбутніх рослин, що вийшли на поверхню розчищуваного від російських шкідників і бур’яну життєдайного поля українського півострова. Сьогодні така своєрідна операція, реалізована Рідною школою, за своєю місією, отримала б звичну уже назву – волонтерська.
У тій унікальній діяльності (розповідь про неї потребує окремих і книги і часу!), все пов’язано було з постійними партнерськими відносинами закладу з українськими військовими моряками, які точно були випестувані надзвичайно теплими і щирими братніми взаєминами з екіпажами бойових кораблів, а саме, – фрегата «Гетьман Сагайдачний», флагмана ВМС України(командир – капітан 3-го рангу Настенко С.В., постійна база дислокації Північна бухта, м.Севастопіль) та нашого єдиного найбільшого військового корабля, на стадії добудови в понад 90% готовності, – крейсера «Україна» (командир – капітан 1-го рангу Чалий І.М., база дислокації – стапелі кораблебудівного заводу ім.61-го комунара, м.Миколаїв).
Весь делегований школою особовий склад високоорганізованих і вмотивованих «десантників», за поіменним офіційним запрошенням від «Сагайдачного», нарешті після понад 10-годинного автодорожнього випробування (довелося їхати в переповненому людьми, апаратурою, подарунками архаїчному жорсткому автобусі марки «ЛиАЗ») втомлений, але радісно-щасливий прибув вночі 3 червня 1995 р. до українського Севастополя.
У числі 39 членів експедиційної команди , провідними дійовими особами стали наші талановиті учасники учнівської художньої самодіяльності – «найкращі діти України!» та делеговані колективом найбільш досвідчені та активні наставники з представників нашої громади (в т.ч. педагоги школи – Матіюк Л.Г., Стефанюк В.Й., просвітяни з підшефного заводу «Океан» Спиця В.І., Мороз Б.М.); співавторство й ідейне генераторство цієї кримської експедиції здійснювали особисто директор школи як керівник-організатор делегації, разом із «головним українізатором Миколаївщини» Бойченком В.П. на правах заступника керівника. Завдяки узгодженим і відповідальним діям всіх і кожного члена команди нам, вдалося повністю виконати якісно завчасно чітко продуману, сплановану та підготовлену програму дій і досягти успішних реально-позитивних результатів проукраїнської місії, а також отримати задоволення від позитивних емоцій, внутрішнього комфорту, безпеки й радості спілкування та дружньої неповторно-теплої атмосфери, яка сформувалася обома зацікавленими сторонами – ввічливими гостями і гостинними господарями.
Неповторно-безприкладна волонтерська культурно-просвітницька акція в нашому «вщент заросійщеному» українському Криму відбулася протягом кількох днів за попередніми домовленостями з трьома приймаючими сторонами стосовно відповідного пансіону за рахунок господарів – 3-разове харчування,екскурсійно-музейне обслуговування, організовані ігри, розваги, відпочинок та нічліг(повністю безкоштовні для миколаївців) на трьох окремих територіальних майданчиках: 1) місто Севастопіль, 2) село Червоний Мак Бахчисарайського району, 3) Артек – міжнародний дитячий центр.
Отепер нагадаю декотрі основні результати проведених заходів на кожному з означених місць кримського вояжу. Підкреслю одразу, що на всіх без виключення контактних зустрічах повсякчас запально виступали керівник і заступник Бойченко, а той ще взяв собі одночасно за правило, щиросердо дарувати власні книги з промовистими дарчими написами, цитую далі (як приклад) оригінальні авторські тези – «Учням та вчителям школи №1 ім.Олега Ольжича: з Українською державою будьмо вічно! 1 вересня 2002 р. м.Миколаїв. Свято знань. Щиро автор В.Бойченко», або «Читачам бібліотеки № 18 і Вітовського товариства на любов до України. Щиро автор В.Бойченко. Травень 2010 р.».
1.Севастопіль – 3 доби перебування не просто в «закритому» місті-герої (т.я. продовжувалася і в пострадянський час повна заборона на будь-які, неузгоджені спеціальною військовою комендатурою, відвідини!), а на основній військово-морській базі (наче б то спільній?!) «вдавано братнього» величезного чорноморського флоту московської імперії і … невеликих вітчизняних Військово-Морських сил.
Розміщався весь наш «цивільний» склад команди в каютах для офіцерів «Гетьмана Сагайдачного», а керівництво – в каюті Верховного головнокомандувача ЗСУ; харчувалися теж на бойовому фрегаті, – в офіцерській кают-компанії. Спеціально для команди було розроблено наступне: організовано 2-годинний відпочинок з купанням в морі на міському пляжі, а також пішохідні, водні й автобусні як прогулянки, так і детальні великі екскурсії по місту та його музеях.
Головною та незабутньою подією стало відвідування героїчного сторожового корабпя СКР-112, що започаткував створення українських Військово-Морських сил. У липні 1992 року команда бойового сторожового корабля під проводом нашого земляка-миколаївця, а тоді капітан-лейтенанта Сергія Настенка, здійснила під жовто-блакитним українським державним прапором на щоглі винятковий та героїчно-неповторний перехід із Донузлава до Одеси та оголосила про вихід зі складу ЧФ тодішньої СНД, відмовившись виконувати накази їхнього командування і, тим самим, а відтоді – цей військово-морський підрозділ служитиме тільки Україні з виконанням наказів і бойових завдань виключно влади народу Української держави! До речі, отой унікальний героїчний прапор спеціальна делегація військових моряків – учасників переходу урочисто уже взимку 1996 року урочисто передала на вічне зберігання колективу миколаївської Ольжичевої школи, який, приймаючи цю історично-унікальну бойову реліквію, усім своїм загалом дав клятву вірності і звитяги в любові, захисті, розбудові й обороні нашої Рідної держави.
Найбільш значущими для нас всіх було безпосередні зустрічі та спілкування з конкретними людьми. Так ми зустрілися з командуючим і начальницьким складом штабу Військово-Морських сил Збройних сил України, де провели цікаві розмови з обміном пам’ятними сувенірами. Незабутньо пройшли чудові весело-пізнавальні вечорниці у формі бесіди-зустрічі з цікавими різного віку севастопольцями за «смачним» круглим столом кримських солодощів з домашнім узваром та спільним українським піснеспівом, організовані міськими просвітянами.
Апогеєм севастопольського перебування став понад 2,5-годинний, сповнений високого патріотизму, концерт на імпровізованій сцені злітно-посадкового гелікоптерного майданчика флагманського корабля. Це величне концертне дійство було підготовлене талановитими учасниками дитячої художньої самодіяльності та виступами дорослих членів команди, для багаточисельних вдячних глядачів не лише українських військових моряків – строковиків, мічманів та офіцерів із сім’ями, які переповнювали всі доступні для спостереження місця на кораблі, а й цивільних городян, захоплено вітаючих кожен номер сучасного музично-естрадного концерту просто з причалу і, навіть, матросів з поруч пришвартованого російського крейсера «Москва», наче мурахи обліпили щогли й надбудови, аби побачити дивне явище в українських сусідів.
Для наших побратимів ми майстерно організували справжнє свято та вручили велику кількість подарунків і від обласної ради (голова Чайка В.Д.) та від Рідної школи вишиті рушники – національні обереги, набори футбольних, волейбольних, баскетбольних м’ячів., шахів, шашок, еспандерів для рук і ніг, комплекти спортивних форм і взуття для 2-х команд корабля(чесно кажучи, в школі на ту скрутну пору, практично, багато взагалі з подарованого вже давно не було …), а також унікальну національну бібліотечку (близько 100 примірників) історичної, художньо-публіцистичної літератури, яку для цієї справи, на наше прохання, люб’язно надали столичні друзі з видавництва ім.Олени Теліги, фундації Олега Ольжича та Організації українських націоналістів. Ми прекрасно розуміли, що першорядна робота стосовно підтримки рідних Збройних сил мусить бути саме такою, аби потім – не годувати чужу армію!
2.Червоний Мак – 1 день перебування у великому селі кримськотатарських репатріантів, що в Бахчисарайському районі. Тут ми змушені були змінити свої, плановані раніше, заходи. Непередбачені зміни програми сталися через трагедію в Судаку, коли підчас масових акцій загинуло кілька чоловік. Меджліс кримськотатарського народу оголосив кількаденний траур, який співпав з нашим прибуттям до того відновленого села кримських татар. Всі розважальні заходи в місцях проживання кримців відмінялися, в тому разі і наш концерт у одному з кращих сільських будинків культури району. Хоч і оголошено траур, але все одно в селі нас чекали… Фактично всі кримськотатарські чоловіки Бахчисарайщини перебували в місті Судак, аби там не відбулося ще якихось провокацій чи конфліктів на міжетнічній основі. У Червоному Макові залишалися в основному жінки, старики, діти та немічні, які попри все на нас чекали.
Сільська активістка Аліма приязно зустріла автобус десанту на в’їзді до селища, потім провела пішохідну екскурсію по основних місцях і вулицях з розповіддю історії кримськотатарського поселення. Нас вразив факт, на новостворюваній вулиці стояли зведені з ракушняку тільки стіни близько 20-и майбутніх будинків, а вже на стіні передньої недобудови прикріплено вказівну табличку «вулиця генерала Григоренка»!
А біля батьківського будинку Ельдара, добре знаного в школі матроса строкової служби з «України», нас з приємною посмішкою широсердечно прийняла чудова мама військового моряка з «золотими руками», який дуже багато допомагав навчально-виховному закладу в організації підготовки та проведення уроків з трудового навчання і сам особисто здійснював якісно всілякі ремонтні роботи. У великому й затишному дворі акуратного, досить нового, дому на нас очікував чималий гурт таких же прекрасних татарських жінок, до яких весь час приєднувалися все нові небайдужі односельчани, яких назбиралося майже до 100 осіб. Розповідаючи про традиції, звичаї та побут свого народу наші милі господині, дещо й заклопотані, тому що одночасно завершували варити неймовірно смачний (як потім розпробували!) обід власної кримської кухні, головною стравою якого був майстерно приготований на спеціальному вогниську у величезному, десь літрів до 30, мідному казані добірний плов місцевого рецепту.
До початку обіду вся наша команда заспівала акапельно кілька журливих українських народних пісень, що відповідали пройдешнім обставинам. Зворушений несподіваним розвитком подій, із своїм запальним словом виступив Валерій Петрович, вкотре акцентуючи увагу на спільній історії життя й боротьби наших двох титульних народів тепер єдиної політичної нації рідної Батьківщини – великої, унітарної, неподільної, вільної, незалежної, соборної відроджуваної Української держави; читав власні вірші, а потім подарував свої книги двом посестрам і до місцевої бібліотеки, туди ж передав і копію проекту наказу, датованого 1944 р.«тричі героя-асвабадітєля» маршала Жукова (на щастя не підписаного), стосовно жорстоких заходів з проведення чергової кривавої депортації тепер і … українського народу (вже після страшної трагедії кримськотатарського народу – насильницького виселення безневинних людей із споконвічних батьківських земель)!
Після спільної трапези зі щирозадушевними розмовами, які поріднили нових друзів, наш візит завершувався. Ми уклінно подякували господарям за нечувано сердечний прийом, а мамі Едьдара директором було вручено шкільну грамоту-подяку за зразкове виховання українського воїна та повідомлено наказ командира крейсера «Україна»про нагородження сина короткотерміновою відпусткою на батьківщину. Пізно ввечері, зігріті люб’язною теплотою кримців, розчулені миколаївці від’їхали в напрямку Гурзуфа…
3. Артек – 2 доби перебування в міжнародному дитячому центрі поблизу селища Гурзуф, були найбільш завантаженими в плані концертних виступів. Ніяких проблем в організації проживання (в готельних приміщеннях для гостей) і харчування (в шикарній, як на мене, їдальні табору «Морський») не було. Приймаюча сторона забезпечила захоплюючі екскурсії по всіх місцях розташування унікального Міжнародного дитячого центру та селища Гурзуф на автобусах власного артеківського автопарку, керівником якого,зауважу, був знову ж таки наш земляк-миколаївець. Для делегації було виділені постійні супроводжуючі гіди-інструктори, а також спеціально-обладнане приміщення для наших групових зібрань і репетицій. Фактично, через напружений графік концертної зайнятості та короткотривалості перебування, миколаївський десант був досить таки обмеженим у часі. Першого дня тріумфально пройшли концерти в комплексі дитячих таборів «Прибережний» та в таборі «Морський», а наступного дня завершальний акорд, направду великих концертних програм, прозвучав ввечері на майданчику комплесу «Гірський». Пригадується курйозний випадок(і сміх – і гріх!), – на тому останньому концерті не зміг виступити перед вдячними глядачами-артеківцями (вперше за всю акцію!) наш винятковий друг Валерій Петрович, який через свій рідкісно ніжний колір шкіри, в час протягом 1 години організованого ранкового прийому оздоровчих водних процедур і сонячних ванн на артеківському гальковому пляжі, – «прихитрився» … просто загоріти, вірніше згоріти, до кольору вареного рака.
Першорядний висновок, до якого дійшли ми з Валерієм Петровичем, – найкраще відновлення українського на українських теренах досягається у результаті добре підготовленої й реалізованої всякої конкретної справи силами українських дітей, особливо із зрусифікованих міст, за безпосередньої свідомої зацікавленості й жертовної та безкорисливої участі самодостатньої національно-патріотичної української інтелігенції!
Безпомилковість отого вищепрописаного висновку повністю підтвердилася ще однією подібною грандіозною «українізаторською операцією» на теренах вже західноукраїнських земель – у Стрийському районі Львівської області, яку здійснив якісно та кількісно більший десант Рідної школи (три великих осучаснених автобуси з понад 90 творчими особистостями та їх ентузіастами-наставниками!) наприкінці липня – початку серпня 1997 року.
А час летить-відлітає надзвичайно стрімко і його ніколи й нікому не зупинити. Кращі його миті тільки в цих спогадах чомусь відроджуються надто повільно. Принципово не хочеться аби вони (спогади) були несправжніми із замаскованими елементами брехні чи, може, надуманими і «реставратором» підретушованими, а це не надасть можливості через подібне відчути живу істинність особи мого Друга .
Відверто, посеред чималого поетичного доробку шановного Валерія Петровича Бойченка, мені особисто найбільш цінним і дорогим є вірш, що наш миколаївський Поет написав наприкінці календарної зими 1996 року. Я направду щасливий і дякую долі, що вечером 28 лютого на квартирі Друга, дві сімейні пари – Матіюків(Лідія Григорівна і Микола Георгійович) та Бойченків(Леся Дмитрівна і Валерій Петрович) були першими слухачами авторського прочитання, на моє переконання, неперевершеного й пророчого твору з першою версією назви « Монолог Олега Ольжича перед очима юних українців кінця ХХ століття». Мабуть варто записати, що чутливий митець-ювелір – пан Валерій постійно відшліфовув кожне віршоване слово, надаючи йому нової огранки, неповторної краси та витонченої сили звуку. Для інформації, на 5 березня того року було заплановано урочисте відкриття шкільної музейної кімнати Олега Ольжича «Цитаделя духа» за участю Плав’юка М.В. – останнього Президента Української Народної Республіки в екзилі, п’ятого Голови ОУН, Голови фундації імені Олега Ольжича та керівника освітою області Олійника А.І. (міська влада, як завше, наші позитивні починання й справи «не помічала», але… це її проблеми).
Сильний виховний вплив Бойченкового поетичного «Монолога…» був гідним внеском у нашу важливу педагогічно-освітянську й, безперечно, державницьку справу! На мій погляд, щиросердні стрічки творчого шедевру Поета завжди справляли неповторне враження й викликали щире захоплення душевною, що здавалася надприродною, силою слова Друга. За останньою версією, назва і текст вірша, що автор свого часу приурочив відкриттю «Цитаделі духа», в останній прижиттєвій 2010 року видання книзі «Хай вам засяє любов», отримали, приведений нижче, остаточний вигляд, який є неймовірно актуальним в сучасних умовах довготривалої російсько-української війни!
Валерій Петрович і в сім’ї, на мою точку зору, був людиною досить вимогливою, принциповою та відповідальною, яка хворобливо переживала житейські проблеми викликані відсутністю матеріальних статків, що відбирало чимало часу й здоров”я отого швидкоплинного життя. Звісно отакі болісні буденні сторони буття створювали, на жаль, певні проблеми. Наш відомий земляк і неординарна особистість – дорогий мій друг Валерій, через притаманні йому властиві риси характеру , багато в чому змушений був собі відмовляти, як то навіть, – проїзд у міському транспорті. Шкода, але частенько доводилося навіть перебиватися, як кажуть, «з хліба на воду». Саме тоді та іменно в той «бідовий» момент періоду проблем і скрути наша незвичайна Особистість потребувала відчутної (не тільки моральної, але й матеріальної!) підтримки, уваги й допомоги…
Згадуються й такі «дрібниці», про які взнав мимохідь від свого Друга, – якось в середині 90-х, жаркого липневого вечора – по 21.00, після закінчення ділової зустрічі з патріотичним активом мешканців Корабельного району стосовно важливих питань функціонування української мови, що пройшла в палаці культури Миколаївського глиноземного заводу, Бойченко змушений був добиратися додому (з-під Балабанівки до трохи далі школи №19,за «Юністю» в Ленінському районі) аж … понад шість годин, т.я. оту менше чим 15 км. відстань, долав пішки та з тривалим відпочинком на Широкобалківському перегоні (через травмовану ногу). У будь кого виникло б просте запитання щодо «дивакуватої подорожі» знаного діяча, – а чому таке трапилося? Відповідь відверто проста, Валерій Петрович, на превеликий жаль, майже ніколи не мав відповідної йому роботи з гідною оплатою. Безпосередньо тоді, через брак коштів на найнеобхідніше, мені це достеменно відомо, він не міг скористатися послугами міського маршрутного автобусу.
З нагальних громадських питань потреба добиратися на далекі відстані у Миколаєві чи по області вирішувалася, як правило, за допомогою транспортних засобів друзів і знайомих. Бойченко до віддаленого нашого “Октябрьского” району, який він напівжартома декомунізував новою назвою «Жовтнево-Блакитний», того разу прибув завдяки сусідові з мотоциклом, а от повернутися назад, як передбачалося через 1,5 години, разом не змогли, бо мотоциклісту треба було на 20-ту терміново бути вже за містом. Доїхати міським автобусом 12-го маршруту не було можливості, бо в гаманці у Валерія Петровича … пусто. Та ситуація склалась не тому, що він вдома залишив чи забув гроші, а в родині – жодного купонокарбованця, бо до чергового авансу надходження грошей до сімейного бюджету залишалося близько тижня отої його, хоч і мізерної, але край потрібної заробленої получки. В Бойченківських правилах ніколи не було таких понять як жалітися або позичати гроші; тому й не має потреби дивуватися і тому випадку що трапився.
Згадується 3 травня 1996 року – Валерію Петровичу (таки насправді, – одна з найбільш відомих і популярних особистостей на Миколаївщині!) виповнилося 55 літ. Ні про яке відзначення цієї дати, з огляду на виняткову ситуацію через тогочасні скруту, бідність і безгрошів’я, ні сам іменинник ні його найдорожча жона – люба й неповторна Леся Дмитрівна (Валерій Петрович безмежно кохав свою єдину Любов і з неприхованою гордістю стверджував, що пані Леся для нього завжди – «найкраща жінка України!») безапеляційно були переконані та стверджували, – про це не може бути й мови . Моя думка з даного питання – була кардинально протилежна, а її повністю розділяв і всебічно підтримав наш авторитетний і спільний Друг та Валерин колега по перу – Дмитро Кремінь. Урешті-решт нам вдалося вмовити подружжя Бойченків відмінити попереднє рішення стосовно ювілею (лише одному Всевишньому відомо, чого це коштувало мені та Дмитрику!) та пристати на нашу пропозицію. Підготовка та проведення дійства було колективною творчою справою Рідної школи включно з програмою, оголошеннями, сценарієм, запрошенням гостей і ЗМІ, стінними газетами й листівками, святковою виставкою по ювіляру та творчості, віншувальними словами, концертом, подарунками, великим тортом для всіх учасників урочистостей, а також святковим столом на 50 осіб у Світлиці. І от якраз у День народження іменинного Ювіляра в школі Свято відбулося! Всі заплановані урочисті заходи з нагоди 55-річчя Валерія Петровича зреалізовано! Спеціально для дорогого іменинника роль провідного й оригінального конферансьє у переповненій актовій залі виконав незабутній Дмитро Дмитрович. Хіба ж можна забути отой вираз обличчя та очі до глибини душі розчулених і непідробно щасливих Валерія та його прекрасної Лесі!
Спогади , знову і тепер тільки спогади… У книзі відгуків «Цитаделі духа» є запис дорогого мого Друга: «Збудуємо Українську державу, коли станемо народом Ольжичів!». І тому, завдяки титанічній роботі цілеспрямованого колективу Рідної школи, в числі якого В.П.Бойченко, вперше в історії відновленої Української держави загальноосвітній заклад отримав 01.09.1997р., за Постановою уряду №960, ім’я Олега Ольжича. Присвоєння школі імені Великого Українця стало вікопомною подією для Миколаєва, області, південних теренів і України вцілому! Ми всі разом зробили і в цьому напряму свою українську справу, що на практиці реалізувала Ольжичеве «Нащо слова, ми діло несемо!». Бойченкове ж «Слово…» вкотре підкреслило суть і значення свободи й незалежності любимої Батьківщини, яку на фронті сьогодні зі зброєю в руках від ворога-московита на ділі захищають і відстоюють випускники своєї української школи – основи своєї української держави(майже по «Пісні про рідну школу»).
Школа своя, рідна бо українська буде вічно, тому що готує, виховує, навчає, розвиває, ростить тих справжніх українців, які житимуть люблячи сьогоднішнє та пам’ятаючи вчорашнє через роки, десятиліття та віки.
Звертаючись подумки до Валерія Петровича, скажу відверто – ми тебе любимо і пам’ятаємо.
Щорічно напередодні 3 травня, за моєї ініціативи, Рідна школа направляла своїх дітей відвідати могилки дорогих Валерія Петровича та його найкращої дружини Лесі Дмитрівни, аби згадати квіти поклавши, а перед цим ще й доглянути, підмести, поправити, прибрати, навести порядок на місці їх вічного спочинку. Я допускаю, що і в 2021-му прийдуть рідношкільники до місця поховання наших Бойченків, – бо пам’ятають і пам’ятатимуть .
Ось такою вона була з мого погляду справжня та часом сумна проза життя мого друга … на віки ж залишається його чудова поезія.
Будь же вічно і ти, дорогий Валеріє Петровичу!