Аліна Акуленко
Програма “мама”
Хештег #яжемать і жарти навколо нього – винахід наших часів.
Вона ж стояла біля витоків “яжемать” філософії. І не просто стояла, а тримала її обома руками, а що не вміщувалося в руках, закинула собі на плечі й спину.
Вона стала тією матір’ю, яка породила нову епоху. Хоча насправді не стільки переймалася епохою, скільки тим, щоб її діти виросли українцями. І досягла в цьому таких вершин, що найстарша дочка навіть псевдонім узяла собі – Українка. Леся Українка.
Доля Ольги Косач – вона ж Олена Пчілка – сугестія жіночої щастя-долі-досягнень-ярма, яких не бракувало у другій половині ХІХ. Уроджена дворянка із роду Драгоманових, як і годиться, закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат, вийшла заміж і поїхала за чоловіком. Їхати довелося на Волинь. Там збирала фольклор, зразки народної вишивки, займалася перекладами, сама пробувала писати. Ніби усе тихо-мирно, по-панськи і по-жіночому.
Але “тихо-мирно” – це не про Олену Пчілку.
Ольга Косач заввиграшки спопеляла поглядом кожного, хто хоча б слово мовив супроти української мови і чи чогось українського.
Їй невідомі були слова “неможливо” чи “не існує”. Можливо було все. А все, чого не існувало, треба було створити. Чи придумати спосіб, чим його можна замінити.
Семижильна і відчайдушна, вона, як треба було, то обтікала підводні камені як та річка. Але в більшості випадків сунула бурхливим потоком, зносила все на своєму шляху, йшла навпрошки, сипала аргументами, добивала фактами, засипала доказами. Сперечатися з Косач не мало сенсу – Косач не просто розуміла, чого хоче, вона ще й усіх навертала до своєї віри.
Вона усе знала і все уміла. А чого не знала й не вміла, то вчилася. І не бачила в тому жодних проблем. Людина помирає, коли перестає вчитися. Їй просто було нецікаво у товаристві “живих мерців”.
Вона не терпіла тупості і ницьості. На дух не переносила лицемір’я. Дратувалася через нещирість, подвійні стандарти, нерішучіть. Усе те, на що хибувало українське суспільство другої половвини ХIX – початку ХХ століття. Особливо, коли йшлося про вирішення українського питання в Україні, себто на “задвірках” громіздкої російської імперії.
Вона – попри усі заборони царату виступила українською 1903 року на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. А уже за більшовиків, 1920 року, як святкували день народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, то накинула на погруддя поета національний синьо-жовтий прапор. За що опинилася під арештом. Але її це не обходило. Така у неї була вдача.
Олена Пчілка була беззстрашна. І не боялася нічого. Окрім одного: що її діти виростуть неукраїнцями. А дітей у неї було шестеро. І шансів стати перекотиполем, манкуртами чи яничарами у них не було. Жодного. Бо так, як викладалася Олена Пчілка у викладанні, навчанні, плеканні усього українського, певно, сам Бог не викладався, коли створював Україну.
Їй судилося у житті чимало страшного. Не лише провідувати своїх дітей у тюрмах і казематах, але й поховати сина й доньку. Окрім Лесі, яка болісно й трагічно пішла з життя у 42 роки, Ользі Косач випало також пережити й сина – Михайло Косач помер у 35 років.
Якби там не було, але Ольга Косач трималася до останнього. Її діти доживали віку переважно по закордонню. Але кожен із тих, хто вижив, – кожен! – досягнув у житті неймовірних вершин.
Її материнська програма спрацювала на всі сто. Й дала плоди ані трохи не менші, ніж письменницька, дослідницька, перекладацька та інші місії, які вона також успішно виконала.
Будьмо чесними: невідомо, чи стала б Лариса Косач Лесею Українкою, якби виховував й надихав її хтось так, а не Олена Пчілка.
Ольга Косач народилася 17 липня 1849 року.
Але й 169 років по тому відкритим лишається питання: як вона все встигала?
Програма "мама"Хештег #яжемать і жарти навколо нього – винахід наших часів. Вона ж стояла біля витоків "яжемать"…
Опубліковано Alina Akulenko Вівторок, 17 липня 2018 р.