ЧАСТИНА 12. ЗАКЛЮЧНА. ОУН ЯК ФАКТ.
Постанова Першого Конгресу Українських Націоналістів про створення єдиної Організації Українських Націоналістів замість різних більших чи менших крайових та еміграційних націоналістичних угрупувань була актом далекосяжного історично-політичного значення. Ним почалася прискорена інтеграція розсіяних по всьому світі націоналістичних елементів довкола одного ідейного та організаційного центру. З’явилася нова організована сила, що мала відограти величезну ролю в найближчому півсторіччі української історії. І ця роля далека ще від тріумфального фіналу.
Від задуму до чину дорога тільки в думці коротка, але в дійсному житті вона довга і важка. Не треба забувати, що Перший Конгрес був скликаний на засадах персонального запрошення учасників, і, хоч деякі з них були головами своїх організацій, а більшість належали до їхніх проводів, проте ухвали і постанови Першого Конгресу для існуючих чинних організацій мали тільки морально-орієнтаційне значення. Для злуки їх потрібна була ратифікація рішень Конгресу загальними зборами чи іншими верховними керівними органами цих організацій, а це вимагало деякого часу. Ще перед Конгресом, передбачаючи такі труднощі, Провід Українських Націоналістів видав мораторіум на творення нових націоналістичних організацій з рекомендацією неорганізованим ще націоналістам вступати в існуючі націоналістичні гуртки та організації.
Найскоріше впоралася Легія Українських Націоналістів. Вже під кінець лютого 1929 року, через три тижні після Конгресу, Генеральна Рада Легії Українських Націоналістів проголосила рішення про вступ до Організації Українських Націоналістів: “Генеральна Рада Легії Українських націоналістів на засіданнях 26 лютого і 2 березня 1929 року підтвердила постанови Конгресу і задеклароване її представниками прийняття Устрою Організації Українських Націоналістів та з радiстю прийняла до відома здійснення одного з поставлених собі завдань. Переносячи решту завдань, що стоять, перед українськими націоналістами, на Організацію Українських Націоналістів, Генеральна Рада ЛУН закликає дотеперішніх членів ЛУН до дальнішої невтомної праці вже в лавах ОУН і бажає їм найкращих успіхів. Хай наші здобутки говорять за нас! У Празі, 2 березня 1929 року. Д-р Дмитро Демчук Голова Інж. Ярослав Герасимович Секретар”.
Так само швидко зіллялася з ОУН і Група Української Національної Молоді, хоч не маємо друкованого або писаного документа про те. Архіви Групи УНМ, зрештою, не великі і не об’ємисті, пропали в часі воєнної завірюхи. Але від дати закінчення Конгресу вже ніде не стрічаємо самостійних виступів Групи УНМ чи то як цілости, чи окремих її представників.
Довше тривав цей процес у Союзі Української Націоналістичної Молоді. Його делегати приїхали на Конгрес нелегально, через “зелену границю” (чи то пак “білу”, бо це було взимку). Перебування за кордоном вони хотіли використати якнайповніше для розмов і вужчих нарад, бо така оказія траплялася їм не часто. Та ще й повернення тим самим нелегальним шляхом затримувалося через надзвичайно люту зиму. А втім діяльнісгь Союзу УНМ хоч і не йшла в підпіллі, однак не була цілком явна, отже – усе листування або зовсім виключалося, або мало бути до найвищих мір обмеженим і обережним. До того ж, багато членів Союзу УНМ належали водночас до Української Військової Організації, де зобов’язувала сувора дисципліна і субординація, а справа розмежування функцій між УВО і ОУН ще не була з’ясована. Усе це мусіло забрати досить часу, хоч, може, й менше, як деякі скептики передбачали. Можна сказати, що невдовзі після початку академічного року восени 1929 почала вже діяти Крайова Екзекутива ОУН, хоч її діяльнісгь ще довший час зводилася до плянування, теоретичного обговорювання майбутньої діяльности, узгіднювання сфер впливу з Крайовою Командою УВО.
Найбільше часу пішло на остаточне узгіднення взаємостосунків між ОУН та УВО. Ця справа вимагає грунтовного обговорення та з’ясування, бо довкола неї довгий час ходили невірні поголоски і вкінці витворився міт, начебто Українська Військова Організація припинила своє існування, а не тільки активні дії, а її верховний орган, Начальна Команда, розв’язалася, передала свої функції ОУН і в той спосіб ціла УВО стала бойовим рефератом в ОУН. Джерелом цієї легенди були намагання деяких – далеко не всіх! – галицьких націоналістів наймолодшого покоління зачинати історію революційного націоналістичного руху від себе, мінімізуючи значення і ролю Української Військової Організації, в котрій вони через свій ще дуже молодий тоді вік або зовсім не могли брати участи, або хіба бути на найнижчих її щаблях, як рядові члени. Ще в час підготовки до Першої Конференції Українських Націоналістів та її перебігу зарисувалися дві позиції: одна з тим, щоб УВО цілком включилася в майбутню єдину націоналістичну організацію, а друга – щоб вона діяла окремо у звуженому колі своїх завдань. Так само поділилися думки щодо можливости чи доцільности поєднання за Євгеном Коновальцем чільних постів в УВО та в Проводі Українських Націоналістів. Як подає Володимир Мартинець, сам полковник Коновалець вагався і просив конференцію обдумати й обговорити це питання. Володимир Мартинець навздогад пояснює таку поставу Коновальця сумнівами його, чи не згорить у солом’яному запалі і ця спроба створити нову організацію і чи не лишиться без тривких наслідків, як і дві попередні – Революційної Української Партії Міхновського та Української Партії Національної Революції Донцова, і чи варто заради непевної ще майбутности вже тепер ризикувати такою певною і безсумнівною цінністю, що нею вже була Українська Військова Організація.
Проти злиття УВО з майбутньою ОУН найпалкіше виступав д-р Любомир Макарушка (член УВО, але водночас і УНДО, безперечно, речник тих кіл своєї партії, що в тому часі ще прихильно ставилися до УВО). Він обстоював думку, що Українська Військова Організація повинна далі існувати самостійно, відмовитися від масовости і, зібравши в своїх лавах найдобірніший бойовий елемент, зосередитися на особливих своїх завданнях у військово-бойовій ділянці. А через те небажано і шкідливо, щоб Євген Коновалець очолював обидві організації. За тим крився затаєний сподів, що УВО стане страшаком для польського уряду, а легальний український партійно-політичний табір, користуючись ним, добиватиметься від уряду концесій на розвиток українського життя, включно до територіяльної автономії. Коротко – продавати лояльність за поступки, континуація старої політики в австрійському парляменті.
Богдан Кравців також був проти повного злиття УВО з ОУН, хоч і не заперечував проти кандидатури Коновальця на координатора усього націоналістичного руху. «Майже всі учасники Конференції ствердили, що дотеперішні форми націоналістичного руху, зокрема УВО, невистарчальні, і тому конечно є створити широку націоналістичну політичну організацію, що стала б репрезентантом і організатором нових сил, які наростали в краю і на еміграції. Висловлюючи думку провідного Союзу УНМ, я домагався створення масової політичної організації і виходу поза вузькі рамки Української Військової Організації. Водночас доводив я конечність легальности, а бодай явности націоналістичного руху, і щоб у його проводі став відкрито для своїх і для світу полк. Євген Коновалець. На підтвердження я з’ясовував, що націоналістична організація з законспірованим проводом в краю і за кордоном не виконує свого завдання. Прислухувалися і сприймали цю думку з присутніх дуже уважливо полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець та ще декілька”. Було ясно, що скоріше чи пізніше Організація Українських Націоналістів мусітиме зійти в підпілля, заженуть її тyди ворожі окупаційні режими на українських землях. Та заки це станеться, треба з поспіхом використовувати час, щоб широкою пропагандивною діяльністю спопуляризувати організацію в українській громадськості, виробити їй ім’я, з’єднати симпатії для української визвольної справи і підірвати ворожі впливи.
Як дуже потрібна явність і “легальність” масовій організації, свідчить, напр., хоч би й те, що довгі роки, коли Совєтський Союз нав’язував чи відновляв дипломатичні чи хоча б торгові взаємини з різними державами, неодмінно на одному з перших місць стояло домагання легалізації комуністичної партії в даній країні. Плянувалося пустити в рух пресові бюра по чужих метрополіях, випускати бюлетені й часописи чужими мовами, видавати книжки про українську справу на різних мовах, розбудовувати зв’язки з чужинною пресою і через неї ввійти в контакт з чужими громадськими й політичними колами. Уся це праця, розрахована на роки. Вважалося, що за яких менш-більш п’ять років покладено буде тривкі під неї основи. Для всіх тих цілей і для цілої політичної роботи ОУН потребуватиме грошей. Найпевнішим джерелом фінансів політичної організації може бути власний нарід, щира жертвеність його простих представників. Та цього навряд чи вистачало б, як і завжди бракувало збіркових фондів для вужчої діяльности УВО. Бралася до уваги необхідність експропріяцій грошей окупаційних держав, від чого за всяку ціну треба було тримати ОУН осторонь. Це мусіла б перебрати на свої плечі і свою відповідальність УВО, як це вона робила й досі.Усім відомо, яку велику увагу прив’язують у західньому світі до різних виборів та до демократично обраних політичних діячів при всій умовності “демократизму” усіх без винятку виборчих систем. Провід Українських Націоналістів ставив і таку мету – сприяти обранню з різних територій України декількох своїх послів чи інших членів крайових законодавчих установ, зібрати таких “вибранців народу” за кордоном, де вони мали б розв’язані руки і вільно могли б говорити до світу. А для того необхідна діяльність організації, принаймні на якийсь час, якщо не зовсім на поверхні, то десь дуже близько під нею.
Проголошувати відразу, що Українська Військова Організація розв’язується, а її члени гуртом вливаються в Організацію Українських Націоналістів і там продовжуватимуть те, що досі робила УВО, було б більше як політичним самогубством, це було б політичною дурницею.Розуміли це не тільки старші та більш політично досвідчені націоналісти, але, як показує приклад Богдана Кравціва, тодішнього голови Союзу УНМ, не чужі були такі міркування й більш розважним та політично відповідальним крайовим колам. Тільки наймолодші, підбехтані фасцинуючими писаннями д-ра Д. Донцова, прихильники культу “лицарів абсурду”, в котрих невідомо що переважало, сліпий фанатизм чи задерикувата закукуріченість, перли не тільки до негайної ліквідації Української Військової Організації, але й до переведення діяльности нової організації на рейки, що по них ішла УВО, з застосуванням методів її діяльности. Та щоб дійти до того, треба було б одверто ламати постанови й рішення Першого Конгресу Українських Націоналістів і Проводу Українських Націоналістів. Вони одностайно наполягали на тому, що поки що Українська Військова Організація зберігає ще формальну організаційну окремішність. Основна маса її членства відійде від УВО і стане до конкретної політичної праці в рамках ОУН; УВО передасть Організації Українських Націоналістів не тільки свої роздуті і набряклі в останніх роках кадри. Вона припинить також свою зовнішньополітичну пропаганду і політичну роботу в Україні. Обидві ці ділянки стануть відтепер доменами ОУН. Тільки військові зв’язки, там де їх досі вдалося нав’язати, залишаться за УВО, бо відомо, що військові кола неохоче зв’язуються з політичними організаціями, та ще й свіжоутвореними. Далі буде існувати Начальна Команда УВО, далі буде видаватися пресовий орган Української Військової Організації «Сурма». Яка-небудь бойова чи терористична діяльність, у випадку потреби, буде вестися тільки під фірмою УВО, щоб не зашкодити репутації ОУН, не заважати її широко розгорненій політичній роботі.
За кордоном відразу всяка діяльність Української Військової Організації припиняється, за винятком таких чисто технічних справ, як перехідні кордонні пункти, транспорт «Сурми», зброї й амуніції. Узгіднення ж праці на корінних українських землях буде переводитися поступнево. Невідомо ще, як піде політична й організаційна робота ОУН, може настати складна ситуація, де потрібне буде втручання УВО з її виробленими традиціями і великим престижем в народі. Було б абсурдом відкидати цей важливий козир з політичної гри.Такі були загальні напрямні Проводу Українських Націоналістів, опрацьовані в дусі нарад Першого Конгресу Українських Націоналістів і погоджені з Начальною Командою УВО. Авторитет усіх тих трьох установ був високий. Під враженням Конгресу націоналістичний загал переживав період небувалого піднесення й ентузіязму, ніхто не допускав думки, що можна не підпорядкуватися директивам Проводу Українських Націоналістів.Злиття УВО з ОУН широко дебатувалося на Крайовій Конференції ОУН, що відбулася ранньою весною 1930 року в підземеллях св. Юра у Львові. У цій конференції, що мала своїм завданням обговорити сукупність справ у зв’язку з тодішнім політичним станом, взяли учасгь члени Крайової Екзекутиви Кравців, Пеленський, Охримович, Кордюк, Габрусевич, Коссак.Від Української Військової Організації – полк. Роман Сушко-Сич, тодішній Крайовий Комендант, Зиновій Книш-Рене, бойовий референт у Крайовій Команді, Ярослав Барановський, зв’язковий між Начальною і Крайовою Командами.Від Проводу Українських Націоналістів приїхали з-за кордону Сціборський та Вассиян.У питанні взаємостосунків УВО-ОУН частина членів КЕ ОУН (Охримович, Коссак й Габрусевич) вимагали негайної ліквідації УВО і передання навіть бойової її ділянки до ОУН. Друга частина (до неї належали обидва члени ПУН) уважала, що в прямуванні до єдности націоналістичного руху не слід позбуватися фірми УВО, доки на її місце органічно, внаслідок власного росту і власної динаміки, не виробиться політична сила, здатна зайняти місце УВО.
В кулуарних розмовах на конференції з’ясувалося, що КЕ ОУН, не рахуючись з думкою Проводу Українських Націоналістів, вже стала на шлях доконаних фактів у тій ділянці і поза спинами ПУН та Начальної Команди УВО почала майструвати власний бойовий реферат, дублюючи таким чином застережену для УВО діяльність. Тому полк. Сушко відмовив права Крайовій Конференції виносити які-небудь рішення в такій засадничій справі, що може й повинна бути вирішена тільки верховними органами ОУН та УВО. Справу знято з порядку денного Крайової Конференції і передано на вирішення майбутнього спільного засідання Проводу Українських Націоналістів і Начальної Команди УВО. Це засідання, що переросло в конференцію внаслідок участи в ній представників керівного активу ОУН та УВО, скликано в Празі на початку червня 1930 року. Участь у ній узяли Коновалець, Сеник-Грибівський, Мартинець, Бойдуник, Демчук, Костарів і Барановський – всі постійно жили за кордоном. З краю приїхали: Головінський-Дубик і Книш-Рене від Крайової Команди УВО та Пеленський від Крайової Екзекутиви ОУН. Прибув з Литви резидент УВО Ревюк-Бартович.Тут ще раз переговорено цілий комплекс проблеми УВО-ОУН, що для всіх була ясна, за вийнятком КЕ ОУН у Львові, і на тій основі Коновалець, як Голова Проводу Українських Націоналістів і Начальний Комендант Української Військової Організації, проголосив таке рішення: 1. Українська Військова Організація буде свою діяльність щораз більше обмежувати. Всю політичну ділянку, пресу, пропаганду, організацію широких мас – перебирає Організація Українських Націоналістів. УВО стає її збройним рам’ям, але акцію веде в повній організаційній незалежності від ОУН, щоб її якнайдовше уберегти від нелегальщини на всіх займанщинах, за вийнятком большевицької. Апарат УВО буде звужений до мінімуму і якнайсуворіше законспірований. 2. Керму всім революційним рухом на ЗУЗ переймає Юліян Головінський, йому підлягає УВО й ОУН, взаємовідносини між ними, по думці постанов Крайової Конференції ОУН і празьких нарад ПУН, наладнає він після повороту на рідні землі. Для зв’язку з ОУН додається йому Зенон Пеленський – Пакс, для УВО – Зиновій Книш-Рене. Обидва призначення тимчасові, Головінський-Дубик матиме право дібрати собі на місці таких людей, яких буде вважати відповідними на ці пости.Як дуже залежало Проводові Українських Націоналістів на тому, щоб відсепарувати бойову й терористичну роботу від Організації Українських Націоналістів на як тільки найдовше можливий час, щоб дати їй можливість вільної політичної та пропагандивно-усвідомлюючої діяльности, до чого вона, власне, й була покликана, бачимо хоч би з того, що коли влітку 1930 року спалахнула в Західній Україні саботажна акція і потягнула за собою т.зв. пацифікацію, то Українська Військова Організація, хоч вона й була проти саботажної акції, як і був проти неї Провід Українських Націоналістів, відповідальнісгь за неї перед ворожо-окупантськими чинниками, а що важніше – перед українською суспільністю, – УВО взяла на себе, подавши її за один зі своїх т.зв. частинних виступів для того, щоб відвернути репресії від ОУН.
До деякої міри це вдалося, бо коли через шість місяців, 24 березня 1931 року, у Львові відбувся перший політичний процес ОУН, усіх підсудних юнаків – М. Василика, Володимира Книша, Василя Крупу, С. Рудого і В. Білого – присяжні виправдали, бо звинувачення щодо участі в саботажній акції не можна було довести, а сам факт приналежности до Організації Українських Націоналістів у той час ще не підпадав під жоден закон карного кодексу. Прокурор якраз і хотів пов’язати ОУН з саботажами, щоб створити прецедент, на основі якого можна б пізніше судити за саме тільки членство в ОУН.Стосунки між ОУН і УВО ні разу не входили в якусь фазу напруження чи загрози конфлікту. За всі роки діяльности ОУН нічого не сталося такого, що могло б інтерпретуватися як конфлікт чи закид браку правної легітимації до діяння у якійсь ділянці. Ця проблема фактично не існувала, то галицькі націоналісти видумали її з причин чисто психологічних і для своїх домашніх потреб.Та це ніяк не стало на перешкоді, щоб усі націоналістично думаючі елементи зібралися в одну Організацію Українських Націоналістів. Зрозуміло, що в одному випадку це могло статися скоріше, а в другому вимагало більше часу – кінець кінцем, цілий націоналістичний рух зібрався під прапорами ОУН. На політичну арену динамічно виступила нова організація, повна внутрішньої пружности і зовнішньої безоглядности. Відразу розвіялися надії різних українських центрів і партій, які досі дурили себе сподіваннями, що, може, нова націоналістична організація окошиться лише в ідеологічних рамках інтелектуальної еліти, а її члени матимуть вільну руку належати до існуючих політичних українських партій і там виконувати щоденну, поточну практично-політичну роботу, користуючись усіма життєвими вигодами лояльного громадянства. Організація оформилася, здисциплінувала свої кадри і вийшла з аспіраціями не лише до рівнорядного права на існування побіч інших партій та організацій, але й з наміром повністю взяти в свої руки керівництво українським політичним життям. Виробила собі ідеологію, схвалила програму. Власне, цей останній момент неначе забив останній цвях у будівлю. До того часу націоналістичний рух уникав зв’язування себе точно розробленою і “по пунктах” упорядкованою програмою політичної роботи на потребу біжучого дня. Свої завдання окреслював він широко, в рамах, що їх можна б, уживаючи партійної термінології, назвати максимальною програмою. Діялося ж це не тому, що Провід Українських Націоналістів недооцінював, мовляв, значення програмовости в політичній роботі. Але вважав він, а з ним і націоналістичні організації, що видали з-поміж себе ПУН, що надмірне копирсання в окремих деталях програми відвертає увагу націоналістичного руху від його основних завдань. Не буквоїдство і юридичне крутійство, а широкий фронт з далеким прицілом – ось що для них було найголовніше. Починати організацію від того, щоб наперед обдумати для неї програму, а потім вербувати до неї прихильників, чільні націоналістичні публіцисти вважали за те саме, що будувати хату, починаючи від даху (Володимир Мартинець), або ставити воза поперед коней (Дмитро Андрієвський). До того ще, на очах усіх стояв свіжо-живий приклад, як через дискусію над програмою розбилася перша серйозна спроба Легії Українських Націоналістів консолідувати українські політичні сили у всеукраїнському Національно-Політичному Об’єднанні у травні 1926 року в Празі.
Тоді ж Організація Українських Націоналістів маніфестом “Від Конгресу Українських Націоналістів” і в “Постановах Першого Конгресу Українських Націоналістів” виступила з головними напрямними власної програми, що була вислідом кількалітньої праці. Проте завжди і при різних нагодах ОУН підкреслювала, що програма існує не на те, щоб нагинати до неї житгя, а навпаки, вона є відповіддю на запити і потреби життя і тому мусить бути гнучкою, не костеніти в догматичних абстрактних формулах, далеких від життя і, може, з ним суперечних.Вихід Організації Українських Націоналістів на арену визвольної боротьби відразу підняв політичну температуру. Щораз більше й більше висувалася вона наперед, аж врешті зайняла передове місце в укладі політичних українських сил, що його націоналістичний табір, не дивлячись на пізніше своє внутрішнє розбиття, займає й досі. Однією з головних причин й успіхів та досягнень було і є чисте джерело ідей, що лягли в основу організації в момент її постання сорок років тому. На закрутах історичного шляху, в хвилинах, коли знесилення і розпач ламали інших, ОУН не знала хитань і сумнівів. Як мітичні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через контакт з матір’ю-землею, так і ОУН з цілющого джерела животворної ідеї українського націоналізму завжди черпатиме віру в себе, віру в свій нарід, віру в своє історичне призначення. Це давало і завжди даватиме їй натхнення жертвености і патос революційної боротьби на шляху до здійснення її остаточної мети.
Кінець